Правонаступництво у відношенні громадянства фізичних осіб.

Як справедливо зазначає новозеландський юрист О'Коннел, “наслідки зміни суверенітету для громадянства мешканців (території, що є об’єктом правонаступництва) являють собою одну з найбільш складних проблем в галузі правових норм про правонаступництво держав”.

Ця проблема потребує прийняття спеціальної універсальної конвенції. Хоча громадянство в основному регулюється внутрішнім правом держави, воно має пряме відношення до міжнародного правопорядку. Не випадково Рада Європи 14 травня 1997 р. прийняла Європейську конвенцію про громадянство, яка містила, серед іншого, положення стосовно втрати та набуття громадянства у випадку правонаступництва держав.

Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) прийняла у вересні 1996 р. Декларацію про наслідки правонаступництва держав для громадянства фізичних осіб.

Загальна декларація прав людини 1948 р. була першим міжнародним документом, у якому було закріплено “право кожної людини на громадянство”. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права
1966 р. та Конвенція про права дитини 1989 р. визнають право кожної дитини на отримання громадянства.

Комісія міжнародного права ООН розробила “Проект статей про громадянство фізичних осіб у зв’язку з правонаступництвом держав”. Основні положення Статей зведено до наступного:

Будь-яка особа, яка на дату правонаступництва мала громадянство держави-попередниці, незалежно від способу набуття цього громадянства, має право на громадянство принаймні однієї з країн, що їх стосується правонаступництво. При цьому не має значення, чи набули такі особи громадянства держави-попередниці у зв’язку з народженням, в силу принципу jus soti (права грунту) чи jus sanguinis (права крові), або шляхом натуралізації, або навіть у наслідок попереднього правонаступництва держав.

Відповідні держави повинні вжити усіх заходів для недопущення того, щоб особи, які на дату правонаступництва мали громадянство держави-попередниці, стали особами без громадянства внаслідок такого правонаступництва.

До будь-якого міжнародного договору, що передбачає передачу території, мають включатися положення, які гарантували би, що жодна особа не стане апатридом внаслідок такої передачі.

Кожна держава повинна без невиправданої затримки прийняти законодавство, що стосується громадянства та інших, пов’язаних з ним питань, які виникають у зв’язку з правонаступництвом держав.

Надання громадянства у зв’язку з правонаступництвом держав відбувається на дату правонаступництва. Те саме стосується набуття громадянства внаслідок здійснення оптації, якщо в період між датою правонаступництва держав та датою здійснення такої оптації відповідні особи виявилися б особами без громадянства.

Держава-правонаступниця не зобов’язана надавати своє грромадянство відповідним особам, якщо вони мають своє звичайне місце проживання в іншій державі, а також мають громадянство цієї або будь-якої іншої держави.

Коли набуття або прийняття громадянства у зв’язку з правонаступництвом держав, впливають на єдність родини, держави зобов’язані вжити усіх заходів для того, щоб родина об’єдналася.

Коли частина або частини території держави відокремлюються від цієї держави та утворюють одну чи кілька держав-правонаступниць, у той час, як держава-попередниця продовжує існувати, держава-правонаступниця надає своє громадянство:

а) особам, які мають звичайне місце проживання на її території;

б) особам, які мають належний правовий зв’язок з адміністративно-територіальним утворенням держави-попередниці, яке вже стало частиною цієї держави-правонаступниці.

Принцип звичайного місця проживання був застосований при створенні вільного міста Данцигу (ст. 105 Версальського мирного договору 1919 р.) та розпаді Австро-Венгерської імперії (ст. 70 Сен-Жерменського мирного договора 1919 р.). Пізніше він застосовувався при відокремленні Бангладешу від Пакистану у 1971 р., а також коли Україна (ст. 2 Закону про громадянство України 1991 р.) та Білорусь (ст. 2 Закону про громадянство Республіки Білорусь 1991 р.) набули незалежності після розпаду СРСР. Критерій “місце народження” застосовувався у випадку відокремлення Еритреї від Ефіопії у 1993 р.

Література до лекції:

1. Аваков М.М. Правопреемство освободившихся государств. –
М.: Междунар. отношения, 1983. – 191 с.

2. Алиев Н.И. Признание государств и международные договоры: Автореф. дис. … к.ю.н. – К., 1981.

3. Анцелевич Г.О., Покрещук О.О. Міжнародне право: Підручник. –
К.: Алерта, 2003 – 410 с.

4. Баймуратов М.А. Международное публичное право: Учебник. –
Х.: «Одиссей», 2003. – 752 с.

5. Бобров Р.Л. Признание в современном международном праве: (признание новых государств и правительств). – М.: Междунар. отношения, 1975.

6. Василенко В.А. Основы теории международного права. – К.: Вища школа, 1988. – 287 с.

7. Власова Л.В. Правопреемство государств в отношении договоров. – Мн.: Изд-во БГУ, 1982. – 96 с.

8. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 640 с.

9. Захарова Н.В. Правопреемство государств. – М.: Междунар. отношения, 1973. – 126 с.

10. Курдюков Г.И. Государства в системе международно-правового регулирования. – Казань, 1979.

11. Лукашук И.И. Международное право: Учебник. – В 2-х кн. – М.: БЕК. Общая часть, 1997. – 371 с.; Особенная часть, 2001. – 456 с.

12. Международное право: Учебник / Отв. ред. В.И. Кузнецов. –
М.: Юристъ, 2001. – 672 с.

13. Международное право: Учебник / Отв. ред. Г.В. Игнатенко,
О.И. Тиунов. – М.: Норма – Инфра•М, 1999. – 584 с.

14. Международное публичное право: Сборник документов / Сост.
К.А. Бекяшев, А.Г. Ходаков. – В 2-х т. – М.: БЕК. Т.1. – 1996. – 570 с.

15. Международное публичное право: Учебник / Отв. ред.
К.А. Бекяшев. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. – 928 с.

16. Міжнародне право. Основи теорії: Підручник для вузів / За ред.
В.Г. Буткевича. – К.: Либідь, 2002. – 608 с.

17. Моджорян Л.А. Основные права и обязанности государств. – М., 1965.

18. Ноговіцина Ю. Правонаступництво і контінуїтет: єдність та розбіжності двох правових режимів Український часопис міжнародного права. – 2003.– № 2. – С. 15-24.

19. О’Коннел. Правопреемство государств. – М., 1957.

20. Перевезенцев О. Проблеми правонаступництва в сучасному міжнародному праві: український досвід // Український часопис міжнародного права. – 2003.– № 2. – С. 25-30.

21. Признание в современном международном праве / Под общ. ред.
Д.И. Фельдмана. – М., 1975.

22. Цыбуков В. Проблемы правопреемства в Содружестве Независимых Государств. – М., 1994.

23. Черкес М.Ю. Міжнародне право: Підручник. – 4-те вид., випр. і
доп. – К.: Знання, 2004. – 292 с.

24. Clive P., Hopkins J. British International Law Cases. Vol. 2. London, 1973.

25. Konton M. The Termination and Revision of Treaties in the Light of New Customary International Law, 1994. – № 4.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття визнання та його правові наслідки.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.