• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 7. ДЕРЖАВНІСТЬ І ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ

Протокол №1 від 29.08.2013р.

Міністерство освіти і науки України

ПВНЗ«Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем'янчука»

Лекція на тему:

«ДЕРЖАВНІСТЬ ТА ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ»

затверджено на засіданні

кафедри економіки та фінансів

7.1. Державність і державний суверенітет в розвитку національної економіки.

7.2. Державне регулювання як головна функція державного управління економікою, його форми й методи.

7.3. Сутність, характерні риси, принципи побудови і завдання системи державного управління.

7.4. Система органів державного управління національною економікою та її функції.

7.1. ДЕРЖАВНІСТЬ І ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ В РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Серед цілого ряду ознак розвитку національної економіки на першому місці знаходиться верховенство і суверенітет державної влади. Суть його полягає в тому, що держава при всьому соціальному, культурному, національному, конфесійному та інших формах плюралізму існує як одна єдина влада, на території, що підпадає під юрисдикцію даної держави, не може бути іншої владної структури. Це питання зачіпає не тільки ієрархію владних структур в рамках конкретної держави, але і місце саме цієї держави у ряді інших держав світової спільноти.

Суверенітет держави має на увазі, що всі громадські організації, партії, сім’ї, асоціації тощо позбавлені влади і займають підпорядковане державі положення. Суверенітет включає такі принципи, як єдність і неподільність території, недоторканність територіальних меж і невтручання у внутрішні справи. Причому якщо яка-небудь сусідня держава претендує на частину території цієї держави або прагне ущемляти її інтереси, то вважається, що дана держава не володіє повним суверенітетом. Один з батьків-засновників теорії національного або державного суверенітету Ж. Боден навіть стверджував, що без суверенітету не має і не може бути держави. І дійсно, суверенітет складає одну з основоположних характеристик держави. Його значущість полягає в тому, що державі цілком і виключно належить верховна влада над всіма іншими конкретними формами і проявами влади на всій території.

Суверенна влада не залежить від якої-небудь іншої влади, навпаки, решта всіх влад залежать від неї. Держава може бути тільки суверенною. Суверенітет визначає саму наявність держави. Причому в демократичній правовій державі він належить виключно народу. Тому і говорять про суверенний народ, від якого виходить вся владна система в державі.

З суверенітету випливає такий важливий принцип держави, як загальність, який полягає в тому, що закони, які приймаються вищим керівництвом держави, однаково обов’язкові для всіх громадян. Для держави не мають значення соціальне походження, національність, суспільний статус того або іншого громадянина. Її завдання полягає в тому, щоб захищати інтереси і права всіх громадян всіма наявними в її розпорядженні засобами. Володіючи досконалою внутрішньою організацією, держава може домогтися ефективного підпорядкування справі, реалізації своїх цілей.

У всіх цих аспектах основоположними ознаками сучасної демократичної держави є її абстрактність, безособовість й анонімність. Дані аспекти дають державі можливість об’єктивно відноситися до всіх громадян, не допускати особистих симпатій і антипатій при вирішенні найважливіших завдань, що зачіпають ті або інші групи населення. Поєднання суверенітету й правового характеру забезпечує єдиний, обов’язковий для всіх правовий порядок, рівність всіх громадян і принцип рівного забезпечення їх прав. Держава і право завжди взаємообумовлені і знаходяться в залежності від рівня духовного, соціально-політичного, етичного і економічного розвитку даного суспільства.

Держава виступає найважливішим чинником соціально-економічного і духовного розвитку суспільства, інтеграції різних груп навколо загальновизнаних цілей національного економічного розвитку і ефективним механізмом їх реалізації.

Одне з головних призначень держави з самого початку полягало в забезпеченні незалежності й територіальної недоторканості країни для збереження її матеріальних багатств.

Держава є продукт розвитку суспільства, вона виникає в результаті істотної соціальної диференціації суспільства, коли вже самі суспільні структури не в змозі забезпечити єдність і необхідний порядок. Найважливіша її мета – примирити суперечності й конфлікти, що виникають між різними угрупуваннями або просто окремо взятими індивідами. Суспільство створює спеціальний інститут для захисту своїх інтересів від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Цей орган є державна влада. Остання набуває публічного характеру, оскільки вона, принаймні в теорії, виражає інтереси всього суспільства, або тих, кого вважають громадянами цього суспільства.

