Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Лекція 2. Особливості становлення предмета психології

Література

1. Братусь Б.С. Общая психология: метафизический и прагматический смыслы // Психологический журнал. – 2003. – Т. 24. - № 3. - С. 101-104.

2. Леонтьев А. Н. Лекции по общей психологии. – М., 2000. – 451 с.

3. Лозниця В.С. Психологія і педагогіка: основні положення. – К., 2000. – С.5-6, 191-199.

4. Локалова Н. П. Предмет психологии и специфика профессионального мышления психологов // Вопросы психологии, 2004. – № 4. – С. 98-103.

5. Максименко С.Д., Соловієнко В.О. Загальна психологія: Навч. посібник. – К., 2000. – С.4, 14-19.

6. М 'ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. – К., 2000. – С. 38-83.

7. Словарь психолога-практика. / Сост. С. Ю. Головин. 2-е изд. перераб. и доп. – Мн.: Харвест, 2003. – 976 с.

8.Татенко В.О. Поняття про психіку. Предмет психології як науки // Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. – Вид. 5-те, стереотип. – К.: Либідь, 2002. - С. 9-45.

9.Татенко В.О. Ще раз про предмет психологічної науки / Практична психологія та соціальна робота. – 2004, № 6. - С. 6-8.

10.Чуприкова Н.И. Психика и предмет психологии в свете достижений современной нейронауки // Вопросы психологии. – 2004. – № 2. - С. 104–118.

1. Загальне уявлення про психологію як науку.

2. Завдання курсу.

3. Особливості психології як науки.

4. Наукова й життєва психологія.

5. Проблема предмета психології.

6. Психічні явища, психологічні факти.

У системі наук психології повинно бути відведене зовсім особливе місце, і от з яких причин.

По-перше, це наука про найскладніше, що поки що відоме людству. Адже психіка - це «властивість високоорганізованої матерії». Якщо ж мати на увазі психіку людини, то до слів «високоорганізована матерія» потрібно додати слово «найбільш»: адже мозок людини - це найбільш високоорганізована матерія, відома нам.

Цікаво, що з такої ж думки починає свій трактат «Про душу» видатний давньогрецький філософ Аристотель. Він уважає, що серед інших знань дослідженню про душу варто відвести одне з перших місць, тому що «воно - знання про найбільш піднесене й дивне».

По-друге, психологія перебуває в особливому становищі тому, що в ній як би зливаються об'єкт і суб'єкт пізнання.

Щоб пояснити це, скористаємося одним порівнянням. От народжується на світ людина. Спочатку, перебуваючи в дитячому віці, вона не усвідомлює й не пам'ятає себе. Однак розвиток її йде швидкими темпами. Формуються її фізичні й психічні здібності; вона вчиться ходити, бачити, розуміти, говорити. За допомогою цих здібностей вона пізнає світ; починає діяти в ньому; розширюється коло її спілкування. І от поступово із глибини дитинства, приходить до неї й наростає зовсім особливе відчуття - відчуття власного «Я». Десь у підлітковому віці вона починає набувати усвідомлених форм. З'являються питання: «Хто я? Який я?», а пізніше й «Навіщо я?». Ті психічні здібності й функції, які дотепер служили дитині засобом для освоєння зовнішнього світу - фізичного і соціального, обертаються на пізнання самого себе; вони самі стають предметом осмислення й усвідомлення.

Точно такий же процес можна простежити в масштабі всього людства. У первісному суспільстві основні сили людей ішли на боротьбу за існування, на освоєння зовнішнього світу. Люди добували вогонь, полювали на диких тварин, воювали із сусідніми племенами, одержували перші знання про природу.

Людство того періоду, подібне дитині, не пам'ятає себе. Поступово росли сили й можливості людства. Завдяки своїм психічним здібностям люди створили матеріальну й духовну культуру; з'явилися писемність, мистецтва, науки. І от наступив момент, коли людина поставила собі запитання: що це за сили, які дають їй можливість творити, досліджувати й підкоряти собі світ, яка природа його розуму, яким законам підкоряється її внутрішнє життя?

Цей момент і був народженням самосвідомості людства, тобто народженням психологічного знання.

Подію, що відбулася у той час, можна коротко виразити так: якщо раніше думка людини була спрямована на зовнішній світ, то тепер вона звернулася до самої себе. Людина наважилася на те, щоб за допомогою мислення почати досліджувати саме мислення.

Отже, завдання психології набагато складніше завдань будь-якої іншої науки, тому що тільки в ній думка робить поворот на себе. Тільки в ній наукова свідомість людини стає її науковою самосвідомістю.

Нарешті, по-третє, особливість психології полягає в її унікальних практичних наслідках.

Практичні результати від розвитку психології повинні стати не тільки набагато значнішими результатів будь-якої іншої науки, але і якісно іншими. Адже пізнати щось - значить опанувати цим «щось», навчитися їм керувати.

Навчитися керувати своїми психічними процесами, функціями, здібностями — завдання, звичайно, грандіозніше, ніж, наприклад, освоєння космосу. При цьому треба особливо підкреслити, що, пізнаючи себе, людина буде себе змінювати.

Психологія вже зараз нагромадила багато фактів, що показують, як нове знання людини про себе робить її іншою: міняє її ставлення, цілі, її стани й переживання. Якщо ж знову перейти до масштабу всього людства, то можна сказати, що психологія — це наука, що не тільки пізнає, але й конструює та творить людину.

І хоча ця думка не є зараз загальноприйнятою, останнім часом усе голосніше звучать голоси, які закликають осмислити цю особливість психології, котра робить її наукою особливого типу.

У підсумку треба сказати, що психологія - дуже молода наука. Це більш-менш зрозуміло: можна сказати, що, як і у вищезгаданого підлітка, повинен був пройти період становлення духовних сил людства, щоб вони стали предметом наукової рефлексії.

