Основні риси права

Державний устрій

Після Люблінської унії 1569 р. державний лад Речі Посполитої поширювався на українські землі, що належали Польщі (Галичина з Холмщиною), а також на ті, які раніше входили до складу Литви (Волинь, Поділля, Київщина із Задніпрянщиною).

Законодавча влада належала Вальному (загальному) сейму, який складався з трьох станів: короля, сенату, й посольської ізби (зборні).

Державу очолював король, його, починаючи з 1386 р., обирали на особливих сеймах. Отже, за формою правління це була дворянська республіка на чолі з королем. Державний статус королівської влади визначався “Артикулами” Генріха Валуа, французького принца, обраного в 1572 р. королем Речі Посполитої. Він відмовлявся од успадкування влади, зобов’язувався питання війни й миру вирішувати, враховуючи думки сенату. Кожні два роки король мав скликати сейм, а якщо порушував права й привілеї шляхти, вона могла не коритися йому.

Сенат на чолі з королем об’єднував вищих посадових осіб Речі Посполитої. Сенатори в сеймі не голосували, а лише висловлювали свою думку, щодо обговорюваного. Відтак сам король або, за його дорученням, — канцлер формували “конклюзію” — загальний висновок сенаторів. Посольська ізба складалася із 170 послів (делегатів), яких обирали на шляхетських повітових сеймиках.

Сейм мав виключне право ухвалювати закони, встановлювати податки, визначати напрями зовнішньої політики, санкціонувати скликання ополчення. Ухвали сейму могли прийматися тільки одностайно, бо діяв принцип “вільного вето”.

Центральне управління здійснювали король і вищі посадові особи держави. Так, коронний маршалок відав королівським двором, коронний канцлер — королівською канцелярією, коронний підскарбій — скарбницею корони; коронний гетьман очолював польське військо.

Місцеве управління, судова та військова влада на місцях перебували в руках панства і шляхти. Система органів місцевого управління створювалась відповідно до адміністративно-територіального поділу. За Люблінською унією, Річ Посполита була поділена на три провінції: Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої ввійшли українські землі, й Литву. Провінції мали воєводства й повіти. У деяких воєводствах, окрім повітів, зберігалися й такі адміністративно-територіальні одиниці, як землі. На українських теренах, що входили до складу Литви, продовжували існувати волості, з яких складалися повіти. Своєрідний статус мали староства; вони були як адміністративно-територіальними, так і господарськими одиницями, їх надавав король за службу.

Місцевими керівниками залишилися переважно воєводи. Справи повітів провадили старости, а центральних повітів, або комендантських замків, — каштеляни. У всіх ланках місцевого управління працював численний штат посадовців — урядників, писарів тощо. Зростанню ролі чиновницького апарату перешкоджала шляхта, яка зберігала значний вплив на місцеве управління, насамперед через шляхетські сеймики у волостях, земствах і повітах. На селі певний час продовжував діяти сільській сход, який обирав сільського старосту, але з посиленням феодальної експлуатації зникли й ці залишки громадського самоврядування. Воєводами і старостами в селах призначались управителі. Щодо приватновласницьких земель, то тут самі власники призначали на села управителів.

Управління містами було досить строкате й будувалося залежно від категорії міста. В королівських містах адміністрацію формувала королівська влада, у приватновласницьких — магнати, шляхта, церква, яким належало місто чи містечко. Подекуди міщанам дозволялись деякі елементи самоврядування: верхівкою міщан могли обиратися одно- чи двопалатні ратуші, “радовці”, що допомагали війту. В цілому ж власники міст — феодали, а також королівська адміністрація втручалися в соціально-економічне життя міст, обкладали населення непомірними податками й повинностями, а інколи й просто грабували. Тому міщани всіляко (за певну винагороду) домагалися переведення королівською владою їхніх міст на самоврядування на основі Магдебурзького права.

Мешканці самоврядних міст щорічно обирали магістрат, який складався з двох колегій — ради і лави. До міської ради входили обрані, переважно із багатих міщан, радці (радники, ратмани). Радці обирали зі свого складу бургомістрів (бурмістрів), які головували на засіданнях ради. Рада виконувала функції міської влади й суду в цивільних справах. Міська рада також обирала або призначала лаву. До складу цього судового органу входили лавники на чолі з війтом.

Судова система грунтувалася на становому принципі побудови суспільства й залежала від адміністративної влади.

Вищими судовими інстанціями були сеймовий та королівський суди, де судилися магнати й родовита знать. У судовій ланці переважали створені в повітах земські, гродські та підкоморські суди.

