Характеристика усної і писемної форм мовлення

Більшість сучасних мов існує у двох формах: усній і писемній. Усна форма мовлення виникла на початковому етапі розвитку людства разом з практичною потребою людей безпосередньо обмінюватися думками у процесі трудової діяльності. Це мало величезний вплив на розвиток мислення людства: дало змогу набувати знання не тільки за допомогою власного досвіду, але й досвіду співрозмовників. Кількість інформації, знань ставала дедалі більшою, а безпосередня форма спілкування вже не могла задовольнити потреби суспільства в їх збереженні та збагаченні. Виникла об’єктивна необхідність у появі іншої, опосередкованої форми спілкування – писемної. Ця форма дозволяла передавати інформацію в будь-який час і на будь-яку відстань. На основі писемної форми мовлення виникла й почала розвиватися літературна мова.

Усна і писемна форми мовлення мають свої особливості й розрізняються за такими ознаками:

За походженням. Усна форма мовлення первинна, а писемна – вторинна і в історичному контексті, і з погляду конкретної ситуації, бо в будь-яких випадках думка спочатку формується усно.

За сприйманням. Усна форма мовлення сприймається на слух (крім жестів і міміки, які сприймаються зором та підсилюють можливості безпосереднього спілкування на відміну від технічно відтвореної картини діалогу в аудіо- чи відеозаписі), а писемна – тільки зором.

За виражальними засобами. Усна форма мовлення матеріалізується у звуках, жестах, міміці, паузах, інтонації, а писемна – у буквах і розділових знаках, які компенсують на письмі можливості більшості виражальних засобів усної форми (жестів, міміки, пауз, інтонації). Ось чому розділові знаки мають розгалужену систему, а пунктуаційні помилки, особливо в діловому й науковому стилях, неприпустимі, оскільки у сучасному житті невербальні засоби комунікації досить часто відіграють вирішальну роль у передачі інформації.

За основними одиницями. Основною одиницею усної форми мовлення є висловлювання, а писемної – текст, бо саме висловлювання й текст (а не слова чи речення), об’єднуючись із виражальними засобами, надають інформацію під час спілкування.

За функціонуванням. Усна і писемна форми мовлення, маючи принципово різні джерела походження й різні можливості реалізації основної мети (бути засобом спілкування), різняться й ситуаціями, в яких можливе їх функціонування.

По-перше, усна форма мовлення існує тільки в ситуаціях діалогу чи полілогу (навіть в умовах внутрішнього театрального чи екзаменаційного монологу, де йде психологічно напружений і ситуативно зумовлений діалог із глядачем чи викладачем), а писемна – монологічна.

По-друге, усна форма мовлення завжди ситуативна, непідготовлена, спонтанна, обмежена в часі й просторі, не піддається дублюванню та відтворенню. Ось чому при усній формі мовлення практично виграє завжди той, хто веде діалог активно, примушуючи співрозмовника йти у фарватері активної особистості (цим «золотим» правилом здебільшого користуються керівники у розмові з підлеглими).

Щодо писемної мови, то, оскільки у процесі її реалізації в умовах монологу є час для підготовки тексту й відшліфовування думки, вона завжди контекстуальна (тут усе залежить не від непередбаченої ситуації діалогу, а від попередньо продуманої структури речення, абзацу чи частини тексту), регламентована, переконлива, послідовна й має практично безмежні можливості щодо збереження інформації в часі та її поширення у просторі. Усе це забезпечує їй можливість дублювання й відтворення в усному мовленні.

По-третє, усна форма революційна, а писемна – консервативна. Ось чому реформи в орфографії слід проводити обережно – постійний і непродуманий перегляд правил написання слів унеможливлює точну передачу знань наступним поколінням.

По-четверте, діалогічність, ситуативність і революційність усної форми зумовлює недбалість у її граматичному й стильовому оформленні, чого не можна допустити в писемній формі мовлення. У процесі професійного спілкування, яке здебільшого відбувається в писемному контексті, слід неухильно дотримуватися чинних норм граматики, орфографії й пунктуації і враховувати чітку диференціацію за стилями, розуміючи, які мовні засоби доцільніше вжити в кожному з них.

Національна мова - це мова певного народу в усіх її виявах: літературна мова, діалекти, територіальні і соціальні жаргони, просторіччя. Літературна мова - це впорядкована форма національної мови, що має певні норми, розвинену систему стилів, усну і писемну форму, багатий лексичний фонд. Українська літературна мова як вища форма національної мови характеризується наявністю усталених норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Унормованість – одна з головних ознак української літературної мови. Норми літературної мови – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі. Мовні норми характеризуються: - системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи); - історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови); - соціальною зумовленістю (виникають у зв’язку з потребами суспільства); - стабільністю (не можуть часто змінюватися). Із поняттям “мовна норма” пов’язане поняття “культура мови”. Культура мови – це прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, яке ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм. За словником лінгвістичних термінів, культура мови - це ступінь відповід¬ності нормам вимови, слововживання та ін., установ¬леним для певної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні. Якщо норма існує на рівні “правильно-неправильно”, то культура мови - на рівні “краще, точніше, доречніше”. Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки, загальної культури людини. Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини й визначає її культуру мовлення.

