Фактори, які модифікують механізм конкуренції в умовах глобалізації

За визначенням фахівців МВФ, глобалізація — це процес наростаючої економічної взаємозалежності країн усього світу в результаті зростаючого обсягу та різноманітності транскордонних переміщень товарів, послуг, міжнародних потоків капіталу, людей, а також завдяки більш швидкій та широкій дифузії технологій [23, с. 45]. Умовою і фактором розвитку глобалізації на мікроекономічному рівні є діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК), транснаціональних банків (ТНБ), світових фінансових центрів, які забезпечують більшу частину торгівлі товарами, послугами, акумулюють і перерозподіляють значну частину світових фінансових ресурсів. За допомогою сучасних інформаційно-комунікаційних технологій згадані суб’єкти міжнародного бізнесу здатні в короткий термін акумулювати і обробляти великі масиви економічної інформації, що дає змогу приймати ефективні підприємницькі рішення. На основі цього, а також в результаті значної лібералізації режимів регулювання міжнародної економічної діяльності, підвищується мобільність транснаціонального капіталу.

В умовах глобалізації та формування економіки знань виникає нове явище – “гіперконкуренція” – стан, коли швидкість зміни правил гри настільки висока, що лише найбільш адаптивні, швидкі та “кмітливі” організації можуть вижити у конкурентній боротьбі [32]. Важлива ознака гіперконкуренції полягає в тому, що їй характерна не лише інтенсифікація конкурентного змагання, але й ускладнення механізму формування та використання конкурентних переваг. Сучасний споживач бажає отримати продукт швидше, дешевше, зручніше. Фундаментальні кількісні та якісні зрушення у механізмі конкуренції вимагають безпрецедентних організаційних змін небувалих масштабів, виникає необхідність постійного вдосконалення ключових компетенцій компанії та конкурентних переваг, що формуються на їх основі.

Конкурентна перевага – це надання споживачеві однакового, в порівнянні з конкурентами, рівня споживної вартості за нижчою ціною або надання вищої, в порівнянні з конкурентами, споживної вартості, яка виправдовує вищу ціну. Така перевага називається базовою. Якщо ж фірмі на цій основі вдається збільшити свою ринкову частку та отримати прибуток, вищий за середній по галузі, то конкурентна перевага називається реалізованою. Проте, кожна компанія бажає якомога довше отримувати надприбутки, що обумовлює пошук стратегічної конкурентної переваги, яка дозволяє утверджувати конкурентну позицію компанії на ринку, виживати у боротьбі проти конкурентів тривалий час.

Стратегічна конкурентна перевага формується на основі ключових факторів успіху компанії, що являють собою унікальне поєднання наявного виробничого потенціалу, специфічних активів підприємства з нагромадженим у минулому досвідом їх ефективного використання і сформованим іміджем, що сприяє виготовленню конкурентоспроможної продукції, реалізуючи яку підприємство здатне забезпечити своє існування в довгостроковому періоді [197, с. 139-140].

На нашу думку, до найважливіших тенденцій модифікації механізму конкуренції в сучасних умовах належать зміна ключових факторів, за рахунок яких досягаються конкурентні переваги, поглиблення міжнародного поділу праці, створення і координація глобальних виробничих комплексів і мереж, інтенсифікація міжгалузевої конкуренції та конкуренції на ринках факторів виробництва, скорочення циклів розробки і виробництва продукції, суттєве розширення асортименту продукції та індивідуалізація виробництва.

Зміна ключових факторів, за рахунок яких досягаються конкурентні переваги. Традиційні джерела конкурентних переваг, такі як низька вартість робочої сили, доступність сировинних факторів виробництва почали втрачати своє значення. Нові технології призводять до постійного зменшення частки прямих затрат на робочу силу в загальній структурі витрат. За словами Д.Белла “у постіндустріальному господарстві до числа обмежуючих факторів відносяться не земля, робоча сила чи капітал, а інформація... в силу чого економічна і політична влада концентрується в руках її виробників” [11, с. 344]. Суттєва відмінність між глобалізацією сьогодні та глобалізацією у 1950-ті та 1960-ті рр. полягає в тому, що рушійною силою на ранніх етапах було розповсюдження масового виробництва, а сьогодні - розповсюдження гнучкого виробництва та криза, яка супроводжує масове виробництво [116, с.27].В глобальній інформатизованій економіці більше значення мають нематеріальні активи (рис. 1.1.).

