• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Трансцендентальна природа філософії

Справжня філософія постає як результат поєднання іманентній людської любові (φιλία) та трансцендентної Божественної мудрості (σοφία). Це поєднання двох таємниць, й саме є таємницею – загадкою, яку потрібно розгадати, містерією, що потребує посвячення.

За самою своєю природою, філософія – це перебування на межі іманентного й трансцендентного, тобто у стані постійного чування. Стан чування – це пробуджена свідомість – воля, що воліє, розум, що пильнує.

Свідомість – це завжди реакція на певний сторонній вплив, відповідь іншому на його запит. Саме тому, як зазначав свого часу ще Аристотель[30], а у Новітніх часах – Франц Брентано (16.01.1838-17.03.1917 р.)[31] та Едмунд Гуссерль (08.04.1859-26.04.1938 рр.)[32]: свідомість завжди є змістовною – бути свідомим означає бути свідомим чогось. За самою своєю природою, свідомість є інтенційною, тобто скерованою на певний предмет, наповнена певним змістом, – це Intentionale Erlebnis (інтенційне переживання) [33].

Це інтенційне переживання, як переконливо довів ще Анрі Берґсон (18.10.1859-04.01.1941 рр.), є тривання[34]. Будучи одночасно і єдністю, і множинністю, в силу непротяжності й гетерогенності (різнорідності) її частин, свідомість виключає обумовленість однієї частини іншою, а отже, унеможливлює їхнє протиставлення й редукцію (зведення) до певної послідовності, через протиставлення й взаємозв’язок частин, що, у свою чергу, є ґрунтом й підставою свобідної волі.

За своєю природою, філософія є інтенційним переживанням зустрічі людини з іншим, відмінним від себе, що відбувається у трансцендентальному просторі людської свідомості. Переживання цієї зустрічі, що є подією, яку потрібно збагнути, осягнути, дати собі раду щодо неї. Можна сказати, що філософія, у певному сенсі, є, так би мовити, стрічкою Аріадни[35], що дає змогу людині не загубитися у лабіринті буття взагалі, й власного існування зокрема.

Осягнення події, що розмикає власною присутністю плин повсякдення й протистоїть буденності, у своєму розгортанні, і є вихідним пунктом філософії й філософування, що здійснюється через постійне запитування й пошук відповідей на нагальні питання, намагання проникнути у таємниці життя, досліджуючи їх приступними людині засобами – засобами людського розсудку, розуміння, розуму, інтуїції.

Можна сказати, що філософія, як єдність іманентного (любові) й трансцендентного (мудрості) є за своєю природою трансцендентальною, тобто її народження відбувається у глибинах людської свідомості, що й виступає первинним полем її розгортання.

Філософія – трансцендентальне знання, що, за визначенням Іммануїла Канта (22.04.1724-12.02.1804 рр.), «займається не стільки предметами, скільки нашою здатністю пізнання предметів, наскільки воно має бути можливим a priori»[36]. А тому, філософія, за своєю природою, є суто людським способом осягнення й освоєння буття, наприклад, на відміну від релігії чи науки.

На відміну від релігії, яка виходить з даних надприродного Божественного Об’явлення, філософія користується тільки тим, що безпосередньо дане людині у досвіді її буття у світі, досліджуючи цю даність суто людськими засобами пізнання. На відміну ж від науки, філософія дивиться на світ не відсторонено, а саме очима людини, приймаючи людину за пункт відліку, беручи саме людську міру, щоб виміряти будівлю Універсуму.

Тобто, можна сказати, що міра філософії – це міра людини, у її природному вимірі. Втім, яка міра людини? Що таке ця міра? – Відповіді на ці питання присвячена наша наступна тема.

