• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Суспільна сутність державного управління

Лекція 1 Державне управління: суть, предмет, принципи та функції в суспільстві.

1. Державне управління як соціальне явище.
2. Роль державного управління як виду діяльності.
3. Принципи державного управління та його відмінність від приватного.
4. Державне управління як наука та його функції.

Резюме

Сутнісні категорії

Питання для творчого осмислення

Завдання для індивідуальної роботи

Література для поглибленого вивчення

Література:

1. Мельник А.Ф. Державне управління: підручник./А.Ф.Оболенський, А.Ю. Расіна; за ред А.Ф.Мельник.- К.; Знання, 2009 – 582.

Управління є складним і універсальним суспільним феноменом, необхідною функцією суспільного життя. Наука трактує управління як функцію організованих систем, що забезпечує збереження їх структури, підтримку режиму діяльності, досягнення поставленої мети.

Управління – це результат діяльності організації. Будь-яка організація передбачає наявність самоорганізації та координації спільної діяльності членів організації. Так як держава є першою, основною і визначальною формою організації спільної діяльності людей, то, звісно, перші елементи управління людини було закладено під час управління державою[1]. Відомо, що держава існувала ще нової ери (Китай), тоді як наука управління сформувалась через тисячу років опісля. Раз перші елементи управління виникли внаслідок діяльності держави[2], то стає зрозумілим, що державне управління є соціальним і політичним явищем.

Необхідність здійснювати управління з’являється там, де потрібно об’єднати і скоординувати зусилля двох і більше людей. Саме тоді, коли в первісному суспільстві з’явилися перші елементи суспільної організації і суспільної праці (наприклад, необхідність полювання чи спільного захисту від ворога), з’явилася особлива функція управління, яка виникає в результаті певних суспільних потреб і самої природи суспільної праці. Тому держава, яка на засадах громадянства об’єднує велику кількість людей, відчуває об’єктивну потребу у здійсненні діяльності з управління різноманітними питаннями, які виникають у процесі життя та становлять загальний інтерес для всієї спільноти.

У широкому розумінні поняття "державне управління" поширюється на всі три гілки влади —законодавчу, виконавчу і судову, а у вузькому — тільки на виконавчу.

Управління зазвичай здійснюється в системах «людина — техніка», «людина — технологія», «людина — природа», «людина — техніка (технологія) — природа» та ін., але відбувається це саме тому, що в них первинною, «керуючою» складовою виступає людина, та й створені вони з метою обслуговування інтересів саме людини. Тому управління починається тоді, коли в яких-небудь взаємозв'язках, відносинах, явищах, процесах наявні свідомий початок, інтерес і знання, цілі й воля, енергія і дії людини. Отже, управління як суспільне явище — це свідома діяльність, свідоме регулювання (впорядкування) відносин між людьми.

Управління є складним і універсальним суспільним феноменом. Розвиток суспільства, окремих його сфер не можливий без встановлення і реалізації певного набору законів, правил, норм, алгоритму його поведінки в цілому і, його складових, зокрема. Процес впливу на соціум є предметом вивчення науки управління. Управління — це цілеспрямований вплив, необхідний для узгодженої спільної діяльності людей. Управління здійснюється в системах, в яких існує мережа причинно-наслідкових залежностей, здатних у межах даної основної якості переходити з одного стану в інший. Цей процес забезпечує стабілізацію і розвиток системи, збереження її якісної визначеності, підтримання динамічної взаємодії з середовищем.

Управління як суспільне явище, що відпрацьоване і пристосоване людьми для вирішення життєвих проблем, має багатогранний характер, складається з різноманітних елементів і взаємозв'язків. Це зумовлено тим, що в управлінні як суб'єктом, так і об'єктом управлінського впливу виступає людина. Визначальним є і те, що управління органічно включене в механізми взаємодії природи, людини, суспільства.[3]

Соціальне управління — це цілеспрямований вплив на суспільство для його впорядкування, збереження, удосконалення та розвитку.Воно складається з двох типів: саморегулювання суспільства і державного управління. Державне управління можна визначати з позицій суті, реального змісту діяльності або форм, яких воно набирає і в яких існує. Так, розкриваючи зміст державного управління, автори виділяють поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, акцентуючи увагу на виконанні державою законодавчої, виконавчої та судової діяльності держави[4].

