• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Джерела та суб’єкти міжнародного гуманітарного права. Принципи міжнародного гуманітарного права

Сучасне МГП включає чимало міжнародно-правових актів, які регулюють відносини держав в період збройного конфлікту. Що ж являють собою джерела МГП?

До основних джерел МГП відносяться: а) міжнародні договори та
б) міжнародні звичаї.

Допоміжними джерелами є рішення міжнародних і національних судів, міжурядових конференцій й організацій, доктрини вчених (відповідно до
ст. 38 Статута Міжнародного Суду ООН).

Конвенційні джерела МГП складають чимало документів, у яких закріплені сотні правових норм. Основними джерелами МГП є:

– Петербурзька декларація про відміну застосування вибухових та запалювальних пуль, 1868 р.;

– Гаазька декларація про заборону застосовувати пулі, які легко разгортаються або зплющуються у людському тілі, 1899 р.;

– Гаазька конвенція про закони та звичаї війни на суходолі, 1907 р.;

– Женевський протокол про заборону застосування на війни удушливих, отруйних або інших подібних газів та бактеріологічних засобів, 1925 р.;

– Женевські конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р. та Додаткові протоколи І і ІІ 1977 р. до вказаних Женевських конвенцій;

– Гаазька конвенція про захист культурних цінностей, 1954 р.;

– Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що спричиняють надмірні пошкодження та мають невибіркову дію, 1980 р. та п’ять протоколів до неї, а також багато інших міжнародних угод.

Часто зазначають, що МГП складається з двох частин – “права Гааги” (права війни) та “права Женеви” (власне гуманітарного права). МГП діє лише під час збройних конфліктів.

Слід відзначити, що міжнародне співробітництво в сфері збройних конфліктів розвивається і сьогодні. Такий розвиток здійснюється за наступними основними напрямками:

а) попередження збройних конфліктів;

б) правовий статус держав, які беруть та не беруть участі у конфлікті;

в) обмеження засобів та методів ведення війни, заборона їхньої модернізації;

г) захист прав людини в період збройних конфліктів;

д) забезпечення відповідальності за порушення норм МГП.

Міжнародний звичай розповсюджується в основному на ті відносини в період збройного конфлікту, які не врегульовані конвенціями. Їх особливість полягає в тому, що вони, в сили загальної визнаності, є обов’язковими для держав, які формально не є учасницями конвенційних норм. У ч. 3 ст. 2 загальної ддля Женевських конвенцій про захист жертв війни, закріплено положення, відповідно до якого, якщо одна з держав, що перебувають у конфлікті, не є учасницею ціє конвенції, то держави, які беруть у ній участь, залишаться тим не менш пов’язаними нею у своїх взаємовідносинах. Отже, є підстави вважати, що держави, які не беруть участі у конвенціях, можуть застосовувати положення конвенцій як звичаєві норми.

Суб’єктами МГП є:

1. Держави. Війна, збройний конфлікт – явища соціальні, вони є продовженням політики насильницькими методами. Отже, держави є основними суб’єктами права, що його застосовують в період збройних конфліктів. Держави можуть виступати також в ролі спеціального суб’єкта МГП – Держави-покровительки, яка зобов’язана охороняти інтереси сторін, що воюють, та здійснювати міжнародний контроль за дотриманням ними правил ведення війни.

2. Нації і народи, які стали стороною, що воює, в ході боротьби за національне та соціальне визволення. Так, у Женевській конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 р. зазначається, що “якщо одна з перебуваючих у конфлікті Держав не є учасницею цієї Конвенції, Держави, які беруть у ній участь, залишаться, тим не менш, пов’язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони будуть пов’язані Конвенцією стосовно вищезазначеної Держави, якщо вона приймає та застосовує її положення”. Це пеоложення можна застосувати до націй і народів, які, не завжди являючись учасниками договорів по МГП, згодом, в ході збройної боротьби за національну незалежність застосовують їх. Тим самим вони беруть на себе зобов’язання та набувають відповідних прав, становлячись повноправними суб’єктами норм права, які застосовуються у збройних конфліктах.

3. Міжнародні організації.Мова йде, насамперед, про ООН, яка з момента свого створення усю свою діяльність спрямовує на підтримку та укріплення миру і безпеки. У випадку порушення миру й актів агресії, ООН може безпосередньо приймати участь у конфлікті. Відповідно до ст. 42 Статуту ООН Рада Безпеки уповноважена чинити такі дії повітряними, морськими та суходольними силами, які виявляться необхідними для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки. Такі дії можуть включати демонстрації, блокаду та інші операції повітряних, морських або суходольних сил Членів Організації.

З 1948 р. понад 120 000 військовослужбовців та співробітників цивільної поліції, а також тисячі інших цивільних службовців брали участь в операціях ООН з підтримки миру. Лише за період 1998-1999 рр. проведено понад 40 різних операцій.

