• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Підрядкові знаки

Надрядкові знаки

5. Знак наголосу. Якщо для вас якісь слова в тексті нові, і ви не знаєте, де правильно поставити наголос, подивіться у словник і позначте наголос на письмі: статуя,
кілометр, цемент і т. п.

6. Підвищення тону Я. Цей знак використовується для
інтонування і означає незавершеність вислову, питання,
непевність, використовується в окличних реченнях, при
звертанні тощо. Наприклад: "Чи ти пив п'янку радість кохання?"

7. Пониження тону. Пониження тону використовується для позначення інтонації, що знаменує завершення вислову чи певної частини його. Зазвичай ця ситуація спостерігається наприкінці речення. Наприклад: "Він був дуже, дуже обережний".

8. Злам інтонації . Використовується при зламі інтонаційного малюнка (від підвищення до пониження чи навпаки). Наприклад: "Вона була вже не бідна нині, а з грішми".

Логічний наголос ________ . Логічний наголос не можна плутати з наголосом граматичним: це знак партитури, що виділяє семантичний центр фрази (слово або групу слів). На відміну від граматичного наголосу, він може змінюватися залежно від мети, яку хоче досягти оратор. Зазвичай місце логічного наголосу підказує контекст. Найбільш простий і швидкий прийом, яким тут можна користуватися, це скелетування¹, тобто знаходження смис­лового "скелета" фрази. При цьому вирішується, які слова з фрази можна було б вилучити (з урахуванням при цьому контекста).

Візьмемо для прикладу речення "Я запізнився". У ньому можна з однаковим успіхом зробити наголос як на першому, так і на другому слові. Усе тут залежить від контексту. Якщо, скажімо, поставлене запитання з метою з'ясувати: "Хто запізнився?", то у відповіді, звичайно, наголос слід зробити на першому слові — "Я". Якщо йдеться про те, що хтось запізнився і не зміг зустрітися з людиною, яка його не дочекалася, то потрібно зробити наголос на другому слові — "Запізнився" (саме це є причиною незустрічі). Відповідно в першому випадку ми можемо вилучити друге слово, відповісти словом "Я", в другому — вилучити перше, скоротивши речення до слова "Запізнився". Таким чином, відповідно до контексту (ситуації) робимо й логічний наголос.

Для правильної розстановки логічних наголосів вико­ристовують крім скелетування два основних правила².

Перше правило — протиставлення. Якщо ми протиставляємо особу, предмет чи явище іншому, то наголоси отримують саме ті слова, що означають особи, предмети, явища, котрі протиставляються. Наприклад: "Вона не старша, а молодша сестра".

Особи, речі чи явища, що протиставляються, не завжди виражені однаковою граматичною формою. Наприклад: "Він ще не оратор, він тільки вчиться". Тут іменник "оратор" протиставлено дієслову "вчиться".

Крім протиставлення, вираженого різними граматичними формами, є ще приховане протиставлення. Наприклад: "В мене тільки дві руки" (мається на увазі — не три, не чотири і т. д.). У подібних випадках саме виявлення прихованого протиставлення допомагає вирішити питання щодо місця логічного наголосу. Наприклад: "На жаль, у добі лише ТА години" (а не, скажімо, 40) або "Завтра знову математика" (а не література, малювання і т. п.).

Друге правило — введення нового поняття. Якщо у виступі вперше називається будь-яка річ, особа чи явище, які мають значення для подальшого викладу, то слово (слова), що означає цю річ, особу чи явище, виділяється логічним наголосом.

Визначити нове поняття можна тільки тоді, коли знаєш контекст. Наприклад: "Раптом ми побачили річку. Річка була мальовнича". У першому реченні наголос падає на слово "річка", в другому — це слово не має наголосу, тому що перед нами вже не нове повідомлення; новою інформацією тут є те, що річка "мальовнича". За цим правилом наголос майже ніколи не може падати на займенники, оскільки вони замінюють собою вже названих осіб чи згадані речі (за невеликими виключеннями, якщо, наприклад, речення складається лише з одного слова: "Ти!" чи "То була вона").

