• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

На макрорівні інвестиції поділяють на валові і чисті.

Література

Література

Стандартизація та сертифікація продукції, як інструменти державного регулювання якості.

Стандартизація ‑це встановлення й застосування єдиних правил з метою впорядкування діяльності в певній галузі. Стосовно продукції стандартизація охоплює:

- установлення вимог до якості готової продукції, а також сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів;

- розвиток уніфікації та агрегатування продукції;

- визначення норм, вимог і методів у галузі проектування та виготовлення продукції для забезпечення належної якості й запобігання невиправданій різноманітності видів і типорозмірів виробів однакового функціонального призначення;

- формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю; уніфікація вимірювань і позначень;

- створення єдиних систем класифікації та кодування продукції, форм і методів організації, форм і методів організації виробництва.

Результати стандартизації відображаються в спеціальних нормативно-технічних документах, основними їх видами є:

- міжнародні стандарти ІСО серії 9000 (найбільш жорсткі);

- галузеві стандарти;

- державні стандарти України;

- технічні умови;

- стандарти підприємств;

- стандарти науково-технічних та інженерних товариств.

Сертифікація продукції передбачає оцінку відповідності продукції вимогам міжнародних стандартів ІСО серії 9000 та видачу сертифікату.

В Україні існує обов'язкова і добровільна сертифікація. Обов'язкова сертифікація здійснюється виключно в межах державної системи управління суб'єктами господарювання, охоплює перевірку і випробування продукції з метою визначення її характеристик та державний технічний нагляд за сертифікованими виробами.

Добровільна сертифікація проводиться з ініціативи самих суб'єктів господарювання на відповідність продукції вимогам, які не є обов'язковими.

Суб'єкти господарювання (виробники, постачальники та продавці продукції, яка сертифікується) повинні:

- у належному порядку, у визначений термін проводити сертифікацію відповідних об'єктів;

- виготовляти продукцію відповідно до вимог того нормативного документа, за яким її сертифіковано;

- реалізовувати продукцію тільки за наявності сертифіката;

- припиняти реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлено її невідповідність вимогам нормативного документа або закінчився термін сертифікації.

1. Бойчик І.М. Економіка підприємства: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2008. – С.286 – 302.

2. Верхоглядова Н.І., Ядранський Д.М., Іваннікова Н.А. Економіка підприємства: Навч. посібник. – К.: «Професіонал», 2008. – С. 168-182.

3. Гетьман О.О., Шаповал В.М. Економіка підприємства: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 447 - 452.

4. Горбонос Ф.В., Черевко Г.В., Павленчик Н.Ф., Павленчик А.О. Економіка підприємств: Підруч.. – К.: Знання, 2010. – С. 310 - 325.

5. Гринчуцький В.І., Карапетян Е.Т., Погріщук Б.В. Економіка підприємства: Навч. посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 242-254.

6. Економіка та організація виробництва: Підручник / За ред. В.Г. Герасимчука, А.Е. Розенплентера. – К.: Знання, 2007. – С. 547-567.

7. Сідун В.А., Пономарьова Ю. В. Економіка підприємства: Навчальний посібник.- К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 328 - 335.

ТЕМА 10. ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ‘ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ.

План

1. Мета, принципи й методи прогнозування.

2. Планування як вид діяльності. Види, принципи і методи планування.

3. Сутність та основні етапи стратегічного планування.

4. Бізнес-планування: сутність і призначення.

5. Тактичне й оперативне планування та організація їх розробки на підприємстві.

6. Нові підходи до формування планів підприємств в умовах ринкової економіки (сам. вивч.).

1. Мета, принципи й методи прогнозування.

Прогноз (від гр. prognosis - передбачення) - це спроба визначити стан якогось явища чи процесу в майбутньому. Прогнозування - це процес складання прогнозу.

Прогнозування розвитку підприємства - це наукове обґрунтування можливих кількісних та якісних змін його стану в майбутньому, а також альтернативних способів і строків досягнення очікуваного результату.

Серед принципів процесу прогнозування можна виділити наступні:

- цілеспрямованість - змістовий опис поставлених дослідницьких завдань;

- науковість - врахування вимог об'єктивних законів розвитку суспільства;

- системність - використання системи методів і моделей для побудови прогнозу;

- комплектність - опис об'єкта як цілісного явища і водночас як елемента складнішої системи;

- інформаційна єдність - використання інформації на однаковому рівні узагальнення й цілісності ознак;

- адекватність процесам розвитку - виявлення та оцінка стійких взаємозв'язків і тенденцій розвитку об'єкта;

- альтернативність - врахування різних взаємозв'язків і структурних співвідношень у можливостях розвитку фірми.

На практиці використовують наступні способи прогнозування:

1) прогнозування, яке ґрунтується на творчому передбаченні майбутнього, використовуючи інтуїцію;

2) пошукове прогнозування - це спосіб наукового прогнозування від даного моменту до майбутнього. Воно опирається на наявну інформацію.

3) нормативно-цільове прогнозування полягає в тому, що спочатку визначаються загальні цілі, орієнтири на майбутнє, а вже потім оцінюється розвиток фірми, виходячи із встановлених цілей.