[1] «[Я]к пише учень Платона Гераклід Понтійський, що є одним з найосвіченіших, коли Пітагор прибув до Фліунту, для вченої й змістовної бесіди з тамтешнім князем Леонтом, останній, здивований кмітливістю розуму (ingenium) й красномовством Пітагора, спитав у нього, яке з мистецтв (ars), на його думку, є найліпшим. На це Пітагор відповів, що ніякого мистецтва він не знає, а сам він – філософ. Леонт, здивований новизною цього найменування, запитав, що значить бути філософом й що відрізняє філософа від решти (quinam essent philosophi, et quid inter eos et reliquos interesset). Пітагор же відповів, що людське життя та його модуси є подібними до найбільших й найліпших ігор, на яких зібралася вся Греція. Одні прийшли, щоб тілесними вправами здобути славний та шляхетний вінець. Інші – купляти й продавати, щоб збирати й примножувати прибуток. Найліпші ж, не шукають ні задоволень, ні зиску, а приходять тільки заради того щоб старанно вдивляючись побачити й пильнувати причини (visendi causa venirent studioseque perspicerent) того, що відбувається й у який спосіб. Так і ми, що ніби прибули на таке свято з якогось іншого міста, у це життя – з якогось іншого життя й іншої природної вдачі, що служить напрочуд іншій славі й іншим здобуткам. Надзвичайно небагато тих, хто все інше мають за ніщо, й тільки природу речей старанно досліджують (studiose intuerentur). Вони й називаються любителями мудрості, тобто філософами (sapientiae studiosos – id est enim philosophos). А щоб можна було вільно спостерігати (ut illic liberalissimum esset spectare), вони собі нічого не бажають, як тільки упродовж всього життя все пильніше спостерігати, пізнаючи речі (sic in vita longe omnibus studiis contemplationem rerum cognitionemque praestare)» [Цицерон. Тускуланські розмови, V.iii.8-9; пер. мій. – В.Ч.].

[2] «Філософію ж першим назвав так Пітагор, й він же винайшов слово «філософ». Як розповідає Гераклід Понтійський у своєму творі «Про бездиханну», коли Пітагор розмовляв у Сікионі з Леонтом, тираном Сікиону або Фліунту, він сказав, що ніхто не може бути мудрим, окрім єдиного Бога, решту ж можна назвати тільки такими, що прагнуть мудрості…» [Діоген Лаертський, Життя філос., I. Вступ, 8]. «Сосикрат, у «Наступництвах», каже, що коли фліунтський тиран Леонт запитав Пітагора, хто він такий, той відповів, що він – філософ. Щоб облаштувати життя, – промовляв він урочисто, – не всі діють однаково. Хтось змагається, хтось займається торгівлею, втім, найкращі приходять щоб споглядати. Хтось у житті себе поневолює, полюючи на те, що ладне принести славу й багатство, філософ же полює на Істину» [Діоген Лаертський, Життя філос., VIII. 1, 8; пер. мій. – В.Ч.].

[3] Вергілій. Енеїда, VI, 255-61.

[4] “L’amor che move il solo e l’altre stelle’ [Dante Alighieri. La commedia divina. Paradiso, XXXIII.145]

[5] Див., напр.: Трактаты о любви. Сб. текстов. [Состав. О.П.Зубец]. – М., 1994. – 187 с.

[6] Див.: Empedokles // Diels H. Die Fragmente der Vorsocratiker. Griechisch und Deutsch. Bd. 1. Berlin: Weidmannsche Buchhandlung, 1906. 466 S. – S. 149-218. Эмпедокл // Фрагменты ранних греческих философов. От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики. [Подготовка издания А.В. Лебедева]. – М.: Наука, 1989. – 576 с. – С. 330-413.

[7] Можливо, на цю думку його навів діалог Гери та Афродіти у Іліаді Гомера:

«197] В серці ховаючи підступ, їй мовить володарка Гера:

198] «Дай мені силу кохання й принадність жагучу (φιλότητα καὶ ἵμερον), що нею

199] Ти і безсмертних богів, і смертних людей підкоряєш!

