Єдність матерії, руху, простору і часу.

Категорія матерії. Матеріальна єдність світу.

Смисл проблеми буття.

План

1. Смисл проблеми буття.

Поняття "буття" — вихідне в систематичному філософствуванні. Bono належить до числа найширших і виражає все те, що реально існує: предмети, речі, властивості, зв'язки об'єктів, численні вияви свідомості людини і суспільства, чуття, розуму. У ньому фіксується також складний і комплексний зміст самого існування, причому не лише його факт, а й сенс.

Проблема буття виникла в епоху античності як своєрідна відповідь на її нові потреби. То був історичний час, коли люди почали втрачати віру в богів Олімпу, а міфологію розглядати як вимисел. Наслідком цих змін стало поширення настроїв сумніву і навіть відчаю в суспільній свідомості з приводу стабільності та надійності світу. Виникла тупикова ситуація, вихід з якої запропонувала філософія в особі давньогрецького мислителя Парменіда. Буття, на його думку, — гарант надійності і незнищенності світу та раз і назавжди "заведеного порядку" в ньому. Це — абсолютна думка. Вона єдина, не поділяється всередині себе на суб'єкт і об'єкт, нерухома і немінлива, вічна в часі, позбавлена чуттєвості. Все у світі змінюється. Не змінюється лише буття, тобто абсолютна думка. Тому день завжди змінюватиме ніч, сонце раптово не погасне і люди не зникнуть.

Діалектичне звучання категорії "буття" надав Г. Гегель. Він доводив, що буття переходить у "небуття", а все у світі є становленням. Поняття "буття" — результат відвернення думки від конкретних властивостей речей, предметів, процесів. Головною його суттю є їх існування. З цієї причини проблема буття стала предметом постійного філософського дослідження.

У сучасній філософії виокремлюють аспекти, форми, рівні, підрівні, види, роди буття тощо. Серед основних аспектів буття — предметний, динамічний, реальний і позірний.

У предметному аспекті буття відображається наявна зданість якісної визначеності усього, що існує. Світ предметний, і тому будь-яке буття предметне. Існувати може лише щось. Тільки завдяки абстракції можна уявити безпредметне буття.

Динамічний аспект буття полягає в тому, що будь-яке буття — це не лише наявно даний предмет, а й існування цього предмета як процесу зміни його станів. Бути означає тривати, перебувати в часовій послідовності переходу від одного до іншого, інакше кажучи, змінюватися. Буття, отже, постає як самозаперечення, оскільки містить у собі єдність наявно даної предметності і процесу її заперечення у формі зміни станів сущого. І. Кант цей бік буття вважав визначальним.

У гносеологічному плані, у філософії, часто виокремлюють реальний і позірний аспекти буття. Реальне буття — це незалежне від субъективного відображення існування предметів, явищ і процесів. Ще воно називається ноуменальним буттям (грец. збагнена розумом сутність). Позірне буття — уявлення людини про світ, природу, предмети і явища; впевненість у тому, що вони є саме такими, якими перед нею постають. Воно може бути ілюзорним. Сприйняття світу органами чуття змушує нас із довірою ставитися до результатів досвіду. Але на цьому шляху пізнання ми постійно зіштовхуємося з проблемами його достовірності. Прикладом однієї з них є так звана "геоцентрична проблема", коли нам здається, що Сонце рухається навколо Землі, а насправді все відбувається навпаки.

Буття існує в різноманітних формах.

Засадами їх класифікації виступають способи існування буття, рівні організації матерії, її атрибути, форми руху тощо.

За способом існування буття у філософії поділяється на два світи, або дві реальності, — світ фізичних станів, або матеріальний, природний світ, і світ психічних станів, або внутрішній (ідеальний) світ людини. Перший існує об'єктивно, тобто незалежно від свідомості і волі людей. Другий — суб'єктивно, оскільки це духовність людини, соціальної групи, суспільства в цілому. Отже, є об'єктивне буття і суб'єктивне буття"

Взаємодія матеріальної і духовної, об'єктивної і суб'єктивної форм буття утворюють такі його різновиди як буття "другої природи" і буття людини. Буття "другої природи" — це світ створених людиною речей. Вони — результат опредметнення праці та знань людини, нерозривна єдність природного матеріалу та людської діяльності, її продукт, опосередкований свідомістю людей.

