Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Західноукраїнські землі у 20–30-ті роки ХХ ст.

Лекція 13

Розвиток України після сталінського «великого перелому»

[[Індустріалізація на Україні. Запровадження НЕПу зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної ситуації. Промисловий розвиток СРСР у середині 20-х рр. досяг довоєнного (1913) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на до індустріальній стадії розвитку. Перед СРСР стояла альтернатива: або низькі темпи розвитку всього господарства на базі НЕПу і прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн, або ж відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований ривок головної ланки господарства – важкої індустрії.

Курс на індустріалізацію проголосив ще ХІV з’їзд ВКП(б) у грудні 1925 р. Основними завданнями визначалися: забезпечення економічної самостійності й незалежності, зміцнення обороноздатності СРСР, створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства, стимулювання зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих.

У грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) про­голосив пріоритет державного плану над ринком. У доповіді Сталіна з’явилася така формула: наші плани – це не пла­ни-про­г­но­зи, а плани-директиви. З’їзд накреслив надзвичайно висо­кий, 19% щорічний приріст промислової продукції. Під час розробки першого п’ятирічного плану на 1928/29–1932/33 рр. директивні темпи зро­сли ще більше, посилюючи розбалансованість на­родного господарства.

Перший рік п’ятирічки розпочався з жовтня 1928 р. і мало відрізнявся від попередніх. Та наприкінці 1929 р., після появи статті Сталіна «Рік великого перелому», керівництво ВКП(б) взяло курс на «прискорене соціалістичне будівництво», успіх якому мала забезпечити форсована індустріалізація. Ставилося за мету забезпечити переважний і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню державу з великим військово-промисловим потенціалом.

Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для України.

Політика в га­лузі промисловості характеризувалася гіпертрофованою цен­тралізацією управління. Велика промисловість перейшла у розпорядження загальносоюзних наркоматів. Трестівський госпрозрахунок замінив гос­п­роз­ра­хунок підприємств. Проте ті не дістали прав, якими користувалися трести.

Продиктований генсеком темп зростання про­мислового виробництва був величезним – 37,7%. Та він залишився на папері, хоча промисловість безперебійно одержувала потрібне фінансування, і в дійсності становив менше 15%.

Індустріальна гонка призводила до істотного обмеження добробуту трудящих. Економічні труд­нощі (завжди підкреслювалося: тимчасові) оголо­шувалися органами пропаганди неминучими й цілком природними.

Вже з 1928 р. ДПУ (Державне політичне управління, створене на базі ЧК) почало розкручувати маховик репресій. Після «шахтинської справи» в Донбасі, що започаткувала цькування спеціалістів з дореволюційними дипломами і зачепила до 1000 осіб, в суспільстві свідо­мо створювалася атмосфера масового психозу щодо «шкідництва». Теоретичним підґрунтям репресивної політики була висунута Й.Сталіним теза про загострення класової боротьби в країні з просуванням її по шляху до соціалізму.

Запровадження карткової системи в умовах заборони торгівлі не дозволяло робітникам і службовцям використати зароблені гроші на придбання товарів понад гаран­тований мінімум. А за картками «отоварювалося» не більше чверті заробітної плати. Владою ж величезні зусилля вживалися для організації ма­сового виробничого змагання. Ініціативу в розгортанні соцзма­гання віддали донецьким шахтарям.

З 1929 до 1932 рр. капіталовкладення в основні промислово-ви­робничі фонди зросли майже втричі, що дозволило подвоїти виробничі по­тужності великої промисловості. Символом індустріалізації став Дніпрогес. Його почали будувати навесні 1927 р. Турбогенератори для електростанції поставляла американська фірма «Джене­рал елек­трик». Вони були на той час най­досконалішим здобутком світової техніки.

В Донбасі в експлуа­тацію були введені 53 великі шахти. У вуглевидобутку відбувся перехід до врубових машин і відбійних молотків. Менш вагомими виявилися успіхи в ме­ханізації транспортування вугілля. До кінця 1932 р. було видобуто 156 млн. т вугілля проти передбачуваних п’ятирічним планом 204 млн. т. Дефіцит вугілля болісно позначався на промисло­вості і залізничному транспорті. Різко скоротилося використання вугілля для побутових потреб.

У металургію пішла чверть капіталовкладень, які були в розпорядженні промисловості. Були збудовані такі великі металургійні заводи як Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь. Обсяг виробництва у машинобудуванні і мета­лообробці за першу п’яти­річ­ку зріс у 4,5 рази. Активно розвивалася хімічна промисловість, відчутно гірше – легка і харчова.

У великій промисловості на початку 1929 р. працю­вало 690 тис. робітників, а наприкінці 1932 р. – майже наполовину більше. Робітниче поповнення складалося, в основному, з молоді. Щоб не уповільнити темпів роботи, нові кадри прискорено готува­ли безпосередньо на виробництві. Це при­з­во­дило до поломок устаткування. Почастішали аварії, різко погіршилася якість продукції.

У першій половині 1932 р. поряд з легалізацією продовольчого ринку було вирішено відмовитися від «підхльостуван­ня» країни. На другу п’ятирічку пропо­нувалися помірні середньорічні темпи зростання промислової продукції – 13–14%.

Стабілізація виробництва була досягнута приблизно за 2 роки. Це дозволило звернути увагу на матеріальне становище робітни­ків. У 1935 р. вирішили скасувати стелю у заробітках, яку робітники охрестили «виводилівкою». Віднині скільки виробив, стільки й заробив. Перехід від карткової системи до вільного продажу товарів через магазини давав змогу витратити додатково зароблені гроші.

