Особливості християнського світогляду

Важко викласти сутність християнського світогляду в його основних положеннях та у всій його переконливості, не звертаючись до історичного минулого, адже ми й на сьогоднішній день маємо декілька тисяч церквів, розколів, сект і єресей християнства, груп віруючих, які непримиримо ворожі один одному. Католики, православні, лютерани, адвентисти, єговісти, мормони, методисти, реформати, єпіскопали, п’ятидесятники тощо визнають справжнім християнством лише те, яке вони самі сповідують; для них правдивим і переконливим є лише те християнство, якого вони дотримуються. Все інше в християнстві, що виходить за рамки їх бачення і переконання, оголошується ними спотворенням християнства, наслідками діяльності сатани (“плєвелами диявола”). Віруючі християни як колись, так і тепер усвідомлюють своє християнство, дивляться на нього через призму своєї власної церкви, розколу чи секти. А тому важко словами самого християнства розповісти про особливості його світогляду. Скажемо про це лише в побіжному історичному плані.

Перші християнини I-II століття національністю всі були євреями, за релігійними переконаннями - іудеї. Вони вважали свою релігію - релігією іудаїзму, але на відміну від решти євреїв вони додатково вірили в Христа, як месію, пришестя якого Бог обіцяв віруючим євреям в біблійних пророцтвах. Для перших віруючих християн з іудеїв вірилось, що Бог, пославши Христа, виконав свої обіцянки-пророцтва.

Відокремившись в II-му столітті від іудаїзму, християнство устами своїх творців і проповідників усвідомлювало себе і оголошувало “єдиною істинною філософією, єдиною істинною релігією” (Іустин Філософ-Мученик); “таким же давнім, як і сам світ” (Блажений Августин); “єдино першою, єдино істиною і єдино ратівною" (Євсевій Кесарійський).

В 4-му столітті християнство зусиллями ієрархів та імператорської влади консолідувалося в одну церкву. На церковних соборах протягом IV-VII століть з великої кількості наявної християнської літератури було відібрано 27 книг, які було оголошено святим письмом, канонізовано і утворено збірник Новий Завіт. На соборах же вперше було сформовано і канонізовано стислий виклад християнського віровчення - так званий Символ Віри. Рішенням же соборів та імператорської влади утворено адміністративні одиниці об’єднань християн: причти, благочинія, діацезії, єпіскопії, митрополії та патріархати. Об’єднання всіх патріархатів було названо Вселенською Християнською Церквою. Всі християнські громади і віруючі християни, що не визнали рішень та дій церковних соборів, були оголошені ворогами християнства, єретиками і знищені. Від нині сутність християнського віровчення сприймалась і до цього часу сприймається всіма християнськими громадами через призму Символа Віри і тексту святого письма Нового Завіта, що були затверджені на церковних соборах протягом IV-V століття. В часи неподільного панування на території греко-римського світу ...

викладалась тодішними християнськими богословами тезісом: “Християнство – це те, в що вірують скрізь, завжди і всі!” (Вінсент Лірінський).

Правда, навіть в рамках самого християнства, воно ніколи не було тим, в що вірять “скрізь, завжди і всі”. Вже в V столітті від Вселенського християнства відділилися Армянська, Ефіопська та Малабарська церкви, які не поділяли віровчення про природу Христа решти християнських церквів. В 1054 році відбувся розкол церкви на церкву католицьку (римо-католицьку, латинську, західну) і церкву православну (ортодоксальну, греко-православну, східну). А в XVI столітті в надрах католицької церкви визрів розкол і з неї відокремились так звані церкви протестантські - Лютеранство, Кальвінізм, Англіканство, які в свою чергу дали початок цілій низці протестантських сект: баптистів, євангелістів, методистів, дісседентів, індепендентів, конгрегаціоналістів, штунди, методизму та сотні і сотні інших течій.

Проте, не дивлячись на викладене вище, ми можемо уловити загальну логіку релігійного світогляду християнства, вичленувати його загальні концептуальні особливості. На нашу думку, суть його полягає ось в чому.