Суб’єктами МГП можуть виступати й інші міжнародні організації. У низці міжнародно-правових актів мова йде про МКЧХ, який у період збройного конфлікту може виконувати гуманітарні дії – з метою захисту поранених та хворих, а також санітарного та духовного персоналу для надання їм допомоги у конфлікті (ст.ст. 3, 9 ЖК про покращення долі поранених та хворих у діючих арміях).

4. Фізичні особи. Що стосується того, чи можуть окремі особи бути суб’єктами МГП, висловлюються різні позиції. Зокрема, І.І Котляров зазначає: “... окремі фізичні особи не є суб’єктами МГП. Справа в тому, що міжнародно-правові акти зобов’язують держави дотримуватися правил ведення війни. Саме держави, реалізуючі міжнародні норми,... за допомогою свого апарату забезпечують їх дотримання. Оскільки індивіди пов’язані з державою (є її громадянами), вони, не будучи суб’єктами МГП, тим не менше користуються його захистом, утім, опосередкованим у національному законодавстві” (Котляров И.И. Международное гуманитарное право. –
М.: “Юрлитинформ», 2003. – С. 25).

Утім, учасниками збройних конфліктів є саме комбатанти (ті, що сражаються) і некомбатанти (ті, що не сражаються). До комбатантів відноситься весь особовий склад: 1) збройних сил; 2) ополчень, добровільницьких та партизанських загонів, тощо.

Комбатанти ­– це особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, безпосередньо ведуть бойові дії проти ворога зі зброєю в руках. У випадку потрапляння до полону комбатанти набувають статусу військовополонених.

Відповідно до ЖК 1949 р. до комбатантів відносяться:

– особовий склад регулярних збройних сил;

– ополчіння, добровільницькі загони, як ті, що входять, так і ті, що не входять до складу регулярних збройних сил;

– особовий склад рухів сопротивління та партизанських формувань;

– особи, які надають допомогу збройним силам, утім, участі з збройних діях не беруть;

– члени екіпажів торгових суден та цивільних літаків, які надають допомогу тим, хто сражається;

– населення, яке при наближенні ворога узялося за зброю, якщо вони вони відкрито носять зброю та дотримуються законів та звичаїв війни.

Комбатанти мають відповідати наступним умовам:

– мати на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;

– мати певний, ясно видимий здалеку розрізнювальний знак;

– відкрито носити зброю;

– дотримуватися в своїх діях законів та звичаїв війни.

Некомбатанти – це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не беруть участі у військових діях. Це військові кореспонденти, юристи, медичний персонал, духовенство, інтенданти. Вони не є об’єктом військових дій з боку ворога та мають право на його покровительство у випадку, якщо опиняться під його владою. Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Некомбатанти можуть мати особисту зброю, але не використовують її у військових діях, а лише для самозахисту. У випадку участі у військових діях вони набувають статусу комбатантів.

Не зважаючи на багаторічну історію існування МГП не було сформовано його загальновизнаних єдиних принципів. Відсутнє також і загальновизнане джерело МГП ­– міжнародно-правовий акт, що він кодифікував би принципи міжнародного права в період збройних конфліктів. Серед вчених, як вітчизняних, так і зарубіжних, єдина точка зору щодо принципів МГП також відсутня.

Насамперед, слід назвати видатного швейцарського вченого, проф. Жана Пікте, який принципам МГП присвятив окрему роботу (Развитие и принципы международного гуманитарного права, 1993), у якій поділив їх на чотири групи: А – основні принципи; Б – загальні принципи; В – принципи, що відносяться до жертв конфліктів; Г – принципи, що відносяться до права війни.

У свою чергу, в кожній групі принципів автор визначив окремі, специфічні принципи.

З цією класифікацією погоджувався проф. В.В. Пустогаров, а, наприклад, І.М. Арцибасов, І.П. Бліщенко, Л.І. Савинський, Х. Лаутерпахт запропонували свої класифікації принципів МГП.

У цій лекції ми наведемо позицію І.І. Котлярова, який, проаналізувавши міжнародно-правові акти в сфері МГП, виокремив наступні його принципи:

- гуманізація збройних конфліктів як загальний та основний принцип МГП;

- захист жертв війни;

- обмеження воюючих у виборі методів та засобів веденння війни;

- захист цивільних об’єктів і культурних цінностей;

- охорона навколишнього середовища;

- захист інтересів нейтральних держав;

- відповідальність держав за порушення норм МГП.

Становлення і розвиток принципів МГП продовжується, і є підстави вважати, що їхнє вдосконалення триватиме.

Зараз необхідною є кодифікація існуючих принципів МГП з метою його прогресивного розвитку, сприяння демократизації та гуманізації міжнародних відносин.

Читайте також:

1. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
2. А джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані.
3. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
4. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
5. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
6. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
7. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
8. Адміністративне право як галузь права
9. Адміністративно-правовий захист права інтелектуальної власності
10. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
11. Акти застосування норм права в механізмі правового регулювання.
12. Активність особистості та її джерела, спрямованість особистості

Переглядів: 4865