З самого свого виникнення держава виконувала функції узгодження і об’єднання інтересів і відносин своїх членів, забезпечення порядку і запобігання порушенню тими або іншими членами загальноприйнятих норм поведінки і життєвих правил. Ця роль держави постійно підвищувалася в міру зростання складності суспільства, диференціації соціальних зв’язків і появи різних видів людської діяльності, спеціалізації функції і розподілу праці, зростання знань і навиків, виникнення відмінностей суспільного й індивідуального інтересів, прав і обов’язків, а також соціальної нерівності й приватної власності.

Діяльність держави як економічного суб’єкта ринкової системи відображає її економічну роль в суспільстві, яку характеризують, по-перше, соціальна спрямованість впливу на економіку; по-друге, основні напрями, засоби й методи діяльності держави як суб’єкта економіки; по-третє, обсяг і ступінь державного втручання в економічні процеси.

Соціальна спрямованість державного впливу на економіку відображає, насамперед, загальносоціальну сутність держави, її призначення задовольняти потреби всього суспільства, забезпечувати його цілісність і розвиток. Орієнтирами, яких дотримується держава у процесі управління економікою, є показники, що характеризують рівень економічного розвитку та якість життя: тривалість життя людини, валовий внутрішній продукт на душу населення, рівень зайнятості, ступінь реалізації прав людини, стан навколишнього середовища.

Державне регулювання охоплює всі напрямки суспільного виробництва. Однак першочергова увага приділяється регулюванню відносин власності й підприємництва, інвестицій і структурної перебудови галузей матеріального виробництва, соціального розвитку й ринку праці, фінансового ринку і грошового обігу, територіальних пропорцій і регіональних ринків, природокористування, зовнішньоекономічної діяльності. Ці питання становлять головний зміст державного управління економіки. Водночас, з огляду на наявні особливі умови реформування, вирішуються гострі економічні та соціальні проблеми, зокрема структурні перетворення, технологічні оновлення, подолання кризових явищ.

У країнах з розвиненою ринковою економікою наміри запровадження прямого державного контролю втілюють у життя завжди, коли ймовірним стає руйнування конкуренції. І тут держава намагається врахувати як інтереси окремих груп економічних суб’єктів, так і загальновизнані проблеми суспільства у підтримуванні регульованого конкурентного порядку в країні. Державне регулювання потрібне за таких обставин:

1. У разі природної монополії, коли вихідною є теза про обмеженість ресурсів у галузі. Найчастіше цю обмеженість, покликану сформувати особливі умови ринкової діяльності, штучно створюють підприємства, які функціонують у цих галузях.

2. За ринкової монополії, коли йдеться про «неконкурентне ринкове витіснення», тобто продавці через дискримінацію цін або їх агресивне зниження намагаються витіснити з ринку конкурентів з метою встановлення панівного ринкового середовища.

3. Коли спостерігається побічна дія, тобто коли у процесі виробництва або споживання товарів з’являються недоліки в ціновій системі.

Параметри впливу держави на ринкові події класифікують за трьома групами: регулювання процесу входження в ринок; регулювання ринкового ціноутворення; регулювання ринкових обсягів виробництва.

7.2. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЯК ГОЛОВНА ФУНКЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ, ЙОГО ФОРМИ Й МЕТОДИ

Держава є активним економічним суб’єктом змішаної економіки, діяльність якого в економічній сфері має дві складові. По-перше, економіка має у своєму складі державний сектор, який можна визначити як сукупність підприємств державної форми власності, і підприємств, у капіталі яких є державна частка. Зазначені підприємства, як i приватні й колективні, є суб’єктами підприємницької діяльності, активно діють у ринковій економіці згідно з її законами. Так, сьогодні макроекономічна структура України налічує близько 4100 державних підприємств, держава також є власником пакетів акцій у 2263 суб’єктах господарювання, серед яких 2036 – відкриті акціонерні товариства, 34 – державні акціонерні й холдингові компанії, 193 – закриті акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші суб’єкти підприємницької діяльності, де держава має свою частку. Економічна діяльність державних підприємств як суб’єктів ринку визначається i обмежується державою, яка спрямовує її, виходячи з державних інтересів. Отже складовою економічної діяльності держави є безпосереднє управління державним сектором економіки, так зване державне підприємництво.

