Французьке просвітництво Д. Дідро, Вольтера, Ж. Ж. Руссо

Загальна характеристика філософії епохи Просвітництва

Лекція 8. Філософія епохи Просвітництва

2. Французьке просвітництво Д. Дідро, Вольтера, Ж. Ж. Руссо

Просвітництво – одна з ключових епох в історії європейської культури, пов'язана з розвитком наукової, філософської і суспільної думки. В основі цього інтелектуального руху лежали раціоналізм і вільнодумство. Почавшись в Англії, цей рух поширився на країни Європи. Принципи освіти були покладені в основу американської Декларації незалежності. Інтелектуальний і філософський рух цієї епохи вплинув на зміни у соціальному житті Європи й Америки, боротьбу за національну незалежність американських колоній європейських країн, скасування рабства, формування прав людини. Крім того, він похитнув авторитет аристократії і вплив церкви на соціальне, інтелектуальне і культурне життя.

Власне термін “просвітництво” переважно відноситься до французского філософського напрямку XVIII століття. Разом з тим, він не є назвою деякої філософської школи, його вважають комплексом ідей, визначеним напрямком філософської думки, в основі якого – критика традиційних інститутів, звичаїв і моралі. Історики відносять початок цієї епохи до кінця XVII ст. – середини XVIII в.. Кінець цієї епохи пов'язують з початком Великої французької революції (1789 р.)

Просвітництво є продовженням гуманізму Відродження як світського культурного напрямку, що характеризується індивідуалізмом і критичним відношенням до традицій, є продовженням протестантизму, ідеї політичної волі і свободи совісті. На початку XVIII століть цей напрям продовжений розвитком деїзму – завершенням релігійної еволюції реформаційної епохи і початком так званої природної релігії, що проповідували просвітителі XVIII в. Основним прагненням освіти було знайти шляхом діяльності людського розуму природні принципи людського життя (природна релігія, природне право, природний порядок економічного життя і т.п.). З погляду таких розумних і природних початків зазнавали критики всі історично сформовані форми і відносини ( релігія, право і т.п.). Під впливом ідей освіти початі були і реформи, що повинні були змінити все громадське життя (освічений абсолютизм і французька революція).

Дені Дідро (1713-1784) – найбільш відомою є його діяльність зі створення тридцятитомної “Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел”, якій він віддав понад 20 років життя.

Природа, згідно з філософськими поглядами Дідро, перебуває у постійному русі та еволюціонуванні. Розглядаючи конкретний процес зміни форм існування, ми можемо постійно фіксувати усе нові та нові форми, фрагменти зміни конкретної форми, але ніколи не зможемо побачити нескінченної множини форм реальності, які існують під час зміни одного предмета на інший. Дідро відстоює вчення про єдність матерії та свідомості. Розглядаючи виникнення свідомості, розуму як історичних явищ, Дідро створює першу еволюціоністичну концепцію становлення біологічних видів. Однак він розглядав еволюцію лише у вигляді накопичення властивостей, ознак, які сумарно дають феномен нового біологічного виду.

Свою гносеологічну концепцію Дідро будує, керуючись принципами сенсуалізму (насамперед — локківського). Він виділяє три види пізнання: спостереження, обмірковування, досвід. Спостереження збирає факти, обмірковування — комбінує їх, досвід — перевіряє результати цих комбінацій. Разом з Гельвецієм і Гольбахом Дідро обгрунтовує вчення про вирішальну роль середовища для формування особистості. Він вважає, що свідоме перетворення навколишнього середовища є головною умовою поліпшення людини, суспільства. Тому свідомість законодавців Дідро оцінював як вирішальний чинник суспільного прогресу. Спираючись на теорію "суспільної угоди", він активно доводить право народу фізичною силою змінювати систему державного устрою суспільства.

Франсуа Марі Аруе (псевдонім — Вольтер) (1694-1778) є засновником філософської концепції "суспільної природи людини".

Вольтер одним з перших почав розглядати філософію як зброю розуму у боротьбі проти антирозумного суспільства. Висуваючи тезу про активну роль суб'єкта, суспільну природу людини, він спирався, передусім, на теорію природного права, створену Локком. Суспільність людини Вольтер розумів як життя людської істоти в суспільстві: діяльність особи відбувається лише через суспільство, конкретні цілі індивідів мають суспільну природу. Виходячи з поняття природної рівності людей, він розуміє рівність тільки як рівність політичну, рівність перед законом, державним правом. Соціальну та економічну нерівність він розглядає як основу збереження суспільної рівноваги та нормального розвитку суспільства.

