Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






АПОЛОГІЯ «НАДЛЮДИНИ» У ФІЛОСОФІЇ Ф. НІЦШЕ

• Філософом парадоксів, логіка думки якого заворожує, називають Фрідріха Ніцше(1844-1900 рр.). Вчився в Бонні та Лейпцигу, в 1868-1869 рр. одержав професуру в Базельському університеті, який невдовзі змушений був залишити через хворобу. З 1876 р. і до кінця життя страждав тяжкими головними болями, які інколи тривали 200 днів на рік. Його твори здебільшого написано у формі коротких фрагментів, афоризмів, бо така форма викладу була єдино можливою при його стані здоров'я. Філософ жив відлюдно, був відірваний від друзів та рідних, усі сили і час присвячував творчості, задовольняючись скромним достатком. Певно, хвороба змушувала його бути зібраним, гордим, викликала сміливість думки як прагнення швидше і точніше висловитися. Він любив повторювати формулу Amor fati (люби долю), яка закликала не тільки терпіти неминуче, а й любити його. Отже, духовний аристократизм Ф. Ніцше переходить у проповідь «надлюдини», вчення про життя як ірраціональне становлення, порив, волю. Основні його праці: «По той бік добра і зла», «Так сказав Заратустра», «Антихристиянин».

Центральним поняттям ніцшеанства є «воля до влади» як найбільш значний критерій кожного типу поведінки, кожного суспільного явища. «Життя, — стверджує Ніцше, — прагне до максимуму почуття влади». Якщо у Шопенгауера Воля є основою буття, то Ніцше надає цьому поняттю соціально-морального відтінку. «Що добре? - запитує в «Антихристиянині» Ніцше. - Все, що зміцнює свідомість влади, бажання влади і саму владу людини. - Що зле? - Все, що є наслідком слабкості. - Чи сприяє пізнання, як раціональна діяльність, підвищенню «волі до влади»? - Ні, оскільки перевага інтелекту паралізує волю до влади, замінюючи активність, діяльність розмовами, судженнями. Загальноприйнята мораль також підриває «волю до влади», проповідуючи любов до ближнього.

«Воля до влади» - основа права сильного. Це вище за всі моральні, релігійні та інші нормативні настанови. Для Ніцше дуже важливою є заповідь: «Не сотвори собі кумира» як заклик більше вчитися у життя, ніж чекати, доки воно вчитиме; більше сумніватися, ніж бездумно дотримуватися традиції. Для Ніцше не існує поняття вчителів і учнів. Він вважає, що кожен повинен іти своєю дорогою, інакше він не створить свого єдиного життя. Перетворюючи на реальність чиїсь настанови і пророцтва, ідеї і теорії, людина не може стати нічим іншим, як рабом обставин, доктрин, ідеологій «Воля до влади» — це зведення докупи якісних станів психіки (інстинктів, емоцій, інтелекту тощо). В діяльності великого полководця, у творчості художника або вченого воля до влади максимальна, оскільки найбільшого виразу досягає самовладання, самовизначення. Саме життя тотожне інстинкту зростання, влади, нагромадження сил, впертого існування; якщо воля до влади відсутня — істота деградує. Влада над собою суттєвіша, ніж влада над іншими. В онтологічному трактуванні «волі до влади» Ніцше весь космос розуміється як неперервна боротьба «квантів влади», кожний з яких прагне до панування над рештою, бажає стати організуючим центром усього світу. Соціальні за своєю суттю відносини панування і підлеглості переносяться на весь світ, тоді як власне соціальний світ розуміється як споконвічна війна воль, які сперечаються між собою.

З «волі до влади» Ніцше виводить усі основи моралі. Він стверджує, що мораль, в якій визначальними є поняття добра і зла, виникає як наслідок почуття зверхності одних людей над іншими: аристократів (кращих) над рабами (гіршими). Упродовж усієї історії у вигляді духовної помсти раби намагалися нав'язати свою мораль тим, хто панував. Тлумачення цього процесу він проводить через християнство, своєрідно критикуючи його. В Нагірній проповіді Ісуса Христа, за словами Ніцше, аристократичне зрівняння цінностей (хороший = знатний = могутній + прекрасний = щасливий = улюблений Богом) євреї (а початок цього вони поклали у Старому Заповіті) змогли зі страхітливою послідовністю вивернути навиворіт і трималися за це зубами безмежної ненависті, ненависті безсилля. Згідно з їхньою логікою, тільки самі стражденні, хворі, потворні, каліки -благочестиві, блаженні, тільки для них визначено вічне блаженство; а знатні, могутні - злі, жорстокі та знехтувані Богом, їх назавжди проклято.

Ніцше вважає, що іудео-християнська мораль перешкоджає повному самовираженню людини, і тому необхідно провести переоцінку цінностей з метою відродження «моралі пануючих», яка має грунтуватися на таких принципах:

• єдиною безумовною цінністю є «цінність життя»;

• існує природна нерівність людей, пов'язана з життєвими силами та «волею до влади»;

• сильна людина вільна від моральних обов'язків і не зв'язана ніякими моральними обіцянками.

• Усім цим вимогам, згідно з Ніцше, відповідає суб'єкт моралі пануючих - «надлюдина». Це найсуперечливіше поняття в етиці Ніцше. Поряд з генетичною характеристикою людини арійської раси Ніцше пропагує подвійну мораль «надлюдини». З одного боку, ці люди у ставленні одні до одних стримані, горді, привабливі. З другого боку, у ставленні до «чужих» вони не відрізняються від звірів, бо вільні від моральних обов'язків і керуються у своїх діях інстинктами. Зовнішня особливість «надлюдини» полягає у «вродженому благородстві», «аристократичності». Маси готові підкорятися, якщо володар доведе насамперед своєю зовнішністю, манерою триматися своє право керувати. Володарем влади «надлюдина» стає не через вроджену приналежність до певного класу чи стану, а як обранець самої природи.