Другою складовою діяльності держави як економічного суб’єкта в ринковій системі є державне регулювання економіки – сукупність заходів державного впливу на об’єкти й процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб’єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів i дій для реалізації суспільних цілей. При цьому слід розрізняти державне регулювання економіки i державне регулювання діяльності підприємств державного сектора економіки, якому значною мірою притаманні риси підприємницької діяльності.

На сьогодні склалося кілька моделей державного регулювання економіки:

- американська – державне регулювання зводиться до використання правових і опосередкованих методів, насамперед податково-бюджетних, з метою створення сприятливих умов для розвитку конкуренції та підприємництва;

- японська – система взаємодії державних органів і корпорацій, спрямована на досягнення стратегічних цілей в економіці;

- шведська – активне втручання держави у процес розподілу й перерозподілу доходів з метою створення сильної системи соціального захисту населення;

- німецька – система управління національною економікою з активним використанням ринкових регуляторів і створення на державному рiвнi ефективної системи соціального захисту громадян. Для Західної Європи взагалі характерне сполучення великої частки державних витрат у ВВП з наявністю значного державного сектора.

До основних форм державного управління економікою належать комплексне (індикативного характеру) планування економічного й соціального розвитку; прогнозування розвитку народного господарства і кон’юнктури ринку; реалізація національних і цільових комплексних програм; керування господарською діяльністю державних підприємств; бюджетно-податкова, грошово-кредитна й амортизаційна політика; система соціального захисту населення.

Необхідність i межі використання окремих форм державного регулювання в господарській практиці визначаються обраною концепцією державного втручання в економіку, а також конкретними умовами й цілями соціально-економічного розвитку кожної країни.

Державне регулювання економіки передбачає використання ряду методів. Під методами державного регулювання економіки розуміють способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики. Кожен метод ґрунтується на використанні сукупності інструментів (регуляторів, важелів).

Методи ДРЕ класифікують за двома ознаками: за формами впливу й засобами впливу. За формами впливу на суб’єктів ринку методи ДРЕ поділяють на дві групи: методи прямого й непрямого (опосередкованого) впливу.

Залежно від засобів впливу виділяють адміністративні, правові, економічні й пропагандистські методи державного регулювання.

До методів прямого державного впливу належать такі:

- визначення стратегічних цілей розвитку економіки і їх відображення в індикативних та інших планах, цільових програмах;

- державні замовлення i контракти на поставки певних видів продукції, виконання робіт, надання послуг;

- державна підтримка програм, замовлень і контрактів;

- нормативні вимоги до якості й сертифікації технології та продукції;

- правові й адміністративні обмеження та заборони щодо виробництва певних видів продукції;

- ліцензування операцій з експорту та імпорту товарів, тобто зовнішньоторговельних операцій.

Методи непрямого (опосередкованого) державного регулювання ґрунтуються переважно на товарно-грошових важелях, визначають правила гри в ринковому господарстві й впливають на економічні інтереси суб’єктів господарської діяльності. До цих методів належать:

- оподаткування, рівень оподаткування i система податкових пільг;

- регулювання цін, їх рівні й співвідношення;

- плата за ресурси, відсоткові ставки за кредит і кредитні пільги;

- митне регулювання експорту й імпорту, валютні курси й умови обміну валют.

Адміністративні методи державного регулювання обмежують свободу вибору суб’єкта. Наприклад, директивні планові завдання з обсягу та асортименту виробничої продукції або централізовано встановлені ціни на товари й послуги – типові методи адміністративного регулювання у плановій економіці – позбавляють підприємство можливості альтернативного використання ресурсів.

Адміністративні методи регулювання ринку виражають, по суті, пряме управління з боку держави. Суть адміністративних методів значною мірою залежить від обраного засобу управління суб’єктами ринкової діяльності. Адміністративні методи базуються на стилі державної влади i поділяються на засоби заборони, дозволу й примусу.

Адміністративна діяльність є засобом виконання обов’язків, покладених на відповідні підрозділи i керівників, а також створює передумови вирішення економічних і соціальних завдань, переведення системи в новий стан розв’язання конфліктних ситуацій i т. ін. Адміністративні дії потрібно аргументувати з огляду на їх можливі наслідки. Дія є виправданою повною мірою тоді, коли вона здійснюється з урахуванням економічного стимулювання, переконання i виховання.

Правові методи регулювання розвитку економіки передбачають прийняття законів i законодавчих актів Верховної Ради України, видання указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації i контролю.