Для підвищення продуктивності праці було вирішено організувати новий робітничий почин. Рекорд організували на кадіївській шахті «Центральна-Ірміно» у 1935 р. Моло­дий шахтар О.Стаханов застосував прогресивний метод роботи, заснований на поділі виробничих операцій між вибійниками і кріпильниками. За допомогою двох помічників-кріпильників, імена яких для історії так і залишилися невідомими, він вирубав за зміну 102 т вугілля – при нормі 7 т, тобто в 14,5 рази більше норми, розрахованої тільки на вибійника.

Спочатку стаханівський рух супроводжувався істотним поліпшенням якісних показників. Але йо­го швидко забюрократизували. Поширилася прак­тика приписок, з’я­вилися липові рекордсмени – «олівцеві стахановці». Дні, а потім тижні й місячники ударної праці оберталися пізнішим спадом виробництва. Серед стахановців, котрі стали своєрідною робітничою аристократією, виявилося немало авантюристів, які своєю безграмотною працею спричиняли аварії й псу­вання техніки.

Держава використала стаханівський рух для істотного підвищення норм виробітку і планових завдань в бік їх збільшення на 35–45%. На підприємствах, які не мали достатніх резервів, це призвело до пере­напруження виробничого процесу і зривів, які роз­глядалися як шкідництво або саботаж. Дуже швид­ко «стелю» в заробітках відновили.

Соціальна ціна технічної реконструкції, здійсненої в роки перших п’ятирічок, виявилася надзвичайно високою.

Джерелами фінансування індустріалізації стало: перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість, податки з населення, різниця в цінах на сільгосппродукцію та промислові товари, внутрішні позички, спочатку добровільні, згодом – «під контролем громадських організацій», інфляційний випуск грошей, розширення продажу горілки, збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба, режим надзвичайної економії, надзвичайна експлуатація трудового потенціалу селянства й робітничого класу, інших верств населення, багатьох мільйонів в’язнів ГУЛАГу.

Все ж результати розвитку важкої промисловості стали вагомими. В ході індустріалізації Україна випередила за рівнем розвитку окремих галузей ряд західноєвропейських країн. Вона зайняла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою ча­вуну, 3-тє – за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце в світі за видобутком вугілля.

Колективізація та її наслідки. В умовах форсованої індустріалізації сільське господарство повинно було задовольнити потреби держави у постачанні продуктів харчування зростаючим промисловим центрам і армії, а також у хлібі для експорту (тобто забезпечити валютні надходження для закупівлі імпортної техніки). Крім того, село мало надати промисловості необхідну кількість робочих рук і технічну сировину.

План І п’ятирічки передбачав використання «ножиць цін». Оскільки заготівельні ціни на хліб врожаю 1927 р. були занижені, селя­ни не стали його продавати. Раніше в подібній ситуації держава йшла на поступки, тим самим збільшувався платоспроможний попит селян на фабрично-заводські товари. Ринок підправляв у бік зниження темпи індустріалізації. Проте цього разу більшовики вирішили примусити селян здавати хліб за невигідними цінами під загрозою штрафних санкцій. Тисячі партпрацівників, у тому числі члени політбюро ЦК ВКП(б), поїхали «вибивати» хліб. Проти «кур­кулів» активно використовувались тюремні ув’язнення, депортації у віддалені райони, частко­ва або повна конфіскація майна – розкур­ку­лення. За січень–лютий 1928 р. з селян вдалося вичавити 70 млн. пудів хліба.

Сталін розумів, що подібні надзвичайні заходи придатні тільки як короткотривалий захід. Ніхто не змусив би селян-власників з року в рік вирощувати хліб не на продаж, а для держави. Доки вони самі вирішували, що сіяти і продавати, від них залежала держава. Щоб відсікти селян від ринку і змусити сіяти стільки, скільки необхідно державі, їх спочатку треба бу­ло позбавити власності, тобто колективізувати.

Влітку 1928 р. Сталін забрав Кагановича в центральний партапарат. Українським генсеком став С.Косіор (1889–1939). Останній із шкіри пнувся, аби догодити Сталіну.

Листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б) проголосив перехід до суцільної ко­лективізації, а Україна мусила в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам. І вона почала це робити. Якщо у жовтні 1929 р. суцільно колективізованих районів було 10, то в грудні того ж року – вже 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Поодинокі спроби утворення селянських спілок придушувалися. Незгодних репресували. Партія знову заговорила про «куркульсь­ку небезпеку» і почала нацьковувати пролетарські та напів­про­ле­тарсь­кі елементи села на власників.

Протиставлення «куркулів» біднякам полягало у самообкладанні. Кожному селу давали завдання на здачу хліба, а доведення його «до двору» відбувалося за рішенням сходів. Селян, які не виконували рішень, спочатку штрафували у п’ятикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здаванню, а потім майно їх розпродувалося з торгів. Частина штрафу перераховувалася у фонди кооперування й колективізації бідноти, щоб забезпечити їхню корисливу заінтересованість. Так весною 1929 р. було розпродано майно 18 тис. господарств, оголошених куркульськими.

Робилося все, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та продуктивно працювати на ній. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Протягом кількох років зусилля держави спрямовува­лися на економічне, а то й фізичне винищення мільйонів вигаданих «куркулів» (усіх глитаїв, які будували свій добробут на експлуатації бідняків, власті винищили ще під час зрівняльно­го поділу землі і засобів виробництва у 1920–1923 рр., пізніше в заможну верхівку селяни вибивалися завдяки власній праці). В ході «ліквідації куркульства як класу» постраждало чимало середняцьких господарств.