Офіційне оформлення наукова психологія одержала трохи більше 100 років тому, а саме в 1879 р.: цього року німецький психолог В. Вундт відкрив у м. Лейпцизі першу лабораторію експериментальної психології.

Появі психології передував розвиток двох більших областей знання: природничих наук і філософії. Психологія виникла на перетині цих галузей, тому дотепер не визначено, вважати психологію природничою наукою або гуманітарною. З вищесказаного слідує, що жодна із цих відповідей, очевидно, не є правильною. Ще раз підкреслю: це - наука особливого типу. Перейдемо до наступного пункту нашої лекції питанню про співвідношення наукової й життєвої психології.

Будь-яка наука має за свою основу деякий життєвий, емпіричний досвід людей. Наприклад, фізика спирається на здобуті нами в повсякденному житті знання про рух і падіння тіл, про тертя й інерцію, про світло, звук, теплоту й багато іншого.

Математика теж виходить із уявлень про числа, форми, кількісні співвідношення, які починають формуватися вже в дошкільному віці.

Але інакше виглядає справа із психологією. У кожного з нас є запас життєвих психологічних знань. Є навіть видатні життєві психологи. Це, звичайно, великі письменники, а також деякі (хоча й не всі) представники професій, що передбачають постійне спілкування з людьми: педагоги, лікарі, священнослужителі тощо. Але і звичайна людина має у своєму розпорядженні певні психологічні знання. Про це можна судити по тому, що кожна людина якоюсь мірою може зрозуміти іншу, вплинути на її поведінку, передбачити її вчинки, урахувати її індивідуальні особливості, допомогти їй тощо.

Давайте задумаємося над питанням: чим же відрізняються життєві психологічні знання від наукових?

Я назву вам п'ять таких відмінностей.

Перше: життєві психологічні знання, конкретні; вони присвячені конкретним ситуаціям, конкретним людям, конкретним завданням. Говорять, офіціанти й водії таксі - теж гарні психологи. Але в якому смислі, для вирішення яких завдань? Як ми знаємо, часто досить прагматичних. Також конкретні прагматичні завдання вирішує дитина, поводячись у певний спосіб з матір'ю, в інший - з батьком, і знову зовсім інакше з бабусею. У кожному конкретному випадку вона точно знає, як треба поводитися, щоб домогтися бажаної мети. Але навряд чи ми можемо очікувати від неї такої ж проникливості стосовно чужої бабусі або мами. Отже, життєві психологічні знання характеризуються конкретністю, обмеженістю завдань, ситуацій і осіб, на які вони поширюються.

Наукова ж психологія, як і всяка наука, прагне до узагальнень. Для цього вона використовує наукові поняття. Відпрацьовування понять - одна з найважливіших функцій науки. У наукових поняттях відбиваються найбільш істотні властивості предметів і явищ, загальні зв'язки й співвідношення. Наукові поняття чітко визначаються, співвідносяться один з одним, пов'язуються в закони.

Наприклад, у фізиці завдяки введенню поняття сили І. Ньютонові вдалося описати за допомогою трьох законів механіки тисячі різних конкретних випадків руху й механічної взаємодії тіл.

Те ж саме відбувається й у психології. Можна дуже довго описувати людину, перераховуючи в життєвих термінах її якості, риси характеру, учинки, стосунки з іншими людьми. Наукова ж психологія шукає й знаходить такі узагальнюючі поняття, які не тільки економізують описи, але й за конгломератом приватностей дозволяють побачити загальні тенденції й закономірності розвитку особистості та її індивідуальних особливостей. Потрібно відзначити одну особливість наукових психологічних понять: вони часто збігаються з життєвими за своєю зовнішньою формою, тобто попросту говорячи, виражаються тими ж словами. Однак внутрішній зміст, значення цих слів, як правило, різні. Життєві терміни звичайно більше розпливчасті й багатозначні.

Один раз старшокласників попросили письмово відповістити на запитання: що таке особистість? Відповіді виявилися дуже різними, а один учень відповів так: «Це те, що варто перевірити по документах». Я не буду зараз говорити про те, як поняття «особистість» визначається в науковій психології, - це складне питання, проте визначення це сильно розходиться з тим, яке було запропоновано згаданим школярем.

Друга відмінність життєвих психологічних знань полягає в тому, що вони носять інтуїтивний характер. Це пов'язане з особливим способом їхнього одержання: вони здобуваються шляхом практичних проб і налаштувань.

Подібний спосіб особливо чітко помітний у дітей. Я вже згадувала про їх гарну психологічну інтуїцію. А як вона досягається? Шляхом щоденних і навіть щогодинних випробувань, яким вони піддають дорослих, і про які останні не завжди здогадуються. І от у ході цих випробувань діти виявляють, з кого можна «сукати мотузки», а з кого не можна.

Часто педагоги й тренери знаходять ефективні способи виховання, навчання, тренування, ідучи тим же шляхом: експериментуючи й зірко помічаючи найменші позитивні результати, тобто в певному смислі «ідучи на дотик». Нерідко вони звертаються до психологів із проханням пояснити психологічний зміст знайдених ними прийомів.

На відміну від цього наукові психологічні знання раціональні й цілком усвідомлені. Звичайний шлях полягає у висуванні словесно сформульованих гіпотез і перевірці наслідків, які логічно з них випливають.