Закони, законодавчі й нормативні акти визначають об’єкт і зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб у разі їх невиконання. Закони виконують функцію довгострокового правового регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, – короткострокового, або оперативного.

Економічні методи регулювання – це система прийомів і способів впливу та його напряму на суспільно-господарський розвиток з дотриманням вимог економічних законів за певних товарно-грошових відносин і з використанням інших економічних важелів для створення умов, що забезпечують досягнення високих економічних результатів.

Економічні, або опосередковані методи державного регулювання не обмежують свободу підприємницького вибору. Наприклад, зниження податку на бізнес або облікової ставки відсотка – типові методи економічного регулювання, спрямованого на збільшення обсягів виробництва i посилення інвестиційної активності підприємств. За допомогою економічних методів створюються економічні умови, що стимулюють прагнення досягати у праці високих результатів. Їх застосування передбачає порівняння витрат i результатів. До економічних методів регулювання належать прогнозування, планування, програмування, матеріальне стимулювання i санкції, фінансування й кредитування, використання таких економічних категорій, як заробітна плата, собівартість, прибуток, ціна та ін.

Економічні методи ДРЕ знаходять прояв у здійсненні бюджетного, податкового, фінансово-кредитного регулювання національної економіки.

Бюджетне регулювання допомагає здійснювати структурі перетворення в національній економіці, вирівнювати диспропорції між її складовими елементами, виконувати перерозподільну функцію держави, формувати і коригувати макроекономічні пропорції розвитку, знімати гостроту проблем інфляції і безробіття, вирішувати проблеми соціального характеру тощо.

У тісному взаємозв’язку з бюджетним регулюванням перебуває податкове регулювання економіки.

Податкове (фіскальне) регулювання економіки є особливою формою державного регулювання економіки, що реалізується завдяки постійному відслідкуванню та змінам, що вносяться в податкову систему національної економіки.

Податкове регулювання дозволяє більш ефективно стимулювати економічне зростання, мотивувати суб’єктів економіки до виконання економічної діяльності, організовувати перерозподіл доходів й координувати розподіл ресурсів у межах національної економіки.

Базовими умовами для вибору тієї чи іншої моделі фіскальної політики є такі фактори: рівень економічного розвитку країни, реальний рівень ВВП на душу населення, рівень стабільності національної економіки, економічний порядок і рівень розвитку ринкової інфраструктури, політична ситуація в країні, ідеологія, співвідношення форм власності, соціальна спрямованість економічної політики.

Фінансово-кредитне регулювання національної економіки – це сукупність заходів держави щодо регулювання грошових відносин, які пов’язані з утворенням, розподілом, рухом і використанням фондів грошових коштів виробничого і невиробничого призначення з метою забезпечення держави, фірм, підприємств, організацій, фізичних осіб у грошових ресурсах.

7.3. СУТНІСТЬ, ХАРАКТЕРНІ РИСИ, ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ Й ЗАВДАННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Головна функція держави – це управління соціальними, економічними, технологічними та іншими процесами, що відбуваються в суспільстві. Мова йде власне про систему державного управління. Практично всі громадяни держави в тій або іншій формі й ступені мають відношення до державного управління. Всі вони протягом свого життя не раз звертаються в державні органи або в органи місцевого самоврядування для вирішення своїх проблем, виступають в ролі керованих об’єктів.

Головними в системі державного управління є поняття «організація управління», «державне адміністрування», «адміністративно-державне управління», «бюрократія», «чиновництво», «державні службовці» та ін. Поняття державного управління, використовують в широкому і вузькому сенсах. Коли говорять про державне управління у вузькому сенсі слова, мається на увазі діяльність відповідних виконавчих органів державної влади всіх рівнів управління і регулювання повсякденних справ в різних сферах суспільного життя. В англосакській науковій літературі йому відповідає поняття «government». У цьому плані ключова роль належить виконавчій владі в особі уряду і державно-адміністративного апарату. У широкому сенсі поняття «управління» включає діяльність держави в цілому і охоплює найбільший спектр функцій від забезпечення національного суверенітету і національних інтересів як усередині країни, так і на міжнародній арені до підтримки економічних, соціальних, політичних, організаційних і правових умов розвитку економіки. Інакше кажучи, це політичне управління справами всього суспільства. В англомовній літературі воно позначається поняттям «public administration».