Рис. 1.1. Зростання ролі нематеріальних активів у забезпеченні конкурентних переваг компаній.

Такий вид активів амортизується досить швидко, якщо не підкріплюється достатньо інтенсивною підтримкою, і це є основним фактором того, що компанії зі світовими іменами є одними з найбільш активних суб’єктів отримання нових знань у всіх сферах та освоєння їх у своїй практичній діяльності. Вони постійно займаються пошуками нових концепцій, інвестують в інновації та характеризуються відносно високим рівнем відкритості з метою співробітництва з іншими компаніями для розширення своєї компетенції та досягнення спільних цілей.

Ускладнення механізму міжнародної конкуренції в результаті поглиблення міжнародного поділу праці. Інтернаціоналізація всіх стадій відтворювального циклу сприяє поглибленню міжнародного поділу праці, що, в свою чергу, впливає на характер міжнародної конкуренції.

Модифікація механізму міжфірмової конкуренції стала актуальним об’єктом досліджень в західній теорії менеджменту вже на початку 80-х рр. ХХ сторіччя. Цінність теоретичних концепцій західних авторів полягає в тому, що в них подається аналітична оцінка та узагальнення ділової практики найбільш успішних компаній. Отже, еволюція теоретичних концепцій конкурентоспроможності фірми (в літературі відомих під загальною назвою “теорії галузевого лідирування”) відображає тенденції і закономірності розвитку форм і методів міжнародної конкуренції [98].

Запорукою підприємницького успіху в умовах глобалізації економічної діяльності та посилення міжнародної конкуренції вважається виробництво товарів та надання послуг за якістю світового рівня. Іншими інструментами підвищення конкурентоспроможності є зниження виробничих витрат та високоякісне обслуговування споживача. Проте, для того, щоб перетворити свої сильні сторони у виробництві, науково-дослідній роботі, маркетингово-збутовій діяльності на конкурентні переваги економічний агент повинен сконцентрувати максимальний обсяг своїх виробничих ресурсів на певному виді діяльності, досягнути високого рівня спеціалізації. Важливою умовою ринкового лідерства (тобто конкурентоспроможності) за Г.Хамелом та К.Прахаладом є вміле використання “базових функціональностей продукту” і “ключових компетенцій”, під якими розуміють відповідно “потенційні можливості розвитку і нового використання продукту” та “сукупність специфічних знань, навиків, вмінь та технологій, які дають можливість компанії виробляти споживчі блага і допомагають в разі втрати попиту на продукцію вийти на ринок з іншими нововведеннями” [192, с. 197-220]. На думку вчених, ХХІ ст. є етапом революційних рішень і інновацій в бізнесі, а конкуренція являє собою вже не боротьбу “продукту проти продукту”, “ефективності проти ефективності”, а “нелінійної інновації проти лінійної”. Стверджується, що ера прогресу лінійного еволюційного розвитку і неперервних поетапних змін завершилась в ХХ ст. Надалі перемагатимуть ті компанії, які займатимуться новими видами бізнесу, прийматимуть нестандартні рішення, використовуватимуть нелінійні інновації.

Якщо ж у підприємства є кілька ключових компетенцій, то слід вибрати певну їх комбінацію, на якій і поглиблювати спеціалізацію. Вибір сфери спеціалізації, і, на цій основі, інструментів та методів конкурентної боротьби передбачає розробку конкурентної стратегії підприємства. Сукупність дій, спрямованих на досягнення стійких позицій у галузі, а, отже, і на отримання вищої віддачі від інвестицій, за М.Портером, складає сутність стратегії конкурентної боротьби. М. Портер пропонує три типи конкурентних стратегій: мінімізація витрат, диференціація, концентрація [123]. Інший підхід представлений М.Трейсі та Ф.Вірсема, які пропонують три типи “ціннісних дисциплін” (тобто конкурентних стратегій): вдосконалення виробничого процесу, вдосконалення якості продукту, вдосконалення обслуговування споживачів [171].