Розглядаючи категорію ”державне управління” точки зору суті «управління» в літературі висловлюється думка щодо доцільності визначення управління через термін «вплив», який вказує на головне в управлінні — «момент впливу на образ мислення, поведінку та діяльність людей»².

Більш продуктивним є розгляд управління як специфічного виду суспільної діяльності, визначення його характерних рис і ознак, не обмежуючись юридичною оцінкою. Представники загально соціологічних наукових напрямків визначають управління як систематично здійснюваний цілеспрямований вплив людей на суспільну систему в цілому або її окремі ланки на підставі пізнання й використання властивих системі об'єктивних закономірностей і тенденцій в інтересах досягнення поставленої мети, забезпечення її (системи) оптимального функціонування та розвитку.[5]

Для державного управління об'єктом управління є суспільство,а не форма державної діяльності, спрямована на здійснення завдань та функцій держави, що полягає у виконавчій та розпорядчій роботі органів управління.[6]

Державне управління пов'язане з реалізацією цілей і функцій держави.Поряд із цим, враховуючи політичну та юридичну природу державного управління, воно не є суцільно підпорядкованим процесу виконання функцій держави.[7]

У загальному трактуванні термін «управління» використовують як родове поняття, що характеризує впорядкування взаємозв’язків і взаємодії певної множини елементів або складових частин природи, суспільства чи самої людини[8]. Отже, можемо визначити управління як цілеспрямований вплив суб'єкта на об'єкт.

Існує два основні способи впорядкування взаємозв'язків між елементами будь-якої системи та її функціонуванням — саморегуляція та управління. Саморегуляція здійснюється без застосування зовнішніх сил, завдяки програмі, яка закладена природою на основі об'єктивних закономірностей³.

Управління здійснюється залежно від об’єкта. Відокремлюють різні види управління — технічне (управління машини та механізми), біологічне (природні об’єкти — нові сорти рослин і породи тварин, продукти рослинного і тваринного походження тощо) та соціальне (суспільне) — управління людьми. Найскладнішим видом є соціальне управління, оскільки саме у його межах здійснюється також і біологічне, і технічне управління. Існування людських спільнот в умовах обмежених природних ресурсів спричиняє потребу створення і використання відповідних засобів — транспорту, зв'язку, будівництва, а також нових біологічних систем, призначених для забезпечення населення насамперед продуктами харчування.

Але складність соціального управління зумовлена не стільки наявністю в її межах біологічного і технічного управління, скільки складністю суспільних відносин, забезпечення життєдіяльності всіх членів соціуму.

Управління — це властивість, що внутрішньо притаманна суспільству на будь-якому етапі його розвитку, оскільки серед об'єктивних закономірностей його існування і розвитку є потреба постійного впорядкування, тобто впливу правлячого на підлеглого. Саме управління і здійснює такий вплив. Зрештою, виникнення владних відносин у суспільстві було неминучим, оскільки завжди виникає потреба в організації управління.

Отже і суб'єктами, і об'єктами соціального управління є люди та їх спільноти. Предметом соціального управління можуть бути різноманітні матеріальні блага, технічні засоби, технологічні процеси або ж духовні цінності, однак сторонами у відносинах управління виступають тільки люди.

Поняття державного управління надзвичайно багатозначне і складне, а відтак існує багато підходів до його визначення. Як зазначає О. Бандурка, «мети всеосяжного визначення державного управління поки що не досягнуто і в працях зарубіжних вчених, і навряд чи вона досяжна взагалі, але пов’язано це не з недостатністю наукових зусиль, а із самою сутністю управління, яке настільки багатозначне (щодо завдань, функцій, форм і методів діяльності), що все це неможливо охопити однією дефініцією, але можна визначити за допомогою висвітлення його типових ознак»[9].