Визначаючи державне управління, слід навести увесь перелік його ознак, що дозволить розглядати його як організуючу, виконавчо-розпорядчу діяльність органів держави, здійснювану на основі законів, що полягає в повсякденному практичному виконанні функцій держави. Управління можна характеризувати як засіб дії, що впорядковує, цілеспрямовує на соціальні й економічні процеси всередині фірми, в громадській організації, навчальному закладі, системі освіти, сфері охорони здоров’я тощо.

Державне управління економікою – це організуючий і регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб’єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності.

Основними функціями управління є: організація, планування, регулювання, кадрове забезпечення, контроль.

Управління будь-яким процесом починається з того, що цей процес виокремлюють як певний об’єкт. Для впливу на нього, з метою реалізації потрібних цілей, створюється відповідна організація. Організація здійснює планування заходів, спрямованих на досягнення цілей. Коли створено організацію і визначено плани її діяльності, виникає необхідність регулювання. Останнє здійснюється через встановлення правил поведінки кожного члена організації в межах планових заходів. Добирають персонал, здатний здійснити намічене. Виникає динаміка управління, яка потребує постійного контролю.

Отже регулювання є однією з функцій управління. Слово «функція» походить від латинського «functio» й означає: виконання, обов’язок, коло діяльності. Сучасні держави світу виконують політичну, соціальну, міжнародну й економічну функції.

Необхідність політичної функції держави випливає із самої сутності держави як політичної форми організації суспільства. Політична функція держави полягає в забезпеченні цілісності й збереженні суспільства, у створенні умов для спокійного й гармонійного його розвитку.

Соціальна функція держави полягає в забезпеченні на всій території країни прав і свобод кожної людини і громадянина. Свобода людини реалізується в суспільстві, у спілкуванні й співпраці людей. Окремі особи використовують саме середовище для досягнення різних цілей, у тому числі злочинних. За таких обставин тільки державна влада здатна бути гарантом захисту прав і свобод.

Міжнародна (зовнішня) функція держави полягає у підтримуванні свободи, суверенітету й історичного існування народів конкретної країни в рамках світового співтовариства. Якщо людина реалізується у своєму народові (нації), то народ у цілому – у взаємодії з іншими народами.

Економічна функція держави полягає у створенні передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суспільства. Усі функції держави тісно взаємозв’язані. Але, на думку економістів, економічна функція є найважливішою, оскільки брак належного економічного потенціалу або низька ефективність його використання перешкоджають реалізації інших суспільних функцій.

Держава як суб’єкт макроекономічного регулювання виконує багато функцій. Їх можна згрупувати за такими напрямами:

1. Емісійна функція. Ії сутність полягає у забезпеченні економіки необхідною кількістю грошей. У цій сфері держава є монополістом і протистоїть великій кількості покупців, які формують попит на гроші. З метою задоволення цього попиту держава здійснює грошово-кредитну політику.

2. Формування правових засад функціонування економіки. З цією метою держава визначає правовий статус окремих форм власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності, регулює відносини між виробниками і покупцями товарів, регламентує проведення окремими підприємствами зовнішньоекономічної діяльності, визначає обов’язки підприємств перед державою.

3. Усунення вад ринкового саморегулювання. Держава здійснює захист конкуренції, забезпечує людей суспільними товарами, реагує на можливість виникнення негативних екстерналій, бере участь у розв’язанні проблем неповноти ринків, формує інформаційну інфраструктуру ринку, здійснює стабілізаційну політику.

4. Перерозподіл доходів. Економіка, оптимальна за Парето, констатує стан, за яким економічні ресурси суспільства розподілені найбільш ефективно. Але ефективний розподіл ресурсів ще не означає ефективного розподілу доходів між членами суспільства. Конкретні ринки здатні породжувати нерівномірність розподілу доходів і навіть цілковитий брак коштів для існування непрацездатних членів суспільства. Для зменшення нерівності в доходах держава здійснює їх перерозподіл через різноманітні соціальні програми у формі трансфертних платежів.

7.4. СИСТЕМА ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНОЮ ЕКОНОМІКОЮ ТА ЇЇ ФУНКЦІЇ

Державне регулювання економіки є найважливішою функцією держави. Держави різняться одна від одної формою правління, державним устроєм, політичною системою, функціями органів влади. У демократичному, правовому суспільстві державна влада базується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. В Україні поділ повноважень мiж різними гілками влади визначається Конституцією України та іншими законодавчими актами.