Результатом процесу прогнозування є прогнози, які за часом охоплення бувають коротко, середньо і довгостроковими; по питаннях прогнозування -пошуковими і нормативними; по можливості впливу фірми на майбутнє -пасивними і активними.

Методи прогнозування поділяються на дві групи:

1) фактографічні; 2) евристичні.

Фактографічні методи ґрунтуються на використанні фактичних матеріалів, що детально характеризують зміни всієї сукупності окремих ознак об'єкта прогнозування.

Основними методами цієї групи є:

1) Метод екстраполяції полягає в поширенні закономірностей розвитку об'єкта в минулому на його майбутнє.

2) Метод функцій складається з двох стадій. Спочатку формулюють завдання прогнозування й визначають критерій його вирішення, а потім, використовуючи часовий ряд, який відображає процес розвитку параметрів виробничої системи в часі, визначають прогнозовану величину на перспективний період за умови мінімізації середньоквадратичних похибок передбачення.

3)Метод кореляційно-регресійного аналізу характеризує пошук кількісних значень параметрів результуючих показників в залежності від зміни інших факторів-аргументів, тобто характеризується зв'язок одного показника з іншим.

Евристичні методи передбачають здійснення прогнозних розробок за допомогою логічних прийомів і методичних правил теоретичних досліджень. До цієї групи методів відносять наступні:

1) Метод експертних оцінок який ґрунтується на збиранні необхідної інформації переважно шляхом анкетування.

2) Метод «мозкової атаки» полягає у творчий співпраці певної групи експертів-спеціалістів для розв'язання поставленого завдання способом проведення дискусії «мозкової атаки».

3) Метод морфологічного аналізу базується на дослідженні всіх можливих варіантів, виходячи із закономірностей побудови (морфології) об'єкта прогнозування, що аналізується.

4) Метод побудови «дерева цілей» застосовується тоді, коли необхідно всю сукупність завдань поділити на окремі підзавдання і обґрунтувати між ними зв'язки.

5) Метод інформаційного моделювання ґрунтується на тому, що характерні особливості масових потоків інформації створюють умови для прогнозування розвитку конкретних об'єктів.

6) Метод оптимізації дає можливість врахувати максимально можливу кількість чинників, що впливають на техніко-економічні показники і на цій основі вибрати найкращий варіант прогнозу.

2. Планування як вид діяльності. Види, принципи і методи планування.

Планування - це процес визначення цілей і вибору оптимального шляху їх досягнення.

Специфічними принципами планування є: цільова направленість, системність, безперервність, збалансованість, оптимальність використання ресурсів, адекватність об'єкта та предмета планування.

Виокремлюють п'ять основних цілей, що характеризують цільову направленість підприємства:

- господарсько-економічну, зумовлену вимогами забезпечення високої ефективності виробничої системи, випуску суспільно необхідної конкретної продукції;

- виробничо-технологічну, що відображає основне функціональне призначення підприємства;

- науково-технічну - постійне прискорення НТП, з метою покращення продукції та оновлення фондів;

- соціальну - повне забезпечення матеріальних і духовних потреб працівників.

- екологічну - забезпечення вимоги відтворюваності ресурсів та виготовлення екологічно безпечної продукції.

Принцип системності передбачає, щоб планування охоплювало всі сфери діяльності підприємства, усі тенденції, зміни та зворотні зв'язки в його системі. Принцип безперервності означає:

-підтримування безперервної планової перспективи, формування й періодичну зміну горизонту планування, що залежить від загальних соціально-політичних та економічних передумов, темпів НТП тощо;

-взаємо погодження довго-, середньо- та короткострокових планів;

-вчасне коригування перспективних і поточних планів, виходячи із змін у зовнішньому і внутрішньому середовищу.

Оптимальне використання ресурсів має орієнтуватись на кон'юнктуру ринку, інтенсифікацію виробництва, максимально повну реалізацію наявних резервів.

Збалансованість планової діяльності це необхідна та достатня кількісна відповідність між взаємозв'язаними розділами й показниками плану.

Принцип адекватності полягає в змінах в системі і методах планування у відповідь на зміни, що продиктовані постійною зміною номенклатури продукції на ринку.

Залежно від тривалості планування поділяється на перспективне і поточне.

Перспективне планування охоплює довгострокове і середньострокове.

Довгостроковий план виражає стратегію розвитку підприємства.

Середньостроковий - це деталізований стратегічний план на перші роки діяльності підприємства, який полягає у детальній хронологізації проектів, визначенні номенклатури продукції, визначенні інвестиційних і фінансових показників.

Поточне планування полягає в розробці планів на всіх рівнях управління і діяльності підприємства на більш короткі періоди.

Методи планування - це засоби, з допомогою яких можна реалізувати принципи планування.

Методи планування поділяються за наступними ознаками:

Залежно від вихідної позиції для розробки плану: ресурсний; цільовий.

За принципом визначення планових показників: екстраполяційний; інтерполяційний.

За способом розрахунку планових показників: дослідно-статистичний; факторний метод; нормативний метод.