"Друга природа" різноманітна. Це знаряддя праці, промисловість і енергетика, міста і села, оброблені поля і сільськогосподарські угіддя, радіостанції і телецентри тощо. "Друга природа", отже, порівняно з "першою природою" (світом фізичних станів), є природно-духовно-соціальною реальністю, "полем" людської цивілізації і культури. Вона об'єктивна і тому, що початковим, первісним у ній є природна реальність, яка розвивається за певними законами, незалежними від людини і людства; і тому, що кожна людина і кожне покоління людей отримують "другу природу" незалежно від своїх бажань та інтересів. Буття "другої природи", очевидно, двояке — об'єктивне і суб'єктивне. Воно є результатом перетворення людиною матеріалів природи, водночас воно відносно самостійне. Людина постійно удосконалює свою взаємодію з "першою природою" і навіть вступає з нею в конфлікти: екологічні, енергетичні, продовольчі, демографічні та ін., одночасно створюючи нові способи взаємодії з нею.

Буття людини теж двоїсте. Воно — комплексна єдність природного (речовинного) і духовного, індивідуального і родового, особистісного і суспільного. Тіло людини є "річ серед речей". Воно — частинка живої природи, отже, е причиною того, що людина скінченна, минуща, смертна, робить її об'єктом впливу всіх законів природи, як і законів життя. Скасувати їх або нехтувати ними, люди не можуть. Біологія людини — це специфічний, відносно самостійний і цілісний її світ.

Разом з тим людина є не тільки "першою", але і "другою" природою, діалектичною єдністю тіла і душі. Тіло людини не функціонує без роботи головного мозку, нервової системи, а через них — психіки, духовності в цілому. І навпаки: психіки, духовності без тіла пе буває. Духовне буття людини, знову-таки, двоїсте. З одного боку, воно є свідомим і несвідомим конкретної людини, індивіда, тобто індивідуалізованим буттям духовного, або суб'єктивним духом. З іншого — становить духовний світ групи людей, суспільну свідомість, об'єктивний дух.

Між об'єктивним і суб'єктивним духом наявний складний взаємозв'язок як у процесі їхнього становлення, так і під час функціонування та розвитку. Людська психіка розвивається до рівня свідомості лише в ході залучення індивіда до об'єктивної духовної культури, а об'єктивний дух (світ знань, моралі, релігії і т. ін.) існує тільки через світ свідомості індивідів. Специфіка об'єктивного духу полягає в його здатності зберігатися, удосконалюватися і вільно поширюватися в соціальному просторі та історичному часі.

Отже, комбінації розглянутих та інших форм, родів та видів буття містять у собі:

• буття речей (тіл), явищ і процесів, яке, у свою чергу, поділяється на буття речей, явищ, процесів, станів природи, буття природи як цілого і буття речей і процесів, створених людиною;

• буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей та специфічно людське буття;

• буття духовне, яке поділяється на індивідуалізоване духовне і об'єктивоване духовне;

• буття соціальне, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства в цілому.

Ці та інші форми, роди і види буття не існують розрізнено, вони взаємопов'язані так, що утворюють єдину загальну систему, в якій зникають усі відмінності між ними, окрім однієї — різниці роду і виду, цілого і частини, абсолютного і відносного. Ця всезагальна форма буття характеризується категорією "Всесвіт" ("Універсум").

Усі форми, роди і види буття ще поділяються за рівнями свого існування на актуальне (дійсне) буття і потенційне (можливе) буття, а також ціннісне буття. Тієї чи іншої події ще немає в реальності, але вона може виникнути, як, наприклад, злакова рослина із зернини. Тому можливості, такою ж мірою, як і актуальній дійсності, притаманна ознака існування. Ця ж ознака "бути" ("існувати") належить і цінностям, хоч вони і не є "предметами" самі по собі. Цінності — важлива характеристика буття. Вопи не тільки існують, а й визначають життєдіяльність людини, її ставлення до інших людей, відношення до природи.