Християнська віра (релігійний світогляд) виходить з того очевидного факту, що кожна людина хоче прожити осмислене життя. А в чому цей смисл і як його досягти ?! Очевидно також, що люди загалом незадоволені своїм “земним” життям. А чому невдоволені ? Чому це земне життя не задовольняє людину ?.. Відповідь на серію подібних світоглядних запитань християнство знайшло у розповідях іудейського святого письма - Торі - про перших людей Адама і Єву. Ці розповіді християнство розуміє таким чином.

Перших людей - Адама і Єву - створив Бог і поселив їх в раю. Отже, люди створені для життя в раю. Але перші люди образили Бога, порушивши його заповідь не їсти плодів з дерева пізнання добра і зла. Вони згрішили і за свою провину буди вигнані з раю. Життя поза раєм і є життям земним, життям протиприродним і злим для людини. Для того, щоб жити за призначенням, жити в раю, жити осмисленим життям потрібно повернутися в рай. А повернутися в рай (чи то рай земний, чи то рай небесний, чи то рай потусторонній - це, посуті, для християнської віри деталь другорядна) можна лише тоді, коли людина загладить свою провину перед Богом, “дасть повний викуп” (жертву) за першородний гріх Адама і Єви та за накопичені свої власні гріхи. Такого викупа для Бога сама людина запропонувати не може, бо Бог - істота безмежно велика, його образа на людину теж безмежно велика. Людина ж істота обмежена і здатна запропонувати лише обмежений викуп; викуп, який ні в якій мірі не може задовольнити безмежного Бога. Для того щоб людина примирилася з Богом, потрібно запропонувати йому викуп на рівні самого Бога. А оскільки не лише людина прагне раю, а і Бог любить своє творіння - людину, то викуп за людину пропонує сам Бог. Для примирення з людьми і для спасіння людей Бог посилає на землю свого сина. В євангелії від Івана ця сакраментальна для християнства думка, викладається такими словами: “Бо так полюбив Бог світ, що віддав сина свого єдинородного, щоб кожен, хто буде вірити в нього, не загинув, а мав життя вічне. Бог не послав сина свого, щоб той засудив світ, а щоб через нього світ спасся” (розділ 3, стих 16-17).

Християнське віровчення про те, як Бог через свого сина Ісуса Христа спасає світ і людей в ньому названо богословами “Cотерологія” (від грецьких слів “Сотер” - спаситель, спасіння і “Логос” - вчення). Сотерологія складає серцевину християнського релігійного вірування. Всі інші елементи християнської релігії підпорядковані сотерології, обслуговують або ж демонструють її. Іспанський богослов, філософ і письменник середини XX століття, ректор Мадрідського Університету, Мігель де Унамуно, писав: “ Якось я запитав віруючого іспанця - християнина: - Давайте разом подумаємо про Бога і себе. Бог створив величезний Всесвіт. Все в цьому Всесвіті Бог підпорядкував своїм чітким і непорушним законам, все зробив закономірним і в той же час минучим, не вічним. То невже ж у Господа Бога у всьому цьому величезному і складному та протирічному Всесвіті немає більш важливих турбот, аніж дбати про спасіння вашої особистої душі. Може для Бога важливішим буде наводити порядок в суспільстві, ліквідовувати війни, голодомори, епідемії тощо, аніж займатися дрібним спостереженням за вашою поведінкою, турбуватися спасінням вашої душі ? ”

Мігель де Унамуно з гіркотою богослова зізнається, що віруючий християнин йому відповів: “ Якщо Бог не турбується про спасіння моєї душі, то навіщо ж тоді сам Бог ?!”. Християнство сильне своєю сотерологією - вченням про те, що християнство робить людей щасливими, дає їм можливість жити за своїм призначенням, знайти смисл свого життя.

Тут же зазначимо головні особливості християнських вірувань.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Особливості християнського світогляду	\|	Соціально економічні причини походження християнства.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.