«Сутність речей полягає не в сліпому бажанні жити; жити -це означає поширюватися, рости і перемагати: правильніше буде сказати, що сутність речей є сліпим бажанням влади, і всі явища, які здійснюються в людській думці, повинні бути розтлумачені як прояви цього бажання».Ф. Ніцше

«Існує право, за яким ми зможемо забрати у людини життя, але немає права, за яким ми могли б забрати у неї смерть».Ф. Ніцше

Відомо, що концепцію «надлюдини», «білявої бестії» з її антисемітськими та антихристиянськими ідеями використали ідеологи фашизму. Але Ніцше був категоричним противником будь-яких форм панування масової свідомості, яка найвищою мірою проявилась у фашистській Німеччині. Його «надлюдина» - це гармонійна людина, в якій органічно поєднуються фізична досконалість, високі моральні та інтелектуальні якості. «Надлюдина» - це «нова людина», «вільний дух», носій нової «інтелектуальної совісті», для якої немає авторитетів, Бога, це «людина майбутнього», яка піднеслася над сучасною культурою з її обманом. Пошуки релігії та Бога є характерними для «посередньої» людини, якій потрібен абсолют для того, щоб йому підкоритися. «Посередня» людина шукає, де б позичити світорозуміння і саморозуміння, щоб не думати самій. Усе це не властиве «надлюдині». Тому Ніцше побоювався демократії, оскільки вона передбачає мораль рівності, що, на його думку, підтримує «маленьких людей»,

тих, яких «занадто багато». Демократія породжує нівелювання, зрівняння людей, для яких недосяжні і висоти почуттів, і висоти думок. Подібні думки дали можливість фашистським ідеологам використати твори Ніцше як матеріал для цитатників фашистських солдатів. Насправді ж демократія, яка надає рівні права та свободи всім, - єдино можливий шлях до справедливості. Проте не слід однозначно й обмежено тлумачити вчення Ніцше, якому притаманна надзвичайна широта культури, чесність, відкритість, щирість морально-інтелектуального пошуку, глибина думки. У будь-якому разі безпідставним є прагнення прикрасити або ж, навпаки, очорнити серйозного мислителя минулого поза конкретно-історичним контекстом.

У теорії Ніцше багато суперечностей і випадів проти демократії, і це не могло не відіграти своєї ролі. Але Ніцше не випадково остерігався і зневажав ницу людину, яка живе догматами, традиціями та жадобою влади,

«Не зневажати презирливе у людині, але запитувати до самого дна: чи не залишається чогось гідного зневаги у вищому і кращому, у всьому, чим пишалася до цього часу людина».Ф. Ніцше

людину, маленьку та сіру, слабку та боягузливу, бо добре розумів, що загибель і зруйнування суспільства може спричинити саме така людина, яка здобула владу та можливість керувати людськими долями.

Типовим прикладом "філософії життя" в нових умовах XX ст. була творчість Освальда Шпенглера(1880—1936). Головним твором цього філософа є "Присмерк Європи", перший і другий томи якого було опубліковано відповідно у 1918 і 1922 pp. Витоки популярності його творів, очевидно, полягали у неабиякому літературному таланті та незвичайній ерудиції їх автора, а головне — у претензії Шпенглера дати відповідь на питання про долю європейської культури у своєрідних історичних умовах після Першої світової війни. Філософія Шпенглера — крайній суб'єктивізм і релятивізм, войовничий антиінтелектуалізм. Його вихідним поняттям було "життя", тобто здійснена свідомість, хвилювання.

Головна ідея Шпенглера: історія— це зміна окремих замкнених культур, що виключає єдиний історичний процес та історичний прогрес. Є тільки суб'єктивне, індивідуальне уявлення про світ, яке змінюється від людини до людини, від культури до культури. Для справжнього мислителя немає абсолютно правильних або неправильних поглядів, все відносне, все змінне, все скороминуще. Він рішуче заперечував поняття всесвітньої історії; не бачив ні прогресу, ні мети, ні самого шляху людства. Для нього існували лише окремі ізольовані культури, кожна з яких раптово виростає, безцільно розквітає, як квіти в полі, а потім, як і все живе, гине.

Шпенглер нараховував вісім культур, що досягли завершення, кожна з яких визначається особливою душею: китайська, вавилонська, єгипетська, індійська, антична, арабська, європейська, культура народів майя. Виокремив він і російську культуру, але як таку, що перебуває на етапі виникнення. Детально Шпенглер описав три культури: античну, європейську й арабську. Вони породжені своїми душами: аполлопівською (греко-римською), яка вибрала своїм ідеальним типом чуттєве тіло; фаустівською (західноєвропейською), символом якої є безмежний простір і всезагальна динаміка; магічною (візантійсько-арабською), яка виражає чіткий дуалізм душі і тіла.

Усі культури виняткові до несумісності, до взаємної недосяжності. Кожна замкнута в собі і не має нічого спільного з іншими. Між культурами немає жодної історичної спадкоємності, жодного впливу або запозичення. Людина, яка належить до однієї культури, не тільки не може сприйняти чогось із цінностей інших культур, а й навіть пе спроможна їх зрозуміти. Кожна філософія е вираженням свого і тільки свого часу, в історії філософії немає спадкоємності; у кожної культури своя філософія, тому проблема природи або душі, що турбує філософів, насправді має суто місцеве і тимчасове значення, вона не становитиме жодного інтересу і навіть залишиться незрозумілою для філософів інших культур.

Сучасну історію Шпенглер оцінював як таку, що перебуває па стадії цивілізації. Цивілізація — це старість культури, її поступове відмирання, симптомами якого є атеїзм, матеріалізм, соціальні революції та поширення наукових знань. Це імперіалізм, що вступив у останню фазу. її змістом буде боротьба між грошима і кров'ю, яка завершиться цезаризмом, меч переможе гроші, а володаря знову підкорить собі воля до здобичі. Демократія в країнах Європи є хибною, за нею приховується безроздільне панування правлячих верств. Загострення соціальних антагонізмів між керівниками і виконавцями може спричинити "бунт мас". Крім того, загострюються суперечності між європейськими промислово розвиненими країнами та іншими "расами". До Європи рушила дешева робоча сила, яка неминуче спричинить безробіття у розвинутих країнах. Безробіття — це вже не криза, а початок катастрофи. Сучасну історію буде вичерпано, як і всі форми будь-якої культури. Коли та як загине нинішня цивілізація, Шпенглер не знав.

Основні ідеї філософії історії і політичної концепції Шпенглера вкрай песимістичні, оскільки виходять із неминучого кінця західноєвропейської культури і суспільства. Концепція циклічності культур антиісторична, а тому непереконлива. її обґрунтування Шпенглером міфологічне, а використані історичні аналогії довільні. Це була філософія історичного песимізму, невіри у суспільний прогрес, остраху перед соціальними потрясіннями, які насувались на суспільство середини XX ст.

2. Теорія психоаналізу. Фрейдизм. Неофрейдизм.