Диференціація буття проводиться ще за атрибутами матерії (просторове буття та часове буття); за формами руху матерії (фізичне, біологічне, соціальне буття); за структурними рівнями організації матерії (атомарне, молекулярне, популяційне буття) тощо.

Важливе місце і значення в системі буття та розумінні соціальних явищ належить категорії "суспільне буття". Це одне з фундаментальних понять філософії. Під суспільним буттям мається на увазі матеріальне життя суспільства, його створення та відтворення. Структуру суспільного буття утворюють суспільне виробництво і необхідні для цього умови, у тому числі відтворення самих людей, ті суспільні відносини, що формуються між людьми в процесі матеріальної діяльності. Суспільне буття" насамкінець, зумовлює суспільну свідомість, тобто різні способи духовного освоєння дійсності: мораль, мистецтво, науку, філософію, релігію тощо.

Розглянуті аспекти, форми та види буття утворюють зміст цієї категорії в її широкому значенні. Використовується це фундаментальне поняття і у вужчому розумінні. Термін "буття" часто ототожнюється з категорією "матерія" і навіть із соціальною реальністю. У діалектико — матеріалістичній філософії стверджується, що свідомість обумовлюється буттям і разом з тим певною мірою творить буття. Це один з основних постулатів цієї філософської школи, який виводиться із життя, практики і в пій знаходить підтвердження.

Отже, категорія "буття" на рівні теоретичного світогляду має статус всезагальної абстракції, яка відображає у змісті факт потенційної чи наявної даності усього, що входить до складу реального світу або як нескінченна множина матеріальних речей, або як безліч різноманітних духовних явищ і процесів. Тому за змістом і структурою філософське розуміння буття є найскладнішою проблемою.

2. Категорія матерії. Матеріальна єдність світу.

Поняття матерії. Матерія — сукупність усіх існуючих у Всесвіті об'єктів і систем, всезагальна субстанція, субстрат будь-яких властивостей, зв'язків, відносин і форм руху. Матерія охоплює не тільки усі безпосередньо об'єкти і тіла природи, що спостерігаються, але й ті, що будуть пізнані у майбутньому, з допомогою удосконалення засобів спостереження та експерименту. Увесь навколишній світ людини є матерія, що рухається і має різноманітні форми прояву з усіма формами властивостей, якостей, зв'язків та відносин.

Поняття матерії не дається людині a priori, тобто поза досвідом, а формується поступово і є результат, насамперед, самостійного розуміння людиною Всесвіту. Провідну роль у формуванні поняття матерії у контексті світогляду відіграє життєвий досвід людини, її почуття, переживання, сприйняття зовнішнього світу в тісному зв'язку з власним індивідуальним буттям. Саме такий досвід проектує знання людини про світ, ставлення людини до зовнішнього світу, що створюється, формується в процесі читання, засвоєння філософської, релігійної чи художньої літератури.

Філософська категорія матерії вперше зустрічається у філософських творах філософа Стародавньої Греції Платона, який використовує поняття hyle, під якім розумів субстрат, з якого виникають різні тіла. На думку Платона, матерія не має форми, невизначена й ототожнюється з простором, що має здатність набирати форми будь-яких геометричних фігур. Пізніше в історії філософії уявлення про матерію пов'язувалися з її конкретними властивостями: масою, енергією, простором і ототожнювалися з певними конкретними її видами, наприклад речовиною, атомами корпускулами та ін. Французький філософ Франсуа Волі, тер у статті «Матерія» на запитання фанатика: «Що таке матерія?» - відповідає: «Я знаю про це небагато. Я вважаю матерію просторовою, суцільною, густою, твердою, міцною, що має опір, тяжіння, ділення, рухомість». У сучасній філософії поняття матерія має багато визначень, але най змістовніше сформульовано матеріалістичною філософією Матерія — це філософська категорія, що визначає об'єктивну реальність, тобто світ речей, властивостей, відносин, станів і процесів, які відображаються людськими відчуття ми і існують незалежно від них. Матерія не створюється, не знищується, не вичерпується, матерія вічна і безкінечна якісно і кількісно і має здатність будь-яких форм відображення (відносини об'єкта і суб'єкта, знання), включаючи свідомість. Матерія — загальна субстанція, субстрат будь-яких речей, їх властивостей, відносин і форм руху.