Зрозуміло, що саме заможні селя­ни опиралися колективізації найзапекліше: їм було що втрачати. Втім, репресували бідняків і навіть наймитів, якщо вони виступали проти колгоспів. Для цього винайшли категорію «підкуркульників».

Розкуркулювані селяни поділялися на 3 категорії. «Учасники і організатори антирадянських виступів та терористичних актів» ізолювалися в тюрмах або концтаборах. Тих, хто здійснював «менш ак­тивний опір», разом з сім’ями депортували на Північ (і 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру). Тим, хто не чинив опору, надава­лися зменшені земельні ділянки за межами кол­госпних масивів. Кількість «належних» до кожної з категорій доводилася згори. Хвиля розкуркулювання, що тривала з другої половини січня до початку березня 1930 р., охопила 61887 господарств.

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Аграрну політику партії впроваджували так звані 25-тисячники – російські, як правило, робітники. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано вже 90 тис. господарств.

Офіційно колек­тивізація проголошувалася в артільній формі, тобто колгоспникам залишали присадибне господарство. Однак у різних інструкціях, якими обставлялися офіційні документи, артіль мала вигляд комуни. З лютого 1930 р. колективізатори стали забирати у селян корів, дрібну худобу і навіть пти­цю. Селяни почали чи­нити опір. Сталін вирішив відступитися, публічно назвав комунізацію села «перегином» і поклав відпові­дальність за це на місцеві власті. Відтоді артіль перестала вважатися проміжною формою на шляху до комуни і стала синонімом терміна «кол­госп». Було оголошено, що колективізація – спра­ва добровільна.

До осені 1930 р. з колгоспів вийшла приблизно половина селянських господарств, у тому числі всі середняцькі. Восени почалася нова кампанія. Одноосібники обкла­далися колосальними податками, тоді як колгосп­ники діставали податкові пільги. Штучно створе­ний податково-пільговий перепад погнав селян на­зад у колгоспи. Знов почалися показові розкуркулення, у тому числі в районах, де вони відбулися півроку тому. Цього разу стали депортувати всіх репресованих.

На кінець 1932 р. було колективізовано майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ. До цього часу, починаючи з 1928 р., в Україні зникло 352 тис. селянських господарств. По-різному склалася їх доля. Більшість внесли у списки розкуркулених, частина була експропрійована шляхом продажу майна з торгів за невиконання «зобов’язань» по хлібозаготівлях, за несплату завищених податків, за «немотивований» забій власної худоби. Немало селян самі розпродували майно, кидали землю і виїжджали на новобудови.

Позбавлені землі селяни були зо­бов’язані виконувати «обов’язковий мінімум тру­доднів» (фактично – відпрацьовувати право користуватися присадибною ділянкою, за рахунок якої і вдавалося виживати). Можливості переселятися до міст селяни остаточно позбулися наприкінці 1932 р., коли в СРСР в умовах стрімкого зростання кримінальної злочинності був запроваджений паспортний режим (паспорти отримало тільки населення міст і новобудов).

Засобом економічного контролю над колгоспами виступали машинно-тракторні станції, що здійснювали обробіток колективізованих посівних площ.

Колгоспна продукція поставлялася, а не продавалася, державі, хоча та і сплачувала за неї сим­волічні гроші. Розміри поставок зазда­легідь не визначалися, а контрольне завдання, коли ставало відомим, охоплювало майже весь урожай. Щоб колгоспники не продавали хліб на сторо­ну, приватну торгівлю в 1930 р. заборонили.

Коли колгоспники пересвідчилися, що хлібозаготівельний план безрозмірний і для роз­поділу по трудоднях майже нічого не залишається, вони змушені були, щоб вижити, приховувати справжні розміри врожаю або залишали зерно в соломі, щоб змолотити її вдруге. Хлібозаготівлі проходили все важче. Заготівлі з урожаю 1931 р. тривали аж до весни 1932-го. Заготівельники вимели у селян абсолютно все, у 44 районах розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Були зареєстровані факти людоїдства. Голод припинився тільки влітку, з но­вим урожаєм.

Не зацікавлені в результатах праці колгоспники тільки імітували її, що призводило до коло­сальних втрат врожаю на полях. Селяни заявляли: «Хай гине, все од­но й це заберуть». Влада зро­зуміла необхідність змін. У травні 1932 р. було запроваджено так звану «колгоспну», тобто базарну торгівлю. План хлібозаготівель для колгоспів та одноосібників ско­рочувався так, щоб приблизно п’яту частину продукції селяни могли спрямувати у вільну торгівлю. Однак торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання хлібозаготівельного плану, тобто, не раніше січня майбутнього (1933) року.

7 серпня 1932 р. вийшла постанова «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів...», прозвана «законом про п’ять колосків». За нею розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом’якшуючих обставин» – по­збавленням волі на строк не менше 10 років. За півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім’ї, колгоспник потрапляв до концтабору.

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. йшли украй важко. Сталін направив в Україну спеціальну комісію з надзвичайними повнова­женнями на чолі з В.Молотовим. Посилання на відсутність зерна не бралися до уваги. Зрив за­готівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб. Організовувалося вилучення у колгоспів, одно­осібників та робітників радгоспів хліба, розкраде­ного під час косовиці, обмолоту і перевезення. Проводилися масові подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів, бо вирізняти «украдене» ніхто не збирався. Ще зловіснішими були натуральні штрафи м’ясом і картоплею. За рік молотовська комісія додатково «заготовила» 105 млн. пудів зерна. На початку 1933 р. практично ніде запасів вже не лишилося, а треба бу­ло дожити до нового врожаю.