У земських судах, які збиралися на сесії тричі на рік, розглядалися кримінальні та цивільні справи шляхти. Апеляційними інстанціями для них були Коронний і Литовський трибунали. Посадові особи земського суду (суддя, підсудок і писар) обиралися повітовими шляхетськими сеймиками.

Найтяжчі кримінальні справи шляхти та інших людей розглядали гродські (міські, замкові) суди, де головними суддями виступали воєводи й старости. Тут також судили злочинців, затриманих на місці злочину, й розглядали справи про повернення челяді та невільних селян. Гродські суди поділялися на вищі й нижчі. Вищий — суд другої інстанції, до його складу входили головні судді. Нижчий діяв у складі намісника головного судді, шляхтича й писаря. Засідання гродських судів відбувалися щомісячно й тривали перші два тижня. На гродські суди покладалося також виконання вироків, у тому числі й інших судів повіту.

Функції встановлення межових знаків, розгляду конфліктів щодо меж земельних володінь феодалів покладалися на підкоморський суд, який діяв на Правобережній Україні на підставі Статуту 1566 р. Справи тут розглядав одноособово суддя — підкоморій.

Важлива роль у судовій системі повіту належала замковим канцеляріям, які оформлювали переважно майнові угоди, реєстрували заяви про скоєння злочинів тощо. Згідно з Волинським привілеєм 1569 р., судочинство в судових установах повітів здійснювалося переважно “руською”, тобто українською мовою.

Магнати й шляхта мали вотчинні (доменіальні) суди, де вони особисто, чи за їхнім дорученням — управляючі маєтків чинили суд над залежними селянами. Справи розглядалися з урахуванням волі феодала й місцевих звичаїв. Різновидом, по суті, доменіального суду були суди власників у приватновласницьких містах.

У самоврядних містах основними видами судів були поточний і виложений. Поточний розглядав переважно цивільні й господарські спори і збирався не пізніше, як на третій день після подання заяви позивачем. Він працював у складі заступника війта, кількох бургомістрів, радців і лавників. До юрисдикції виложеного суду належали кримінальні й цивільні справи, а також справи, що передавались на його розгляд поточним судом. Сесії виложеного суду скликалися тричі на рік і тривали до двох тижнів кожна. Головував на них війт. Судові функції здійснювали також магістрати й ратуші. Магістратські суди цивільні справи розглядали у складі ради на чолі з бурмістром, а кримінальні — лавою на чолі з війтом. До розгляду найтяжчих кримінальних справ (убивство, розбій, посягання на життя шляхтича тощо) залучався міський староста. У ратушних містах судочинство здійснювалося за участю війта або бургомістра під головуванням міського старости чи іншого урядовця. Судом другої інстанції, де можна було оскаржити рішення міських судів, виступав підвоєвода.

Церковні суди, роль яких на українських землях була значною, поділялися на духовні, доменіальні й монастирські. Духовні розглядали справи про порушення християнських канонів, церковних обрядів, норм моралі, про розлучення, подружню зраду, майнові спори між подружжям, про спадщину тощо.

Юрисдикції доменіального суду підлягали дрібні цивільні й кримінальні справи підвладних церкві людей, селян, що жили на церковних землях. Аналогічними правами користувалися суди монастирські. Судові функції виконували церковні ієрархи (єпископи, протопопи). Вищим церковним судом був консисторський суд митрополита.

Правова система на українських землях після Люблінської унії 1569 р. формувалась на основі звичаєвого руського права та законодавчих документів Речі Посполитої (статутів, судебників, сеймових постанов, привілеїв тощо). Однак спочатку роль польського права в регуляції суспільного життя на українських землях не була значною. Тут продовжував діяти другий Литовський статут 1566 р., який узагалі вважався українським (друга його назва Волинський). У Польщі на той час ще не була вирішена проблема кодифікації права, хоча й діяли окремі збірники законів і статути.

З другої половини XVІ ст. польський сейм почав приймати закони (конституції). Тільки 1782 р. було завершено зібрання польських законів у єдиний Збірник. Зважаючи на це, більшість дослідників стверджують про рецепцію Річчю Посполитою більш розвиненої правової системи, що склалась у Великому князівстві Литовському на основі київського права. Після прийняття 1588 р. третього Литовського статуту його чинність поширюється не лише на українські землі, а й на Польщу. Статутом юридично закріплювалося панівне становище шляхти, остаточно закріпачувалася більшість селянства, регламентувалася процедура судочинства. Структурно він складався з 14 розділів і 488 артикулів. За своїм техніко-юридичним рівнем третій Литовський статут стояв значно вище багатьох тогочасних європейських кодексів. Він продовжував діяти в Україні аж до середини ХІХ ст.