• Ірраціоналістичні тенденції «філософії життя» продовжує та поглиблює психоаналітична філософія. її емпіричною базою став психоаналіз, який виник у рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів методом катарсису, або самоочищення. Основоположником психоаналізу є австрійський лікар-психопатолог і психіатр Зигмунд Фрейд (1856-1939 рр.). Народився він у Моравії (Чехія), в колишній Австро-Угорській імперії. Майже все життя прожив у Відні, де закінчив спочатку гімназію, а потім медичний факультет Віденського університету. Фрейд розпочав свою наукову діяльність як фахівець з фізіології та неврології, але тяжке матеріальне становище змусило залишити «чисту науку». Він став лікарем-психіатром і з'ясував, що знання анатомії та фізіології практично нічим не можуть допомогти при лікуванні неврозів Упродовж 1885-1886 рр. стажувався в Парижі, у клініці знаменитого Шарко. Повернувшись до Відня, він намагається слідом за французькими учителями з терапевтичною метою застосувати гіпноз, але невдовзі впевнюється, що межі дії гіпнозу досить вузькі. Поступово Фрейд розробляє власну психотерапевтичну техніку, метод «вільних асоціацій». У 1899 р. виходить з друку фундаментальна праця «Тлумачення сновидінь», яка й досі є «біблією» психоаналізу. Згодом з'являється багато книг і статей Фрейда з найрізноманітніших проблем медичної психології. Навколо нього збирається гурток послідовників, який у 1908 р. перетворюється на «Віденське психоаналітичне товариство». Незважаючи на критику, психоаналіз виходить з «підпілля», і в тому ж 1908 р. відбувається І Міжнародний психоаналітичний конгрес, а в 1910 р. створюється і Міжнародна психоаналітична асоціація, що. існує й донині. До самої смерті Фрейд керував армією однодумців і послідовників, що постійно зростала І досі праці Фрейда є теоретичною основою для більшості психоаналітиків. У 1938 р. після об'єднання Австрії з гітлерівською Німеччиною Фрейд і його сім'я як євреї переслідувалися, він змушений був емігрувати до Англії, де й помер у 1939 р. Найважливіші праці Фрейда: «Тотем і табу», «Я і Воно», «Психологія мас і аналіз людського Я», «Незадоволення культурою».

• До Фрейда класична психологія вивчала прояви свідомості у здорової людини. Як психопатолог, вивчаючи характер і причини неврозів, Фрейд наштовхнувся на ділянку людської психіки, яка раніше не вивчалась, але мала велике значення для життєдіяльності людини, - це «несвідоме». На думку Фрейда, більшість наших бажань і прагнень несвідомі. У сновидіннях, гіпнотичних станах, у фактах нашої поведінки: описках, обмовках, неправильних рухах тощо - знаходить вираження «несвідоме». Людська психіка, за Фрейдом, - структура з трьома головними рівнями: несвідоме, підсвідоме і свідоме. Створена Фрейдом модель особистості виступає як комбінація трьох головних інстанцій. «Воно» (id) - глибинний пласт несвідомих нахилів, сукупність інстинктивних потягів, основа діяльності індивідів; «Я» (Ego) - сфера свідомого, яке відділилося від «Воно» в процесі еволюції з метою адаптації до зовнішнього середовища, посередник між «Воно» і «зовнішнім світом». «Над-Я» (Super ego) 3являється в момент виникнення людського суспільства, воно, немовби вища істота в

людині, включає засвоєні індивідом соціально значущі норми і заповіді, соціальні заборони влади, батьків і авторитетів. Ця психічна інстанція успадковується й актуалізується у відносинах зі своїми батьками в психіці кожної людини. «Над-Я» одержує енергію від інстинктивних прагнень, разом з тим «Над-Я» — саме та інстанція, яка пригнічує інстинктивні потяги, жорстко обмежує та спрямовує діяльність «Я». «Над-Я» - джерело почуття вини і мук совісті. «Несвідоме» Фрейд вважає центральним компонентом, який відповідає суті людської психіки, а свідоме - лише особливою інтуїцією, надбудованою над «несвідомим». На думку Фрейда, глибинний пласт людської психіки функціонує на основі природних інстинктів, «первісних прагнень» з метою одержання найбільшого задоволення. Основою первісних потягів виступають сексуальні нахили, які Фрейд називає «лібідо» (прагнення, бажання, пристрасть). Вони охоплюють усю сферу людської любові, включаючи батьківську любов, дружбу і навіть любов до

«Якщо в справі підкорення природи людство рухалося шляхом постійного прогресу і цілком законно може очікувати ще більшого в майбутньому, то важко констатувати аналогічний прогрес у справі упорядкування людських взаємовідносин. Потрібно, по-моєму, рахуватися з тим фактом, що у всіх людей мають місце деструктивні, тобто анти-суспільні й антикультурні тенденції і що у більшості індивідів вони досить сильні, щоб визначити собою їхню поведінку в людському суспільстві».3. Фрейд

Батьківщини. Пізніше висувається гіпотеза, що діяльність людини обумовлюється наявністю як біологічних, так і соціальних прагнень, в яких домінуючу роль відіграють так звані «інстинкт життя» — «ерос» та «інстинкт смерті» — «танатос». Доповненням «лібідо» виступає також агресивне начало - «мортидо». У процесі розвитку індивіда «лібідо» локалізується в різних зонах людського тіла. Спочатку воно аутоеротичне, згодом переноситься на зовнішній об'єкт, на іншу людину.

На основі концепції несвідомого Фрейд визначає таке важливе положення психоаналізу, як вчення про дитячу сексуальність, або «комплекс Едіпа», в якому «збігаються початок релігії, моральності, суспільства та мистецтва». Джерелом «комплексу Едіпа» став давньогрецький міф про фіванського царя Едіпа - сина царя Фів Лая та Іокасти. Лаю було віщування від Аполлона про смерть від руки власного сина, і він звелів дружині кинути новонародженого на горі Кіферон, проколовши немовляті сухожилля ніг. Але служник, отримавши таке завдання від цариці Іокасти і не знаючи справжньої причини наказу, пожалів дитину і віддав її знайомому коринфському пастухові. Той відніс дитину до свого бездітного царя Поліба, який назвав хлопчика Едіпом (з припухлими ногами) і виховав як власного сина. Коли Едіп виріс, один з жителів Коринфу назвав його підкидьком, і хоч як прийомні батьки заспокоювали юнака, він усе ж вирушив до Дельфійського оракула, щоб дізнатися про своє походження. Оракул дав пророцтво, що йому судилося вбити батька і одружитися з матір'ю. Не сміючи повертатися до Коринфу, який він вважав своєю батьківщиною, Едіп вирушив на чужину в пошуках щастя. На перехресті трьох доріг він зустрів поважного пана у супроводі слуг і під час сварки вбив усіх, крім одного слуги, який врятувався і повернувся до Фів, де розповів, що цар Лай (а це був він) загинув від рук розбійників, Подорожуючи далі, Едіп дійшов до Фів, відгадав загадку чудовиська Сфінкса, за що вдячні жителі Фів обрали його своїм царем і за традицією віддали за дружину вдову Лая. Так здійснилося пророцтво Дельфійського оракула Едіп упродовж двадцяти років щасливо жив з Іокастою (своєю матір'ю), маючи дітей. Коли ж Едіп дізнався правду про своє походження, він виколов собі очі золотою шпилькою з одягу Іокасти, яка з горя заподіяла собі смерть, і як вигнанець полишив Фіви. Незважаючи на ганьбу, сліпого батька супроводжувала його дочка Антігона