Знов розгорнувся терор голодом. У «боржників» вилучали будь-які запаси їжі – сухарі, картоплю, сало, соління, фрук­тову сушню, прирікаючи їх на смерть, бо не­легальна ринкова торгівля ледь животіла. Конфіскація продовольства подавалася як кара за «куркульський саботаж» і здійсню­валася гласно, з висвітленням у газетах.

Щоб перешкодити втечам го­лодуючих за межі республіки, на кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ. Бригади працівників ДПУ перевіряли у поїздах багаж пасажирів і конфісковували продо­вольство, яке селяни придбали за великі гроші або обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місце­востях, щоб привезти голодуючим сім’ям.

Смерті від голоду почалися вже у перший місяць дій комісії, а з весни 1933 р. вони стали масовими. Прагнучи врятувати хоча б дітей, селяни везли їх у міста і залишали в устано­вах, лікарнях, на вулицях. Траплялися випадки людоїдства і трупоїдства. 1932 р. голодною смертю загинуло близько 150 тис. чо­ловік, 1933 р. – до 3,5 млн. Народжуваність у сільській місце­вості різко знизилася. Повні демографічні втрати в УСРР, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932–1934 рр. 5 млн.

Після кількох кампаній розкуркулення і те­рору голодом селяни змири­лися з необхідністю працювати в артілі і припинили бойкот громадського господарства. Але і держава послабила свій прес. З січня 1933 р. селянам залишалася на продаж вся продукція, вироблена понад заздалегідь визначену норму здавання державі. Це пробуд­жувало у колгоспників заінтересованість у розши­ренні посівних площ і відкривало шлях для подо­лання безгосподарності.

У люто­му 1933 р. Сталін висунув гасло: «Зробити усіх кол­госпників заможними». І справді, в другій п’яти­річці держава зробила чимало, щоб зміцнити кол­госпний лад. Новостворені політвідділи МТС і радгоспів, ви­користовуючи методи батога і пряника (скасуван­ня продрозкладки, преміювання натурою, поліп­шення побутових умов на селі тощо), налагод­жували громадське господарство. У колгоспах створювалися бригади з постійним складом працюючих, за якими закріплювалися ма­шини, реманент, робоча худоба. Щоб ліквідувати знеосібку при вирощуванні врожаю, політвідділи заборонили перекидати бригади з однієї ділянки на іншу.

До кінця 1934 р. кризу колгоспного ладу було подолано. В середині 1937 р. колгоспи об’єднували 96% селянських дворів. Суцільна колективізація стала фактом.

Після послаблення податкового тиску колгоспи змогли розвивати, крім основних виробництв, птахів­ництво, садівництво, бджільництво. Орга­нізо­ву­ва­лися тваринницькі ферми. Колгоспникам надавався безпроцентний кредит на придбання ху­доби. Виявилося, що полегшення матеріального ста­новища селян вигідніше державі, ніж відбиран­ня всього урожаю насильницькими методами.]]

Політика у галузі культури. «Наступ соціалізму по всьому фронту» не обминув і українську культуру. Влада в тих межах, котрі їй були необхідні, виявляла турботу про розвиток останньої, адже розв’язання завдань, пов’язаних з промисловістю та сільським господарством, вимагало певної кількості освічених спеціалістів. Крім того, потрібні були кадри для роботи в партійно-державному апараті, органах управління. Відповідно до цього здійснювались заходи, спрямовані на завершення ліквідації неписьменності. Введення всеобучу розпочалося з осені 1930 р., і на кінець 30-х рр. освіченість населення УРСР у віці до 50 років становила майже 95%.

Запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи: початкова, неповна середня і середня. Одно­часно розв’я­зу­ва­ли­ся проблеми будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів. Стандартизація торкнулася навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу мали дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу вітчизняної історії слугував сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)».

Понад 80% дітей навчалося в українських школах. З 1938 р., однак, почалося згортання мережі шкіл, орієнтованих на обслуговування національних меншин.

З початку 30-х рр. зросли масшта­би підготовки фахівців робітничо-селянського по­ходження через робітфаки, технікуми і вузи. Збільшилася кількість вищих учбових закладів. У підготовці спеціалістів почали приділяти увагу якісним показ­никам. Строки навчання по­довжилися. Система короткострокової підготовки була скасована. У вересні 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі і Харкові. Наприкінці 1935 р. були скасовані обмеження, пов’язані з соціальним походженням абітурієнтів.

Порівняно із серединою 20-х рр. національний склад інтелігенції істотно змінився. Майже в усіх видах розумової праці (за винятком нечисленних «елітних» категорій працівників мистецтва і юридичній працівників) питома вага українців стала переважаючою і наблизилася до їх питомої ваги у складі всього населення.

Літературу та мистецтво партія розглядала як одну з ділянок «культурно­го фронту», тому й до­бивалася припливу митців робітничо-селянського поход­ження. У вересні 1930 р. профспілки проголосили всесоюзний при­зов робітників-ударників у літературу. За допомогою створених у середині 1930-х рр. підконтрольних партії спілок письменників, худож­ників, композиторів придушувалися в зародку відхилення від регламентованої лінії поведінки, так званої «лінії партії».

