Лібералізм і неолібералізм

ХІХ - початку ХХ ст.

ЛЕКЦІЯ №4. Плюралізм західноєвропейської політичної думки

1. Лібералізм і неолібералізм

2. Консерватизм і неоконсерватизм

3. Ліві та лівоцентристські ідеологічні доктрини

4. Екстремістські політико-ідеологічні доктрини

Політика як практична діяльність завжди має ідеологічне обгрунтування, тобто здійснюється під впливом певної сукупності поглядів та ідей, що виражають інтереси тих чи інших соціальних спільностей людей.

Зв'язок політики з ідеологією простежується з переходом від феодалізму до капіталізму; він проявляється в діяльності політичних партій, які за своєю природою є не тільки носіями влади, а й ідеологічними спільностями. Ідеї і погляди партій та інших політичних сил стають ідейно-політичними доктринами (від лат. dосtгіnа) і реалізуються в державній політиці, визначаючи той чи інший її тип.

Відмінності між різними типами ідеологічного обгрунтування політики стосуються: 1) організації економічної та інших сфер суспільного життя, 2) місця і ролі держави в суспільстві; 3) взаємодії особи, суспільства й держави; 4) шляхів та засобів суспільних перетворень; 5) досягнення політичних цілей.

Відповідно можна виокремити чотири основних ідейно-політичних доктрини: 1) лібералізм; 2) консерватизм; 3) комунізм; 4) соціал-демократизм.

Лібералізм проголошує найвищою цінністю свободу, обґрунтовує ідеї недоторканності особи і приватної власності, вільної підприємницької діяльності, невтручання держави в економіку. Найвідомішими представниками ліберального напряму західноєвропейської політичної думки XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін.

Бенжамен Анрі Констан де Ребек (1767−1830) вважається духовним батьком європейського лібералізму. Він розрізняв політичну та особисту свободу. В античному світі люди знали лише політичну свободу, яка полягала в можливості їхньої безпосередньої участі у здійсненні політичної влади. Особисте життя громадян детально регламентувалось і контролювалось державою. Для народів передових країн тогочасної Західної Європи політична свобода вже не має колишнього значення.

Для них свобода − це особиста, громадянська свобода, яка полягає в незалежності індивідів від державної влади.

Б. Констан визнавав прийнятними лише ті форми правління, в яких є гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями він вважав 1) громадську думку, зосереджену в парламенті, 2) поділ і рівновагу гілок влади.

Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони беруть участь у виборах до законодавчого органу, який входить до системи вищих органів влади і втілює громадську думку. Виконавча влада здійснюється урядом, міністри якого відповідальні перед парламентом. В державі має існувати "нейтральна влада" в особі глави держави. Наділений відповідними повноваженнями монарх бере участь у здійсненні влади всіма її гілками, попереджує конфлікти між ними і узгоджує їхні дії. Судову владу Б. Констан виокремлював як самостійну. Такий поділ влади забезпечує у суспільстві свободу.

Співвітчизник Б. Констана Алексіє де Токвіль (1805−1859) − історик, соціолог і політичний діяч − "Про демократію в Америці" (1835). В центрі уваги вченого були проблеми демократії. Він розглядав її не лише як певну форму правління, а й як такий суспільний лад, що не знає станового поділу і базується на принципі рівності. Досягнення рівності (рівність суспільного становища індивідів) не означає встановлення свободи. В усі часи люди віддавали перевагу рівності перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії, яка можлива лише за умови єдності рівності та свободи. Проблема полягає в тому, щоб усіляко сприяти досягненню балансу рівності і свободи, створюючи для цього відповідні політико-правові інститути.

Вивчаючи та порівнюючи досвід політичного розвитку Франції і США, А. Токвіль дійшов висновку, що однією з найбільших перешкод для досягнення свободи і, відповідно, демократії, є надмірна централізація державної влади.

Для встановлення свободи і демократії в цілому необхідні

· представницька форма правління;

· поділ влади;

· місцеве самоврядування;

· забезпечення свободи друку;

· забезпечення свободи совісті;

· забезпечення незалежності суддів;

· створення суду присяжних.

Противагу розмежуванню людей він вбачав у наданні їм якомога більших реальних можливостей для спільної участі в політичному житті. Тільки в єдності рівність і свобода забезпечують демократію і є самодостатніми умовами справді людського буття. Чільне місце в лібералізмі має переконання про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнайбільшої особистої вигоди.

Найповнішою мірою це переконання знайшло обгрунтування у вченні англійського філософа і юриста Ієремії Бентама (1748−1832), яке дістало назву "утилітаризм" (від лат. utilitas − користь, вигода) - "Фрагменти про владу" (1776) і "Принципи законодавства" (1789)

І. Бентам виходив з того, що сенс людської діяльності складають отримання задоволення та уникнення страждань, а найвагомішим критерієм оцінки будь-яких явищ є їхня корисність, тобто здатність бути засобом розв'язання якого-небудь завдання. В центрі уваги І. Бентама перебували інтереси й безпека особи. Він вважав, що свобода межує із свавіллям. Індивід має не сподіватися на буцімто належні йому від природи права і свободи, а дбати про себе, про своє благополуччя. Лише він сам мусить визначати, в чому полягають його інтереси і користь.

