Соціальна антропологія про людину

Поняття людини означає людину взагалі, тобто включає сукупність всіх властивостей та атрибутів людини. Будучи абстракцією це поняття має два реальних втілення - окрема людина та людство в цілому. Кожен з нас, будучи окремою, незалежною від інших людиною, із своїм власним життям, поглядами, цінностями і т.п., є людиною настільки, наскільки в ньому є спільного всім людям. Людство в цілому складається з окремих людей, і кожна окрема є членом людської спільноти. Людина та суспільство є предметом вивчення багатьох наук - анатомії, психології, медицини і т.п., проте вони вивчають людину абстрактно - їх цікавить тільки якийсь окремий аспект життя людини. Людина у всій повноті її прояв піддається осмисленню тільки засобом та методом філософії. Людина в цілому, безвідносно до світу та суспільства є предметом вивчення такої дисципліни як філософська антропологія; соціальне буття людини вивчає соціальна філософія.

Питання "що таке людина?" одне із найдавніших питань, які ставило собі людство. Найчастішою відповіддю на це питання була спроба дати родово - видове визначення, як, наприклад: людина - це політична тварина, людина - це розумна тварина, людина - це тварина, яка виробляє знаряддя праці. Наукові теорії, які таким чином намагались розв’язати проблему сутності людини, модна умовно розділити на 2 напрями: перший - це біологічні теорії, другий - теорії соціологічні.

Перші теорії виходять із розуміння людини як частини природи і пробують дати визначення людині як біологічному видові. Теоретична неспроможність таких теорій проявляється в тому, що практично неможливо виділити якусь біологічну ознаку, яка б чітко відділяла людину від інших живих істот, оскільки і у багатьох тварин існують елементи розумної поведінки, елементи соціальної організації і, навіть, виробництво знарядь праці. Подібні теорії в кінцевому рахунку мають антигуманістичну спрямованість, оскільки вони, так чи інакше, намагаються підмінити моральні принципи біологічними - природного добору, розвитку популяції і т.ін.

Другий вид теорій - теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність людини до її включеності в соціальну структуру суспільства, виходячи із уявлення про те, що людина я частиною суспільства, тобто частиною певної виробничо-цивілізаційної структури. Яскравим прикладом такої теорії є теорія Маркса, який писав, що сутність людини - це сукупність всіх суспільних відносин. Теоретична недостатність подібних теорій в тому, що людина тут зводиться тільки до якихось соціальних, виробничих функцій, з яких практично неможливо вивести різноманітність проявів людського життя. Моральні принципи в таких теоріях підміняються принципом соціальної діяльності, що принижує вартість окремої людської особистості.

Обидва види теорій мають спільну рису - вони намагаються зрозуміти людину як частину чогось - природи чи суспільства, тим самим позбавляючи людину не тільки якихось окремих параметрів, але й випускаючи фундаментальну властивість людини бути цілісною єдністю всіх своїх проявів. Людина не є частиною чогось, вона завжди є цілим. Вперше такий підхід до людини був сформований ще в античності. Він проявляється вже в відомій тезі Протагора про те, що людина є мірою всіх речей. Філософи античності вперше назвали людину мікрокосмом, тобто малим світом, протиставивши її та прирівнявши до макрокосму - великого світу. Між мікрокосмом та макрокосмом існує аналогія, все, що є в світі великому, є і у світі малому, тобто людина є рівновеликою всьому світові за багатством своїх проявів. Підходячи до людини як до цілісності, ми повинні визнати, що вона є цілісністю гетерогенних суперечливих початків, що не можуть бути додані одна до одної.

В історії філософії виділяли різні людські начала. Найзагальнішим із них є: тіло та душа, матеріальне та духовне, розум і воля. Найочевиднішими початками людини є тіло та душа. Тіло - це чуттєве видиме в людині, її фізична основа. Душа - це те, що робить тіло живим, заставляє його рухатись, відчувати задоволення та страждати. Душа - це життя; бездумним в прямому значенні цього слова ми називаємо мертве тіло, в переносному - людину, яка не може, або не хоче, відчувати біль та радість. Життя людини відбувається в двох площинах - матеріальній та духовній. Людина, будучи фізичною істотою, живе згідно із законами матеріального світу, але будучи істотою духовною, не може бути зведеною тільки до цих законів. Людина живе в єдності своїх матеріальних та духовних проявів: її дух обтяжений тілом, а тіло - одухотворене. Саме до такої єдності матеріального та духовного в людині звертається нетрадиційна медицина та східні філософські традиції. Складаючись із матеріального та духовного людина, тим не менш є єдиною. Коли ми говоримо, що людина живе, дихає, мислить, діє, ми маємо на увазі, що існує єдиний діяльний центр людини, єдине людське Я, яке традиційно називається людським духом. Дух є осередком мислення та дії людини, і ми можемо дві духовні потенції людини - розум та волю. Вони є невід’ємними атрибутами поняття людини. Будь-яка дія людини є осмисленою, інакше кажучи, людина спочатку думає, а потім - робить, або, для того, щоб щось зробити, людині потрібно спочатку це обдумати. Думка є необхідною, але не достатньою для людської дії, бо обдумавши щось, людина повинна ще захотіти це зробити.