Третя відмінність полягає в способах передачі знань і навіть у самій можливості їхньої передачі. У сфері практичної психології така можливість досить обмежена. Це безпосередньо випливає із двох попередніх особливостей життєвого психологічного досвіду - його конкретного й інтуїтивного характеру. Глибокий психолог Ф. М. Достоєвський виразив свою інтуїцію в написаних їм творах, ми їх усі прочитали - сталі ми після цього настільки ж проникливими психологами? Чи передається життєвий досвід від старшого покоління до молодшого? Як правило, у дуже незначному ступені. Вічна проблема «батьків і дітей» полягає саме в тому, що діти не можуть і навіть не хочуть переймати досвід батьків. Кожному новому поколінню, кожній молодій людини доводиться самій «набивати шишки» для отримання цього досвіду.

У той же час у науці знання акумулюються й передаються з більшим, якщо можна так виразитися, ККД. Хтось давно зрівняв представників науки з пігмеями, які стоять на плечах у велетнів - видатних учених минулого. Вони, можливо, набагато менші на зріст, але бачать далі, ніж велетні, тому що стоять на їхніх плечах. Нагромадження й передача наукових знань можлива завдяки тому, що ці знання кристалізуються в поняттях і законах. Вони фіксуються в науковій літературі й передаються за допомогою вербальних засобів, тобто мови.

Четверта відмінність полягає в методах одержання знань у сферах життєвої й наукової психології. У життєвій психології ми змушені обмежуватися спостереженнями й міркуваннями. У науковій психології до цих методів додається експеримент.

Суть експериментального методу полягає в тому, що дослідник не чекає на збіг обставин, у результаті якого виникає явище, яке його цікавить, а викликає це явище сам, створюючи відповідні умови. Потім він цілеспрямовано варіює ці умови, щоб виявити закономірності, яким дане явище підкоряється. Із введенням у психологію експериментального методу (відкриття наприкінці минулого століття першої експериментальної лабораторії) психологія оформилася в самостійну науку.

Нарешті, п'ята відмінність, і разом з тим перевага, наукової психології полягає в тому, що вона має у своєму розпорядженні великий, різноманітний і часом унікальний фактичний матеріал, недоступний у всьому своєму обсязі жодному носію життєвої психології. Матеріал цей накопичується й осмислюється, у тому числі в спеціальних галузях психологічної науки, таких, як вікова психологія, педагогічна психологія, пато- й нейропсихологія, психологія праці й інженерна психологія, соціальна психологія, зоопсихологія тощо. У цих галузях, маючи справу з різними стадіями й рівнями психічного розвитку тварин і людини, з дефектами й хворобами психіки, з незвичайними умовами праці - умовами стресу, інформаційних перевантажень або, навпаки, монотонії й інформаційного голоду тощо,- психолог не тільки розширює коло своїх дослідницьких завдань, але й зустрічається з новими несподіваними явищами. Адже розгляд роботи якого-небудь механізму в умовах розвитку, поломки або функціонального перевантаження з різних сторін висвітлює його структуру й організацію.

Для ілюстрації вищесказаного існує гарний приклад. У кожній країні існують спеціальні інтернати для сліпоглухонімих дітей. Це діти, у яких немає слуху, немає зору й, звичайно, спочатку немає мови. Головний «канал», через який вони можуть вступати в контакт із зовнішнім світом,- це дотик.

І от через цей надзвичайно вузький канал в умовах спеціального навчання вони починають пізнавати світ, людей і себе! Процес цей, особливо спочатку, іде дуже повільно, він розгорнутий у часі й у багатьох деталях може бути побачений як би через «тимчасову лупу» (термін, що використали для опису цього феномена відомі вчені А. И. Мещеряков і Є. В. Іл’єнков). Очевидно, що у випадку розвитку нормальної здорової дитини багато чого проходить занадто швидко, стихійно й непомітно. Отже, допомога дітям в умовах жорстокого експерименту, що поставила над ними природа, допомога, яка організовується психологами разом з педагогами-дефектологами, перетворюється одночасно в найважливіший засіб пізнання загальних психологічних закономірностей - розвитку сприйняття, мислення, особистості.

Отже, узагальнюючи, можна сказати, що розробка спеціальних галузей психології є методом загальної психології. Такого методу позбавлена, звичайно, життєва психологія.

Отже, наукова психологія, по-перше, спирається на життєвий психологічний досвід; по-друге, витягає з нього свої завдання; нарешті, по-третє, на останньому етапі їм перевіряється.

Знайомство з будь-якою наукою починається з визначення її предмета й опису кола явищ, які вона вивчає. Що ж є предметом психології?На це питання можна відповісти двома способами. Перший спосіб більш правильний, але й складніший. Другий - відносно формальний, але проте короткий.

Перший спосіб припускає розгляд різних точок зору на предмет психології - так, як вони з'являлися в історії науки; аналіз підстав, чому ці точки зору поміняли одна одну; знайомство з тим, що в остаточному підсумку від них залишилося і яке розуміння склалося на сьогоднішній день.

Слово «психологія» у перекладі українською мовою буквально означає «наука про душу» (гр. psyche — «душу» + logos — «поняття», «навчання»).

У наш час замість поняття «душа» використовується поняття «психіка», хоча в мові дотепер збереглося багато слів і виразів, похідних від первісного кореня: бездушний, споріднення душ, душевна хвороба, задушевна розмова тощо.

З лінгвістичної точки зору «душа» і «психіка» - те саме. Однак з розвитком культури й особливо науки значення цих понять розійшлися. Про це ми будемо говорити пізніше.

Щоб скласти попереднє уявлення про те, що таке «психіка», розглянемо психічні явища.Під психічними явищами звичайно розуміють факти внутрішнього, суб'єктивного досвіду.

Що таке внутрішній, або суб'єктивний, досвід? Ви відразу зрозумієте, про що мова йде, якщо звернете погляд «усередину себе». Вам добре знайомі ваші відчуття, думки, бажання, почуття.