200] До рубежів того краю, що живить усіх, я прямую, -

201] Предка богів навістить Океана і матір Тетію,

202] Що у домівці своїй і зростили мене, й згодували,

203] Взявши від Реї тоді ще, як Кроноса Зевс громовладний

204] Скинув із неба під землю й під вічно бурхливеє море,

205] їх навістити я йду, щоб зваду спинить безнастанну (ἄκριτα νείκεα λύσω).

206] Довгий-бо час обоє вони уникають кохання (φιλότητος)

207] Й спільного ложа (εὐνῆς), - така ворожнеча їм в душу запала (ἐπεὶ χόλος ἔμπεσε θυμῷ).

208] Якщо я зможу словами умовить їх любеє серце (φίλον κῆρ)

209] Спільного ложа дійти і з'єднатись в обіймах кохання (εἰς εὐνὴν ἀνέσαιμι ὁμωθῆναι φιλότητι), –

210] Завжди шановною (αἰδοίη) й любою (φίλη) будуть мене називати»» [Hom. Iliada, XIV, 198-210; – укр. пер. Б. Тана].

[8] Ignatius Antiocheni. Epistola ad Romanos, vii, 78 // Migne PG 5, col. 693-694B.

[9] У Біблії, у Старому Завіті найпроникливішивим вираженням такої любові є «Пісня над піснями», традиційно приписувана ізраїльському царю Соломону (965-928 рр. до н.е.).

[10] У Новому Завіті, відомий «Гімн любові» ап. Павла (бл. 5-67 рр. н.е.) – див.: 1 Кор. 13, 1-8.

[11] Fourier C. Le nouveau monde amoureux // Fourier C. Oeuvres completes. T. 7. Paris: Anthropos, 1967.

[12] Schlegel F. Lucinde. Munchen: Dietrich, 1918. S. 25-27, 27-28, 93-95.

[13] Novalis. Briefe und Werke. Bd. 3. B., 1943.

[14] Schopenhauer A. Metaphysik der Geschlechtsliebe // Sämmtliche Werke; [Hrsg. von P. Deussen]. Bd. 2. München: Piper, 1912. S. 605-639.

[15] Simmel G. Fragment uber die Liebe // Simmel G. Das Individuum und die Freiheit. Essais. Berlin (West): Klaus Wagenbach, 1984. S. 19-28.

[16] Unamuno M. Del sentimiento tragico de la vida enlos hombres yen los pueblos. Madrid, 1971.

[17] Scheler M. Ordo amoris // Scheler M. Gesammelte Werke. Bd.1: Schriften aus dem Nachab. Bern: Francke, 1957. S. 345-376 (347-348; 355-373).

[18] Франк С.Л. С нами Бог. – Paris: Ymca-Press, 1964. – 378 с.

[19] Tillich P. Love, Power and Justice. Ontological Analysis and Ethical Applications. New York: Oxford University Press, 1954.

[20] Bataille G. Oeuvres completes. T. I. Paris: Gallimard, 1973. P. 393-417.

[21] Fromm E. The Art of Loving. New York: Harper & Row, 1956.

[22] Гильдебранд Д. Метафизика любви / Дитрих фон Гильдебранд; [Пер. с нем. А.И. Смирнова]. – СПб.: «Алетейя», ТО «Ступени», 1999. – 628 с.

[23] Див.: Diels H. Die Fragmente der Vorsocratiker. Griechisch und Deutsch / Hermann Diels, Walter Kranz; [Neunte Auflage Herausgegeben von Walter Kranz]. Bd. 1. Berlin: Weidmannsche Buchhandlung, 1960. – S. 61-66. Фрагменты ранних греческих философов. От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики. [Подготовка издания А.В. Лебедева]. – М.: Наука, 1989. – 576 с. – С. 91-94.

[24] Діоген Лаертський, Життя філос., I. Вступ, 8.

