Матерія та рух. Простір і час. Методологічне значення проблеми матерії та руху для біології та медицини.

Категорія матерії має історію свого становлення. Античні філософи ототожнювали матерію з якимось першоматеріалом, першоречовиною, першоцеглинкою. Філософія Нового часу розглядала матерію як речовину, що володіє сумою деяких незмінних властивостей: довжина, непроникність, маса, вага і так далі.

Однак у цей період з'явилася тенденція відійти від ідеї першоречовини, першовластивості і розуміти під матерією всю природу в цілому. Так, Б. Спіноза (1632-1677) уважав, що матерія — це природа, що виступає як субстанція, тобто те, що існує саме в собі, представляє саме через себе, те, що не має потреби у виставі іншої речі, з якої воно повинне було утворюватися. Субстанція є причиною самої себе, перебуває у вічному русі й має атрибути довжини й мислення.

Такий підхід згодом дозволив підійти до гносеологічного визначення матерії через її зіставлення зі свідомістю й процесом пізнання. Так, французький матеріаліст П. Гольбах (1723- 1789) уважав, що сутність матерії пов'язана із загальною властивістю матеріальних об'єктів викликати відчуття. Однак це положення надалі не було розвинено.

Визначення категорії «матерія», у якім сконцентрований увесь досвід практичного й теоретичного освоєння миру людиною, було дано філософією діалектичного матеріалізму.

Наприкінці XIX — початку XX століть у природознавстві, яке ґрунтувалося на механічно-атомістичній картині миру, назрівала криза, пов'язаний з відкриттям явищ, для яких пояснення з позиції атомістичної будови матерії виявилися неспроможні, та й сам атом виявився діленим.

В 1895 році були відкриті рентгенівські промені. Це відкриття спростувало виставу про непроникність матерії. В 1896 році французький фізик А. Беккерель відкрив явище радіоактивності урану, що послужило поштовхом установленню складного складу атома, що вважався дотепер неподільним. В 1899 році російський фізик П.Н. Лебедєв уперше виміряв тиск світла, чим довів наявність електромагнітної маси, у фізику вводиться поняття поля, яке являє собою якісно одмінний від речовини вид матерії. «Матерія зникла» — заявили із цього приводу деякі вчені-фізики. Суть кризи у фізику, таким чином, полягала в запереченні об'єктивної реальності, у заміні матеріалістичної теорії пізнання на агностицизм.

Філософія не могла відмахнутися від новітніх відкриттів природознавства, вона повинна була осмислити нову природнонаукову основу матеріалізму й зробити необхідні висновки по проблемі матерії.

У роботі Ф. Енгельса «Діалектика природи» були позначені наукові підходи до проблеми матерії. З одного боку, матерія як така — це чисте створення думки, абстракція, а з іншого сторони, матерія й властиве їй рух не абстрактний. Класичне визначення матерії сформулював В.І. Ленін у роботі «Матеріалізм і емпіріокритицизм». При цьому він виходив з наступних підстав: матерія — це не матеріал для світобудови й не його властивості. Це сам мир у його різноманітті, єдиною властивістю якого є властивість бути об'єктивною реальністю.

В.І. Ленін дає наступне визначення матерії: «Матерія є філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях його, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них».

Розроблене філософське поняття матерії приводить до визначення її атрибутів, таких як нестворимість і незнищіність, невичерпність, активність, тобто здатність до саморозвитку, наявність загальної властивості відбиття.

У цей час в атрибутивні властивості матерії включається інформація, яка трактується як структурна складність матеріальних об'єктів, як усяка різноманітність і впорядкованість.

У якості корінного атрибута, загального способу існування матерії виступає рух, а з органічної єдності матерії й руху випливає необхідність її існування в просторі й часу.

Матерія існує у двох видах: поле й речовина. Особливими видами матерії є фізичний вакуум і плазма. Речовина — це все те, що має масу спокою. Науці відомі три види поля: електромагнітне, ядерне, гравітаційне.