Ви бачите приміщення, у якому перебуваєте, й усе, що в ньому знаходиться; чуєте, що говориться, і намагаєтеся це зрозуміти; вам може бути зараз радісно або нудно, ви щось згадуєте, переживаєте якісь прагнення або бажання. Усе перераховане - елементи вашого внутрішнього досвіду, суб'єктивні або психічні явища.

Фундаментальна властивість суб'єктивних явищ - їх безпосередня представленістъ суб'єктові. Що це означає?

Це означає, що ми не тільки бачимо, відчуваємо, мислимо, згадуємо, бажаємо, але й знаємо, що бачимо, відчуваємо, мислимо тощо; не тільки прагнемо, коливаємося або приймаємо рішення, але й знаємо про ці прагнення, коливання, рішення. Іншими словами, психічні процеси не тільки відбуваються в нас, але також безпосередньо нам відкриваються. Наш внутрішній світ - це як би більша сцена, на якій відбуваються різні події, а ми є одночасно й діючими особами, і глядачами.

Ця унікальна особливість суб'єктивних явищ відкриватися нашій свідомості вражала уяву всіх, хто замислювався над психічним життям людини. А на деяких вчених вона зробила таке враження, що вони пов'язали з нею вирішення двох фундаментальних питань: про предмет і про метод психології.

Психологія, вважали вони, повинна займатися тільки тим, що переживається суб'єктом і безпосередньо відкривається його свідомості, а єдиний метод (тобто спосіб) вивчення цих явищ - самоспостереження. Однак цей висновок був подоланий подальшим розвитком психології.

Справа в тому, що існує цілий ряд інших форм прояву психіки, які психологія виділила й включила в коло свого розгляду. Серед них - факти поведінки, неусвідомлювані психічні процеси, психосоматичні явища, нарешті, твори людських рук і розуму, тобто продукти матеріальної й духовної культури. У всіх цих фактах, явищах, продуктах психіка проявляється, виявляє свої властивості й тому через них може вивчатися. Однак до цих висновків психологія прийшла не відразу, а в ході гострих дискусій і драматичних трансформацій уявлень про її предмет.

Важливо зрозуміти відмінності між психічними явищами й психологічними фактами.Під психічними явищами розуміються суб'єктивні переживання або елементи внутрішнього досвіду суб'єкта. Під психологічними фактами мається на увазі набагато ширше коло проявів психіки, у тому числі їхні об'єктивні форми (у вигляді актів поведінки, тілесних процесів, продуктів діяльності людей, соціально-культурних явищ), які використовуються психологією для вивчення психіки - її властивостей, функцій, закономірностей.

У різні епохи й періоди розвитку психології змінювались погляди на її предмет. Психологія зародилася в надрах філософії, і перші уявлення про її предмет пов'язувалися з поняттям «душа». Практично всі древні філософи намагалися виразити за допомогою цього поняття самий головний, сутнісний початок будь-якого предмета живої (а іноді й неживої) природи, розглядаючи її як причину життя, дихання, пізнання тощо.

Питання про природу душі вирішувалося філософами залежно від приналежності їх до матеріалістичного або ідеалістичного табору.

Так, Демокрит (460 - 370 р. до н.е.) уважав, що душа - це матеріальна речовина, що складається з атомів вогню, кулястих, легких і дуже рухливих. Усі явища душевного життя Демокрит намагався пояснити фізичними й навіть механічними причинами. Так, на його думку, душа одержує відчуття від зовнішнього світу завдяки тому, що її атоми приводяться в рух атомами повітря або атомами, безпосередньо «стікаючими» від предметів. Матеріалізм Демокрита носив наївний механістичний характер.

Набагато більш складне уявлення про душу розвив Аристотель (384 - 322 р. до н.е.). Його трактат «Про душу» - і перший спеціальний психологічний твір, що протягом багатьох століть залишався головним посібником із психології. Сам Аристотель по праву вважається засновником психології, як, втім, і цілого ряду інших наук.

Аристотель заперечував погляд на душу як на речовину. У той же час він не вважав за можливе розглядати душу у відриві від матерії (живих тіл), як це робили філософи-ідеалісти. Для визначення природи душі він використав складну філософську категорію «ентелехія», що означає існування чогось.

«...Душа,- писав він,- необхідно є сутність у смислі форми природного тіла, що володіє в можливості життям. Сутність же (як форма) є ентелехія; отже, душа є ентелехія такого тіла». Один улюблений Аристотелем образ добре допомагає зрозуміти зміст цього визначення. «Якби око було живою істотою, - пише Аристотель, - то душею його був би зір». Отже, душа є сутність живого тіла, «здійснення» його буття, так само як зір - сутність і «здійснення» ока як органа зору.

Аристотель заклав глибокі основи природничо-наукового підходу до вивчення психіки. Радянський філософ В. Ф. Асмус характеризує його як «справжнього батька майбутньої матеріалістичної психології». Головна функція душі, по Аристотелю, - реалізація біологічного існування організму. Потрібно сказати, що таке уявлення закріпилося згодом за поняттям «психіка»: з погляду матеріалістичного природознавства психіка стала одним з факторів еволюції тваринного світу. Що ж стосується поняття «душа», то воно усе більше звужувалося до відбиття переважно ідеальних, «метафізичних» і етичних проблем існування людини. Основи такого розуміння душі були закладені філософами-ідеалістами, і насамперед Платоном (427 - 347 р. до н.е.). Познайомимося з його поглядами трохи більш докладно.

Коли говорять про Платона, то відразу ж з'являється на сцені ім'я іншого знаменитого античного філософа - Сократа (470 - 399 р. до н.е.). Чому ці два імені з'являються разом?

Справа в тому, що Платон був учнем Сократа, а Сократ не написав жодного рядка. Він був філософом, що проповідував власні погляди усно, у формі бесід. Свої дні він проводив у тому, що ходив по вулицях Афін, сидів на ринковій площі й розмовляв з людьми, людьми дуже різними. Це були й прості городяни, і приїжджі філософи, і його власні учні.