Польська влада сприяла значному поширенню на українські землі магдебурзького права, згідно з яким окремі міста дістали право самоврядування. Однак місцева інтерпретація магдебурзького права не дозволяла містам стати цілком самостійними й незалежними. В українському судочинстві застосовувались положення з німецьких збірників у польському перекладі, зокрема, “Статей Магдебурзького права” Б. Гроїцького, “Зерцала саксонів” П. Щербича, “Права цивільного хелмінського” П. Кушевича. Магдебурзьке право посилило диференціацію міського населення: верхівка (шляхта, купецтво, власники майстерень) набула панівного становища, а нижчі верстви городян усувалися від участі в управлінні містом.

Джерелами церковного (канонічного) права православної церкви служили кормчі книги “Номоканон” і церковні устави Володимира і Ярослава. Основною кодифікацією католицького права був “Звід канонічного права” 1532 р.

Серед провідних інститутів права того часу — право власності. Існував поділ речей на рухоме й нерухоме майно. До останнього, згідно з польсько-литовським правом, належали маєтки, будівлі, землі, ліси, — тобто усе, пов’язане із землею. Головна увага приділялася правовому регулюванню феодального землеволодіння (королівського, великокнязівського, магнатського, шляхетського, церковного). Крім того, правовий режим маєтків залежав від способу їх придбання. Розрізнялися: а) одержані у спадщину родові володіння (“отчини”, “дідини”); б) одержані в користування за службу на певний час (наприклад, “до живота”, “до волі панської”); в) “куплені”. Якщо власник купленого маєтку розпоряджався ним вільно, то щодо землеволодінь, отриманих іншими шляхами, існували обмеження. Так, згідно з Литовськими статутами 1529 і 1566 рр., власники родового й вислуженого майна могли продавати, міняти, дарувати лише третину такого майна. Звичайно, ці обмеження суперечили як статусу шляхти, так і потребам господарського розвитку. Литовським статутом 1588 р. їх остаточно скасували.

Право володіння грунтувалося на пожалуванні господаря, яке підтверджувалося відповідною грамотою. За відсутності грамоти застосовувався принцип давності часу. Відповідно до Статуту 1529 р., після десяти років володіння землею гарантувалася недоторканість таких володінь, і будь-які позови визнавалися недійсними. Згідно із загальними правилами, шляхетська земельна власність усіх видів була недоторканою — за винятком майна державних злочинців, яке конфісковувалось.

В обов’язки кожного землевласника, відповідно до Литовських статутів 1529, 1588 рр., входило особисте несення військової служби. Крім того, він мав постачати на війну озброєних людей, чисельність яких залежала від розміру володіння. Шляхтич, котрий не виконував військової повинності, втрачав право на володіння землею. Не прибути на службу можна було тільки через хворобу.

Самостійним правовим інститутом стало й спадкове право. Успадкування розрізнялося згідно із законом, із заповітом і звичаєм. Відповідно до закону діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Однак, у Польщі нерухоме майно переходило до синів, і лише в разі їх відсутності маєтки успадковували дочки. Пізніше, за Литовськими статутами, спадкоємцями за законом ставали діти, брати, сестри, батьки й інші кровні родичі. Але стосовно батьківського, зокрема купленого, майна, то дочкам належало “тільки придане з четвертої частини”. Материнське ж майно, як рухоме, так і нерухоме, розподілялося між дітьми порівну. У деяких випадках спадкоємці позбавлялися спадщини: дочка, яка виходила заміж без згоди батьків або за іноземця, вдова-шляхтянка, котра без згоди родичів виходила заміж за простолюдина.

Згідно із заповітом успадковувалося рухоме майно і куплена нерухомість, яка не належала до родової власності. Права заповідати майно не мали неповнолітні, ченці, а також сини, які не були відокремлені від батьків, залежні люди. За відсутності нащадків родове (батьківське) майно переходило до близьких родичів по чоловічий лінії, а материнське — успадковували родичі, які були ближче до материнської маєтності. У разі відсутності спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося вимороченим і переходило у власність держави.

Чимало конкретних питань успадкування, за Литовським статутом 1588 р., належали також до сфери регуляції норм Руської Правди і звичаєвого права.

У феодальному суспільстві зобов’язальне право не набуло значного розвитку; за натурального господарства поширилися насамперед договір міни і договір дарування. З розвитком грошових відносин — договір купівлі-продажу спочатку рухомого, а потім і нерухомого майна. У деяких випадках (наприклад, при позиці на суму понад “десяти коп грошей”) закон вимагав письмової форми договору. Щоб забезпечити виконання зобов’язань, застосовували заставу (землі, маєтку, тощо). Законом встановлювалися строки позовної давності — п’ять або десять років.