Вольтер робив спроби знайти зовнішні щодо особи причини, що впливають на волевиявлення. Однак головними чинниками, які виявляють себе у свободі волі, Вольтер визнає суб'єктивні причини. Тому інтелектуальний розвиток особи у його філософії визнається головним здобутком суспільства, він створює вчення про "освічене керівництво державою" як основу суспільної злагоди.

Вольтер активно виступає проти причин, які позбавляють людину свободи волевиявлення. Тому критика релігійної догматики стає для Вольтера однією з провідних філософських тем. Віру, основану на "одкровенні", Вольтер протиставляє деїстичній релігії розуму.

Деїзм — напрямок філософії Просвітництва, прихильники якого відкидали ідею особистості Бога, не погоджувалися з ототожненням Бога і природи (пантеїзмом), бачили Бога як першооснову, причину всього сущого, але не більше та відкидали можливість втручання Бога в процеси природи і справи людей, вплив на хід історії, навколишній світ після його створення. Розглядаючи Бога як найвищу причину існування людської волі та діяльності суб'єкта, Вольтер вбачає докази існування божества у розумно побудованому світі природи. Однак він відкидає усі тези про властивості Бога, визнаючи їх бездоказовими та непотрібними, такими, що суперечать розумові. Виступаючи проти офіційної церкви, Вольтер постійно глузує над релігійною догматикою. Так, у питанні про причини зла та відповідальність Бога за це зло у творі "Кандід" Вольтер у саркастичній формі доводив, що не можна виправдати існування у світі зла та страждань невинних людей, особливо дітей. Визнаючи присутність душі, ми визнаємо наявність божества у людині, яке здатне вносити зміни у діючий природний порядок з суб'єктивних причин.

У своїх поглядах на процес пізнання Вольтер здійснює спробу поєднати сенсуалістичний емпіризм з моментами раціоналізму. Тому, зважаючії на тезу про походження знань від органів чуттів, він визнає існування чистого, абсолютного знання (логіко-математичне, моральне, філософське).

Найвпливовіший діяч Просвітництва Жан Жак Руссо (1712-1778) відомий своїми творами "Думки про походження та основи нерівності між людьми" (1755), "Суспільний договір" (1762), "Еміль, або Про виховання" (1762). Головна тема праць Руссо — доля людини у суспільстві, де існує штучна культура, що заперечує природні властивості окремої особи.

Раціоналізм XVII-XVIII ст. не приділяв уваги чуттєвій діяльності людини як відокремленій від інтелекту. Руссо першим висуває тезу, що чуттєва діяльність, почуття людини є не тільки самостійною чи особливою формою суб'єктивності, а що це є головною формою духовної діяльності. Саме від Руссо починається лінія у філософії, яка висуває на передній план духовного життя неусвідомлені, підсвідомі, інстинктивні цілеспрямовані мотиви дій особи. Руссо першим висуває тезу, що розвиток інтелекту порушує природну гармонію, баланс між здатностями індивіда та потребами організму, послаблює природні сили людини. Він доводить, що наука та мистецтво з часів Відродження не вдосконалили, а погіршили суспільство. Спеціалізація перетворює людину на функціонера великого механізму, породжуючи “професійний кретинізм” особи. Це породжує відчуження людини від самої себе, коли індивідуальність особи протиставляється суспільному місцю індивіда. Згідно з Руссо головна причина людських страждань — протиріччя між її природними властивостями та суспільними інститутами.

Протиріччя між природою та культурою, згідно з Руссо, не може бути вирішене шляхом повернення до дикого стану. Гармонійність, цілісність буття людини може бути повернена у суспільстві, шлях подолання суперечностей суспільства Руссо бачив у зміні системи освіти, методів виховання.

У своїй системі виховання на перше місце Руссо висуває почуття. Саме почуття людини спрямовують її конкретне волевиявлення. У своєму понятті "суспільний договір" Руссо здійснює спробу вирішити протиріччя між штучним та природним. Створюючи суспільний договір, люди втрачають частину своєї власної свободи, необмежене право на все, що вони, згідно зі своїми чуттями, бажають. Однак під час добровільного вступу в договір індивід сам виявляє своє бажання обмежитися. Тому індивід стає громадянином, істотою, яка виявляє вищий тип свободи, аніж природна свобода, — здатність до самообмеження. За чистої природної свободи організм обмежують лише зовнішні умови, сили природи, інші особи. Тобто така свобода є абсолютною залежністю від зовнішніх обставин. А укладення договору є акт, коли суб'єкти обмежують самих себе, виявляють себе здатними керувати собою — тобто стають вільними самі по собі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Філософія Томаса Гоббса та Джона Локка	\|	Вчення І. Канта про пізнання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.216 сек.