У двадцятилітньому віці Платон зустрів Сократа, і ця зустріч перевернула його життя. Він залишався із Сократом до самої його смерті, тобто приблизно 7 - 8 років. Згодом усі твори Платона були написані у формі діалогів, де головна діюча особа - Сократ. Так і залишилося невідомим, яка частина ідей, які ми знаходимо в Платона, належить йому, а яка - Сократові. Швидше за все, у текстах Платона органічно з'єдналися погляди обох цих великих філософів.

У текстах Платона ми виявляємо погляд на душу як на самостійну субстанцію: вона існує поряд з тілом і незалежно від нього. Душа - початок незримий, піднесений, божественний, вічний. Тіло - початок зримий, низинний, минущий, тлінний.

Душа й тіло перебувають у складних взаєминах один з одним. За своїм божественним походженням душа покликана управляти тілом, направляти життя людини. Однак іноді тіло бере душу у свої окови. Тіло роздирається різними бажаннями й страстями. Воно піклується про їжу, піддано недугам, страхам, спокусам. Війни й сварки відбуваються через потреби тіла. Воно заважає також чистому пізнанню.

У поглядах на те, як душа й тіло пов'язані з пізнанням, яскраво проявляється ідеалізм Платона (він родоначальник об'єктивного ідеалізму).

Платон постулює споконвічне існування світу ідей. Цей світ ідей існує поза матерією й поза індивідуальною свідомістю. Він являє собою сукупність абстрактних ідей - ідей про сутності предметів зовнішнього світу. Існують ідеї чесноти взагалі, краси взагалі, справедливості взагалі. Те, що відбувається на землі в повсякденному житті людей, є лише відбиття, тінь цих загальних ідей, істинне пізнання є поступове проникнення в світ ідей. Але для того щоб залучитися до нього, душа повинна звільнитися від впливу тіла. У всякому разі вона не повинна сліпо довіряти показанням органів почуттів. Істинне знання досягається тільки шляхом безпосереднього проникнення душі в світ ідей.

Зі свого уявлення про душу Платон і Сократ роблять етичні висновки. Оскільки душа - найвище що є в людині, вона повинна піклуватися про її здоров'я набагато більше, ніж про здоров'я тіла. При смерті душа відділяється від тіла, і залежно від того, який спосіб життя вела людина, її душу чекає різна доля: вона або буде блукати поблизу землі, обтяжена тілесними елементами, або відлетить від землі в ідеальний світ.

Основні думки про природу душі і її стосунки з тілом ми знаходимо в діалозі Платона «Федон», що у стародавності називався «Про душу». Кілька слів про події, які в ньому описуються.

Це останній день життя Сократа. Він сидить в афінській в'язниці, і після заходу сонця повинен випити отруту. Із Сократом відбулася дивна історія: він був присуджений до смерті афінським судом за свою філософську діяльність, за ті бесіди, які він цілими днями вів на вулицях. За час цих бесід він нажив багато ворогів. Справа в тому, що його цікавили не тільки абстрактні філософські проблеми, але й істини, що стосуються життя. А співрозмовниками його були іноді й імениті громадяни, і політичні діячі. Сократ дошкуляв їм всім питаннями, показував їхні недоліки, викривав образ їхнього життя.

До Сократа у в'язницю приходять учні. Вони в страшному горі й час від часу видають свій стан пригніченим виглядом або яким-небудь вигуком. Сократ знову й знову переконує їх у тому, що для нього це день не нещасний, а, навпаки, самий щасливий. Він не відчуває, що з ним сьогодні відбудеться лихо. Адже він уважав філософію справою свого життя й протягом всього життя правдивий філософ прагнув до відділення душі від тіла. Невже тепер, коли ця подія, нарешті, повинна наступити, він здригнеться й сприйме її як покарання? Навпаки, це буде самий радісний момент у його житті.

З іншого твору Платона - «Апологія Сократа» - ми довідуємося про поведінку Сократа в дні суду.

Сократ відмовляється від захисту. Він розглядає суд як ще одну прекрасну можливість поговорити з афінянами. Замість того щоб захистити себе, він пояснює їм знову й знову на прикладі їх і свого життя, як треба поводитися.

«Навіть якби ви сказали мені,- звертається він до афінян,- цього разу, Сократ, ми <...> відпустимо тебе з тим, однак, щоб ти більше вже не займався цими дослідженнями й залишив філософію <...> то я б вам сказав: «Я вам відданий, афіняне, і люблю вас, але слухатися буду скоріше бога, ніж вас, і поки я дихаю <...> не перестану філософствувати, умовляти й переконувати всякого з вас, кого тільки зустріну, говорячи те саме, що звичайно говорю: «Ти кращий з людей, раз ти афінянин, громадянин найбільшого міста <...> чи Не соромно тобі піклуватися про гроші, щоб їх у тебе було якнайбільше, про славу й про почесті, а про розум, про істину й про душу свою не піклуватися й не помишляти, щоб вона була якнайкращою?» І якщо хто з вас стане сперечатися й стверджувати, що він піклується, то я не відстану <...>, а буду його розпитувати, випробовувати, викривати, і якщо мені здасться, що в ньому немає чесноти, а він тільки говорить, що вона є, я буду докоряти йому за те, що він найдорожче ні в що не цінує, а погане цінує дорожче за все».

Після оголошення смертного вироку Сократ звертається до афінян з останнім проханням: коли підростуть його сини, постежити за ними, і якщо вони побачать, що сини ведуть негідний спосіб життя, робити з ними так, як робив він з жителями Афін,- указувати їм на їхні недоліки, соромити за негідний спосіб життя й закликати до життя доброчесного.