За ознакою узгодженості ресурсів і потреб:

- балансовий, який полягає в розробці спеціальних таблиць-балансів, в одній частині яких показують всі напрямки витрачання ресурсів, а в другій джерела надходження;

- матричний метод полягає в побудові моделей взаємозв'язків між виробничими підрозділами та показниками, за результатами балансового методу.

За способом розрахункових операцій: ручний; механізований; автоматизований.

За формою подання показників: табличний; лінійно-графічний; сітковий.

3. Сутність та основні етапи стратегічного планування.

Стратегія - це генеральна комплексна програма дій, яка визначає приоритетні для підприємства проблеми, його місію, головні цілі та розподіл ресурсів для їхнього досягнення. За змістом стратегія є довгостроковим плановим документом, результатом стратегічного планування.

Стратегічне планування - процес здійснення сукупності систематизованих та взаємоузгоджених робіт із визначення довгострокових цілей та напрямків діяльності підприємства.

Стратегічне планування здійснюється за наступними етапами:

1. Аналіз перспектив фірми.

2. Аналіз конкурентоспроможності.

3. Вибір стратегії.

4. Аналіз шляхів диверсифікації.

5. Визначення стратегічних завдань та стратегічного контролю.

6. Формування поточних планів, бюджетів для підрозділів.

Найбільш поширеними видами стратегій є:

Стратегія зростання, яка відбиває намір підприємства збільшувати обсяги продажу, прибутку, капіталовкладень тощо.

Стратегія стабілізації застосовується у випадку діяльності підприємства за відчутної нестабільності обсягів продажу та прибутку.

Стратегія виживання застосовується за глибокої кризи підприємства.

Формування стратегії підприємства здійснюється у кілька етапів.

Перший етап - оцінка і аналіз існуючої стратегії.

Цей етап передбачає аналітичну оцінку внутрішніх можливостей підприємства щодо задоволення потреб ринку і досягнутого ступеня їх використання. Оцінка дієздатності існуючої стратегії визначається за допомогою таких критеріїв:

1) цілісність стратегії;

2) сумісність стратегії і ринку;

3) збалансованість цілей і необхідних ресурсів;

4) наскільки стратегія враховує можливість ризиків;

5) обгрунтованість тривалості планування і термінів реалізації стратегії огляду на довгострокові та короткострокові цілі;

6) погодженість стратегії та дій лінійних та функціональних структур підприємства.

Другий етап - коригування існуючої або розробка нової стратегії, він передбачає:

- конкретизацію напрямків коригування існуючої стратегії;

- вибір базової стратегії відповідно до кон'юнктури ринку і стану

- розвитку підприємства;

- розробка вибраної базової стратегії.

Серед базових стратегій, що може вибрати керівництво підприємства, з огляду стану в якому знаходиться підприємство, воно може вибрати наступні:

- стратегія виживання - захисна стратегія, яка використовується за кризового стану економічної діяльності підприємства:

- стратегія стабілізації - стратегія, що враховує нестабільність обсягу продажу своєї продукції і отримуваної величини доходів;

- стратегія зростання - стратегія спрямована на підвищення обсягів продажу, прибутку, капіталу.

Третій етап - прогнозування можливих ризиків. Цей етап містить:

1) передбачення можливих господарських ризиків;

2) оцінку впливу окремих ризиків на діяльність підприємства;

3) розробка заходів для нейтралізації або зменшення негативних наслідків ризиків.

Четвертий етап - вибір стратегічних альтернатив.

Стратегічні альтернативи виробничого підприємства вибирають стосовно його конкретних базових стратегій.

4. Бізнес-планування: сутність і призначення.

Бізнес-план - це письмовий документ, в якому викладено суть, напрямки і способи реалізації підприємницької ідеї, охарактеризовано ринкові, виробничі, організаційні та фінансові аспекти майбутнього бізнесу, а також особливості управління ним.

Бізнес-план виконує дві важливі функції: зовнішню і внутрішню.

Методологія розробки бізнес-плану охоплює три стадії: початкову, підготовчу та основну. Початкова стадія передбачає опрацювання концепції майбутнього бізнесу. На підготовчий стадії формується інформаційне поле, оцінюються сильні і слабкі сторони діяльності фірми, формулюються її місія та конкретні цілі, розробляється стратегія й можливості стратегічні альтернативи. На основній стадії здійснюється безпосередня розробка конкретного бізнес-плану.

Логіка розробки бізнес-плану підприємства передбачає послідовне виконання наступних дій:

1) вибір продукції (послуг) для ринку;

2) дослідження ринкового середовища для майбутнього бізнесу;

3) вибір та обґрунтування місця для розміщення фірми, яка вперше
розпочинає свою діяльність;

4) прогнозування можливих обсягів продажу продукції (послуг);

5) визначення виробничих параметрів майбутнього бізнесу;

6) розробка цінової та збутової політики;

7) обґрунтування вибору організаційних параметрів фірми;

8) опис потенційних ризиків і дій для їхньої мінімізації;

9) оцінка фінансових параметрів бізнесу;

10) узагальнення висновків з основних положень бізнес-плану.

5. Тактичне й оперативне планування та організація їх розробки на підприємстві.

Тактичне планування полягає у складанні середньо- та короткострокових планів. Тактичні плани відрізняються від стратегічних метою розробки, змістом, часом, охопленням сфер впливу.