Іноді не дуже досвідчені оратори мають бажання відмітити логічним наголосом емоційно забарвлені слова: прикметники (добрий, великий, ганебний) або дієприслівники (гнівно, доброзичливо, велично). Але це не зовсім виправ­дано. Логічні наголоси допомагають нам висловити думку, що залишається незмінною незалежно від того, як до неї ставиться виконавець. А наше відношення до предмета промови слід передавати не логічним наголосом, а інтонацією, тембром, жестом тощо.

Уповільнення темпу___ . Цей прийом використовується для того, щоб зафіксувати увагу на слові (словах),
що для промовця є ключовими. Наприклад: "А лин, вловлений у панському ставі, був величезний".

11. Прискорення темпу ->. Використовується для позначення вторинності, додаткового характеру інформації (вставні речення або слова тощо). Наприклад: "І тоді, — додав Ілля, — він і подався до міста".

Легато ^ . Використовується для позначення злиття

слів у вимові, якщо вони вимовляються як одне ціле. Знак свідчить, що пауза тут непотрібна. Наприклад: "Вже сутеніло, коли Олекса підійшов до комори".

Розпочинається виступ етикетними формулами: звертанням (Дорогі співвітчизники! Земляки й гості! Пані й панове! Шановні вчителі й учні! Колеги! Друзі!), представленням, висловленням задоволення від зустріч (радийзустрічі; щасливий познайомитися; залюбки розповім; Дозвольте представитися... Щасливий познайомитися.... Радий зустрічі... Щаслива бачити... Радий нагоді поспілкуватися...)

Після цього розпочинається власне вступ /початок виступу. Він містить кілька речень, за допомогоюяких оратор має привернути увагу слухачів, пояснитизадум виступу, підготувати підґрунтя для сприйняття того,про що йтиметься у виступі. Вступ не повинен бути надтосерйозним, надто сухим або затягнутим.

Готуючи основну частину виступу,найкраще рухатися .від простого до складнішого. Слідпам'ятати, що слухачам буває важко стежити за змістомпромови, збагнути зв'язки між окремими думками, подіями. Тому оратор має стежити за тим, як сприймає сказаненим аудиторія, у разі потреби повторюючи певні місцяабо витлумачуючи деякі факти.

Свої думки промовець може викладати по-різному: розповідати, описувати, пояснювати, доводити. Слід пам'ятати, що найцікавішою формою викладу є розповідь: найбільше слухачів цікавить те, що перебуває урозвитку, русі, динаміці. Нерухоме й неживе цікавить слухачів менше, тому описи предметів і живих істот, якщо вони непов’язані з розвитком і дією, слухачам, як правило, менш цікаві. Будуючи міркування (роздум), слід добиратиякнайпереконливіші докази. Доводячи певне твердження, промовець повинен бути максимально об'єктивним: упередженість зазвичай дратує слухачів, викликає у них спротив.

Кінцівка виступу теж є важливою. Є кілька способів завершити виступ:

1. Підбити підсумки всього сказаного, повторивши основні положення виступу.

2. Закликати слухачів доконкретних дій або вчинків.

3. Зробити слухачамкомплімент.

4. Процитувати доречніпоетичні рядки.

5. Пожартувати, викликавши сміх.

Створити кульмінацію.Якщо виступ щодо його цікавості зобразити графічно,яка на початку піднімається досить високо,далі трохи спадає, а відтак повільно, але неухильно піднімається до найвищої точки – кульмінації – наприкінці промови. Кожна наступна фраза закінчення повинна посилювати враження, викликане фразою попередньою, аж поки думка не сягне кульмінаційного ефекту.

Готуючись до виступу, треба знати перед якою аудиторією будеш виступати, яку мають освіту слухачі, їх пізнавальні інтереси, вік аудиторії, їх відношення до теми і до оратора.