От так своєю поведінкою, життям і навіть смертю Сократ доводить свої погляди на природу душі й на її призначення. І може бути саме через це вони зробили величезне враження на світову культуру. Вони ввійшли в християнську релігію, довго живили світову літературу, філософію.

До речі, плащі, які незабаром почали носити філософи, відтворювали плащ Сократа, у якому він ходив, не знімаючи його взимку й улітку, а згодом цей одяг повторився в чернечих рясах.

Якщо подивитися на вчення Сократа й Платона в цілому з наших позицій, то можна виявити ряд піднятих ними проблем, цілком актуальних і для сучасної психології. Потрібно тільки підійти до них особливим чином - поставитись як до яскравих і точних художніх метафор.

Давайте запитаємо себе: «А чи не існує, дійсно, у деякому смислі той світ ідей, про який говорив Платон? Чи не існує такий «світ ідей», що протистоїть індивідуальній свідомості кожної конкретної людини, існує до нього й незалежно від нього й до якого кожна людина, що з'являється на світ, долучається, здобуваючи знання й осягаючи істини?» І ми можемо відповісти: так, у якомусь смислі існує. Що ж це за світ? Це світ духовної людської культури, зафіксований у її матеріальних носіях, насамперед у мові, у наукових і літературних текстах. Це світ абстрактних понять, у яких відбиті загальні властивості й сутності речей. Це світ людських цінностей і людських ідеалів.

Дитина, яка розвивається поза цим світом (а такі історії відомі - це діти, вигодувані тваринами), якими б природними задатками вона не володіла, не стає людиною, її психіка не стає людською. І от, коли читаєш Платона й сприймаєш його навчання як художню метафору, дивуєшся, наскільки проникливо і яскраво він показав процес прилучення індивідуальної свідомості до загальнолюдської свідомості, процес вростання кожного індивіда в світ духовної людської культури.

Візьмемо іншу проблему: уявлення про душу як про початок, що покликаний спрямовувати життя людини, але яка має потребу в турботі з метою збереження її чистоти, «звільнення від оков тіла». Довгий час ці ідеї залишалися, мабуть, найбільшою проблемою для психології й довгий час психологією не приймалися. Та «нова експериментальна психологія» оголосила поняття душі метафізичним і відмовилася від розгляду як самого цього поняття, так і пов'язаних з ним морально-етичних висновків. І тільки в останні десятиліття Духовні аспекти життя людини стали інтенсивно обговорюватися в психології у зв'язку з такими поняттями, як зрілість особистості, ріст особистості, здоров'я особистості тощо. І багато чого з того, що зараз виявляється, цілком перегукується з етичними наслідками вчення про душу видатних античних філософів.

Початок нового великого етапу розвитку психології відноситься до останньої чверті XIX ст., коли оформилася наукова психологія. У витоків цієї нової психології стоїть французький філософ Рене Декарт (1596-1650). Латинський варіант його імені -Ренатус Картезиус, звідси - терміни: «картезіанська філософія», «картезіанська інтуїція» тощо.

Декарт закінчив єзуїтську школу, де виявив блискучі здібності. Особливо він захоплювався математикою. Вона приваблювала його тим, що стоїть на ясних підґрунтях і тверда у своїх висновках. Він вирішив, що математичний спосіб мислення повинен бути покладений в основу будь-якої науки. До речі, Декарт зробив видатний внесок у математику. Він увів алгебраїчні позначення, негативні числа, винайшов аналітичну геометрію.

Декарт уважається родоначальником раціоналістичної філософії. Відповідно до його думки, знання повинне будуватися на безпосередньо очевидних даних, на безпосередній інтуїції. З неї воно повинне виводитися методом логічного міркування.

В одному зі своїх творів Р. Декарт міркує про те, як найкраще дістатися істини. Він уважає, що людина з дитинства усмоктує в себе дуже багато оман, приймаючи на віру різні твердження й ідеї. Тому якщо хотіти знайти істину, то для початку треба все взяти під сумнів. Тоді людина легко може засумніватися в показаннях своїх органів почуттів, у правильності логічних міркувань і навіть математичних доказів, тому що якщо бог зробив людину недосконалою, то й її міркування можуть містити помилки.

Так, піддавши все сумніву, ми можемо дійти висновку, що немає ні землі, ні неба, ні бога, ні нашого власного тіла. Але при цьому обов'язково щось залишиться. Що ж залишиться? Залишиться наш сумнів - вірна ознака того, що ми мислимо. І тоді ми можемо стверджувати, що існуємо, тому що «...мислячи, безглуздо припускати неіснуючим те, що мислить». І далі слідує знаменита декартівська фраза: «Мислю, отже, існую» («cogito ergo sum»).

«Що ж таке думка?» - ставить собі далі питання Декарт. І відповідає, що під мисленням він має на увазі «все те, що відбувається в нас», усе, що ми «сприймаємо безпосередньо саме по собі». І тому мислити - значить не тільки розуміти, але й «бажати», «уявляти», «відчувати».

У цих твердженнях Декарта й міститься той основний постулат, з якого стала виходити психологія кінця XIX ст.,- постулат, який стверджує, що перше, що людина виявляє в собі, - це її власна свідомість. Існування свідомості - головний і безумовний факт, і основне завдання психології полягає в тому, щоб піддати аналізу стани й змісти свідомості. Так, «нова психологія», сприйнявши дух ідей Декарта, зробила своїм предметом свідомість.

Що ж мають на увазі, коли говорять про стани й змісти свідомості? Хоча передбачається, що вони безпосередньо відомі кожному з нас, візьмемо для прикладу кілька конкретних описів, узятих із психологічних і художніх текстів.