Невід’ємним атрибутом людини є свобода волі, тобто людина в будь-якій ситуації, в кінцевому рахунку може діяти або не діяти. Навіть для того, щоб щось осмислити, людині потрібне вольове зусилля. Акт мислення є таким же вольовим актом, як і будь який людський вчинок. Аналіз цих початків показує, що, підійшовши до людини, як до цілісності, ми можемо продуктивно осмислити як буття окремої людини у всіх його проявах, так і історію людства в цілому. Проте, чи достатньо розуміння сутності людини, щоб осмислити буття окремої людини? Якщо ми знаємо, як функціонує людський організм, чи достатньо цього, щоб заставити функціонувати власний організм так чи інакше? Якщо ми розуміємо смисл життя та походження людства взагалі, чи достатньо цього для того, щоб зрозуміти сенс власного життя? Замислившись над цими запитаннями, ми можемо дійти до того висновку, у якого постає філософія європейського екзистенціалізму, що із сутності людини зовсім не витікає існування окремої людини. Скоріше - навпаки - існування окремої людини є первинним по відношенню до людської сутності - тобто, кожен із нас, навіть будучи знайомим з усім досвідом людства, змушений щоразу самостійно, на свій страх і ризик, відповідати на питання, які ставить перед ним його життя. Інакше кажучи, людина, народившись, уже існуючи, є нічим, їй належить "з нуля" створювати себе як людину. Такий висновок філософії підтверджується і біологічною наукою - на відміну від інших істот, поведінка людини не задається на біологічному, генетичному рівні: виростаючи поза межами людського суспільства, дитина не може стати людиною, в той же час, як домашні тварини, що виростають в умовах людської сім’ї, цілком відповідають природі свого біологічного виду.

Таким чином, людська природа не задається людській істоті від народження. Від народження людській істоті дана лише свобода стати чи не стати людиною. Свобода волі людини має два виміри - негативний та позитивний. Негативний вимір свободи полягає в тому, що людина завжди може сказати "ні" будь-кому з будь-якої причини і навіть невмотивовано. Дитина може сказати "ні" будь якій спробі її цивілізації і вирости істотою асоціальною в тому чи іншому відношенні. Які б не були причини такого заперечення, ці причини є вторинні по відношенню до свободи волі людини. Будучи істотою вільною, людина не зобов’язана бути розумною, і може сказати "ні" тільки тому, що має на це право. Позитивний вимір свободи волі передбачає осмисленість її дій. Осмислюючи себе, своє положення в світі та суспільстві, людина може не тільки відмовитись від чогось, вона може направляти свої дії на досягнення якоїсь позитивної якості, на створення чогось. Атрибутом свободи людини є відповідальність - людина завжди відповідає за свої вчинки, навіть відмова від чогось є вчинком. Поняття свободи та відповідальності у різних вимірах передбачають 2 різні характеристики людини - її здатність бути особою та особистістю.

Особа - це термін, запозичений із юриспруденції, особистість - із етики. І особа, і особистість людини передбачають свободу волі. Відмінність між ними через ту відповідальність, яку вони передбачають. Особа - це людина, наділена негативною свободою; для неї характерний принцип юридичної відповідальності, згідно з яким людина відповідає за свої вчинки незалежно від знання чи незнання закону, якого вони стосуються. Особистість наділена позитивною свободою, оскільки на неї розповсюджується принцип моральної відповідальності, згідно з яким людина не відповідає за ті вчинки, які вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що таке добро і зло, людина здатна на добрі та погані вчинки. Поняття особи та особистості не слід змішувати із поняттям індивіду та індивідуальності. Особа - це є член суспільства, особистість є рівновеликою суспільству, в той час як індивід - частина сукупності індивідів, а індивідуальність - це те, що відрізняє окремого індивіда від інших. Індивідуальність не робить людину унікальною, оскільки ґрунтується на загальних властивостях людей - наприклад, зовнішність людини є індивідуальною, але особливості будови її тіла, кольору очей, волосся лише підкреслюють те, що вона має всі атрибути, необхідні для людини.

Унікальність людини не в тих деталях, якими вона відрізняється від інших, а в самому її існуванні. Існування і особистість окремої людини і є явище унікальне і є найвищою цінністю для неї самою і для суспільства. Унікальність - в тому, щоб бути таким, як всі, але своїм, неповторним чином. Існування окремої людини є первісним, по відношенню до людської сутності. Людина може міняти себе, свою сутність, проте їй не підвладне власне існування. Людина приречена бути, вона вкинута у світ незалежно від власної волі. Людина приречена на свободу і на відповідальність, приречена на свій страх і ризик зважувати і вирішувати правильність чи не правильність своїх вчинків. Людина обмежена в своєму існуванні, вона народжується незалежно від власної волі і не може вирішувати питання власного життя чи смерті. Їй підвладна тільки тривалість життя та термін смерті. Проте фундаментальною характеристикою людини є здатність до самотрансцеденції - виходу за власні межі, як в мисленні, так і в дії. Людина здатна жити та віддавати своє життя заради того, що не зводиться до її власного існування. Людина здатна до пізнання інших істин, вона здатна для створення матеріальних цінностей, які безпосередньо не витікають із її існування; людина здатна долати межі свого існування через віру, надію, любов.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Матеріалістичний та ідеалістичний підходи до розуміння суспільства	\|	Закони суспільства, їхній характер і особливості

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.