Завжди легше говорити, звертаючись до однородного складу аудиторії (спеціалісти, колеги, студенти, люди однакових політичних поглядів тощо). Звертаючись до молоді, не можна загравати, підлещувати, повчати, дорікати, коли чогось не знають, некомпетентності, підкреслювати, що ти маєш вищість, відхилятися від гострих проблем і питань. Перед слухачами з високим рівнем професійної чи наукової підготовки не можна виступати, якщо немає нових поглядів, підходу до вирішення проблеми, не можна повторюватися, демонструвати свою зверхність, зловживати цифрами, цитатами, відхилятися від сутності проблеми.

Необхідно також вияснити численність аудиторії, Великою кількістю слухачів складніше управляти. У великій масі людина легковірна, має нахил до знеособлення, не здатна критикувати, бачить все у чорно-білих фарбах, реагує на емоції. Чим більша уадиторія, тим простіше, наглядніше, образніше треба говорити.

Треба дізнатися, в якій обстановці буде проходити виступ – у залі, у кабінеті, чи є там кафедра, стіл, мікрофон. Треба вияснити також після яких інших виступів планується ваш виступ. Адже кожна наступна промова повинна бути цікавішою за змістом і формою, ніж попередня.

Виступ оратора є, безперечно, монологом (від грец. monos — один та loqos — слово), проте монологом особливого типу: промовець не просто говорить з аудиторією, він спілкується з нею. Відчуваючи реакцію слухачів, оратор має вчасно на неї реагувати — якусь думку уточнити, якусь проілюструвати, вчасно й доречно послатися на думку авторитетної особи, при потребі вдатися до аргументування висловлених думок або переконання. Отже, виникає своєрідний діалогічний монолог, — монолог, адресований відразу всій аудиторії й кожному слухачеві зокрема.

Готуючись до виступу, оратор має готуватись і до встановлення контакту з аудиторією. Буває, що до теми виступу або й до особи промовця аудиторія налаштована байдуже, недовірливо, а то й недоброзичливо, вороже. Щоб подолати упередженість слухачів, оратор повинен володіти відповідними прийомами.

Досвідчені промовці привертають увагу аудиторії за допомогою прийому, що зветься"чіпляючий гачок" (таку назву дав прийомові відомий російський адвокат А.Коні). "Увага кожного (дитини, неука, інтелігента і навіть ученого), — писав цей видатний оратор, — може бути привернена чимось простим, цікавим і близьким до того, що ця людина переживала й відчувала". Це може бути розповідь про якусь дивовижу, чийсь нестандартний вчинок, звернення до аудиторії з несподіваним запитанням, прохання про пораду тощо.

Іншим прийомом встановлення контакту з аудиторією єзосередження уваги оратора на доброзичливому обличчі одного зі слухачів. Звертаючись протягом нетривалого часу до цього слухача так, ніби він є єдиним, оратор, як правило, встигає зосередитися й заволодіти увагою всього залу.

Якщо промовець відчув, що слухачі стомилися, він може вдатися до прийомуемоційної розрядки— запропонувати відгадати, кому належить цитована думка, пожартувати, розповісти анекдот. Після такої "передишки" досвідчені оратори зазвичай переходять до найважливішої й найскладнішої для сприйняття частини виступу.

Мета названих прийомів — викликати або зберегти увагу аудиторії. Проте для встановлення тривалого й міцного контакту зі слухачами застосування їх не є достатнім. Взаємодію оратора й аудиторії впродовж усього виступу забезпечує тойдіалогічний монолог, тобто прихований у монолозі діалог, присутній у самій структурі будь-якого публічного виступу. Саме такий прихований монолог допомагає досягтиефекту співпереживання.

Форми співпереживання, що його має викликати в слухачів оратор є такі:інтелектуальне та емоційне.

Інтелектуальне співпереживання спричиняється застосуванням прийомуспільної мислительної діяльності оратора й слухачів. Промовець ніби "публічно" мислить — розмірковує, формулює тези, висуває гіпотези, наводить аргументи на їх підтвердження або спростування, зіставляє факти та погляди, полемізує з уявними або справжніми опонентами. Таким чином оратор свідомо вводить аудиторію у процес творчого сприймання свого виступу.