Посилаючись на міф, Фрейд стверджує, що у відносинах Едіпа та його матері розкривається споконвічна людська трагедія сексуального потягу сина до матері. Фрейд робить цікаве дослідження про Достоєвського. Відомо, що великий письменник страждав від епілепсії, напади якої почалися ще в юності, відразу після вбивства селянами його батька-нелюда, припинилися на каторзі і знову відновилися після неї. Висновок: напади - кара за несвідоме чи, може, свідоме бажання смерті батькові, який знущався з матері І це бажання матеріалізувалось у вбивстві батька селянами. У Сибіру Достоєвський у цьому покаранні не мав потреби, оскільки одержав кару від царя як заслужену за свій гріх щодо батька, а потім напади хвороби знову відновилися. Замість самопокарання Достоєвський дав себе покарати заступникові батька

Пізніше формується протилежний варіант «комплексу Едіпа » - сексуальний потяг дочки до батька («комплекс Електри»). За давньогрецьким міфом, Електра була донькою царя Агамемнона та Клітемнестри. Коли Агамемнон пішов на Троянську війну, Клітемнестру спокусив Егісф, ворог Агамемнона, і намагався вбити Ореста, брата Електри, якого вона врятувала Після повернення Агамемнона з Трої за допомогою обману Егісфові вдалося його вбити, але Електра допомагає Оресту вбити Егісфа та Клітемнестру, помстившись таким чином за батька

Початки «комплексу Едіпа» Фрейд відносить до епохи первісного ладу, вбачаючи у ньому пробудження почуття вини за первородний гріх. На думку Фрейда, «комплекс Едіпа» - основа релігії та моральності Зокрема, трагедія Софокла «Цар Едіп» стала зразком розуміння трагічного як однієї з провідних категорій естетики в епоху, коли міфологія була панівною формою ідеології. Софокла цікавило насамперед, чи може людина (якщо вона така, якою повинна бути людина) пасивно підкоритися своїй долі через те, що неможливо уникнути неминучого; чи вона повинна до кінця дотримуватися морального обов'язку.

Фрейд вважає, що «комплекс Едіпа», крім можливостей його виявлення як несвідомого стимулу активності людини, може породити і своєрідну зворотну реакцію. Так складається гамлетівський тип особистості: Гамлет не може підкоритися голосу розуму і помститися за смерть батька, оскільки ненависть, яка мала б пробудити його до помсти, змінюється у нього самодокорами і муками совісті. Гамлет усвідомлює, що він не кращий за злочинця, якого повинен покарати.

Аналізуючи проблему «мортидо», Фрейд вважає агресивність вродженою і невикоренимою рисою людини. Приглядаючись до будівництва соціалізму в СРСР у 1930-ті роки, Фрейд пише, що комуністи помилково вважають людину доброю від природи, але зіпсованою інститутом приватної власності. Знищення приватної власності не вирішує проблему агресивності, тому вчення про всезагальну рівність є «безмірною ілюзією», адже сама природа встановила нерівність фізичних та розумових здібностей.

Одне з важливих понять у теорії Фрейда - «витіснення» (пригніченість, репресія). Це процес переміщення небажаних уявлень у сферу несвідомого. Оскільки уявлення, які витісняються, зберігають усю свою енергію, вони прагнуть повернутися до свідомості, яка чинить опір. Виходячи з цього, Фрейд вводить поняття «сублімації», що являє собою процес, який веде до розрядки енергії інстинктів у неінстинктивних формах поведінки. Цей процес включає переміщення енергії від об'єкта інстинктивних прагнень до об'єктів іншого роду; трансформацію емоцій, які супроводжують діяльність (десексуалізація, дезагресифікація); звільнення діяльності від диктату інстинктів; перетворення діянь на соціально допустиму форму. За допомогою поняття «сублімація» Фрейд намагається вивести вищі психічні функції з нижчих, пояснити такі явища, як наукова діяльність, художня творчість, філософське пізнання істини тощо. На його думку, внутрішні психічні конфлікти, дитячі комплекси, невротичні симптоми перетворюються на художню творчість. «Сублімація», з точки зору психоаналізу, - один з найкращих засобів вирішення психічних конфліктів, які в противному разі призвели б до неврозу.

Фрейд вважав, що психоаналіз може бути використаний для пояснення і врегулювання суспільних процесів. Зокрема, людина може оволодіти своїми інстинктами, пристрастями і свідомо керувати ними в реальному житті. Завдання психоаналізу, на його думку, якраз і полягає в тому, щоб несвідомий матеріал людської психіки перевести у сферу свідомого і підкорити своїм цілям.

Тяжіння до Фрейда стало для багатьох свого роду противагою, яка компенсувала відвернення від Маркса, опримітивізованого в період ленінської і постленінської бюрократії та казенщини. Фрейд, на думку французького дослідника Р. Дадуна, став демоном, який наніс своїм пансексуалізмом ще один удар по нарцисизму, властивому людству. Це був третій удар - після Коперника, який виступив проти космологічного антропоцентризму (населена людьми Земля не є нерухомим центром Всесвіту), і Дарвіна, який своєю «мавпячою» теорією походження людини підірвав антропоцентризм біологічний. Фрейд зруйнував антропоцентризм психологічний і опосередковано поведінковий, особливо наявний у світі сучасної науки, яка вбачає в «несвідомій» сексуальності джерела як альтруїзму, так і агресивності людини.