Загальновизнаним фактом є те, що у сучасній економіці перемагає новаторство. Фактично всі підприємства, можуть домогтися істотних фінансових результатів, якщо створюють нові продукти, послуги і процеси більш енергійно й ефективно, ніж інші підприємства, що діють у тій же галузі. Але радикальні нововведення вимагають не лише величезних фінансових можливостей, але й специфічних знань та виробничого досвіду, тому компанії часто не можуть обійтися без доповнення своїх компетенцій, що вимагає встановлення кооперативних зв’язків з іншими підприємствами.

В концепції “екосистем” Дж. Ф. Мур, на відміну від своїх попередників розглядає конкуренцію не як боротьбу взаємознищувального типу або “війну всіх проти всіх”, а як аналог екологічної системи, в якій кожен суб’єкт вносить свій вклад у комплексний процес виробництва. Автор пише: “Винагородою за вміння керувати є формування широкого співтовариства або мережі організацій, де усі гравці мають загальне бачення того, як здійснювати інновацію. Великою перешкодою поширенню реалізованої інновації є не нестача гарних ідей, технологій чи капіталу, а нездатність керувати співробітництвом в широких масштабах, невміння управляти різноманітними групами гравців, що повинні стати невід’ємними елементами комплексного виробничого процесу” [105]. Позицію Дж.Мура розвинуто в дослідженні Б.Нейлбафа та А.Бранденбургера, які стверджують, що для отримання конкурентної переваги в сучасних умовах компанія повинна вести виважену тактико-стратегічну гру, вступаючи у співробітництво з конкурентами на стадії створення доданої вартості, та загострюючи конкуренцію на стадії розподілу доходу [14].

Отже, фірми шукають можливість посилити свої сильні сторони та усунути слабкі місця шляхом співробітництва, при цьому, такі традиційні форми кооперації як спільне підприємство та технологічне ліцензування доповнюються великою кількістю нових більш гнучких та складних неінвестиційних форм співробітництва. Уряди країн часто підтримують таке співробітництво, надаючи йому перевагу у порівнянні із злиттям або поглинанням іноземних компаній на національному ринку.

Створення і координація глобальних виробничих комплексів і мереж. Сьогодні домінуючою є конкуренція не між окремими фірмами, а між цілими системами – територіально-виробничими комплексами, бізнес-мережами фірм. Цьому сприяє розвиток нових форм міжнародної кооперації праці.

На мікрорівні кооперація проявляється у реалізації контрактних форм інвестування (ліцензійне виробництво, франчайзинг, підрядне виробництво, проекти під ключ), створенні спільних підприємств, стратегічних альянсів.

У відповідь на посилення антимонопольного регулювання глобальні гравці знаходять нові, більш гнучкі форми взаємодії. Останнім часом значного поширення набули стратегічні альянси – довірчі довгострокові взаємовигідні відносини між фірмами, що дозволяють кожній з них ефективно досягати довгострокових цілей, координувати та оптимізувати використання спільних ресурсів і мінімізувати трансакційні витрати. Стратегічний альянс — це організаційна структура, що об’єднує юридично незалежні фірми на основі незавершеної угоди з обмеженим контролем кожної сторони щодо реалізації цієї угоди. Такі стратегічні домовленості характеризуються тим, що в непередбачуваних ситуаціях неврегульовані аспекти співробітництва вирішуються сторонами спільно в кожному конкретному випадку. Стратегічні альянси створюються переважно з метою об’єднання наукового потенціалу корпорацій, виробничого кооперування та розподілу ризиків. Основні причини формування стратегічних альянсів: отримання доступу до ринків партнерів, використання нових технологій, скорочення часу для нововведень, нестача фінансових ресурсів. Навіть такий гігант як IBM вважає за доцільне об’єднання зусиль у сфері НДДКР, виробництві капіталомісткої і наукомісткої продукції. Наприклад, для розробки нової мікросхеми, оціненої в 1 млрд. доларів США на початку 90-х років у дослідницькому центрі IBM разом працювали 200 фахівців таких крупних фірм як “IBM”, “Toshiba”, “Thomson”, “Siemens”.