Основними розділами тактичного плану є:

- план підвищення технічного рівня виробництва;

- план маркетингу;

- план виробництва;

- план матеріально-технічного забезпечення;

- план по праці і зарплаті;

- план по капітальному будівництву і інвестиційних ресурсах;

- план соціального розвитку колективу;

- план охорони навколишнього середовища;

- план по собівартості;

- фінансовий план.

Оперативне планування - це здійснення розрахунків по виробництву продукції на місяць, добу, зміну; розробка графіків, доведення завдань до внутрішніх структурних підрозділів.

Оперативне планування поєднує два напрямки роботи.

У межах першого (календарне планування) розробляються оперативні плани та графіки виготовлення й випуску продукції.

Другий (диспетчеризація) напрямок містить роботи, які необхідні для безперервного оперативного обліку, контролю та регулювання виконання оперативних планів і ходу виробництва.

Оперативне планування вирішує наступні основні завдання:

- забезпечення виконання плану виробничої діяльності за ритмічної роботи всіх підрозділів;

- установлення оптимального режиму роботи підприємства, що сприятиме найбільш ефективному й повному використанню устаткування та робочої сили;

- максимальне скорочення тривалості виробничого циклу та обсягів незавершеного виробництва.

1. Бойчик І.М. Економіка підприємства: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2008. – С. 5-16.

2. Верхоглядова Н.І., Ядранський Д.М., Іваннікова Н.А. Економіка підприємства: Навч. посібник. – К.: «Професіонал», 2008. – С. 232-241.

3. Гринчуцький В.І., Карапетян Е.Т., Погріщук Б.В. Економіка підприємства: Навч. посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 91-105.

4. Економіка та організація виробництва: Підручник / За ред. В.Г. Герасимчука, А.Е. Розенплентера. – К.: Знання, 2007. – С. 574-620.

5. Свінцицька О.М. Планування діяльності підприємства: Навч. посібник. – К.: Видавництво Європейського Університету, 2004. – С.7-14.

6. Тарасюк Т.М., Шваб Л.І. Планування діяльності підприємства: Навч. посібник. – К.: «Каравела», 2005. – С. 7-24.

ТЕМА 11. ІННОВАЦІЙНО - ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА.

План

1. Сутність інвестицій, їх види та характеристика.

2. Структура капітальних вкладень підприємства.

3. Розрахунки обсягу необхідних виробничих інвестицій.

4. Види та характеристика цінних паперів (сам вивч.).

5. Методика оцінки ефективності виробничих інвестицій.

6. Чинники підвищення ефективності використання кап. вкладень (сам. вивч.).

7. Поняття, характеристика та види інноваційних процесів.

8. Визначення НТП та НТР. Напрями НТП (сам. вивч.).

9. Визначення ефективності технічних та організаційних нововведень.

1. Сутність інвестицій, їх види та характеристика.

Інвестиції- це довгострокові вкладення капіталу (грошових коштів) у підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку.

Інвестори- юридичні або фізичні особи, які здійснюють вкладення капіталу.

Інвестиційна політика підприємств - це сукупність дій суб'єктів підприємницької діяльності щодо реалізації інвестицій. Регулювання інвестиційної діяльності відбувається на основі дій закону «Про інвестиційну діяльність».

Валові інвестиції— це загальний обсяг інвестованих коштів у певний період, спрямованих на нове будівництво, придбання засобів виробництва і на приріст товарно-матеріальних запасів.

Чисті інвестиції- це вкладення коштів у виробничі фонди, що створюються.

Рис. 11.1. Форми інвестицій.

Детальніше економічну природу інвестицій пояснює класифі­кація, в основу якої покладено такі ознаки:

1. За об'єктами вкладення коштів, інвестиції поділяються на такі (рис. 11.1):

а) фінансові інвестиції, або вкладення коштів у різноманітні фінансові інструменти — цінні папери, депозити, цільові банків­ські вклади;

б) реальні інвестиції, або вкладення коштів у матеріальні (бу­дівлі, споруди, обладнання тощо) і нематеріальні (патенти, ліцен­зії, «ноу-хау», науково-дослідні і дослідно-конструкторські робо­ти у вигляді документації тощо) активи.

Останнім часом в економічній літературі визначилися нові форми інвестицій, які входять до складу реальних інвестицій:

- інноваційні інвестиції— це вкладення у нововведення.

- інтелектуальні інвестиції— це вкладення в об'єкти інтелек­туальної власності, що випливають з авторського права, винахід­ницького і патентного права, права на промислові зразки і корис­ні моделі.

2. За характером участі інвестора в інвестуванні розрізняють інвестиції:

а) прямі— передбачають безпосередню участь інвестора у виборі об'єкта інвестування і вкладення коштів. При цьому ін­вестори безпосередньо беруть участь у всіх стадіях інвестицій­ного циклу: передінвестиційних дослідженнях, проектуванні та будівництві об'єкта інвестування, у виробництві кінцевого про­дукту;

б) непрямі, що здійснюються через різних фінансових посеред­ників, які акумулюють фінансові кошти і розміщують їх на свій розсуд у найбільш ефективний спосіб. Такі посередники беруть участь в управлінні об'єктами інвестування, а отримані доходи розподіляють серед клієнтів. Вкладення в цінні папери, керовані як єдине ціле, називають портфельними.