І. Бентам визнає реальним правом лише те, яке встановлене державою. Критерієм оцінки цього права є користь, а його метою − найбільше щастя найбільшої кількості людей. І. Бентам обстоював республіканський устрій держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Однак він був проти того, щоб ці гілки існували самі по собі й діяли незалежно одна від одної. Законодавча влада повинна здійснюватися однопалатним парламентом, який обирається щорічно на основі загального, рівного і таємного голосування. Виконавча влада має здійснюватися посадовими особами, які підпорядковуються законодавчій палаті парламенту, відповідальні перед нею і часто змінюються.

Основоположні ідеї і принципи класичного лібералізму були сформульовані у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. й Конституції 1791 р., в американській Декларації про незалежність 1776 р. і Конституції 1787 р. Прихильниками лібералізму були "батьки-засновники" США Т. Джефферсон і Дж. Медісон.

На початку XIX ст. поняття "лібералізм" увійшло до європейського суспільно-політичного лексикону. У XIX ст. в багатьох європейських країнах виникли ліберальні політичні партії, які функціонували як масові організації. В середині XIX ст. доктрина класичного лібералізму стала пануючою у європейській і північноамериканській політичній думці, а ліберальні партії займали провідні позиції в політичному житті західних країн.

Криза класичного лібералізму виявилась на рубежі XIX−XX ст. з настанням монополістичного етапу розвитку капіталізму. Монополістичні об'єднання стали витісняти з ринку дрібні й середні підприємства, які не витримували конкуренції з ними і розорялись. Монопольні ціни, банкрутство дрібних і середніх підприємств призводили до зубожіння широких верств населення капіталістичних країн, зростання безробіття, загострення класової боротьби між найманими працівниками і власниками засобів виробництва.

Ідеологи буржуазії виступили з пропозиціями про перегляд деяких найважливіших положень класичного лібералізму і здійснення реформ, покликаних обмежити свавілля монополій і полегшити становище найбільш знедолених верств населення. Вони сформулювали низку нових важливих принципів лібералізму, які склали соціальний лібералізм.

Мова йде про реальне забезпечення соціальних прав людей на: 1) працю; 2) відпочинок; 3) добробут; 4) охорону здоров'я; 5) освіту

Для приборкання стихійних сил економічного розвитку визнано за необхідне втручання держави в економіку й соціальні відносини.

Джон Мейнард Кейнс (1883−1946) виступив з теорією "регульованого капіталізму", згідно з якою в нових історичних умовах держава має відмовитись від ролі "нічного сторожа" і стати дійовим регулятором соціально-економічних відносин. Вона мусить 1) обмежити монополізацію виробництва; 2) встановити правила чесної конкуренції; 3) підтримувати дрібні й середні підприємства; 4) організовувати громадські роботи з метою зменшення безробіття; 5) допомагати незахищеним верствам населення.

Рубежем, який утвердив принцип державного втручання в економіку та ідею держави загального добробуту, стала велика економічна криза 30-х років. Саме завдяки втіленню кейнсіанських ідей у його "новому курсі" американському президентові Ф. Рузвельту вдалось відносно швидко подолати найважчу за всю історію США соціально-економічну кризу.

На позиції лібералізму вплинуло те, що в 50-ті роки у США сформувався консенсус між лібералами та представниками поміркованого крила консерваторів стосовно низки важливих питань соціально-економічної політики, зокрема щодо державного втручання в економіку й соціальні відносини.

Сучасний лібералізм два напрями, які відрізняються за принципами й підходами до розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем.

Один з цих напрямів тяжіє до лібертаризму (від франц. свобода) − одній з течій неоконсерватизму. Для нього характерні 1) абсолютизація індивідуальної свободи; 2) заперечення втручання держави в економіку й соціальні відносини; 3) прихильність до вільного ринку.

Цей напрям іноді називається неолібералізмом, у США відповідає так званій чиказькій школі, або школі монетаризму. В центрі її ідея вільного ринку та опозиція вченню Дж. Кейнса. Представники − американський економіст Мілтоп Фрідмен (нар. 1912 р.) та австрійсько-англійський економіст і політичний філософ Фрідріх Август фон Хайєк (1899−1988), які вважають, що грошовий обіг і його закони складають центральний елемент економічної системи будь-якого суспільства. Виходячи з цього, при розв'язанні економічних завдань основний наголос вони роблять на монетаристських засобах. Цей напрям лібералізму − це економічний консерватизм, який повторює з певними модифікаціями окремі положення класичного лібералізму.

Другий напрям − соціальний лібералізм займає проміжне становище між консерватизмом і соціал-демократизмом. Грунтуючись на цінностях класичного лібералізму він визнає необхідність втручання держави в економіку й соціальні відносини, забезпечення соціальних прав людей.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
В працях французьких просвітників	\|	Консерватизм і неоконсерватизм

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.033 сек.