Для альянсів у сфері НДДКР характерно те, що на ринках готової продукції їх учасники конкурують один з одним, однак дорожнеча наукових досліджень змушує компанії іти на союз з конкурентами з тим, щоб знизити витрати і провести найбільш ефективні дослідження. Прикладом може бути угода між “Дженерал Електрік” (до складу якої входять 12 відділень, кожне з яких є лідером у своїй області) з “Тошиба” про спільне виробництво і маркетинг газових турбін нового покоління. Деякі види стратегічних альянсів розраховані на розширення асортименту продукції і кола споживачів. До таких видів відносяться альянси з проведення спільних маркетингових досліджень, використання загальних збутових каналів, джерел інформації і проведення спільних рекламних кампаній. В умовах загострення конкурентної боротьби спільні зусилля в області НДДКР, виробництва і збуту продукції зменшують витрати і розширюють збут, відкриваючи нові ринки.

На мезоекономічному рівні виникають кластери та кооперативні мережі підвищення продуктивності. Кластери являють собою мережі взаємозалежних фірм, наукових інституцій, технологічних посередників та споживачів, пов’язаних в єдиний ланцюг створення доданої вартості [146]. Як правило це географічно близькі групи взаємопов’язаних компаній та асоційованих інститутів у певній галузі, які характеризуються спільним загальним напрямком діяльності та взаємодоповненням [123, c. 88]. Більшість учасників кластеру не є прямими конкурентами, які стикаються зі схожими проблемами. Отже, кластер об’єднує підприємства взаємопов’язаних галузей, які використовують спільні технології, досвід, інформацію, ресурси, канали збуту та клієнтуру [126]. Така агломерація фірм дозволяє створити локально сконцентрований ринок праці, поглиблює поділ праці між підприємствами, прискорює міжфірмовий обмін ідеями та інформацією та за рахунок ефекту синергії дозволяє знизити собівартість продукції. Промисловий кластер можна охарактеризувати як групу виробничих підприємств та невиробничих організацій, для яких членство у кластері є важливим засобом посилення індивідуальної конкурентоспроможності [156, с. 83].

В умовах глобалізації кластери набули значного поширення. Так, у США в середині 1990-х рр. 380 найкрупніших промислових кластерів забезпечували працевлаштування 57% працездатного населення країни та 61% промислової продукції країни [96], італійські кластери забезпечували 30% зайнятості та 43% експорту країни (найбільш потужним є італійський глобальний кластер кераміки, який забезпечує 57% світового експорту керамічної плитки [156, с. 212]), датські кластери охоплюють 40% фірм і забезпечують 60% експорту Данії [156, с. 159], норвезький морський кластер забезпечує 10% світових морських перевезень [156, с. 63].

Інтенсифікація міжгалузевої конкуренції. Сьогодні спостерігається значна активізація міжгалузевої конкуренції між фірмами за доступ до природних ресурсів, капіталів, робочої сили в планетарному масштабі. Вона пов’язана з переливом капіталів між галузями, що виникає через об’єктивне бажання підприємців максимізувати норму прибутку шляхом вкладання капіталу у найбільш прибуткові галузі виробництва. Так, в сучасній діяльності найбільш динамічних суб’єктів міжнародного бізнесу – транснаціональних корпорацій – спостерігаються тенденції до диверсифікації та вертикальної інтеграції. З п’ятисот найкрупніших ТНК одногалузевими є не більше 6% [79, с. 93]. Наприклад, нафтові ТНК перетворилися на багатогалузеві комплекси з великою питомою вагою хімічного виробництва. В свою чергу, хімічні ТНК розгорнули діяльність в металургії, машинобудуванні, текстильній промисловості та інших галузях.