У цьому зв'язку слід помітити, що росіянин біолог А.Г. Гурвіч (1874-1954) увів поняття й принцип поля в біологію. Головне значення принципу поля полягає в тому, що даний принцип пояснює погоджена поведінка як компонентів організму, так і всього організму в цілому. Процес погодженого зміни або переміщення частин складного органічного цілого підкоряється законам поля. За наявним даними, принципу поля підлеглі процеси не тільки в рамках індивіда, але й процеси взаємодії індивідів усередині колоній, видів.

Крім видів, у матеріальному світі розрізняють сфери: неорганічна природа (має мікро-, макро- і мега-рівні), органічна матерія (має також рівні організації живого: молекулярний, субклітинний, клітинний, тканиний, органний, організмений, популяційно-видовий, біоценотичний, біосферний), соціально-організована матерія, що представляє собою динамічно функціонуючу, історично розвиваєму дійсність людських індивідів, що перебувають у суспільних відносинах.

Усі види й сфери матерії зв'язані між собою: нижчі передують вищим, вищі ґрунтуються на нижчі.

Взаємозв'язок рівнів існування матерії одержав своє визнання в медицині в її новому й багато в чому гіпотетичному розділі геліобіології. На початку XX століття росіянин учений А.Л. Чижевський (1897-1964) звернув увагу на зв'язок самопочуття людину із процесами, що протікають у космосі. Учений зробив висновок, що сонячна активність впливає на плин епідемічних процесів у масштабі планети. І незважаючи на той факт, що захворювання мають соціальну основу, не можна виривати людину, організми із природнього середовища, навколишнього світу з його радіацією, електричними полями, потоками сонячною енергією. Так, коливання магнітного поля Землі, на думку фахівців, впливають на біосферу, у людей може з'явитися почуття туги, страху, тривоги, з'являється безсоння, знижується працездатність.

Різноманіття рівнів організації матерії пов'язане із проблемою єдності миру. Єдність миру означає те реальне загальне, яке є в явищах і предметах. Матеріалістичний монізм затверджує єдність миру в його матеріальності. У світі немає нічого, крім матерії, що вічно рухається, яка відображається у свідомості людини. Ця істина доводиться тривалим і важким розвитком природознавства. Відкриття законів збереження маси й енергії є основою природничо-наукового обґрунтування субстанціональної, атрибутивної єдності миру. Відкриття клітинної будови живих істот, теорія еволюції Ч. Дарвіна, досягнення генетики довели, що основою живого також є матерія, що розвивається. Мислення, дух також включені в єдність миру на матеріалістичній основі як вищий продукт і функція матерії. Ідеальне як породження й відбиття матерії вписується в матеріалістичну картину Всесвіту.

Способом існування матерії є рух. У світі немає руху без матерії, як і матерії без руху.

Рух — це процес, що ніколи не припиняється, зміни матерії, взаємодії між складеними елементами матеріальних об'єктів, здатність її перетворювати один стан в інше, переносити сліди минулого в майбутнє, перетворювати можливість у дійсність.

Джерелом руху є неоднорідність, внутрішня суперечливість матерії. Як відзначав М. Гегель, протиріччя є корінь усякого руху й життєвості.

Філософія розглядає наступні основні властивості руху: об'єктивність і матеріальність, абсолютність і відносність (рух — загальний спосіб буття, але існує в конкретних формах), суперечливість (рух — це єдність спокою й мінливості), рух невіддільний від свого носія.

Ґрунтуючись на факті відповідності руху своєму носієві, Ф. Енгельс створив класифікацію форм руху матерії. Він виділяє п'ять форм: механічну - переміщення тіла в просторі й часу; фізичну — рух атомів; хімічну — рух молекул; біологічну - рух білків; соціальну — носій індивід, спільності людей. Усі форми руху зв'язано один з одним. Вищі форми включають у підлеглому виді нижчі, ґрунтуються на них, але внаслідок іншої якісної визначеності, що не зводиться до простих форм. Так, наприклад, біологічна форма руху здійснюється за допомогою фізичних і хімічних процесів, які синтезуються в єдину цілісну систему, і в цій організації з'являється за рахунок взаємодії її елементів нова якість, якого не було в ізольованих компонентах.