[25] «Ó σοφία περί τινας α>τίας καì #ρχάς 6στιν 6πιστήμη» [Аристотель. Метафізика, I.2].

[26] Сковорода Г. Повна академічна збірка творів / За редакцією проф. Леоніда Ушкалова. – Харків–Едмонтон–Торонто: Майдан; Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2011. – С. 231.

[27] Любов є споконвічним джерелом мудрості, у тому ж сенсі, як, наприклад, поява дитини є джерелом батьківства чи материнства (пор. із прикладом Г. Сковороди), тобто порядок тут не історичний, а генетичний й онтологічний – батьком є той, чи матір’ю є та, хто має дитя, втім, саме дитя не є причиною існування батька чи матері як таких, а лише їх буття батьком чи матір’ю.

[28] 1 Йо. 4.8.

[29] Прип. 9.1-6.

[30] Аристотель. Категорії, VІ [VІІІ], 26 (Bekker 11a, 25-26); Про душу, ІІІ, 8.1 (431b, 21).

[31] Див.: Brentano F. Die Psychologie des Aristoteles, inbesondere seine Lehre vom ΝΟΥΣ ΠΟΙΗΤΙΚΟΣ. Mainz: Verlag von Franz Kirchheim, 1867. S. 252. – S. 66.

[32] Див., напр.: Husserl E. Logische Untersuchungen. Zweiter Theil: Untersuchung zur Phaënomenoligie und Theorie der Erkentnis. Halle a.S.: Max Niemeyer, 1901. 718 S. – S. 347.

[33] Див.: Husserl E. Ideen zu einer reinen Phänomenologie und phänomenologischen Philosophie. Erstes Buch: Allgemeine Einführung in die reine Phänomenologie // Jahrbuch für Philosophie und phänomenologische Forschung 1 Bd. 1 Theil. Halle a.d.S.: Max Niemeyer, 1913. S. 323. – S. 64 (§ 36).

[34] Див.: Bergson H. Essai sur les données immédiates de la conscience. (Originalement publié en 1888). Paris : Les Presses universitaires de France, 1970. 182 p. (Bibliothèque de philosophie contemporaine).

[35] Про «стрічку Аріадни» див. у Овідія та Плутарха: Овідій Н. П. Метаморфози. – К.: Дніпро, 1985. – 304 с. – Кн. VIII, 173; Плутарх. Тесей и Ромул, XIX-XXI // Плутарх. Избранные жизнеописания. В двух томах. Том 1. [Пер. с древнегреч. / Сост., вступ. ст., прим. М. Томашевской; Ил. Вл. Медведева]. – М.: Изд-во «Правда», 1986. – 592 с. – С. 38-41].

[36] «Ich nenne alle Erkenntnis transzendental, die sich nicht sowohl mit Gegenständen, sondern mit unserer Erkenntnisart von Gegenständen, insofern diese a priori möglich sein soll, überhaupt beschäftigt» [Kant I. Kritik der reinen Vernunft. Einleitung, VII].

Читайте також:

1. Антропологічна спрямованість філософії Г.С.Сковороди.
2. АПОЛОГІЯ «НАДЛЮДИНИ» У ФІЛОСОФІЇ Ф. НІЦШЕ
3. Бактеріофаг, його природа і практичне застосування. Вплив бактеріофага на мінливість мікроорганізмів.
4. Банк і його операції. Правова природа банківської діяльності
5. Взаємовідношення віри і розуму, філософії та теології у Фоми Аквінського та пізній схоластиці.
6. Взаємовідношення віри і розуму, філософії та теології у Фоми Аквінського та пізній схоластиці.
7. Взаємозв’язок філософії з науками
8. Видатні представники емпіричного напрямку у філософії Нового часу
9. Виникнення середньовічної парадигми західноєвропейської філософії
10. Вчення про світ. Буття людини у філософії і медицині.
11. Г. Сковорода – родоначальник української класичної філософії
12. Джерела до історії старої філософії.

Переглядів: 706