Завдяки диверсифікації, вертикальній інтеграції і комбінуванню, прагнення великих корпорацій до розширення сфери своєї економічної влади реалізується в такому напрямку, що, на відміну від горизонтальної інтеграції, воно не пов’язане з посиленням внутрішньогалузевої концентрації і придушенням конкуренції. Тому вертикальна інтеграція, комбінування, й особливо – диверсифікація, являють собою такі форми концентрації виробництва в складі великих об’єднань, які здебільшого не спричиняють ослаблення конкуренції, а дозволяють поєднувати високий рівень концентрації з високим рівнем конкуренції.

Скорочення циклів розробки і реалізації продукції. Глобальна конкуренція змушує скорочувати виробничі витрати і час на розробку та виведення на ринок нових продуктів - з одного боку, а з іншого – постійно підвищувати якість товарів та послуг. Особливістю прискорення НТП на сучасному етапі розвитку світового господарства є те, що поряд з прискоренням циклів розробки та виведення нових продуктів на ринки, підвищується їх складність, про що свідчить дослідження американських науковців [101, c. 99] (рис. 1.2.).

Рис. 1.2. Скорочення циклу виведення на ринки продуктів, що вдосконалюються.

Ситуація ускладнюється ще й тим, що в умовах прискорення НТП якісно трансформується споживчий попит, який сьогодні характеризується динамічністю смаків та вподобань, прагненням отримати новий, вдосконалений товар вищої якості за доступною ціною. Зростають вимоги і у підприємств, які виступають споживачами на ринку капітальних благ. В сукупності це обумовлює пришвидшення морального зносу: багато товарів старіють, навіть не досягнувши стадії зрілості, через швидку зміну попиту, загострення конкуренції, постійне вдосконалення технологій. Все це призводить до скорочення життєвих циклів споживчих благ і особливо тих, які пов’язані з прогресом інформаційно-комунікаційних технологій (рис. 1.3.).

Виявлені тенденції модифікації механізму конкуренції свідчать, що інновації – впровадження у виробничий процес нових технічних знань і технологій – стають визначальною характеристикою ринкової конкуренції та основним джерелом формування конкурентних переваг в сучасних умовах.

Рис. 1.3. Галузеві тенденції циклів розробки та окупності продукції.

Отже, дослідження особливостей конкуренції в умовах глобалізації уможливили виявлення наступних факторів, які здійснюють безпосередній вплив на її розвиток та зростання конкурентоспроможності суб’єктів МЕВ:

— розвиток нових технологій дає змогу створювати потужні інформаційно-комунікаційні системи з допомогою яких усі процеси між суб’єктами можуть організовуватись швидше, дешевше і ефективніше, що підвищує їх конкурентоспроможність.

— регіоналізація та лібералізація торгівлі розширює можливість одночасно отримувати вигоди споживачам як щодо ціни, так і щодо якості завдяки високій інформованості через мережу Інтернет. Загострюється конкуренція між фірмами, виникають стратегічні альянси, відбуваються злиття й поглинання компаній. Стає агресивнішою поведінка торгівельних посередників щодо технологічних товарів (виключаються товари із скидками).

— глобалізація попиту і пропозиції характеризує швидке зростання кількості глобально діючих споживачів і збутових посередників.

— зростання кількості учасників міжнародного поділу праці загострює конкуренцію між ними. «Нові гравці» на світовому ринку — це Індія, Південна Америка, Китай, нові індустріальні країни. Понад 50 % усього населення світу стали новачками в міжнародній торгівлі та інвестиціях. Це означає, що країни «першого світу» набули не тільки нових споживачів своїх товарів і послуг, а й нових конкурентів, особливо, через низьку вартість робочої сили (і відповідно — високий рівень цінової конкурентоспроможності)

— зростання транснаціональних мереж розширює масштаб конкуренції, переміщення капіталу, збільшує кількість учасників світового виробництва, сприяючи появі нових конкурентів, зростає конкуренція як за споживачів, так і за постачальників товарів, різко знижується собівартість продукції, завдяки досягненню ефекту масштабу та можливостям застосування ТНК новітніх технологічних процесів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Формування глобального середовища постіндустріальної інформаційної цивілізації	\|	Сучасний інструментарій визначення та оцінки міжнародної конкурентоспроможності країн

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.