Водночас здійснювався масовий «відстріл» старої інтелігенції. Ще у вересні 1929 р. відбулися арешти багатьох визначних діячів науки, культури, релігії – як членів вигаданої «Спілки визволення України». У 1930 р. відбувся процес над 45 «керівниками» СВУ. Серед них – академік С.Єфремов, професори Й.Гермайзе, М.Слабченко, письменники М.Івченко, Л.Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес – так званого «Українського національного центру», за яким були репресовані 50 представників вітчизняної інтелігенції, в тому числі академік М.Грушевський, відомий історик-марксист М.Яворський та ін. У сталінських лабетах загинули академіки – геолог Н.Світальський, генетик І.Аголь, філософ С.Семківський.

Наступ на національну культуру особливо посилився з приходом у 1932 р. на посаду секретаря ЦК КП(б)У П.Постишева. Саме тоді була остаточно припинена українізація. Розпочалася неприхована русифікація всіх сфер життя. На знак протесту наклав на себе руки М.Хвильовий. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г.Косинка, К.Буревій, Д.Фаль­ків­сь­кий, О.Близько, А.Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л.Курбаса, а організований ним театр «Березіль» закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Черговими жертвами репресій стали М.Куліш, М.Зеров, Є.Плужник та багато ін. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О.Дов­женко, І.Кавалерідзе, І.Савченко, І.Пир’єв, Л.Луков та ін. У 30-х рр. О.Дов­женко не з власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви.

Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу. Однак навіть за цих умов вітчизняні вчені встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці О.Палладіна, М.Стражеска, О.Динника, М.Луговцева, Ю.Кондратюка та ін.

Партія поставила собі за мету контролювати релігійні установи. З 1929 р. були заборонені всі види їхньої діяльності, крім бого­служіння. У приміщен­нях храмів влаштовувалися школи, клуби, гаражі, склади. В 1930 р. була поставлена по­за законом Українська автокефальна православна церква.

Боротьба з «ворогами народу». Якщо наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. репресії спрямовувались, в основному, проти непманів, «куркулів», старої інтелігенції, у 1935–1936 рр. – проти учасників колишньої опозиції, ухилів, небільшовицьких партій, то з 1937 р. репресії переросли в масові, захопивши широкий загал партійних, радянських працівників, командний склад армії, господарників.

Після того, як Сталін заявив, що країна в небезпечному становищі через підступи саботажників, шпигунів і диверсантів, у липні 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ М.Єжова органам НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ), згідно з яким за 4 місяці треба було репресувати 268950 чоловік, з них негайно знищити 75950. Репресії здійснювалися трійками у складі пер­шого секретаря обкому, начальника обласного управління НКВС і прокурора області.

Репресувалися як керівні особи, так і ря­дові робітники, колгоспники, інтелігенти. Заарештованих піддавали тортурам. Не витримуючи фізичних мук, вони давали свідчення на себе і на своїх знайомих. Так забезпечувався черговий приплив арештів.

Розслідування справ про «терористичні акти» проти представників влади вимагалося закінчувати протягом 10 днів, слухати ці справи без участі сторін, не допускати подачі клопотань про помилування й касаційного розгляду справ, вирок про вищу міру покарання, якою був розстріл, викону­вати негайно.

Служіння Сталіну впродовж багатьох років не вряту­вало партійно-державне керівництво республіки. З 62 членів ЦК КП(б)У, обраного XІІІ з’їздом, були звинувачені у ворожій діяльності 55 чоловік, з 11 членів політбюро репресовані 10, з 5 кандидатів у члени політбюро – 4. Загину­ли всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У.

Масове винищення кадрів відбулося у війсь­ках. Лише за 17 місяців (з травня 1937 р.) з армії було усунуто не менш як 44 тис. представників командного складу.

В 1938 р. хвиля репресій почала спадати, але аж ніяк не закінчилася. Всього протягом 1930–1941 рр. в Україні було «знешкоджено» понад 100 вигаданих антирадянських «центрів», «блоків» і «організацій».

Причи­ною небаченого за масштабами нищення «ворогів народу» в 1937–1938 рр. була потреба зміцнити сталінську диктатуру в умовах нових ви­борчих процедур. Адже 5 грудня 1936 р. надзвичайний VІІІ з’їзд Рад затвердив нову Конституцію СРСР. В ній проголо­шувалася побудова соціалістичного суспільства, прямі вибори до органів влади при таємному голосу­ванні. Селяни одержували рівні з робітниками виборчі права. Система функціонування влади теж ставала іншою: ради набули зовнішніх рис парла­ментської влади, однак, фактично, так і не стали самостійними.

Конституція проголошувала свободу друку і зборів, недоторканість особи, житла й листування, вводила відкритість судових процесів, підтверд­жувала права звинувачуваних на захист. Однак ці демократичні норми перебували у вражаючій невідповідності практиці державного терору.

Виліпком із загальносоюзної була українська конституція, затверджена в січні 1937 р., за нею УСРР перейменовувалася в Українські Радянську Соціалістичну Республіку.

Вибори у Верховну Раду СРСР відбулися в грудні 1937 р. У голосуванні взяли участь 97,8% виборців. За ви­значений у партійних комітетах «блок комуністів і безпартійних» було подано 99% голосів у Раду Союзу і 98% – у Раду Національностей. Будь-яку самодіяльність під час висування кандидатів у депутати, а тим більше – пропозиції про альтерна­тивні кандидатури, а такі спроби були, партапарат кваліфікував як контрреволюційні вихватки.

До Конституції 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в політичній системі держави. Існуюча монополія більшовицької партії на владу була закріплена законодавчо. Тримаючи під цілковитим контролем профспілки, комсомол, громадські організації, партія забезпечила свій вплив на всі сфери суспільного життя.