Емоційне співпереживання спричиняється особистіснимефектом зараження: якщо самого оратора не хвилюють висловлювані ним думки, аудиторія найчастіше залишається байдужою. Чим емоційнішим є виступ, тим більше він впливає на почуття людей, активізуючи їхню уяву, а відтак і думку.

Найбільшого успіху досягає оратор, спроможний викликати водночас інтелектуальне й емоційне співпереживання аудиторії.

Для зміцнення контакту зі слухачами можна застосувати такі прийоми, як вживання займенників 1 та 2 особи(Всі ми стурбовані тим, що… Я спробую Вас переконати в тому, що …Звісно, вас цікавить …), вживання дієслів у формі 1 та 2 особи наказового способу(Поміркуймо! Спробуймо розібратися … Відразу зауважимо… Зверніть увагу… Виправте, якщо я помилюся…) безпосереднє звертання у процесі виступу до слухачів(шановне панство, високошановані опоненти, дорогі однодумці, колеги, друзі.

Тренування

Тим, хто тільки-но прагне стати оратором, необхідно потренуватися у проголошенні промови вдома, перш ніж виходити з нею до аудиторії. Можна проголошувати вголос чи "про себе". Це допоможе вам визначити час звучання промови, орієнтуючись приблизно на 100—120 слів на хвилину (саме такий темп найсприятливіший для аудиторії). Дуже зручними помічниками тут виступають відео-магнітофон, магнітофон чи дзеркало. 3. їх допомогою ви можете оцінити себе ніби "збоку", розробити систему жестів, попрацювати над виразом обличчя тощо.

"Перед кожним виступом слід подумки осягнути план промови, так би мовити, упорядкувати свої матеріали. Якщо лектор усвідомлює, що добре пам'ятає все те, про що має сказати, це надає йому бодрості, впевненості у собі та заспокоює..." (А. Коні).

Важливими критеріями майстерності оратора є такі якості ним сказаного, як об¢єктивність, ясність, образність і цілеспрямованість.

Об¢єктивність. Оратор має повідомляти лише достовірну, ретельно перевірену інформацію. Якщо промовець наводить конкретні статистичні дані, його виступ виграє від посилань на джерела інформації. Якщо порушуються питання, які сприймаються слухачами неоднозначно, оратор повинен бути підкреслено об¢єктивним у наведенні фактів, неупередженим і толерантним у їхній оцінці.

Ясність мовлення це смислова прозорість виступу, що забезпечує його зрозумілість, доступність, безперешкодне засвоєння аудиторією.

Образність– наявність у тексті виступу живих картин, які дають можливість не тільки осмислювати почуте, а й уявляючи його, ніби сприймати всіма почуттями – бачити , чути тощо. Пам¢ять більшості людей краще утримує образи, ніж логічні поняття. Крім того, саме образність, справляючи на слухачів сильне враження, активізує увагу й сприяє міцному запам¢ятовуванню.

Цілеспрямованість. Конкретний задум виступу, його мета та головна думка мають бути висловлені гранично чітко або ж легко простежуватись у підтексті сказаного. Якщо слухач змушений розгадувати наміри оратора, промова справить на нього негативне враження. Ще гірше, коли оратор сам не усвідомлює мети.

Читайте також:

1. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
2. Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.
3. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
4. Адміністративно-командна система, її ознаки та механізм функціонування.
5. Аксіоми. Теореми. Ознаки.
6. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.
7. Аналіз однієї ознаки
8. Атрибутивні ознаки і властивості культури
9. Банківські правовідносини мають такі самі характерні риси, що властиві усім видам правовідносин, але в них є і свої специфічні ознаки.
10. Біологічна дія іонізуючих випромінювань. Ознаки радіаційного ураження
11. Види органів держави, їхні ознаки та класифікація.
12. Види та ознаки класифікації джерел фінансування проекту

Переглядів: 1432