Медицина має справу з людиною, у якій представлений взаємозв'язок форм руху матерії, що утворює вищий тип цілісності. Лікар, вивчаючи організм людини, певні фізіологічні процеси, не повинен забувати, що людина — істота біосоціальна.

Рух — не єдиний спосіб буття. Іншими основними формами існування матерій є простір і час. Будь-які предмети перебувають не тільки в русі, але й мають розміри, певним чином розташовані у відношенні друг до друга, випливають один за одним у різній послідовності. Ці факти відбиті в категоріях простору й часу.

Простір — це філософська категорія, що відбиває факт співіснування речей і процесів, їх довжина й упорядкованість.

Час — це філософська категорія, що відбиває факт зміни явищ, їх тривалість і послідовність.

Основними характеристиками простору й часу є їхня об'єктивність, абсолютність і відносність.

Простір і час не мають самостійне існування незалежно від матерії й руху. А. Ейнштейн в 1905 році створив теорію відносності, філософський зміст якої видатний фізик визначив положенням: простір і час не існують без матерії, вони міняють свої властивості залежно від руху матерії.

Властивістю простору й часу є нескінченність. Вони нескінченні як рух і матерія. Взагалі визнання кінцівки однієї із чотирьох характеристик буття означає одночасно кінцівка інших.

Властивістю простору й часу є їхня мірність. Простір трьохмірно. Поняття багатомірного простору являє собою наукову абстракцію, що має математичний і фізичний зміст, і зміст. Виражаючи конкретні явища мікросвіту, багатомірні простори не претендують на заміну простору тривимірного. Теорія відносності користується поняттям єдиного часового-просторово-тимчасового континууму, де четвертим виміром є час.

Час одномірно, необоротно, і у філософському змісті не є рівномірний хід подій. Час є порядок реальних подій, деякого їх початку, розвитку й кінця. Реальний час є час конкретний, певний рух конкретних об'єктів і тому, на відміну від циферблата годин, воно тече нерівномірно.

А. Ейнштейн затверджував, що час є характеристика, необхідним образом пов'язана з тілом відліку, до якого воно ставиться. Тому можливо розгляд простору-часу у відповідності зі сферами існування матерії, простір-час у неживій природі (мега-, макро-, мікросвіті); біологічний простір-час, пов'язане з появою живого; соціологічна форма простору-часу, пов'язана з виникненням людини.

Соціологічна форма простору-часу залежить від форм буття й діяльності людину. У цьому випадку можна затверджувати, що стан цієї форми, хід простору-часу, його зміст залежить від людини. Ритми людської діяльності задають часу свій плин, визначають час. Поет Р. Гамзатов писав:

Ты перед нами, время, не гордись,

Считая всех людей своею тенью,

Немало средь людей таких, чья жизнь

Сама источник твоего свеченья.

Будь благодарно озарявшим нас

Мыслителям, героям и поэтам.

Светилось ты и светишься сейчас

Не собственным, а их великим светом.

Існує час індивідуального буття людину, що визначається подіями в його житті. Очевидно, що відношення вчасно, уміння спресувати час, наповнити його розумним змістом — показник культури людину, показник сенсу життєвої наповненості його буття.

Давньоіндійська мудрість затверджує: «Не ми безтурботно проводили час, але час нас, безтурботних, провело».

Тривалість процесів історичного часу має такі крапки відліку як формація, цивілізація, епоха.

Розглянувши проблему матерії й форм її існування, слід зазначити, що принцип матеріальної єдності миру необхідно пов'язаний із принципом розвитку. А це означає необхідність зв'язку матеріалізму й діалектики, тобто неможливість існування одного без іншого.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Лекції та методика їх проведення	\|	СНІД – синдром набутого імунодефіциту.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.