Становище західноукраїнських земель. Всього за межами УСРР проживали 6,6 млн. українців. Найтяжчим їхнє становище було в Північній Буковині під владою Румунії, легшим – в Закарпатті, що належало Чехословаччині. Більша ж частина західноукраїнських теренів (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) ввійшла до складу Польщі. Українці складали не менше 15% її населення. При цьому Галичина й Волинь залиша­лись справжнім вогнищем і центром визвольних зма­гань.

В Східній Галичині, Волині, на Закарпатті промисловість і сільське господарство перебували у стані стагнації і використовувалися як допоміжний резерв. Натомість значного розвитку тут дістали сільська кооперація, кооперативний рух взагалі. Поступово наби­рав силу український середній клас.

Польська влада прагнула шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну державу. Наступ на права на українців був все­охоплюючим. Від них вичищали урядові установи, включаючи повітові. Польським колоністам пере­давались найкращі землі. Розгорнулось масове пере­селення вчителів із Східної Галичини до Західної, а то й у центральні райони Польщі. Щоб не допус­тити народження нових інтелігентських кадрів, ліквідовувалися всі українські кафедри Львівського університету. Боротьба за універси­тет стала справою всього західноу­країнського населення, з 1921 по 1925 рр. він діяв таємно.

«Подвійний стандарт» у ставленні до «чужих» і «своїх» українців був притаманний і лібераль­но-демократичній Чехословаччині. У цій найбільш розвинутій у про­мисловому відношенні країні Центральної і Східної Європи, Закарпаттю відводилась роль економічно занедбаної провінції. Прихильне ставлення до еміграційних українських вищих шкіл у Празі помітно контрастувало з політикою уряду щодо закарпатських ук­раїнців. Борючись за краще життя, трудящі Закарпаття піднімались на страйки й демонстрації, підтримува­ли найрадикальніші ліві партії. На виборах 1924 р. комуністи тут отримали 40% голосів. У 1935 р. кількість поданих за них голосів зменшилась до чверті, але лишалась більшою, ніж за будь-яку іншу партію.

Румунський уряд, зазнаючи економічних ускладнень, розв’язував їх за рахунок Буковини та Бессарабії. Про­мислові об’єкти тут закривалися, а їх обладнання виво­зилося до Бухареста. Українські вчи­телі у наказному порядку відривались від свого на­роду, переводились до центральних районів. Гонінням піддавалась ук­раїнська церква.

Протягом 20–30-х рр. тривала масова еміграція західноукраїнського населення до УСРР. Почали її М.Грушевський та його колеги з партії Українських соціал-ре­во­лю­ціонерів. Найбільшу частку приїжджих становили галичани – представники інтелігенції, письменники й діячі мистецтва, війсь­кові УГА та студенти українських шкіл у Чехосло­ваччині, робітники, які опинились поза Вітчизною.

Поступове, а з початку 30-х рр. обвальне згор­тання українізації, колективізація, масові політично-репресивні кампанії, а особливо страшний голодомор 1933 р. остудили прорадянські симпатії значної частини західних українців.

Боротьба населення Західної України за свої права точилася у двох формах. Політичні партії (Українське національно-демократичне об’єднання, Українська соціалістично-радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Українська національна католицька партія тощо), товариства (насамперед «Просвіта», соціальні та економічні групи використовували легальні методи.

Молодь загарбаних територій приваблювала безпо­середня боротьба з окупантами, теракти, саботажні акції й напади на поліцейські дільниці, підпали польських маєтків, організовані Українською військовою організацією. Остання виникла у серпні 1920 р., а з липня 1921 р. її очолив Є.Коновалець (1891–1938).

Готуючись до створення наступниці УВО, Є.Коновалець надавав важливого значення роз­робці ідеології. Основну роботу в цьому напрямі виконував відомий політичний діяч доктор права Д.Донцов. 1926 р. у Львові вийшла друком його книга «Націоналізм». Украй права форма націоналізму, яку обстоював ав­тор, дістала назву «інтегрального». Д.Донцов розумів історичний розвиток як «вічний гін народів до експансії». Сенс мав «лише один закон» – «закон бороть­би... закон вічного суперництва націй». Визнання права на існування тільки за цим «єдиним законом» мало виразне політичне спрямування. В такий спосіб прокладався шлях нав’язування «єдиної нор­ми поведінки», обстоювалася необхідність «єдиної організації» з «єдиним вождем».

Подібна програма могла лише відштовхнути від українського націоналістичного руху демократії світу. Натомість вона привертала увагу фашистських режимів у Європі, рівно як і націоналістів Румунії, Угорщині, Югославії.

На ідеології інтегрального націоналізму було побудовано створену в січні 1929 р. у Відні (Австрія) Ор­ганізацію українських націоналістів, популярність якої поступово зростала на західноукраїнських землях. Лідером ОУН став Є.Коновалець. Організація вважала своєю метою безкомпромісну революційну боротьбу за відновлення втраченої незалежності України та встановлення українського суверенітету на всіх землях українського народу.

ОУН повела рішучу боротьбу з окупантами. Набули поширення терористичні акти. Діячі ОУН С.Бандера, М.Лебедь, Я.Карпинець були засуджені до страти за вбивство у Варшаві міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького. Згодом смертна кара була замінена їм довічним ув’язненням.

Продовжувала діяти в Західній України й компартія. Діячі КПЗУ продовжу­вали опрацьовувати шляхи розв’язання не лише соціальних, а й національних проблем. Однак у Москви це викликало підозри щодо націоналістичних відхилень. Кілька разів лідери КПЗУ ставали об’єктом наклепів і замінялися. Скінчилося все масовими репресіями проти західноукраїнських комуністів, розпуском і ліквідацією КПЗУ.