Н. Глазунова визначає державне управління як цілеспрямований організуючо-регулюючий вплив держави (через систему його органів і посадових осіб) на суспільні процеси, відносини і діяльність людей[10].

Отже, державне управління можна визначити як цілеспрямований вплив органів держави на життєдіяльність суспільства.

Державне управління має низку специфічних властивостей: 1) суб’єктом управління є держава; 2) державне управління спирається на владні повноваження і поширюється на все суспільство; 3) за характером і обсягом управлінських явищ державне управління охоплює вирішення спільних справ, узгодження дій всіх громадян, захист спільного інтересу, задоволення потреб суспільства, а не певних громадян і соціальних груп; 4) державне управління містить не лише комплекс методів і засобів правових, політичних, економічних (регулювання, узгодження, переконання, стимулювання тощо), а й примус із допомогою правоохоронних органів[11].

Можна погодитися із В. Цвєтковим, який розглядає структуру державного управління з позиції теорії організації, виділяючи в ній певні структурні елементи: об'єкти та суб'єкти управління. Між ними існує іманентна взаємодія, яка охоплює дві найбільші групи суб'єктно-об'єктних відносин: субординацій-них та координаційних[12].

Метою управління є організація спільної діяльності людей, їх окремих груп та організацій, забезпечення координації взаємодії між ними, а його суттю – здійснення керуючого впливу на відповідні об’єкти.

У сучасному світі єдиною інституцією, за якою визначається беззастережне право запровадження законів, нормативно-правових-актів, обов’язкових для усіх громадян, стає держава. Без держави та її діяльності суспільство як система і організована спільнота функціонувати не може.

Отже, ключовим поняттям для державного управління та основою політико-адміністративної науки є знання про державу – центральний та основний інститут політичної організації суспільства. Поняття «держава» виникло близько трьох тисячоліть тому (стародавня держава Урарту існувала в ІХ-VІ ст. до н. е.), а термін «держава» вперше вжив італійський філософ Н. Макіавеллі у своїй праці (трактаті) «Іль прінчіпе» («Монарх») 1532 р., аналізуючи «державну рацію» («regione di stato»). Вислів «держава» - «stato», «l’etat», «staat», «state» - набув подальшого розповсюдження і став загальновизнаним у світовій практиці.

Держава посідає особливе місце в політичній системі, надаючи їй цілісності та стійкості, зорієнтованості на важливі справи. Саме держава є основним знаряддям влади, носій суверенітету верховної політичної влади.

Держава – це засіб суб’єктивного вирішення об’єктивних суперечностей, які розв’язуються, як правило, насильницькими методами і переважно в інтересах того соціального суб’єкта – економічно організованого та інтелектуально пануючого класу, представники якого володіють державною владою. З’явившись ще в рабовласницькому суспільстві, держава постійно змінювала свою форму, проте й сьогодні її суть залишається незмінною: вона завжди була механізмом здійснення політичної влади, забезпечення потреб політичної еліти, соціальних груп і громадян. У суспільстві держава виконує низку функцій, які здійснює спеціально сформований держаний апарат.

Ще античними мислителями (Платон, Арістотель) осмислювались основні ознаки держави:

- наявність так званої «публічної влади» (з апаратом управління і примусу);

- територіальний принцип організації населення;

- податки з населення для утримання публічної влади.

Головним питання політичного буття суспільства (держави) вважалося питання про владу: організаційні засади з влади, динаміка і ефективність її функціонування тощо (згадаймо «Державу» Платона).

Отже, як регулятивний механізм функціонування та розвитку соціуму, держава відрізняється від інших суспільних інститутів такими ознаками:

- наявність публічної влади, що здійснюється певною групою людей (державні службовці), зайнятою виключно управлінням суспільством як цілісною системою;

- монополія на владу щодо всього населення, тобто незбіг публічної влади з владою народу;

- право здійснювати внутрішню та зовнішню політику від імені всієї нації;

- суверенне право видання законів, обов’язкових для всіх груп населення і кожного;

- організація влади за певним територіальним принципом – адміністративно-територіальним поділом;

- монопольне право збору податків, формування національного бюджету.