Концепція Фрейда стала однією з вихідних і визначальних у переході від романтичного гуманізму, на який хворіло і, можливо, хворіє людство (марксизм - різновид такого гуманізму), до гуманізму реалістичного з елементами неминучого трагізму у можливих історичних прогнозах

• Ідеї Фрейда знайшли подальший розвиток у неофрейдизмі, зокрема в теорії Карла Густава Юнга (1875-1961 рр.), одного з його найближчих учнів. Сутність розходжень Юнга і Фрейда зводилася до розуміння природи і форм виявлення несвідомого. Юнг вважає, що Фрейд невиправдано звів всю людську діяльність до біологічно успадкованих інстинктів, - вони мають не біологічну, а суто символічну природу. В основі символічного як частини самої психіки лежать міфи і легенди, які з давніх часів існують як «колективне несвідоме» начало людства і можуть бути відкриті як у магічних віруваннях первісних людей, так і в усіх релігіях світу. Аналізуючи питання художньої творчості, Юнг величезне значення надає міфові як своєрідному джерелу мистецтва і «несвідомому», яке визначає процес створення образу. Акцентуючи увагу на значенні міфу і несвідомого психічного в мистецтві та творчості, Юнг вважає, що діяльність художника повинна розглядатися поза активними, цілеспрямованими, свідомими психічними діями.

Вважаючи міф вираженням «колективного несвідомого», властивого всім народам, націям, расам, яке впливає на становлення індивідуальної свідомості, Юнг робить спроби створити «архетипи» як формальні зразки поведінки або символічні образи, на основі яких оформлюються конкретні, наповнені змістом, відповідні в реальному житті стереотипи свідомої діяльності людини. «Архетипи» діють у людині інстинктивно. Відповідно до цього Юнг розрізняє існування двох типів особистості: екстравертна та інтровертна (екстраверт та інтроверт). У першому випадку об'єктивно психологічне явище стає над суб'єктом. Інтроверсія -процес, при якому суб'єкту належить визначальна цінність. У структурі кожного з цих двох типів ми знаходимо конкретний вияв інтелектуальних, емоційних, сенсорних, інтуїтивних здібностей. Особливого значення Юнг надає інтуїтивним здібностям з притаманним їм, як він вважає, несвідомим -ірраціоналізмом і суб'єктивністю. Юнг підкреслює роль інтровертної інтуїції, яка створює особливі типи особистостей: мрійника, фантаста, ясновидця і художника.

К. Юнг проводить чітку межу між індивідуальним і колективним несвідомим: перше відображає досвід окремої людини і складається з переживань, які колись були свідомими, але втратили свій свідомий характер внаслідок забуття чи пригнічення. Колективне несвідоме — це загальнолюдський досвід, характерний для всіх рас і народів, у якому заховано сліди пам'яті людського минулого, а також долюдський тваринний стан.

Поєднавши у своїй теорії ідеї міфу-символу як джерела мистецтва з інтуїтивною здатністю, що переважає в реалізації задуму, Юнг акцентує увагу на творчих здібностях, розглядаючи їх як відхилення від норми. Інтуїцію - ірраціональну, несвідому - Юнг перетворює на містичну силу, яка спонукає до творчості.

• Послідовники психоаналітичної філософії неофрейдисти Альфред Адлер (1870-1937 рр.), Еріх Фромм (1900-1980 рр.) на основі базових ідей цієї теорії прагнули пояснити соціальне влаштування життя людей. Наприклад, Е. Фромм намагається синтезувати ідеї молодого Маркса з екзистенціалізмом і психоаналізом. В особистості немає нічого вродженого, всі її психічні прояви - це наслідок перебування в різних соціальних середовищах. На відміну від марксизму, Фромм виводить характер формування не від впливу соціального середовища, а з «подвійності» людського існування: «екзистенціального» та «історичного». В екзистенціальному бутті людина перебуває між життям і смертю, на суперечності життя реагує різноманітними способами відповідно до свого характеру і культури.

• Історичні суперечності, що є необхідною частиною людського існування, створюються і вирішуються людиною як у процесі її власного життя, так і в процесі історичного розвитку. Як пропагандист «здорового суспільства», усунення історичних суперечностей Фромм пов'язує зі створенням гуманістичного суспільства. Він покладає великі надії на введення «гуманістичного планування», активізації індивіда шляхом створення методів «гуманітарного управління», поширення нових форм «психодуховної орієнтації». Фромм висуває ідею створення невеликих спільностей, які відзначатимуться власною культурою, стилем життя, манерою поведінки, заснованих на загальних «психодуховних орієнтаціях». У результаті зникне експлуатація, такі відносини між людьми, як панування та підкорення.

«Важливі не гіпотези про природу та її творіння, а благо людської душі; і сьогодні це настільки ж істинно, як у часи Вед або Будди».Е. Фромм.

3. екзистенціальні теорії сучасності.

Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Покоління інтелігенції, яке пережило першу світову війну та прихід до влади фашизму, ця філософія зацікавила перш за все тим, що вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань. Однією із складових частин цієї течії став екзистенціалізм.

Джерела екзистенціалізму у вченні Сьорена K'єpкeгopa (1813—1855), який першим сформулював поняття "екзистенція", — "внутрішнє" буття, що поступово переходить у зовнішнє. Значно вплинули на формування та розвиток екзистенціалізму також "філософія життя" і особливо феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859—1938). Основна ідея феноменології — неможливість взаємного зведення і в той же час нерозривність свідомості і людського буття, особистості і предметного світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури — згодом трансформувалась у теорію екзистенціалізму.

У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної течії є: в Німеччині — Мартін Гайдеггер (1889— 1976), Карл Ясперс (1883—1969); у Франції — Жан-Поль Сартр (1905—1980), Альбер Камю (1913—1960), в Іспанії — Хосе Ортега-і-Гасет (1883—1955); Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. Представники екзистенціалізму не робили спроб проникнути в методологічні аспекти науки чи розкрити природу моралі, релігії, мистецтва. В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристики людського буття.

Фундаментальна онтологія М. Гайдеггера.Гайдеггер порушує питання про необхідність пізнання найфундаментальнішої основи світу — буття як такого, буття самого по собі. Вся попередня філософія (за винятком хіба що досократиків) була пізнанням лише сущого, оскільки була пізнанням метафізичним. У чому ж полягає суть метафізичного пізнання, суть метафізики? «Метафізика, — роз'яснює свою позицію Гайдеггер, — репрезентує суще у його бутті і таким чином мислить буття сущого, не бачачи їх відмінності. Метафізика не ставить питання про істину самого буття, а не ставить його вона лише тому, що це питання просто недосяжне для метафізики як такої»'. «Метафізика забуває буття як таке. Забування буття — це прихована, але постійна перепона, щоб поставити питання (про сенс буття) всередині метафізики». Адже, міркує Гайдеггер, метафізика — це таке сприйняття навколишнього світу, за якого будь-яка дійсність виступає у формі предмета (нім. Gegenstand — предмет, те, що протистоїть людині як зовнішнє, «чуже»); предметне ж відношення в пізнавальному процесі є результатом суб'єкт-об'єктного відношення, або суб'єктивності, оскільки суб'єкт, цілком природно, є «творцем» об'єктів: адже об'єкт є те, на що спрямовано діяльність суб'єкта, що підлягає діянню суб'єкта. Звичайно об'єктом стає частина буття — суще, на яке безпосередньо й спрямовується пізнавальна дія суб'єкта, об'єкт — це своєрідна «маска», що і стає предметом безпосередніх пізнавальних зусиль суб'єкта, «ховаючи» під собою (роблячи «зовнішнім», замежовим, отже, недосяжним для пізнання) саме буття.