От один уривок із книги відомого німецького психолога В. Келера «Гештальтпсихологія», у якому він намагається проілюструвати ті змісти свідомості, якими, на його думку, повинна займатися психологія. У цілому вони становлять деяку «картину світу».

«У моєму випадку <...> ця картина - блакитне озеро, оточене темним лісом, сіра холодна скеля, до якої я притулився, папір, на якому я пишу, приглушений шум листя, і цей сильний запах, що йде від човнів і улову. Але світ містить значно більше, ніж ця картина.

Не знаю чому, але переді мною раптом виникло зовсім інше блакитне озеро, яким я любувався кілька років тому назад в Іллінойсі. Віддавна для мене стала звичним поява подібних спогадів, коли я перебуваю на самоті.

І цей світ містить ще безліч інших речей, наприклад, мою руку й мої пальці, які поміщаються на папері.

Зараз, коли я перестав писати й знову оглядаюся навколо себе, я зазнаю відчуття сили й благополуччя. Але миттю пізніше я відчуваю в собі дивну напругу, що переходить майже в почуття загнаності: я обіцяв здати цей рукопис завершеним через кілька місяців».

У цьому уривку ми знайомимось із вмістом свідомості, що один раз знайшов у собі й описав В. Келер. Ми бачимо, що в цей опис входять і образи безпосереднього навколишнього світу, і образи-спогади, і скороминущі відчуття себе, своєї сили й благополуччя і гостре негативне емоційне переживання.

Наведу ще один уривок, цього разу взятий з тексту відомого натураліста Г. Гелъмголъца, у якому він описує процес мислення.

«...Думка осяює нас раптово, без зусилля, як натхнення <...> Щоразу мені доводилося спершу всіляко перевертати мою задачу на всі лади, так що всі її вигини й сплетіння залягли міцно в голові й могли бути знову пройдені напам'ять, без допомоги письма.

Дійти до цього звичайно неможливо без довгої тривалої роботи. Потім, коли пройшло стомлення, яке наступило, була потрібний годинка повної тілесної свіжості й почуття спокійного добробуту - і тільки тоді приходили гарні ідеї».

Отже, на дослідження от якої складної реальності наважилися психологи наприкінці минулого століття.

Для того, щоб здійснити таке дослідження, насамперед, потрібно описати властивості свідомості.

Перше, що ми виявляємо при погляді на «поле свідомості»,- це незвичайна розмаїтість його змістів, що ми вже відзначали. Один психолог порівнював картину свідомості із квітучим лугом: зорові образи, слухові враження, емоційні стани й думки, спогади, бажання - все це може перебувати там одночасно.

Однак це далеко не все, що можна сказати про свідомість. Її поле неоднорідне ще й в іншому смислі: у ньому чітко виділяється центральна область, особливо ясна й виразна; це - «поле уваги», або «фокус свідомості»; за межами її перебуває область, змісти якої невиразні, неясні, нерозчленовані; це - «периферія свідомості».

Далі, змісти свідомості, що заповнюють обидві описані області, перебувають у безперервному русі. В. Джеймс, якому належить яскравий опис різних феноменів свідомості, виділяє два види її стану: стійкі й мінливі, швидко минущі. Коли ми, наприклад, міркуємо, думка зупиняється на тих образах, у яких полягає предмет нашого міркування. Поряд із цим бувають невловимі переходи від однієї думки до іншої. Весь процес у цілому схожий на політ птаха: періоди спокійного ширяння (стійкі стани) перемежовуються зі змахами крил (мінливі стани). Перехідні моменти від одного стану до іншого дуже важко вловити самоспостереженням, тому що, якщо ми намагаємося їх зупинити, то зникає сам рух, а якщо ми намагаємося про них згадати по їхньому закінченні, то яскравий почуттєвий образ, що супроводжує стійкі стани, затьмарює моменти руху.

Рух свідомості, безперервну зміну його змістів і станів В. Джеймс відбив у понятті «потік свідомості». Потік свідомості неможливо зупинити, жодний минулий стан свідомість не повторюється. Тотожним може бути тільки об'єкт уваги, а не враження про нього. До речі, утримується увага на об'єкті тільки в тому випадку, якщо в ньому відкриваються все нові й нові сторони.

Далі, можна виявити, що процеси свідомості поділяються на два великих класи. Одні з них відбуваються як би самі по собі, інші організуються й направляються суб'єктом. Перші процеси називаються мимовільними, інші - довільними.

Обидва типи процесів, а також ряд інших чудових властивостей свідомості добре демонструються за допомогою приладу, яким користувався у своїх експериментах В. Вундт. Це - метроном; його пряме призначення - задавати ритм при грі на музичних інструментах. У лабораторії ж В. Вундта він став практично першим психологічним приладом.

В. Вундт пропонує вслухатися в серію монотонних стукотів метронома. Можна помітити, що звуковий ряд у нашому сприйнятті мимоволі ритмізується. Наприклад, ми можемо почути його як серію парних звуків з наголосом на кожному другому («так», «так»...). Другий звук звучить настільки голосніше і ясніше, що ми можемо приписати це об'єктивній властивості метронома. Однак таке припущення легко знищується тим, що, як виявляється, можна довільно змінити ритмічну організацію звуків. Наприклад, почати чути акцент на першому звуці кожної пари («тік^-тік-так-тік», «тік^-тік-так-тік»...) або взагалі організувати звуки в більш складний такт із чотирьох звуків.

Отже, свідомість за своєю природою ритмічна, стверджує В. Вундт, причому організація ритму може бути як довільною, так і мимовільною.

За допомогою метронома В. Вундт вивчав ще одну дуже важливу характеристику свідомості - її «обсяг». Він поставив собі питання: яку кількість окремих тверджень може вмістити свідомість одночасно?