Державність є загальною формою вираження інтересів суспільства через державну публічну владу та її матеріальні ресурси. Держава являє собою механізм управління, апарат організації, що володіє засобами заохочення, примусу, контролю і насильства.

Державно-політична і філософська думка завжди надавала значної ваги питанням теоретичного обґрунтування проблем походження, сутності, головних ознак та функцій держави. Були спроби побудови ідеальних моделей державного устою, поради володареві (правителю) щодо організації державного управління й ведення державних справ, утопічні й реалістичні прогнози державного будівництва тощо. Арістотель – представник патріархальної теорії походження держави, вважав, що держава – це результат історичного розвитку сім’ї, коли виникає «спілкування», зв'язок між сім’ями і родами «задля благого життя та самоцінного існування». Представники теологічної теорії (ідеологи релігій, Фома Аквінський) обґрунтовували її зумовленість Божою волею, божественними законами. Н Макіавеллі в основу держаного будівництва поклав матеріальний інтерес (приватну власність) особистості. Договірна теорія (Гоббс, Руссо, Кант) вбачає джерело виникнення держави в суспільному договорі. Гегель, у свою чергу, наголошував, що держава є виразником усезагальнених інтересів, усезагальненої волі. Психологічна теорія (Петражицький, Фрейзер, Тард) пояснює державу особливими властивостями людської психіки, зокрема потребою людей у підпорядкуванні. К. Каутський вперше в історії філософської думки висловив припущення про можливість формування держави як надкласового інституту. Цю ідею підтримав Ю. Хабермас, Х. Джонс відстоював концепцію держави загального благоденства, що забезпечує оптимальну регуляцію людських стосунків та приватного господарювання. У Маркса знаходимо не лише визначення держави як організованого насильства одного класу над іншим, а й міркування щодо виконання державою спільних справ, таких, приміром, як будівництво шляхів сполучення, забезпечення порядку, захист кордонів тощо.

Сучасні уявлення про правову державу базуються на романо-германських та англосаксонських традиціях, а їх теоретичним підґрунтям вважаються вчення англійського філософа Д. Локка та німецького філософа Канта. Термін «правова держава» вперше з’явився на початку ХІХ ст. у німецькій літературі, а подальший розвиток ця концепція отримала в середині цього ж століття. У ХХ ст. правова держава отримує додаткові визначення, виступаючи як «соціальна правова демократична держава».

Центральним поняттям держави є влада, яка означає відносини залежності між людьми, в яких одні можуть здійснювати свою волю, нав’язувати її оточуючим. Проблеми влади хвилювали ще древніх мислителів. Відносини влади були предметом уваги таких філософів і політичних теоретиків Середньовіччя і Нового часу, як Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Дж. Локк, І. Кант та ін. Суттєвий внесок у розробку теорії влади внесли М. Вебер, В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, Г. Моргентау, Н. Пулантцас, Т. Парсонса.

Отже, влада може існувати і на основі примусу, підкорення, насильства тощо. Виникаючи разом із появою суспільства, там, де є людські відносини, вона супроводжує всю його історію, будучи невід’ємною складовою існування людських спільнот. Такою є об’єктивна соціальна природа цього явища, загальновизнаного в науковій літературі.

Читайте також:

1. ERP і управління можливостями бізнесу
2. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
3. III. КОНТРОЛЬ і УПРАВЛІННЯ РЕКЛАМУВАННЯМ
4. Oracle Управління преміальними
5. А. Видання прав актів управління
6. Автоматизована система ведення державного земельного кадастру
7. АВТОМАТИЗОВАНІ СИСТЕМИ ДИСПЕТЧЕРСЬКОГО УПРАВЛІННЯ
8. АВТОМАТИЗОВАНІ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ДОРОЖНІМ РУХОМ
9. Адаптивні організаційні структури управління.
10. Адміністративне право і державне управління.
11. Адміністративний устрій і управління в українських землях під час татаро-монгольського панування.
12. Адміністративні методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.

Переглядів: 2147