Главою держави є Президент України, законодавчу владу здійснює Верховна Рада України, виконавчу – Кабінет Мінiстрiв України, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації. Судову владу здійснюють Конституційний Суд України, загальні й арбітражні суди.

Президент України як глава держави, гарант Конституції, державного суверенітету, територіальної цілісності України, прав свобод людини й громадянина здійснює низку функцій у сфері державного управління:

1. Президент формує стратегію соціально-економічного розвитку країни. Моральне право формування стратегії головою держави обумовлене тим, що Президент обирається громадянами України на засаді загального, рівного і прямого виборчого права. Стратегія соціально-економічної політики держави висвітлюється у посланнях до народу і щорічних й позачергових посланнях Президента до Верховної Ради України.

2. Президент здійснює правове регулювання економічних відносин. Глава держави має право законодавчої ініціативи у Верховній Раді.

3. Президент здійснює кадрову політику. У цій сфері він має право: призначати за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України, припиняти його повноваження й приймати рішення про його відставку; призначати за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій і припиняти їхні повноваження; призначати половину складу Ради Національного банку України; призначати на посади й звільняти з посад за згодою Верховної Ради України голів Антимонопольного комітету України, Фонду державного майна України та інших державних органів.

4. Організаційна функція Президента полягає в тому, що він здійснює координацію діяльності державних органів. Глава держави утворює, реорганізовує і ліквідує за поданням Прем’єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Президент очолює Раду національної безпеки і оборони України.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України (ВР України). До повноважень ВР України стосовно питань державного регулювання економіки належать такі:

1. Правове регулювання економічних відносин.

2. Формування стратегії і практики соціально-економічної політики.

3. Кадрова політика.

4. Парламентський контроль.

Кабінет Міністрів України (КМ України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Очолює КМ України Прем’єр-мiнiстр України. На сьогоднішній день до структури виконавчої влади входять 20 міністерств, 13 державних комітетів, 28 центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом. Кабінет Мімістів України згідно з Конституцією України (ст. 116):

- забезпечує державний суверенітет i економічну самостійність України, здійснення внутрішньої i зовнішньої політики держави, виконання Конституції i законів України, актів Президента України;

- вживає заходи щодо забезпечення прав i свобод людини i громадянина;

- забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освяти, науки i культури, охорони природи, екологічної безпеки i природокористування;

- розробляє i здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального i культурного розвитку;

- забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності;

- розробляє проект закону про Державний бюджет України i забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає ВР України звіт про його виконання;

- здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

- організовує i забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності, митної справи.

Основними функціями міністерств та інших органів державної виконавчої влади в Україні є:

- участь у формуванні та реалізації державної політики як у цілому, так i за вiдповiдними напрямами;

- прогнозування розвитку економіки у виробничій, науково-технічній, мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соціальній та інших сферах;

- участь у розробленні проектів Державного бюджету України та Державної програми економічного й соціального розвитку України;

- формування та реалізація політики у сфері виконання робіт і поставок продукції для задоволення державних потреб;

- розроблення цільових програм розвитку відповідної галузі;

- внесення пропозицій про зміну умов оподаткування, одержання пільгових кредитів, визначення особливостей приватизації, демонополізації підприємств;

- формування та реалізація інвестиційної політики;

- розроблення фінансово-економічних та інших нормативів і механізмів їх впровадження, затвердження галузевих стандартів;

- вживання заходів, спрямованих на вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності;

- видача спеціальних дозволів (ліцензій) на проведення окремих видів підприємницької діяльності;

- участь у підготовці міжнародних договорів України.

До основних функцій місцевих державних адміністрацій стосовно регулювання економічних відносин і соціально-економічного розвитку регіонів належать: розроблення прогнозів і програм соціально-економічного розвитку регіону; бюджетна діяльність; забезпечення функціонування об’єктів комунальної власності; забезпечення раціонального використання землі, природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища; упорядкування та стимулювання діяльності малого та середнього бізнесу; соціальний захист і розв’язання проблем зайнятості населення і т.д.

Існують ще такі суб’єкти державного регулювання економіки:

1. Національний банк України.

2. Функціональні та галузеві міністерства.

3. Органи судової влади (господарський суд України, арбітражні суди тощо).

4. Ради експертів при місцевих органах влади.

5. Спеціальні органи (наприклад, Антимонопольний комітет України,

Державна податкова адміністрація, Державна митна служба, тощо).