3. У регіональному аспекті вирізняють інвестиції:

а) внутрішні — вкладення суб'єктів господарської діяльності даної держави;

б) іноземні— вкладення іноземних юридичних і фізичних осіб, іноземних держав, міжнародних урядових і неурядових ор­ганізацій;

в) закордонні— вкладення коштів в об'єкти інвестування за межами території даної країни (придбання цінних паперів інозем­них компаній, майна тощо).

4. За періодом інвестування заведено відрізняти інвестиції:

а) короткострокові— як правило, тривалістю не більше од­ного року (наприклад, короткострокові депозитні сертифікати);

б) довгострокові— тривалістю більше одного року.

5. За формами власності інвестиції поділяються на:

а) приватні кошти громадян, кошти підприємств недержавної форми власності, неурядових організацій;

б) державні — фінансуються за рахунок бюджетних коштів різних рівнів, державними підприємствами та закладами.

6. Залежно від форми участі інвестора інвестиції передбачають:

а) часткову участь у новостворених підприємствах або прид­бання частки в діючих підприємствах (пайова участь у різних то­вариствах);

б) створення підприємств, які повністю належать інвестору, або придбання у власність діючих підприємств повністю;

в) придбання рухомого і нерухомого майна, шляхом прямого отримання або у формі акцій, облігацій та інших цінних паперів;

г) придбання правна використання природних ресурсів, прав користування землею та інших майнових прав.

7. За ступенем ризику інвестиції поділяються на:

а) безризикові — у ряді країн безризиковими вважаються вкладення у короткострокові державні облігації, дохід по них ви­значає ставка безпеки, що використовується при оцінюванні вкладів як точка відліку інвестиційного ризику;

б) ризикові — ступінь ризику, або ступінь невизначеності, пов'язаний з інвестиціями, залежить від таких чинників, як час, об'єкт вкладення коштів тощо.

8. За формою відтворення розрізняють такі форми інвестицій:

а) у нове будівництво,або будівництво підприємств, будівель, споруд, здійснюване на нових площах і за вперше затвердженим проектом;

б) у розширення діючого підприємства— будівництво наступ­них черг діючого підприємства, додаткових виробничих комплек­сів і виробництв, будівництво нових або розширення існуючих цехів з метою збільшення виробничих потужностей;

в) у реконструкцію діючого підприємства — здійснення за єдиним проектом повного або часткового переобладнання і пере­будова виробництв із заміною морально застарілого і фізично зношеного обладнання з метою зміни профілю випуску нової продукції;

г) у технічне переозброєння— комплекс заходів, спрямова­них на підвищення техніко-економічного рівня виробництва окремих цехів, виробництв, дільниць.

Об'єктами інвестуванняможуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди й оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

Забороняється інвестування в об'єкти, створення та вико­ристання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановле­них законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняється законом.

Суб'єктами(інвесторами та учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави. Інвестори— суб'єкти інвес­тиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення влас­них, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінно­стей в об'єкти інвестування.

Суб'єктами інвестиційної діяльності можуть бути ви­робничо-господарські утворення, держава через свої інституції, фінансові установи, а також інші функціональні учасники.

1. Зокрема, до виробничо-господарських утворень відносять:

акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю,товариства з додатковою відповідальністю, повне товариство,командитне товариство

2. Інституційні інвестори,які створюються у вигляді холдингових компаній, промислово-фінансових груп, концернів то­що з метою поєднання своїх капіталів для спільної інвестиційної діяльності. Зокрема:

Холдингова компанія— це компанія будь якої фінансової імперії, яка володіє контрольним пакетом акцій дочірніх підприємств і спеціалізується на управлінні тією імперією.

- чистий холдинг, при якому головна компанія виконує тільки функції управління й контролю за діяльністю дочірніх підприємств;

- холдинг,при якому головна компанія, крім функцій уп­равління та контролю, займається також спільно з дочірніми компаніями підприємницькою діяльністю.

Промислово-фінансова група (ПФГ)— це велике угрупо­вання підприємств, банків, інших юридичних осіб, які займають­ся виробничою, торгівельною, фінансово-кредитною діяльністю. На відміну від холдинга, ПФГ не має компанії, що спеціаліз­ується на управлінні. Ці групи створюються, як правило, на між­галузевих засадах, що дозволяє здійснювати спільні інвестиції у великі проекти.

Активним учасником інвестиційної діяльності є держа­ва.

3. Крім фінансових установ, активними суб'єктами інвес­тиційної діяльності є функціональні учасники, до яких належать:

• Фірми - девелопери— юридичні особи, які беруть на себе функції з повної реалізації капіталу, що інвестується. Такі фірми самостійно здійснюють пошук найвигіднішого місця вкладання коштів інвестора, розробку проекту, його фінансування, ре­алізацію та введення в експлуатацію.

