Скіфська рабовласницька держава й право.

Перші паростки державності на території сучасної України з’явились у скіфські часи. Більшість дослідників вважає, що формування скіфів відбулося внаслідок взаємодії місцевих (кіммерійських) та прибулих (іранських) кочових племен. Давньогрецький історик Геродот вважав скіфів одним народом, однак аналіз їх способу життя та господарювання свідчить про інше.

У VII–V ст. до н. е. утворюється могутній союз скіфських племен. Основу його становили скіфи царські — наймогутніше і найчисленніше плем’я, яке проживало на лівобережжі нижньої течії Дніпра, а також у степовому Криму. До цього союзу також входили скіфи-кочівники (правий берег нижнього Дніпра), скіфи-землероби — між Інгулом і Дніпром, елліно-скіфи (у басейні Північного Бугу). У межах степової смуги України проживали скіфи-хлібороби (орачі). Окремі вчені саме їх вважають прапращурами українського народу. За правління царя Атея (IV ст. до н. е.) Скіфії належала величезна територія Причорномор’я від Дунаю до Дону. Найбільшого піднесення Скіфія досягла в II ст. до н. е. за царів Скілура та його сина Палака. Столиця держави Неаполіс (поблизу Сімферополя) являла собою важливий ремісничо-торговельний і культурний центр. Влада скіфів поширилась на всю Тавриду. Але цей процес загальмувало повстання рабів під проводом Савмака.

На зламі II–III ст. н. е. скіфське царство зазнало нищівного нападу готів і остаточно розпалося.

Суспільний лад у скіфському царстві характеризується соціальним розшаруванням. Розкопки курганів свідчать про різкий контраст поховань знаті й простих людей. Панівну верхівку суспільства становили: царська сім’я, військова аристократія, родоплемінна знать, багаті купці, що постійно збагачувалися за рахунок воєнних походів, работоргівлі, експлуатації общинників і рабів.

За Геродотом, відособленою соціальною групою, яка відігравала значну роль у житті суспільства, були жерці.

Найчисленнішу верству населення становили вільні общинники, що відбували військову службу, платили данину, виконували інші повинності.

У Малій Скіфії (степовому Криму) серед міського населення переважали вільні ремісники й купці.

Найнижчий щабель скіфської соціальної ієрархії посідали раби. Кількість їх була значною, проте вони не відігравали вирішальної ролі у виробництві, а використовувались у домашньому господарстві, а також як товар у торгівлі з грецькими містами. Головними джерелами рабства були підкорення інших народів, військовий полон, народження від рабині та ін.

Державний лад. Скіфія була державою рабовласницького типу. За формою правління — один із різновидів рабовласницької монархії. Державу очолював цар, якому належала вся повнота законодавчої та розпорядчої влади. Він самостійно вирішував питання внутрішньої та зовнішньої політики, здійснював судові функції. На уявленні про божественне походження царської влади базувалися також його функції жерця. До апарату державного управління входили найближчі родичі, найвідданіші слуги та військова верхівка. Найвпливовіші з них утворювали наближений до царя дорадчий орган — царську раду.

За часів Геродота у скіфському суспільстві існував також демократичний орган — народні збори всіх воїнів, де обговорювалися важливі питання суспільного життя й і престолонаслідування. Зі зміцненням царської влади, починаючи від Атея, збори втратили своє значення.

Виникнення державного апарату не знищило повністю колишньої родової організації, особливо в місцевому управлінні, де зберігалися старійшини й вожді.

Державна структура скіфів значною мірою відрізнялась від рабовласницьких і феодальних держав. Але за своїми основними функціями вона була політичною організацією. Серед них:

· підтримання відносин землевласності й панування;

· зміцнення верховної влади;

· накопичення багатств у руках пануючої верхівки.

Право.Джерелами права в Скіфії були звичай та правила, встановлені царською владою. Певний вплив справляла релігія. Скіфи уникали запозичення чужоземних звичаїв, особливо від еллінів, таврів, неврів та ін.

Норми права захищали державну владу, життя, майно та привілеї царської сім’ї. Верховна власність на землю належала царю. Скіфське право захищало приватну власність на рухоме майно, худобу, домашні й особисті речі, на рабів, зброю, знаряддя виробництва.

Діяло зобов’язальне право, що регулювало відносини купівлі-продажу, дарування, міни. Зазвичай договори скріплювалися клятвою.

Здійснювалась правова регламентація данницьких відносин. Так, відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувались пограбуванням майна, худоби, захопленням полонених (рабів).

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Відлік родоводу вівся по чоловічій лінії. Практикувалося багатоженство. Жінки не мали жодних прав на власність і спадщину. Якщо вдову після смерті чоловіка не було вбито й поховано разом із ним, то вона, як і майно померлого, переходила в спадщину до його старших родичів. Майно після смерті батька успадковував молодший син, а старші сини наділялися частинами рухомого майна при одруженні.

Кримінальне право тільки-но зароджувалося. Зазвичай існувала кривава помста. Найнебезпечнішими вважалися злочини проти царя, замах на життя можновладця, непокора царському наказові, які у скіфів каралися на смерть. Жорстоко переслідувалося нехтування законів, порушення звичаїв та боговідступництво. Чітко визначеної системи покарань не існувало. Суддя сам визначав покарання за злочини, серед яких, окрім смертної кари, були калічення, вигнання за межі держави.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Рабовласницькі міста — держави Північного Причорномор’я та їх право

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.