Людина в своїй масі мислить «метафізичне» (традиційно) за звичними, готовими схемами. Чомусь вважається, що традиційне найлегше, найзрозуміліше, а це помилка, оскільки традиція засвоюється не як дійсне розв'язання проблеми, наслідком чого постала традиція, не як саме питання, а лише як готова відповідь. Сенс гайдеггерівського розуміння істини як відкритості — істинне те, можливості чого мені відкриті; що ж до помилкового, то це закрите, завершене, цілком об'єктивоване. Традиція, що виступає як саме собою зрозуміле, стереотипне, стандартне, — така традиція ховає від нас саме те, що вона, на перший погляд, робить «зрозумілим» і навіть «загальнозрозумілим». Те, що «зрозуміле» всім, «загальнодоступне», є незрозумілим кожному окремо, оскільки для розуміння потрібна реалізація саме моїх можливостей.

Філософія Гайдеггера є спробою якомога ближче наблизитися до самого буття, до речей самих по собі. Для цього, вважає він, слід «відмислити все те, що говорила про речі вся попередня філософія («метафізика»)». Але відмислити треба не саме мислення, яке «виводить на очну ставку з речами». Для цього Гайдеггер широко використовує відкриту Гуссерлем «здатність мислення говорити» («саморозкриватися»). Проте його цікавить не саме по собі мислення, а його зв'язок зі світом, через який «говорить сам світ». Людське існування, за Гайдеггером, «вбудоване» у світ, тому світ являє себе через людину. Тому філософія повинна «повернутися до джерел».

Екзистенційне буття людини є, за Гайдеггером, принципово часовим феноменом, причому часові характеристики людини набувають значного структурного розмаїття, визначальну роль серед якого набувають часовість (Zeitlichkeit) та історичність (Geschichtlichkeit). Часовість, що виступає у трьох часових «екстазах» — теперішньому, минулому і майбутньому, переживається людиною як конечність людського існування (від народження до смерті). Різновидом часовості виступає так званий світовий час (Weltzeit), який є спільним для всіх людей часом і тому датований (поділений на дні, місяці, роки тощо) часом — це час людського співбуття (Mitsein). Іншим різновидом часовості виступає вульгарний (об'єктивний) час. Це, так би мовити, «чисте тепер», оскільки цей час орієнтований на нескінченність, вічність. У межах вульгарного часу людина вважає себе ніби «безсмертною»: «У мене ще є час, я ще зроблю те, те, і те .». Нарешті, ще один різновид — історичний час. Цілісне людське існування простерте між народженням і смертю, відбувається, здійснюється, що виражається німецьким словом geschehen, від якого походять слова Geschichte (історія) та Geschiehtlichkeit (історичність).

Історія у такому значенні орієнтована не на минуле, а на майбутнє. Адже ми щомиті обираємо новий напрям ходу історії, надаємо минулому іншого продовження. Тому історія визначається в екзистенціалах долі і продовження (про це вже йшлося раніше). «Якщо доля конституює початкову історичність існування, то історія не має свого істотного значення ні у минувшині, ні в теперішності у їх зв'язку з минулим, а у справжньому здійсненні екзистенції, яке випливає з майбутнього існування». Але в такому разі внаслідок одночасності часових «екстазів» минулого, теперішнього і майбутнього у часовості історія втрачає ознаки розвитку, прогресу, поступальності тощо, —вони замінюються екзистенціалом повторювання. І справді, ми самі надаємо історії значень «розвитку», «прогресу», «регресу», «реставрації», «реакції» тощо лише постфактум, коли історичний рух уже здійснився, тобто ми впорядковуємо історичні події і факти вже після того як зреалізувався певний інтервал історичного руху у світлі не тих задумів, якими керувалися учасники минулих подій, а у світлі тих реальних значень, яких набули результати здійснених відповідно до минулих задумів дій тепер, у майбутньому відносно часу, коли ці дії задумувалися.

Для оперування фактами минулої (здійсненої) історії ми можемо вільно повертатися до будь-якої події на будь-яку відстань у минуле з тим, щоб підтвердити (або спростувати) теперішнє тлумачення цих фактів (майбутнє відносно їхнього власного часу). Сказане є підставою для періодичного переписування історії людьми наступних епох, оскільки «останній» (найпізніший) результат минулих подій стає виразнішим, точнішим, істиннішим лише у якомусь більш віддаленому майбутньому.

Міркування Гайдеггера про розуміння і тлумачення як способів осягнення можливостей самого буття, як корелята скерованого на нього інтенційного людського буття (Dasein) дали істотний поштовх для розвитку герменевтичних досліджень одного з найвизначніших представників сучасної філософської герменевтики Г.-Г. Гадамера (нар. 1900 p.).

Екзистенціальна філософія К. Ясперса.К. Ясперс (1883—1969) поряд з Гайдеггером вважається засновником німецького екзистенціалізму.

Уже в одній із своїх ранніх праць («Психологія світоглядів») Ясперс відкидає думку про психічні хвороби як хвороби мозку — їх корені «в індивідуальних глибинах особистості», у її приватних можливостях. Діагноз хвороби «нашої доби» — панування «масового існування» над особистістю. Ясперс формулює поняття необхідної форми життєдіяльності, яка є чимось подібним раковині молюсків (Gehause). Вони бувають чимось самоформованим, змінним, але бувають і жорстко-незмінними, які ми просто приймаємо. Всі вони є раціональними формами, які протистоять «внутрішній» людині як щось упорядковане, відповідне правилу, подібне рецепту, необхідне. Спільним для всіх таких форм є їх раціональність. Останнє ж не помічає ірраціональності (часом навіть абсурдності) життя, оскільки раціональність розглядає живе як випадок і не бачить ані антиномічності, ані ірраціональності реальних життєвих ситуацій. Раціональність, інакше кажучи, «бачить» лише речове буття. Але ж буття речей «нічого не знає про себе; я — мислячий суб'єкт — знаю про нього. Якщо я мислю собі це буття, як воно існує незалежно від своєї предметності для суб'єкта, тобто не як явище для іншого, то я називаю його бутгям-в-собі. Але це в-собі-буття недосяжне для мене, оскільки при першому доторканні до нього я роблю його предметом і тим самим явищем як буттям-для-мене. Буття, яке існує для себе, у якому зв'язані одне з одним буття і свідомість, я знаю тільки в собі».