Рівні організації матерії. Невичерпність матерії підтверджується даними сучасної науки, що виділяє різні рівні організації матерії: рівень неживої, живої і соціальної. На неживому рівні матерія існує як речовина, поле, елементарні частинки. Сучасна наука допускає можливість існування множинності світів. Матерія має свій прояв на фізичному і хімічному рівнях. Матеріалізм запозичив у науки уявлення, що в межах деяких планетних систем створюються умови для формування із молекул неживої природи матеріальних носіїв життя. Складаються системи доклітинного рівня — нуклеїнової кислоти ДНК і РНК та білки, клітини, і багатоклітинні організми — рослини, тварини. Особливі рівні утворюють понадорганізмові структури, популяції, зв'язані між собою спільним генофондом, і відтворюють себе у потомстві. Взаємодія біологічних видів, популяцій та навколишнього середовища становить біоценоз, а взаємодія біоценозів утворює глобальну систему життя — біосферу. У системі біосфери відбувається взаємодія літосфери, гідросфери і атмосфери, через атмосферу йде обмін між Землею і Космосом. Дотримання рівноваги між усіма складовими — умова збереження життя на Землі.

Усі рівні організації матерії тісно зв'язані, знаходяться у певній ієрархії і розвитку від відносно простих форм неживої матерії до складніших — живої і соціально організованої. Уявлення про структуру і різноманітність неживої матерії постійно розширюються, поглиблюються стосовно мікро-, макро- і мегасвіту. XX ст. дало набагато більш уявлень про матерію, аніж уся історія людства взагалі. Так, ще на початку століття речовина розумілась як щось безперервне, як сукупність дискретних частинок, тоді як поле пояснювалось як безперервне матеріальне середовище. У сучасних умовах, коли швидко розвиваються квантова фізика, теорія відносності та інші науки, різниця між речовиною і полем розглядається як відносна. І хоча в такій галузі науки ще багато проблем, усе ж наука рухається вперед у розумінні природи як єдності елементарних частинок, постійно досліджує так званий субелементарний рівень організації матерії. В 80 — 90-х роках відкрито і досліджується явище плазми, фізичного вакууму як особливого стану матерії, де є всі частинки і фізичні тіла і багато іншого. Усе це можна вважати підтвердженням ідеї невичерпності матерії, тому що немає меж так званого дна мікросвіту, немає підстав вважати, що дно мікросвіту є.

Організація матерії проявляється також системно. Під системою розуміють сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках один з одним, що утворює визначену цілісність, єдність. Будь-який об'єкт матеріального світу є системою, що характеризується наявністю взаємозв'язаних елементів. Уявлення сучасної науки про елемент не є абсолютним, а виявляється складною системою. Через пізнання зв'язків, взаємодії відкривається таємниця складних систем. Є багато прикладів, що підтверджують системну побудову, організацію матерії. Умова існування систем матерії є здатність до збереження основних зв'язків із сукупністю окремих властивостей, що виникають в результаті взаємодії із зовнішнім середовищем. Структуру систем матерії складають стійкі відносини між елементами. Система матерії — сукупність елементів і їх структури.

Які ж конкретно існують у світі системи матерії? Система неживої природи: елементарні частинки, зокрема анти частинки, поля, атоми, молекули, макроскопічні тіла. Космічні системи: планети, зірки, Галактика, системи галактик Система живої природи: біологічні доклітинні системи, клітина, багатоклітинні організми (рослини і тварини) Серед надорганізованих систем виділяють популяції, види і біоценози. На певному етапі розвитку біосфери виникає окремий вид системи матерії — людське суспільство. Суспільство існує завдяки активній діяльності людей, які с часткою сфери життя планети й активно на неї впливають Найважливішою умовою розвитку суспільства є духовне життя. Люди впливають на природу, перетворюють її. Це перетворення ґрунтується на законах навколишнього світу, приводить до утворення штучної, іншої природи.