• Фірми - ріелтери— це фірми посередники з торгівлі неру­хомістю. Вони працюють не лише за угодами з продавцями не­рухомості, а й визначають інвесторам економічну доцільність придбання тих чи інших готових будівель, споруд чи незавер­шених будівельних об'єктів.

• Інжиніринго — консалтингові фірми— це фірми, які займають­ся розробкою на договірних засадах різного роду документа­ції — інформаційної, науково-технічної, проектно-кошторисної та інших. За замовленням окремого інвестора інжиніринго-консалтингові фірми виконують також техніко-економічне обґрун­тування проекту, розробляють бізнес-план, здійснюють моніто­ринг проекту, авторський та технічний нагляд при його вико­нанні, організовують та проводять тендерні торги.

• Будівельні фірми— виконують весь комплекс робіт за інвестицій­ним проектом (проектно-кошторисні, будівельні, монтажні, пуско­налагоджувальні) та здають інвестору готовий об'єкт «під ключ».

• Аудиторські фірми— виконують в інвестиційному процесі функ­ції перевірки фінансово-господарської діяльності як самого інве­стора так і інших його партнерів. Аудитори дають оцінку активів та пасивів балансів фірми, розраховують показники ліквідності балансу, здійснюють оцінку інвестиційних якостей цінних па­перів, оцінку капіталу самого інвестора та його акціонерів.

2. Структура капітальних вкладень підприємства.

Капітальні вкладення - це періодично здійснювані довгострокові витрати капіталу на відтворення основних фондів і об'єктів соціальної інфраструктури підприємства.

До складу капітальних вкладень включають:

1) вартість будівельно-монтажних робіт;

2) вартість усіх видів виробничого устаткування, а також зарахованих до основних фондів інструментів та інвентарю;

3) інші капітальні роботи й витрати (вартість земельних ділянок, роботи із глибокого розвідувального буріння на нафту, газ; проектні роботи, науково-дослідні роботи, вартість придбаних патентів і ліцензій, тощо).

Співвідношення між переліченими видами капітальних витрат характеризує елементно-технологічну структуру капітальних вкладень.

Відтворювальна структура капітальних вкладень відображає співвідношення довгострокових витрат на просте й розширене (технічне переозброєння і реконструкція, розширення діючих підприємств, нове будівництво) відтворення основних фондів.

3. Розрахунки обсягу необхідних виробничих інвестицій.

Процес прогнозування капітальних вкладень охоплює два етапи: перший - обчислення необхідного обсягу реальних (виробничих) інвестицій на розрахунковий період, другий - визначення конкретних джерел їхнього фінансування.

Обсяг і складність розрахунків виробничих інвестицій залежить від можливих варіантів конкретної економічної ситуації на ринку та на підприємстві:

1) за кількісними та якісними характеристиками попит на ринку задовольняється повністю, а відтак немає потреби у збільшенні обсягу виробництва певної продукції на відповідному підприємстві;

2) попит на продукцію підприємства постійно зростає, а отже, виробник зацікавлений у відповідному збільшенні обсягу виробництва з допомогою введення в дію додаткових виробничих потужностей;

3) має місце різке зменшення попиту ринку на пропоновану для продажу продукцію, через що підприємство мусить модернізувати її або терміново організувати виробництво нової, конкурентоспроможної продукції.

За першим варіантом має здійснюватись лише просте відтворення основних фондів за рахунок амортизаційних відрахувань. Розрахунок обмежується визначенням акумульованої суми амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів та її порівняння з потребою капіталу для заміни застарілих видів обладнання. Розмір капіталу обчислюється на підставі інформації про потребу в новому устаткуванні у фізичних одиницях та про реальні ціни на нього.

Другий варіант передбачає здійснення розширеного відтворювання основних фондів і об'єктів соціальної інфраструктури. Для визначення обсягу капітальних вкладень за цим варіантом використовують два методи: перший -попередньо-приблизних розрахунків; другий - прямих розрахунків.

Третій варіант потребує докорінної перебудови техніко-технологічної бази виробництва. За цим варіантом розрахунки обсягу капітальних вкладень здійснюють за схемою другого варіанта, але додатково враховують значні капітальні витрати, зв'язані з маркетинговими дослідженнями і проектуванням нових виробів.

4. Види та характеристика цінних паперів.

Основою фінансових інструментів є цінні папери.Відповідно до діючого законодавства в Україні можуть випускатися та обертатися на фондовому ринку такі види цінних паперів:

1. Основні (боргові та права власності):

• акції;

• облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик;

• облігації місцевих позик;

• облігації підприємств;

• казначейські зобов'язання республіки;

• ощадні сертифікати;

• інвестиційні сертифікати;

• векселі.

2. Похідні цінні папери (деривативи)

• форвардні (ф'ючерсні) контракти;

• опціони (варанти);

• депозитарні розписки (свідоцтва).

Далі більш детально зупинимося на характеристиці кож­ного виду цінних паперів.

Цінні папери - це грошові документи, що засвідчують право володіння або кредитні відносини, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила (емітентом), та їхнім власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів чи відсотків, а також можливість передачі грошових прав іншим особам. Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Основна відмінність полягає в тому, що іменні папери передаються способом повного індосаменту, а цінні папери на пред'явника обертаються вільно.