Повне розмежування світу об'єктивного й мого (суб'єктивного) світу неможливе. В бутті існують обидва світи, діалектичне міняючись місцями — то мій світ стає частиною об'єктивного світу, то останній стає перспективою у моєму світі. Саме тому наука нездатна знати буття, оскільки воно є єдністю об'єктивного й суб'єктивного світів, а наука фіксує лише об'єктивний, розриваючи і фрагментуючи тим самим власне буття. Людина ж пізнається наукою лише у своєму наявному існуванні як емпіричний, психофізичний об'єкт. Справді ж людське в людині — екзистенція — недосяжне для науки. «Людина знаходить у собі те, чого не знаходить будь-що у світі, — щось непізнаване, неаргументоване, непередбачуване, таке, що «вислизає» від будь-якої дослідницької науки». Екзистенція — «існування, яким воно саме існує, ніколи не є всезагальним і тому не є випадком, який, як особливе, може бути підведений під загальне». Екзистенція «є буття, яким я є сам, як існування. Воно є я, оскільки я не роблю себе об'єктом. У ньому я знаю себе незалежно, без того, щоб бути спроможним бачити те, що я називаю своєю самістю. Я живу в його можливостях тільки у їх здійсненні я є я сам. Якщо я хочу його «схопити», воно зникає, оскільки не є психологічний суб'єкт. В його можливостях я чую себе укоріненим глибше, ніж у тому, у чому я, об'єктивно виникаючи, осягаю себе як організм — родова істота».

Тому екзистенцію не можна визначити, її можна лише описати.

Ясперс заперечує старе, догматичне уявлення про науковість як загальнозначущість і пропонує прийняти нове — багатозначне — про можливість різноманітних тлумачень, а не єдине загальнообов'язкове пояснення. На противагу науці Ясперс висуває ідеї «філософської віри», «прояснення екзистенції» і «трансцендування».

Філософія, за Ясперсом, пізнає те, що «ніколи не може стати предметом». Навіть комунікація як взаємодія двох свідомостей є інтуїтивною. Філософську віру, проте, все ж не можна тлумачити як ірраціональну. Філософія взагалі завжди користувалася поняттями й категоріями як свого роду знаками, мета яких «привести в рух мислительну діяльність». Але в жодному разі не можна абсолютизувати роль таких «знаків», що часто робилося в останні століття.

Екзистенціалізм Сартра та А. Камю.Ж.-П. Сартр (1905—1980) — видатний французький письменник, драматург, філософ, один із провідних представників французького екзистенціалізму.

У своїх довоєнних працях філософсько-психологічного спрямування (написаних під сильним впливом феноменології Гуссерля) Сартр висловлює думку про необхідність виявлення специфічно людської сфери життєдіяльності людини. Тільки знання особливостей цієї сфери може відкриті, цілях до виявлення специфічно людського в людині. В пізнавальній діяльності в цьому плані можна виокремити уяву (фантазію), у соціально-життєвій діяльності — мораль. Тільки в цих формах діяльності поведінка ініціюється самим людським індивідом, тобто свободно (в інших формах поведінки, наприклад економічній, «ініціатива» активності виходить від зовнішніх — «речово-тілесних» — чинників: органічно-тілесних потреб, технічного рівня розвитку виробництва тощо). Але це були лише перші підходи до «прояснення» екзистенційної специфіки людського буття.

Програмною працею Сартра с книга «Буття і ніщо» (художньо-суб'єктивну рецепцію філософського змісту цієї книги знаходимо в романі «Нудота»). Як і всі екзистенціалісти (ми вже відзначали цю особливість), ядро своєї філософії Сартр знаходить у феноменології Гуссерля. Тож міркування свої Сартр починає з буття феномена, інтенційної активності свідомості, корелятивного характеру пізнавальної даності буття свідомості та ін.

Феномен є тотожним своїй даності, є те, що є («дано»), не має «поза собою» якоїсь «схованої», відмінної від своєї «даності» реальності. Він «сам себе показує». Так феноменологія долає дуалізм зовнішнього і внутрішнього, явища і сутності. Феномен пізнається («схоплюється») безпосередньо внаслідок своєї даності — інтуїтивно. Отже, феномен є внутрішнім, інтенційним змістом (корелятом) свідомості.

Буття феномена, однак, не вичерпується його даністю і тому відрізняється від самого феномена тим, що феномен е (стає) існуванням лише остільки, оскільки він, «розкриваючись» (будучи «схоплюваним»), «перевищує» (наповнює змістом) свідомість про себе. Інакше кажучи, буття феномена («суще») відрізняється від феномена буття (буття як такого) тим, що останнє вимагає трансфеноменальності (виходу за межі буття феномена, або, як сказав би Гайдеггер, буття лежить за межами буття сущого). Тобто не є просто наявністю (буттям феномена), сущим (онтичним), а є трансцендентним (онтологічним).

Неантизуюча (заперечно-визначувальна) діяльність людини діалектична. В цьому коріниться людська свобода, що є ядром специфічно людського (pour-soi) буття-екзистенції. Людина, за Сартром, постійно долає власну ситуацію, заперечуючи наявне (суще) і створюючи нове. Тому свобода реалізується у постійному подоланні ситуації. Людина завжди свободна. Вона не є спочатку тим, щоб потому бути свободною — «немає відмінності між буттям людини і свободним буттям».

Способом буття свободи є туга, яка виступає екзистенційним феноменом. Екзистенційна туга (1'angoisse) має свої емпіричні вияви — нудоту (nausea), страх та ін. Солдат перед боєм боїться смерті — це страх, але коли солдат перед боєм боїться свого страху — це туга (приклад Сартра). Тому свобода важко переживається людиною (згадайте Достоєвського: здобувши свободу, людина відчуває тягар відповідальності і тому починає шукати, перед ким схилитися). Людина шукає способів «утвердитися» в оцінці інших людей, ніби . «кам'яніє» під поглядом Іншого, як під поглядом міфічної медузи Горгони (згадайте гайдеггерівську анонімну владу іншого над усіма — das Man). Один із героїв Сартрової п'єси «Зачинені двері» заповнює свою кімнату дзеркалами, щоб щохвилини «бачити себе збоку», «об'єктивно». Шукаючи певності, солідності, опори, людина ніби боїться своєї свободи, постійно втікаючи від неї у «недоброчинність» (mauvaise foi).