Виникнення й розвиток життя на Землі стали не лише об'єктивною закономірністю, але й унікальним етапом еволюції, що її зазнає матерія у процесі саморозвитку. Вважаючи, що єдність світу полягає в матеріальності, то, по-перше, будова об'єктивної реальності характеризується наявністю різних процесів і систем; по-друге, менш складні системи включаються в більш складні, але специфічні закономірності складних систем не зводяться до закономірностей менш складних систем, їх сукупності.

Жива та нежива природа, а також соціально-упорядкована матерія на кожному із своїх рівнів створюють деяку цілісність, що за браком будь-якого з елементів втрачає власну суть. Екологічна свідомість, що характеризує сучасну цивілізацію, передбачає системну своєрідність буття, якісну специфіку рівнів упорядженості матерії, неможливість їх взаємозведення одного за рахунок іншого. Або збалансована цілісність, що розвивається, або деструкція і хаос — нічим іншим світ бути не може. Цей вибір на сучасному етапі розвитку суспільства безпосередньо залежатиме від людства. Системно-структурна упорядженість матерії виявляється також у тому, що це є об'єктивна реальність, сукупність речей, властивостей і відносин, що виконують важливі функції у розумінні світу. Матерія існує лише у формі різноманітних конкретних речей, їх властивостей і відносин, через них, а не поряд з ними. У предметно-практичній діяльності людина має справу не зі всією матерію, а з доволі обмеженою сукупністю форм її прояву, тобто конкретними речами і їх відносинами.

Категорії речі, властивості і відносини — найважливіші універсальні філософські категорії. Ознаки загальності, універсальності обумовлюються, по-перше, тим, що на їх основі суб'єкт відображає світ у всьому багатстві властивостей, зв'язків і відносин і таким шляхом пізнає його природу і структуру; по-друге, всяке пізнання на емпіричному (дослідному) або теоретичному рівні за своєю суттю є не що інше, як пізнання ще невідомих суб'єктів речовинних структур, їх властивостей і нових рівнів відносин. По-третє, знання про будь-який фрагмент матеріального світу завжди можна виразити у поняттях речі, властивості і відносини.

Категорія річ відображає у свідомості дискретну (перервну) структуру навколишнього світу. Форми прояву структурності матерії, її дискретності характеризуються багатоманітністю, відносною відокремленістю і є історично першою формою буття, яку виділила людина. У ході своєї життєдіяльності людина поступово пізнає такі властивості фрагментів буття, як диференційованість, цілісність, перервність, відносну самостійність і багатоманітність, які відображаються категорією річ. Отже, категорія річ — будь-який фрагмент буття, що має відносну стійкість, самостійність, цілісність і визначеність.

Категорія властивість характеризує буття речей у єдності їх внутрішніх і зовнішніх відмінностей. Властивості опосередковують речевість в іншому. Річ через властивості співвідноситься з іншими речами буття, впливає на них, одночасно і сама відчуває їх вплив і підлягає зміні. Беручи участь у різних відносинах, річ не втрачає своїх властивостей, своєї визначеності. Під властивостями, наприклад, трав, відмічає Георг Гегель, розуміють визначення, що не тільки взагалі притаманні тому чи іншому дещо, а притаманні йому остільки, оскільки завдяки їм притаманним йому способом зберігає себе у співвідносинах з іншим. Природно, властивості характеризують визначеність речі внутрішньо, якісно, цілісної сукупності, суттєвих властивостей, і зовнішньо, репрезентуючи річ, у співвідносинах з іншим. Наявність у речей різноманітних властивостей складає об'єктивну основу існування численних видів відносин. Речі не можливо уявити у вигляді чистого субстрату, простої сукупності властивостей або якоїсь чистої субстанції без відносин до інших речей. Георг Гегель підкреслював: «Все, що існує, перебуває у відносинах, і ці відносини є частина всякого існування».