Відповідно ті проблеми, що не можуть бути вирішені суто за рахунок дії механізмів ринкового самоврядування, делегуються суспільством державним органам влади, що мають ієрархію і виконують специфічні функції для забезпечення стабільного стану національної економіки та суспільства загалом. У процесі своєї діяльності, незважаючи на диференційованість виконуваних ними функцій, їх роль визначається напрямком загальнодержавної стратегії розвитку й сукупними загальнодержавними цілями економічного регулювання.

Державне регулювання економікою, розробка і впровадження загальної стратегії розвитку національної економіки України пройшли ряд етапів. Проте, незважаючи на ряд позитивних зрушень, на сьогоднішній день державне регулювання економікою в Україні має системні вади:

- недостатність і обмеженість об’єктивної інформації, а, отже, неможливість прийняття обґрунтованих рішень управління;

- нездатність держави повністю контролювати реакцію контрагентів на її дії, що може спричинити негативні побічні наслідки;

- недосконалість політичного процесу, яка проявляється у застосуванні державними органами влади неадекватних методів регулювання під впливом виборців, груп спеціальних інтересів, маніпуляцій тощо;

- обмеженість контролю над державним апаратом, а, отже, бюрократизація процесу управління.

Не можна сказати, що ці проблеми не постають перед постіндустріальними країнами, проте їх гострота в Україні є більшою внаслідок продовження активних соціально-економічних трансформацій та затяжної політичної кризи.

Протягом останнього часу постійно ведуться наукові розробки й здійснюються практичні заходи щодо подолання вищезгаданих вад. Однак при цьому більшість проблем залишаються невирішеними. Тому на сьогоднішній день серед основних заходів, які мають бути здійснені в найближчому майбутньому, слід назвати наступні:

- відновлення керованості державного сектора економіки;

- формування відповідної структури промисловості та агропромислового комплексу;

- формування структури національного виробництва із наданням особливої переваги наукомістким галузям;

- розвиток власного виробництва за умов сприяння держави на основі інтеграції таких складових частин як: освіта й наука, виробництво, банківська система;

- надання пріоритету окремим напрямкам розвитку економіки, серед яких легка, хімічна й фармацевтична промисловість; агропромисловий комплекс і харчова промисловість; сільськогосподарське машинобудування; енергетика та енергетичне машинобудування; космічна техніка і зв’язок; транспортні засоби та системи управління і навігації; виробництво товарів широкого вжитку; виробництво медичної апаратури та інструментів, та деякі інші.

Окрім того, існують питання, які мають постійно бути об’єктом державного регулювання незалежно від умов внутрішнього та зовнішнього середовища, за будь-яких обставин, незважаючи на досягнутий рівень економічного розвитку. Постійна увага й своєчасне вирішення цих питань є передумовою стабільного розвитку національної економіки. До них відносяться:

- капіталізація національної економіки та її зростання;

- регулювання грошового обігу та протидія інфляційним процесам;

- конкурентоспроможність національної економіки та її ефективна структура;

- зайнятість, регулювання ринку праці та запобігання безробіттю та деінтелектуалізації, кадрова політика;

- нарощування потенціалу регіональних ринків;

- інноваційний розвиток та пошук резервів збільшення внутрішніх інвестицій;

- стан платіжного балансу та покращення його структури;

- збільшення експортного потенціалу держави.

Здійснення усіх запропонованих заходів у повному обсязі допоможе зробити систему державного управління економікою більш ефективною, дасть можливість вивести національну економіку України на досить якісний рівень економічного й соціального розвитку, посісти належне місце у світовому співтоваристві.

Читайте також:

1. ERP і управління можливостями бізнесу
2. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
3. III. КОНТРОЛЬ і УПРАВЛІННЯ РЕКЛАМУВАННЯМ
4. Oracle Управління преміальними
5. А. Видання прав актів управління
6. АВТОМАТИЗОВАНІ СИСТЕМИ ДИСПЕТЧЕРСЬКОГО УПРАВЛІННЯ
7. АВТОМАТИЗОВАНІ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ДОРОЖНІМ РУХОМ
8. Адаптивні організаційні структури управління.
9. Адміністративне право і державне управління.
10. Адміністративний устрій і управління в українських землях під час татаро-монгольського панування.
11. Адміністративні методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.
12. Адміністративні методи управління

Переглядів: 634