Наголошуючи на унікальності й неповторності (неузагальнюваності й невизначуваності) як специфічних рисах людського буття, екзистенції, Сартр (як і К'єркегор, і Гайдеггер, і Ясперс) вважає ці характеристики співмірними з якісною специфікою самої реальності, з її «відкритістю», репрезентованою «феноменами» самого буття, які «самі себе показують». Всупереч кількісно-калькулюючій методології «позитивістського» (раціоналістичного) інтелекту, абстрактно-узагальнюючого розуму, який «ховає» справжню реальність під цупким монотонно-усереднюючим покровом числової символіки, «проголошуваної істиною всесвіту», Сартр пропонує єдино адекватним методом осягнення реальності діалектику в усьому розмаїтті її екзистенційного, феноменологічного, герменевтичного та інших підходів. Але головне при цьому те, що ця діалектика рішуче пориває з віковічною теоретизуючою традицією методології. «Діалектика, — рішуче заявляє Сартр, — не «споглядається ззовні», а «схоплюється в процесі живої практики». Ніхто не може «відкрити діалектику, лишаючись зовні розглядуваного об'єкта . Діалектика як жива логіка дії не може постати перед споглядальним розумом; вона одкривається в ході практики як її необхідний момент». Отримуване у такий спосіб знання є не пояснення, а безпосереднє розуміння, яке «означає відтворення самого діалектичного руху . Зрозуміти себе, зрозуміти іншого, існувати, діяти — все це один і той самий рух».

Такими міркуваннями Сартр вводить в основну тематику своєї двотомної праці «Критика діалектичного розуму», де він робить спробу визначити з позицій проголошеного ним підходу специфіку історичного пізнання (ми вже знайомилися з подібними спробами Гайдеггера і Ясперса). Сартр у своєму дослідженні розкриває складну взаємодію індивідуального людського буття — екзистенції — і суспільної організації («серії»), яка всіляко протистоїть неповторності людського індивіда. Автор показує, як конфлікт людського індивіда і «серії» призводить до появи нових спільнот —«груп», які, ставлячи своєю метою сприяння розвитку суверенності індивіда (права і свобода людини), водночас переживають процес переродження (під дією складних діалектичних процесів, які ведуть до деградації діалектики, що виявляється у виникненні під впливом процесів відчуження людини в суспільному житті негативних феноменів «анти-практики», «пасивізованої практики», «практико-інертного»).

А. Камю (1913—1960) — французький філософ-екзистенціаліст, письменник, драматург.

Питання про сенс життя постає, як правило, зненацька, і якщо не знаходиш на нього позитивної відповіді, то мимохіть приходить думка про «безглуздість повсякденної метушні», і тоді з'являється почуття абсурду.

Йдеться, власне, про те, що людина тривалий час спокійно живе, не замислюючись над сенсом життя, точніше — вона просто вірить, упевнена, що життя має сенс. Але одного разу, коли приходить втома, наш мозок, наче блискавка, проймає думка: «навіщо»? «у чому сенс життя?». І ми з жахом виявляємо, що ніякого сенсу життя не існує. Ось тут і постає абсурд, який часто приносить відчай — і у відчаї людина може покінчити рахунки з життям. Але, міркує Камю, жодної підстави для відчаю немає. Ми в розпачі, що не знаходимо сенсу життя, у якому так були впевнені; але ж того сенсу ніколи в житті й не було, в усякому разі такого, яким ми його уявляли, — раціонального. Ми його самі придумали, а тепер впадаємо в розпач від того, що немає того, чого й не було (і не могло бути). Треба просто спокійно визнати свою помилку. І не слід тужити з приводу відсутності сенсу життя —будемо приймати життя таким, яким воно є — позбавленим сенсу, будемо жити за принципом: «немає завтрашнього дня». Звичайно ж, це не означає, що нам відтепер не треба складати планів на майбутнє, будемо, як і раніше, це робити, але єдино пам'ятаючи, що ніякі, навіть найраціональніші, життєві плани не здійснюються так, як ми їх планували. Саме так поводиться герой роману «Чума» доктор Рійє. В місті, охопленому епідемією чуми, він спокійно щодня ходить до хворих, робить їм щеплення, хоча чудово розуміє, що від чуми ліків немає. Чума є абсурд, «світове зло», існування якого невіддільне від людського життя. Тому Рійє, коли йому дякують за мужню поведінку під час епідемії, спокійно відповідає: «А що тут особливого? Адже чума це теж життя, та й годі». Камю наголошує, що можна робити різний вибір у житті, оскільки не існує єдиного критерію оцінки (адже немає об'єктивного сенсу), «можна лікувати чуму, а можна й топити печі крематоріїв» — і не тому, що ці способи діяльності рівноцінні в позитивному плані, ні, вони просто рівноабсурдні.

І все ж Камю вказує на певні позитивні критерії оцінки людської поведінки. В «Листах до німецького друга», звертаючись до колеги — філософа-екзистенціаліста, з яким Камю, здавалося б, продовжує поділяти байдужу позицію щодо оцінки людських учинків (як рівною мірою «позбавлених сенсу»), уточнює, що байдужість ця («рівно-абсурдність») торкається лише раціональних оцінок (оскільки йдеться про відсутність раціонального сенсу життя).

 

 

Тема 7. ОНТОЛОГІЯ (ФІЛОСОФСЬКЕ ВЧЕННЯ ПРО БУТТЯ)

 

 


Читайте також:

  1. Антропологічна спрямованість філософії Г.С.Сковороди.
  2. Взаємовідношення віри і розуму, філософії та теології у Фоми Аквінського та пізній схоластиці.
  3. Взаємовідношення віри і розуму, філософії та теології у Фоми Аквінського та пізній схоластиці.
  4. Взаємозв’язок філософії з науками
  5. Видатні представники емпіричного напрямку у філософії Нового часу
  6. Виникнення середньовічної парадигми західноєвропейської філософії
  7. Вчення про світ. Буття людини у філософії і медицині.
  8. Г. Сковорода – родоначальник української класичної філософії
  9. Джерела до історії старої філософії.
  10. Джерела філософії: міфологія, релігія
  11. Діалектичний взаємозв’язок філософії і науки




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
СМИСЛОВІ ОРІЄНТАЦІЇ НЕКЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ | Єдність матерії, руху, простору і часу.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.006 сек.