Суттєвим чинником суспільно-політичного життя у Західній Україні була греко-католицька церква. Її митрополит А.Шептицький активно протестував проти польської політики щодо українців і, водночас, засуджував екстремістські дії ОУН та політику комуністів.

Висновки до теми.Після завершення Першої світової війни територія України залишилася розчленованою. Більша частина її земель увійшла до складу УСРР. Утвердження більшовицької влади супроводжувалося згортанням діяльності, придушенням українських політичних сил, позбавленням України реальних прав суб’єкта у внутрішніх справах та в міжнародних зносинах. Внутрішнє становище УСРР на початку 20-х рр. характеризувалося економічною розрухою, занепадом промисловості та сільського господарства, наростанням соціальної напруженості.

На початку 1921 р. селянський повстанський рух став ос­новною формою громадянської війни. Лише запровадження НЕПу поклало край цій боротьбі. Виснажився селянський рух і внаслідок голоду 1921–1923 рр.

За часів НЕПу, незважаючи на диктатуру більшовицької партії, було досягнуто значних успіхів у подоланні наслідків розрухи, спричиненої кількома безперервними війнами; 5 млн. українських селянських господарств отримали можливість продавати мешканцям міста продукти і тим підвищили свій життєвий рівень.

Впроваджуючи політику українізації на початку 20-х рр. керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток республіки, знайти спільну мову з багатомільйонним селянством, зняти наростаюче протиріччя між народними масами і політичною елітою, поставити під свій контроль процес національного відродження, частково компенсувати республіці втрату політичного суверенітету наданням прав «культурно-національної автономії». Коли ж у 30-х рр. національне відродження почало виходити за межі міцніючої командно-адміністративної системи, цю політику було згорнуто.

У 1928 р. НЕП закінчив свою недовгу історію. Радянсько-більшовицька влада повернулася до традиційно тоталітарних методів керівництва й управління. Почався період соціалістичної індустріалізації, колективізації сільського господарства, сталінських п’ятирічок, масових репресій та жахливих голодоморів. Наступний 1929 р. називають роком великого перелому.

Індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінила структуру господарства. В загальному обсязі валової продукції зросла частка промисловості в порівнянні з часткою сільського господарства. Дрібна промисловість витіснилась великою індустрією. Модернізація промислового потенціалу дала змогу Україні випередити за рівнем розвитку індустрії кілька західноєвропейських країн. Посилились процеси урбанізації, активно формувався національний робітничий клас.

Проте стрибок в розвитку важкої індустрії відбувався за значного відставання легкої та харчової промисловості, надто повільного підвищення добробуту населення, надцентралізації економічного життя, репресій та загибелі мільйонів людей.

Форсовані темпи і переважно адміністративні темпи здійснення суцільної колективізації призвели до катастрофічних наслідків – дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х рр. За здійснений індустріальний стрибок було заплачено багатьма життями й скаліченими долями жертв насильницького розкуркулення і голодомору.

У 1933 р., намагаючись уникнути економічної катастрофи, влада відмовилася від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозверстки. Це дозволило колгоспам поступово вийти з кризи. Наприкінці 30-х рр. сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації.

Стан української культури в 30-ті рр. повністю віддзеркалював загальнополітичну ситуацію в країні. Досягши значних успіхів у 20-х рр., українська культура потрапила під жорсткий ідеологічний прес режиму, який дедалі більше виявляв себе як тоталітарний, антинародний. «Розстріляне відродження» – найбільш точне визначення стану української культури в цей період.

Відчутного удару по суспільству завдали сталінські репресії. Вони понівечили долі мільйонів людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.

Свідченнями зміцнення тоталітаризму у 20–30-х рр. стали: монопольне утвердження комуністичної ідеології, усунення з політичної арени інших партій, узурпація влади більшовицькою партією, її зрощення з державним апаратом, зміцнення централізованого керівництва економікою, одержавлення суспільного життя.

Складними залишались умови життя західноукраїнського населення. У відповідь на асиміляторський державний курс національно-визвольна боротьба набувала крайніх форм, в тому числі збройних.

***

Ключові терміни та поняття: всеобуч; Дніпрогес; індустріалізація; карткова система; Комуністична Партія Західної України (КПЗУ); куркулі; машинно-тракторна станція (МТС); Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС); націоналізм; Організація Українських Націоналістів (ОУН); «підкуркульники»; «підхльостування»; план-директива; п’ятирічка; розкуркулювання; розселянювання; соцзмагання; соціалістична індустріалізація; «Спілка визволення України» (СВУ); стахановці; суцільна колективізація; трудодні; Українська Військова Організація (УВО); «Український національний центр»; «Український центр білогвардійців-терористів»; централізація.

Основні дати та події: грудень 1925 р. – ХІV з’їзд ВКП(б), курс на індустріалізацію; 1928/29–1932/33 рр. – І п’ятирічка; січень 1929 р. – заснування Ор­ганізації українських націоналістів; 1930 р. – запровадження всеобучу; заборона діяльності Української автокефальної православної церкви; 1932 р. – запровадження паспортного режиму; 7 серпня 1932 р. – «Закон про п’ять колосків»; 1932–1933 рр. – штучний голодомор в Україні; 1937 р. – прийняття Конституції УРСР.