Дослід Вундта полягав у тому, що він пред'являв випробуваному ряд звуків, потім переривав його й давав другий ряд таких же звуків. Випробуваному ставилося питання: однакової довжини були ряди або різні? При цьому заборонялося рахувати звуки; слідувало просто їх слухати й скласти про кожний ряд цілісне враження. Виявилося, що якщо звуки організовувалися в прості такти по два (з наголосом на першому або другому звуці пари), то випробуваному вдавалося порівняти ряди, що складаються з 8 пар. Якщо ж кількість пар перевищувала цю цифру, то ряди розпадалися, тобто вже не могли сприйматися як ціле. Вундт робить висновок, що ряд з восьми подвійних ударів (або з 16 окремих звуків) є мірою об'єму свідомості.

Далі він ставить наступний цікавий і важливий дослід. Він знову пропонує випробуваному слухати звуки, однак довільно організувати їх у складні такти по вісім звуків кожний. І потім повторює процедуру виміру обсягу свідомості. Виявляється, що випробуваний цього разу може почути як цілісний ряд п'ять таких тактів по 8 звуків, тобто всього 40 звуків!

Цими дослідами В. Вундт виявив дуже важливий факт, а саме, що людська свідомість здатна майже безмежно насичуватися деяким змістом, якщо він активно поєднується в усе більші й більші одиниці. При цьому він підкреслював, що здатність до укрупнення одиниць виявляється не тільки в найпростіших перцептивних процесах, але й у мисленні. Розуміння фрази, що складається з багатьох слів і із ще більшої кількості окремих звуків, є не що інше, як організація одиниці більш високого порядку. Процеси такої організації Вундт називав «актами апперцепції».

Отже, у психології була пророблена велика й кропітка робота з опису загальної картини й властивостей свідомості: різноманіття її змістів, динаміки, ритмічності, неоднорідності її поля, виміру обсягу тощо. Виникли питання: яким чином її досліджувати далі? Які наступні завдання психології?

І тут був зроблений той поворот, що згодом завів психологію свідомості в безвихідь. Психологи вирішили, що вони повинні взяти за приклад природничі науки, наприклад фізику або хімію. Перше завдання науки, уважали вчені того часу, знайти найпростіші елементи. Виходить, і психологія повинна знайти елементи свідомості, розкласти складну динамічну картину свідомості на прості, далі неподільні, частини. Це по-перше. Друге завдання полягає в тому, щоб знайти закони поєднання найпростіших елементів. Отже, спочатку розкласти свідомість на складові частини, а потім знову її зібрати із цих частин.

Так і почали діяти психологи. Найпростішими елементами свідомості В. Вундт оголосив окремі враження, або відчуття.

Наприклад, у дослідах з метрономом це були окремі звуки. А от пари звуків, тобто ті самі одиниці, які утворювалися за рахунок суб'єктивної організації ряду, він називав складними елементами, або сприйняттями.

Кожне відчуття, по Вундту, володіє рядом властивостей, або атрибутів. Воно характеризується насамперед якістю (відчуття можуть бути зоровими, слуховими, нюховими тощо), інтенсивністю, довжиною (тобто тривалістю) і, нарешті, просторовою довжиною (остання властивість притаманна не всім відчуттям, наприклад, воно є в зорових відчуттях і відсутнє у слухових).

Відчуття з описаними їхніми властивостями є об'єктивними елементами свідомості. Але ними і їхніми комбінаціями не вичерпуються змісти свідомості. Є ще суб'єктивні елементи, або почуття. В. Вундт запропонував три пари суб'єктивних елементів - елементарних почуттів: задоволення-невдоволення, збудження-заспокоєння, напруга-розрядка. Ці пари - незалежні осі тривимірного простору всієї емоційної сфери.

Він знову демонструє виділені їм суб'єктивні елементи на своєму улюбленому метрономі. Припустимо, випробуваний організував звуки в певні такти. У міру повторення звукового ряду він увесь час знаходить підтвердження цієї організації й щораз зазнає почуття задоволення. А тепер, припустимо, експериментатор сильно сповільнив ритм метронома. Випробуваний чує звук - і чекає наступного; у нього росте почуття напруги. Нарешті, стук метронома наступає - і виникає почуття розрядки. Експериментатор прискорює стукіт метронома - і у випробуваного з'являється якесь додаткове внутрішнє відчуття: це збудження, що пов'язане із прискореним темпом стуку. Якщо ж темп уповільнюється, то виникає заспокоєння.

Подібно тому, як сприйняті нами картини зовнішнього світу складаються зі складних комбінацій об'єктивних елементів, тобто відчуттів, наші внутрішні переживання складаються зі складних комбінацій перерахованих суб'єктивних елементів, тобто елементарних почуттів. Наприклад, радість - це задоволення й збудження; надія - задоволення й напруга; страх - невдоволення й напруга. Отже, будь-який емоційний стан можна «розкласти» за описами або зібрати із трьох найпростіших елементів.

Можна сказати, що психологія свідомості не досягла успіхів на цьому шляху: їй не вдалося зібрати із простих елементів живі повнокровні стани свідомості. До кінця першої чверті нашого сторіччя ця психологія, практично, перестала існувати.

Для цього було принаймні три причини: 1) не можна було обмежуватися таким вузьким колом явищ, як зміст і стан свідомості; 2) ідея розкладання психіки на найпростіші елементи була помилковою; 3) дуже обмеженим за своїми можливостями був метод, що психологія свідомості вважала єдино можливим, - метод інтроспекції.

Однак потрібно відзначити й наступне: психологія того періоду описала багато важливих властивостей і феноменів свідомості й тим самим поставила проблеми, які обговорюються дотепер.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Пізнавальний процес – психічний процес, за допомогою якого людина пізнає світ.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.