При укладанні угод діяли й норми звичаєвого права (вимагалася присутність свідків, які “перебивали” потискання рук сторонами; виставлявся могорич, договір скріплювали присягою).

Право чітко регламентувало процедуру продажу, дарування або застави маєтків. Такі угоди складалися в присутності трьох-чотирьох свідків шляхетського походження й скріплялися підписами й особистими печатками. Про передачу маєтку робився запис у книзі замкового суду, а під час сесії земського суду запис переносився “до книг земських”.

Кримінальне право, що застосовувалося на українських землях, мало становий характер. Виявлялося це, з одного боку, в тому, що особисті й майнові права представників панівних станів захищалися посиленими санкціями. Наприклад, за образу шляхтича Литовський статут передбачав ув’язнення, а за образу нешляхтича — штраф. З іншого боку — відповідальність магнатів і шляхти за деякі злочини, порівняно з простими людьми, була значно меншою. У законодавстві й судовій практиці розрізнялися такі кримінально-правові інститути, як умисел, необережність, замах на злочин, закінчений склад злочину, співучасть, необхідна оборона, крайня необхідність. Суб’єктами злочину почали вважати не лише вільних, а й феодально залежних осіб. Підвищився вік кримінальної відповідальності: за другим Литовським статутом він становив — 14, а за третім — 16 років. Найтяжчими вважалися злочини проти короля, держави (зрада, бунт, образа суду тощо) й релігії (віровідступництво, богохульство, чаклунство). Злочинами проти особи вважалися вбивства, тілесні пошкодження, фізичні й словесні образи та ін. До злочинів проти власності належали крадіжка, грабунок, підпал, знищення чи пошкодження чужого майна тощо. Виокремлювалися й злочини проти сім’ї та моральності (примушування до одруження, шлюб із близькими родичами, двоєженство, згвалтування тощо).

Існувала розгалужена система покарань. Найвищою мірою була кара смертна — за державні й релігійні злочини, вбивство, грабіжництво, крадіжку, військові злочини, злочини проти сім’ї та моралі. Розрізнялась проста (повішання, відрубання голови) й кваліфікована смертна кара (спалення, четвертування, посадження на палю, закопування живим у землю). До селян та інших простих людей застосовувалися калічницькі (відрубання рук, ніг, відрізання вух, виколювання очей) та тілесні кари (биття киями, батогами, різками). Незначні злочини каралися наземним або підземним ув’язненням на декілька тижнів, місяців у башті, фортеці чи в’язниці. Існувала досить складна система майнових покарань, зокрема “головщина” (грошова виплата родичам убитого), конфіскація майна, відшкодування збитків тощо. До панів і шляхти, якщо вони не хотіли підкорятися судовому рішенню, застосовувалося виволання (позбавлення прав і честі). Така людина втрачала шляхетство, право на майно, змушена була переховуватися за кордоном, бо в разі затримання її належало вбити. Пізніше, з XVІ ст. виволання було замінено на опалу (позбавлення громадянських прав).

Судовий процес носив обвинувально-змагальний характер. Однак стосовно найтяжчих злочинів провадився розшуковий процес; слідство і суд були обов’язковими. Суд відбувався, як правило, за участю професійних адвокатів. Серед найважливіших доказів були: показання свідків, “поличне” (речовий доказ), власне зізнання (для чого використовувалось катування). Безсумнівним доказом вважалася присяга шляхтича.

Своєрідна правова система склалась на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права. Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право, яке регламентувало судочинство, правила воєнних дій, порядок землекористування й укладання окремих видів договорів, види злочинів і систему покарань. Найтяжчим злочином вважалося вбивство козаком свого товариша. За це карали смертю, інколи навіть закопували живим у землю разом із покійником. Тяжкими злочинами визнавалися вбивства, нанесення козаку побоїв, крадіжки, дезертирство, мужеложство (гомосексуалізм), невиконання наказу, пияцтво під час походів тощо. Система покарань була дуже суворою, що пояснюється постійним перебуванням Січі у воєнному стані. За тяжкі злочини засуджували до смертної кари, яка поділялась на просту й кваліфіковану. Карали також биттям кийками, канчуками, прив’язуванням до гармати тощо. Судочинство й виконання вироків здійснювалося публічно. При винесенні вироку суд враховував громадську думку.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Запорізька Січ	\|	Електричний заряд.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.