Існують наступні види цінних паперів: - акції; - облігації внутрішніх державних і місцевих позик; - облігації підприємств; - казначейські забое'язання; - ощадні сертифікати, - векселі, - приватизаційні папери (сертифікати).

Акція- цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в ньому і гарантує участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також участі у розподілі майна за ліквідації акціонерного товариства.

Акції бувають іменними, на пред'явника, привілейованими і простими.

Облігацією є цінний папір, що засвідчує внесення її власником певної суми грошових коштів і підтверджує зобов'язання емітента повернути власнику облігацій в обумовлений строк номінальну її вартість з виплатою фіксованого відсотка. Випускаються облігації таких видів:

Облігації підприємстввипускаються підприємствами усіх передбачених законом форм власності, об'єднаннями підпри­ємств, акціонерними та іншими товариствами і не дають їх влас­никам права на участь в управлінні.

Облігації внутрішніх і місцевих позиквипускаються на пред'явника, а обов'язковим реквізитом цільових облігацій є за­значення товару (послуг), під який вони випускаються.

Облігації зовнішніх державних позик України— це цінні папери, що розміщуються на міжнародних та іноземних фондових ринках і підтверджують зобов'язання України відшко­дувати пред'явникам цих облігацій їх номінальну вартість зви­платою доходу відповідно до умов випуску облігацій.

Казначейські зобов'язання України - вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються тільки на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу.

Випускають три види зобов'язань: 1) довгострокові (термін чинності 5-10 років); 2) середньострокові (1 - 5 років); 3) короткострокові (до року).

Ощадний сертифікат - це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку як самого депозиту, так і відсотків на нього.

Вексель є окремим видом цінних паперів, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Інвестиційний сертифікат— це цінний папір, який ви­пускається компанією з управління активами пайового інвес­тиційного фонду та засвідчує право власності інвестора на част­ку в пайовому інвестиційному фонді. Таким чином, емітентом інвестиційних сертифікатів пайового інвестиційного фонду вис­тупає компанія з управління активами цього фонду.

Вексель— цінний папір, який засвідчує безумовне грошо­ве зобов'язання, за яким одна особа зобов'язана сплатити іншій виз­начену суму коштів у визначений строк, правовий статус якого ре­гулюється законодавством про вексельний обіг.

Особливою групою цінних паперів є похідні цінні папери.

Відповідно до Постанови Кабінету міністрів України від 19.04.1999 року № 632 "Про затвердження Положення про вимо­ги до стандартної (типової) форми деривативів" визначено, що: дериватив— це стандартний документ, що засвідчує право та/або зобов'язання придбати або продати базовий актив (цінні папери) на визначених ним умовах у майбутньому.

Існують такі форми деривативів:

• Ф'ючерсний контракт— це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) базовий актив у виз­начений час та на визначених умовах у майбутньому, із фіксацією ціни на момент укладання зобов'язань сторонами кон­тракту.

• Опціон— це стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) базовий актив на визначених умовах у май­бутньому, із фіксацією ціни на момент укладання такого контрак­ту або на час такого придбання за рішенням сторін контракту.

• Варант— це різновид опціону на купівлю, який випус­кається емітентом разом з власними привілейованими акціями чи облігаціями та надає його власнику право на придбання простих акцій даного емітента протягом певного періоду за певною ціною.

Депозитарна розписка (свідоцтво)— це похідний цінний папір, що засвідчує право власності інвестора-резидента на визначену кількість цінних паперів іноземного емітента, за­гальний обсяг емісії який обліковується в іноземній депозитарній установі.

Сукупність зібраних різних фінансових цінностей, які служать інструментом для досягнення конкретної мети інвестора становлять портфель цінних паперів.

5. Методика оцінки ефективності виробничих інвестицій.

Розрізняють загальну (абсолютну) та порівняльну (оцінку доцільності) ефективність капітальних вкладень. Абсолютна ефективністькапітальних вкладень показує загальну величину їх віддачі. Порівняльна ефективністьвизначається, коли є кілька інвестиційних проектів.

Економічне обґрунтування доцільності капітальних вкладень здійснюється на основі дослідження відповідних інвестиційних проектів.

До основних базових принципів оцінки ефективності капіталовкладень належать:

1. Оцінка ефективності проектів інвестування капіталу має здійснюватись на основі зіставлення обсягу інвестованих коштів, з одного боку, та сум і термінів повернення інвестованого капіталу, з іншого.

2. При визначенні необхідного обсягу інвестиційних витрат необхідно враховувати як основні, так і супутні витрати капіталу.

3. Повернення інвестованого капіталу оцінюється на основі показника грошового потоку від інвестицій.

Під грошовим потоком від інвестицій розуміють грошові кошти, що включають отримані внаслідок здійснення інвестицій чистий прибуток та суму амортизаційних відрахувань:

ГП = П + АВ,

де ГП - грошовий потік, грн.; П - річний прибуток, отриманий в результаті реалізації інвестицій, грн.; АВ - річна сума амортизаційних відрахувань, грн.