Стилі мовлення. Характеристика наукового та офіційно-ділового стилів. Визначення стилю. Загальна характеристика жанрів і мовних засобів наукового та ділового стилів залежно від складності, мети мовця й характеру впливу на аудиторію. Визначення ділового стилю та вимоги до його мови: об’єктивність, логічна послідовність, переконливість, доказовість, уніфікація та стандартизація, ясність викладу й точність опису. Практичне застосування знань про походження та специфіку стилів у сучасному суспільстві.

Стилі – це функціональні різновиди загальнонаціональної мови, які різняться типовими мовними засобами залежно від сфери людського спілкування.

У мовній практиці виділяють, зазвичай, п’ять стилів: розмовний (або розмовно-побутовий), публіцистичний, науковий, діловий (або офіційно-діловий) і художній (або художньої літератури).

Науковий стиль реалізує передусім мислетвірну й номінативну функції мови. Це стиль наукових праць із різних галузей науки й техніки, виробничого й господарського життя, навчальної літератури, науково-популярних видань, який характеризується широким використанням абстрактних понять, наукових і технічних термінів, номенклатурних назв. Оскільки він обслуговує професійно-наукову сферу, основною метою науковця є об’єктивний, зрозумілий, доказовий, точний і неупереджений виклад інформації, що має впливати не на почуття, а на розум і свідомість читача.

Мовний стиль. Кожна високорозвинена сучасна мова поділяється на стилі. Слово “стиль” походить від латинського stilus (“паличка для письма”) і вживається як термін у літературі, мистецтві, архітектурі, соціології, менеджменті тощо. Мовний стиль – це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюють зміст, мета і ситуація мовлення. За образним висловом Дж. Свіфта, “стиль – це потрібні слова на потрібному місці”. Так, наприклад, слово говорити – нейтральне і може використовуватися в будь-якій ситуації, ректи – застаріле й урочисте, балакати – розмовне, мовити – піднесено-урочисте, гомоніти – розмовно-голубливе, просторікувати – зневажливе, патякати – просторічно-зневажливе. Кожний мовний стиль має: 1) сферу поширення і вживання (коло мовців, які ним послуговуються); 2) призначення (виконує функції засобу спілкування, повідомлення, впливу і т.п.); 3) форму і спосіб викладу (діалог, монолог, полілог); 4) характерні мовні засоби (слова, вирази, типи речень, граматичні форми і т. ін.). Досконале знання специфіки кожного стилю - запорука успіху в будь-якій сфері спілкування, зокрема й у професійній. Якими ж стилями слід послуговуватися під час професійного спілкування? У сучасній українській літературній мові виділяють такі стилі: 1) розмовний, який має два різновиди: а) розмовно-побутовий; б) розмовно-офіційний; 2) книжні стилі (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній). Деякі науковці виділяють також епістолярний (стиль приватного листування) і конфесійний (стиль релігії і церкви: релігійних відправ, молитов, проповідей, церковних книг тощо). Очевидно, що стилями професійного спілкування є розмовно-офіційний різновид розмовного стилю, офіційно-діловий і науковий. Розмовно-офіційний підстиль – це засіб усного спілкування на виробництві, у громадсько-політичній сфері. Розмовно-офіційне спілкування (або ділове) визначається соціальними функціями мовців, на відміну від побутового, готується заздалегідь і, як правило, не виходить за межі обумовленої теми. Для цього підстилю характерне вживання простих коротких речень, певна емоційність висловлювань, усні діалоги і полілоги, використання несловесних засобів (жестів, міміки, інтонації, логічних наголосів). Офіційно-діловий стиль - це стиль, який задовільняє потреби писемного спілкування в суспільно-політичному, господарському житті, у ділових стосунках, у виробничій та іншій діяльності членів суспільства. Це один із найдавніших стилів української мови: його ознаки знаходимо в документах 11-12 століття, в українських грамотах 14-15 століття. Найважливішими рисами офіційно-ділового стилю є такі:

1) високий ступінь стандартизації мовних засобів, широке вживання типових мовних зворотів, наприклад: відповідно до ..., у зв’язку з тим, що ..., доводимо до Вашого відома... Сподіваємося на подальшу плідну співпрацю і т. ін.;

2) точність, послідовність і лаконічність викладу;

3) відсутність образності, емоційності, індивідуальних авторських рис;

4) наявність реквізитів, які мають певну черговість і постійне місце;

5) для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти;

6) лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні; відсутні діалектизми, жаргонізми, вигуки, частки, іменники з суфіксами суб’єктивної оцінки;

7) речення переважно прості, поширені, з прямим порядком слів; вставні слова, як правило, стоять на початку речень.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Отже, мова й мовлення – поняття близькі, але не тотожні.	\|	Вплив музики на життя людини.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.