Зміст категорії відносин складає взаємозалежність речей (елементів) певної системи, а також їх відносну стійкість, самостійність. Проблема відносин — одна з основних у сучасному науковому пізнанні. Уже класична фізика висунула вимогу обов'язкового дослідження відносин при вивченні явищ механічного і часового переміщень, кінетичної і потенціальної енергії тощо. Важко переоцінити значення методу відносин при дослідженні хімічних явищ, зокрема, теорії хімічної будови, явища ізомерії та ін. В об'єктивному світі існує різноманітність відносин: суспільні, головні і неголовні, одиничні (окремі) і загальні, органічні і неорганічні, логічні та ін. Взаємодія категорій тріади річ — властивість — взаємодія характеризується взаємозв'язком, взаємоперехідністю, взаємопроникненням (наприклад, при русі капіталу у системі економічних відносин) і єдністю. Категорії річ — властивість — взаємодія відображають світ зі сторони структури і дозволяють зрозуміти світ не як просту сукупність окремих речей, а такий, де всі фрагменти загально зв'язані і взаємодіють.

Поняття субстанції. У філософії під субстанцією розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки самому собі і в самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. Залежно від характеру і загальної спрямованості концепції виділяється одна субстанція (дух або матерія), що називається моністичною (mono — один). Ідеалістичний монізм вважає субстанцію ідеальною, духовною (Платон, Берклі та ін.). Матеріалістичний монізм — навпаки, матеріальною (Демокріт, Френсіс Бекон, Карл Маркс та ін.). Якщо філософське вчення відстоює існування двох субстанцій, то це є дуалізм (dualis — двоїстий), наприклад, дух і матерія одночасно. Рене Декарт, наприклад, вважав, що існують одночасно субстанції матеріальна і духовна. Матеріальній субстанції притаманна властивість — протяжність, а духовній — спроможність мислити. Деякі філософи відстоюють існування одночасно багатьох субстанцій. Такий підхід названо плюралізмом (pluralis — множинний), наприклад, монади у філософії німецького мислителя Готфріда Лейбніца, які є безліч простих та різноманітних субстанцій, що однаково є самостійними, активними та мінливими. В історії філософії точилися тривалі дискусії про суть та природу субстанції, і все ж це викликало до життя ще одне їх пояснення: пантеїстичне (від грецьк. pan — все, teos — бог). Прихильники такого розуміння субстанції — Аверроес, Дуне Скотт, Бенедикт Спіноза, Джордано Бруно та ін. У контексті пантеїзму дискусії здійснювались навколо проблем першопочаткового з'ясування субстанцій, відмови від предметного, субстрактного тлумачення та з розщеплюванням буття на пасивну матерію і активний рух, спроби пантеїстичного синтезу субстанцій буття. Така провідна лінія не збігається з малюнком історичних колізій сперечання, але визначає провідну в європейській культурі тенденцію розвитку. Пантеїсти послабили дуалістичні суперечності різних субстанцій тим, що духовне і матеріальне нібито не протистоять, а доповнюють одне одного: через пізнання природи пізнається Бог.