3. Приведення до теперішньої вартості майбутніх грошових потоків від інвестицій

Оскільки грошові кошти під впливом фактора часу знецінюються, вартість нинішніх грошей (тобто їхня купівельна спроможність) вища за вартість грошей, що будуть отримані в майбутньому. Такий вплив часу на вартість грошей враховують шляхом дисконтування майбутніх грошових коштів.

Дисконтування передбачає коригування майбутніх потоків грошей на коефіцієнт, який відповідає певній дисконтній ставці, що враховує ризик та непевність, пов'язані з фактором часу

В умовах очікування сталого річного темпу інфляції застосовують постійну річну ставку дисконту, і теперішню вартість отриманих у майбутньому грошових потоків обчислюють за формулою:

ТДВ=,

де ТВ - теперішня вартість майбутніх грошових потоків від інвестиційного проекту, грн.; ГП - грошовий потік, очікуваний у t-му році від реалізації проекту, грн.; r - річна ставка інфляції (у вигляді десяткового дробу); t - кількість років; 1/(1 + r)^t - коефіцієнт коригування майбутніх сум грошових потоків.

5. Диференційований вибір дисконтної ставки.

Ставки для дисконтування грошових потоків від реалізації різних проектів добираються диференційовано, з урахуванням таких факторів, як очікуваний темп інфляції, премії за ризик та ймовірність низького рівня платоспроможності, тривалість періоду інвестування тощо.

6. Чиста теперішня вартість характеризує загальну абсолютну величину ефекту від реалізації інвестицій. Вона обчислюється як різниця між теперішньою вартістю майбутніх грошових потоків, отриманих протягом періоду експлуатації об'єкта інвестування, та сумою початкових інвестицій:

ЧТВ = ТВ- ПІ,

де ЧТВ - чиста теперішня вартість проекту, грн.; ТВ - теперішня вартість грошового потоку, грн.; ПІ - початкові інвестиції, грн.

Якщо чиста теперішня вартість проекту перевищує нуль, то проект має бути схвалений як прибутковий, якщо ж вона має від'ємне значення або дорівнює нулю - проект слід відхилити, оскільки його реалізація завдасть збитків або не принесе підприємству додаткового доходу на вкладений капітал.

Застосовують два взаємопов'язані показники, за якими визначають абсолютну ефективність інвестицій перший (прямий) - коефіцієнт економічної ефективності (прибутковості),другий - період (строк) окупностікапітальних витрат.

Коефіцієнт економічної ефективності обчислюють:

- для окремих проектів або форм відтворення основних фондів діючих підприємств це відношення приросту прибутку (зниження собівартості) до величини капітальних вкладень.

- для підприємств, що будуються це відношення загальної суми прибутку до кошторисної вартості проекту.

Кпр=ТДВ/ПІ

Значення коефіцієнтів Кп_Ртреба порівнювати з нормативним коефіцієнтом К_н,що встановлений Міністерством економіки і складає 0,15. Проект є доцільним, коли Епр>Ен.

Розрахунковий строк окупності додаткових капітальних витрат по певному варіантну обчислюється:

Ток= ПІ/ГПдиск,

де Ток – період окупності, роки; початкові інвестиції, грн.; ГПдиск – середньорічна величина дисконтова них грошових потоків, грн.

Середньорічна величина дисконтованих грошових потоків визначається так:

ГП диск= ТДВ/Т,

де ТДВ – теперішня вартість проекту, грн.; Т - кількість років експлуатації об’єкта інвестування, протягом яких очікується надходження грошових потоків.

6. Чинники підвищення ефективності використання кап. вкладень.Основними чинниками, що впливають на рівень ефективності інвестицій:

1) удосконалення проектно-кошторисної справи;

2)поліпшення технологічно-відтворювальної структури інвестицій,

Цей чинник передбачає:

- збільшення відносного обсягу інвестицій у відшкодування вартості машин та устаткування від усієї суми накопиченого амортизаційного фонду;

- встановлення раціональних пропорцій чистих капітальних вкладень у різні форми розширеного відтворення основних фондів і формування необхідних виробничих потужностей.

3) скорочення тривалості інвестиційного циклу;

4)застосування гнучких економічних методів управління інвестиційними процесами.

Читайте також:

1. А джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані.
2. Адміністративно-правові норми поділяють на види за різними критеріями.
3. Блага поділяють на економічні та неекономічні.
4. В залежності від підстав укладеннядоговори поділяються на вільні та обов'язкові.
5. В залежності від того, хто може вимагати виконання договору,останні поділяються на договори, що укладаються на користь їх учасників, та договори на користь третьої особи.
6. В якій формі можуть вкладатись іноземні інвестиції в економіку України?
7. Вегетаріанські супи поділяються на
8. Вибухові речовини поділяють на ініціюючі (первинні), бризантні (вторинні) та піротехнічні.
9. Вивіз капіталу та інвестиції в системі міжнародних економічних відносин. Напрямки та структура вивозу капі­талу. Форми вивозу та розміщення (інвестування) капіталу.
10. Видатки усіх бюджетів поділяються на поточні і видатки розвитку.
11. Використання національного доходу: споживання, заощадження, інвестиції.
12. Виробничі інвестиції , їх склад

Переглядів: 794