Імена: Бандера Степан; Гермайзе Йосип; Грушевський Михайло; Дов­женко Олександр; Донцов Дмитро; Єжов Микола; Єфремов Сергій; Зеров Микола; Кавалерідзе Іван; Каганович Лазар; Карпинець Ярослав; Кондратюк Юрій; Коновалець Євген; Косіор Станіслав; Косинка Григорій; Крушельницький Антін; Куліш Микола; Курбас Лесь; Лебедь Микола; Молотов В’ячеслав; Пєрацький Броніслав; Плужник Євген; Постишев Павло; Слабченко Михайло; Сталін Йосип; Старицька-Черняхівська Людмила; Стаханов Олексій; Хвильовий Микола; Шептицький Андрій; Яворський Матвій.

Перевірте себе: Звідки радянська влада брала кошти для індустріалізації? Який рік Сталін назвав роком «великого перелому»? Кого називали «куркулями», «підкуркульниками»? На які категорії поділяли розкуркулюваних селян? Яким було життя українців під владою Польщі, Румунії, Чехословаччини?

Поміркуйте: «Розстріляне відродження» – чому так характеризують культурний процес в Україні 30-х рр. ХХ ст.? Чому саме для України планувались особливо високі темпи розвитку важкої індустрії? До чого це привело? Доведіть, що голодомор 1032–33 рр. в Україні був штучним.

Обговоримо на семінарі: Проблема індустріалізації та її розв’язання в 1929–1939 рр. Суцільна колективізація 1929–1933 рр., її наслідки.

Рекомендована література:

v Безотосний М.Г. Україна в добу сталінщини: історія опору. – К., 2002.

v Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. – К., 1993.

v Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні (20–30-ті роки). – К., 1991.

v Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція (20–30-ті роки). – К., 1991.

v Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К., 1999.

v Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор. – К., 1993.

v Костюк Г. Сталінізм в Україні: Генеза і наслідки. – К., 1995.

v Кульчицький С. Ціна «великого перелому». – К., 1991.

v Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. – К., 1994.

v Нагаєвський І. Українська державність у ХХ столітті. – К., 1996.

v Новітня історія України: 1900–2000. – К., 2000.

v Сторінки історії Компартії України: запитання і відповіді. – К., 1990. – С. 128–140, 144–185.

v Сторінки політичної історії України. – К., 1990. – С. 155–229, 399–412, 422–428, 433–437, 478–495, 511–520.

v Шаповал Ю. Україна 20–50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К., 1993.

v Шаповал Ю.І. Сталінізм і Україна. – К., 1992.

Допоміжна література:

v Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К., 1990.

v Гриневич Л.В. Сталінська «революція згори» та голод 1933 р. як фактори політизації української спільноти // Український історичний журнал. – 2003. – № 5.

v Дробот І.І. З історії виникнення і розвитку націоналістичної ідеології // Український історичний журнал. – 2001. – № 6.

v Єфименко Г.Г. Зміна векторів у національній політиці Москви в голодоморний 1933 р. // Український історичний журнал. – 2003. – № 5.

v Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 302–318.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. 31–35.

v Колективізація і голод на Україні (1929–1933): Збірник документів і матеріалів. – К., 1993.

v Кульчицький С.В. Криза колгоспного ладу // Український історичний журнал. – 2003. – № 5.

v Кульчицький С. Між двома війнами (1921–1941 рр.) // Український історичний журнал. – 1991. – № 8.

v Кульчицький С. Особливості індустріалізації народного господарства УРСР // Український історичний журнал. – 1989. – № 10.

v Липицкий В. Кооперация: ленинский замысел и воплощение // Коммунист. – 1988. – № 16.

v Марочко В.І. Концептуальні підвалини західноєвропейської та російської історіографії голодомору 1932–1933 рр. в Україні // Український історичний журнал. – 2003. – № 5.

v Марочко В.І. «Торгсин»: золота ціна життя українських селян у роки голодомору (1932–1933) // Український історичний журнал. – 2003. – № 3.

v Методичні рекомендації до вивчення історії України в запитаннях і відповідях для студентів всіх спеціальностей / Автори: В.І.Горбань, М.М.Полі­щук І.І.Дерев’янко та ін. - Полтава, 1997. – Вип. ІІІ. – С. 21–24.

v Нікольський В.М. Національні аспекти політичних репресій 1937 р. в Україні // Український історичний журнал. – 2001. – № 2.

v Шитюк М.М. Еволюція репресивно-каральної системи в радянській Україні // Український історичний журнал. – 2001. – № 3.



Читайте також:

  1. Біосфера Землі, її характерні властивості
  2. Будова Землі
  3. Величина доходу від використання праці, землі й капіталу визначається величиною їхнього граничного внеску у виробництво певних товарів чи послуг.
  4. Випишіть держави, що у ХІУ ст. вели боротьбу за спадщину королів із династії Романовичів. Зазначте, на які землі претендували нижче згадані держави і на якій підставі.
  5. Вторгнення на Русь почалося восени 1237 р., коли основнісили монголо-татар, перейшовши ріку Воронеж, рушили на руські землі.
  6. Галицька та Волинські землі. Утворення Галицько - Волинського князівства.
  7. Геофізичні явища зумовлені обертанням Землі навколо осі
  8. Глибинна будова Землі
  9. Глобальна екологія вивчає біосферу Землі в цілому, її структуру і функції, глобальні екологічні процеси і проблеми.
  10. Договір оренди землі
  11. Жодне тіло вмерлого не повинно бути поховано у землі (морі або спалено) без належного пізнавання і констатації факту смерті.
  12. З якою швидкістю повинен рухатися космічний корабель, щоб його шлях при вимірюванні з Землі був у 2 рази менший?




Переглядів: 1879

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
УСРР у 1920-ті роки | Друга світова війна і Україна

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.05 сек.