Глибокі судження про природу субстанції висловлені нідерландським філософом Бенедиктом Спінозою, який стверджував, що субстанція тотожна природі, усій різноманітності її властивостей і відносин. Бенедикт Спіноза говорив: «Під субстанцією я розумію те, що існує само в собі і виявляється саме через себе, тобто те, що, виявляється, не має потреби у вияві іншої речі, із якої воно повинно було б утворитися Під атрибутом я розумію те, що розум виявляє у субстанції як суть, що складає її. Під модусом я розумію стан субстанції, інакше кажучи, те, що існує в іншому і виявляється через це інше». Субстанція — не причина атрибутів і модусів, не їх основа. Субстанція в них і через них виступає, кажучи філософськи, їх системою і цілісною єдністю. На думку Бенедикта Спінози, субстанція є причиною самої себе і що «під причиною самого себе (causa sui) розумію те, суть чого вміщує в собі існування, іншими словами те, чия природа може бути представленою не інакше, як існуючою». Звідси саморух, внутрішні взаємодії субстанції, її активне самовідтворення, вічність її у часі і безкінечність у просторі.
Ще у XVII ст. сформувалось і гносеологічне розуміння субстанції. Початок такому розумінню покладено англійським філософом Джоном Локком, який аналізував субстанції як одні із складних ідей у критиці емпірично-індуктивного обґрунтування ідеї субстанції. Відомий англійський філософ, суб'єктивний ідеаліст Джордж Берклі визнавав лише духовну субстанцію. Англійський філософ Давід Юм відкидав і духовну, і матеріальну субстанції і бачив в ідеї субстанції лише гіпотетичну асоціацію сприйнять і певну цілісність, притаманну повсякденному мисленню. З аргументами Давіда Юма погоджуються сучасні представники позитивізму, лінгвістичної філософії. У дальшому розвитку історії філософії поняття субстанції збагачувалось спочатку припущеннями французького філософа Дені Дідро і німецького мислителя Людвіга Фейербаха, а згодом природно-науковим доведенням, що властивості субстанції не зводяться до механічних. Різке збагачення субстанційних властивостей мало два важливих світоглядних наслідки. По-перше, складалася традиція пояснення світу з нього самого, без залучення надсвітового духу, що, мовляв, колись здійснив першопоштовх. По-друге, усвідомлення відносності людського знання, становлення поняття матерії як абстрактної категорії, формування наукової картини світу. Субстанціональне розуміння матерії породжує неминучий, своєрідний субстанціональний тоталітаризм, що приводить до пояснення речей матеріального світу як простих модифікацій матерії, що не мають внутрішніх причин для розвитку. Недолік усувається, якщо категорію субстанції розуміти з позиції принципу системності. Системний розгляд матерії як субстанції дозволяє адекватно відобразити природний спосіб її існування, правильно зрозуміти зв'язок субстанції зі світом різноманітних речей, їх властивостей і відносин і, врешті-решт, осмислити субстанцію не як особливу основу буття взагалі, яка існує десь поза кінцевими, мінливими речами, а саме буття речей не відокремлено, а в єдиній системі взаємодії одних з одними, зі своєю субстанцією.

Сучасна наука при дослідженні явищ світу користується матеріалістично-моністичним розумінням субстанції, передбачає матерію як об'єктивну реальність в аспекті єдності всіх форм її руху, всіх відмінностей і протилежностей, що виникають і зникають у русі. Так, у 80 — 90-х pp. XX ст. у фізичних теоріях для визначення якості субстанції вживається поняття фізичний вакуум, флуктуації якого визначають відомі види фізичної реальності.

Далі у з'ясуванні змісту поняття матерії як субстанції зроблено крок вперед тоді, коли виникла наука синергетика. Якщо класична фізика формулювала закони для ізольованих систем, яких насправді немає, а є лише ідеалізація, то сучасна фізика намагається точніше описувати реальності і тому формулює закони не тільки для ізольованих систем, але й для систем відкритих. Саме такі системи і складають світ, у якому живемо. Такі системи є безперервним процесом змін, рухаються від хаосу до порядку. Отже, синергетика дійшла висновку, зміст якого протилежний положенням класичної фізики і полягає в тому, що закон змін, тенденція змін у світі не в тому, що кінцеве становище, якого прагнуть усі діючі системи, — не хаос, що стверджувався законом збільшення ентропії, а, навпаки, порядок. У межах синергетичного підходу має місце повернення до вчення стародавньогрецького філософа Емпедокла, який стверджував, що світ рахується від хаосу до порядку. Такий підхід дозволяє розглянути з нових позицій усі основні форми матеріального буття.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
АПОЛОГІЯ «НАДЛЮДИНИ» У ФІЛОСОФІЇ Ф. НІЦШЕ	\|	Єдність матерії, руху, простору і часу.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.056 сек.