СМИСЛОВІ ОРІЄНТАЦІЇ НЕКЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Екзистенціальні теорії сучасності.

Теорія психоаналізу. Фрейдизм. Неофрейдизм.

Ф. Ніцше, О. Шпенглер.

План

ТЕМА 6. СУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ

1. Становлення і розвиток некласичної філософії. А. Шопенгауер,

1. Становлення і розвиток некласичної філософії. Ф. Ніцше, А. Шопенгауер, О. Шпенглер

З середини XIX ст. в європейській філософії починає формуватися нова (сучасна) філософська парадигма. Вона протиставляє пануючому раціоналістичному напряму в класичній інтелектуальній традиції альтернативні орієнтації в змісті філософствування: об'єктивізму -суб'єктивізм, натуралістичному сцієнтизму — гуманізм, раціоналізму - ірраціоналізм, детермінізму - волюнтаризм, механістичній унітарності буття - «вітальний» універсум «несвідомих потягів», активних «вибухів» волі, «життєвих поривів» тощо. В західноєвропейській філософії відбувається серйозне зрушення: на перший план виступають здебільшого суб'єктивістські та ірраціоналістичні концепції.

Некласична (сучасна) філософія демонструє плеяду видатних мислителів, які збагатили філософську культуру глибокими і проникливими ідеями, що відобразили досягнення науки та інші сторони матеріального і духовного розвитку людини. Західна філософія цього періоду - це велике розмаїття шкіл, концепцій і напрямів. Один з них - «філософія життя», центральне поняття якої - «життя» як потік нескінченного, мінливого, невловного раціональними методами пізнання і в той же час творчого і продуктивного для кожної людини існування - протиставляється традиційному поняттю буття як чогось незмінного, основоположного, умодосяжного.

«Життя є те материнське лоно, в якому народжуються всі його прояви: і дрімотна, повна нескінченних можливостей і мрій, нічна свідомість, і денна свідомість, котра породжує філософську думку і наукове знання».

Класична філософія прагнула до систематичної цілісності, моністичної завершеності В основі цього прагнення лежала віра в природну впорядкованість світовлаштування, доступного раціональному осягненню. Вона виходила з уявлення про гармонію між організацією буття і суб'єктивною організацією людини. Укорінена в цьому світопорядку, людина розглядалась як частина історичного прогресу. Всі глибини світових зв'язків, включаючи внутрішній світ самої людини, вважалися доступними для самоусвідомлю-ючого суб'єкта. В основі традиційної етики ліберального суспільства лежали ідеї верховенства людини над природою, пріоритету розуму над пристрастями і віра в нестримний поступ свободи і справедливості.

З другої половини XIX ст. ці традиційні цінності опинилися під загрозою. Розвиток суспільних наук привів до відкриття системи інших моральних цінностей, а розвиток психології - до розуміння того факту, що наша поведінка здебільшого обумовлена причинами неусвідомленими і неконтро-льованими. Область несвідомого виявилася ширшою за область свідомості і значно ширшою за область розуму. Свідомість, розум не могли вже більше претендувати на єдино правильну оцінку реальності. Звідси зміна якісних критеріїв духовно-інтелектуальної діяльності. Місце раціонального самообмеження, стабільності, моральної недостатності і неповноти заступає етика індивідуальної свободи, самоздійснення, повної самореалізації. Виникає новий інтелектуальний напрям - «філософія життя». На противагу класичній філософії, вона сумнівається в історичному прогресі, стверджує відносність істини, ірраціональність соціального поступу і самої душі людини. На перше місце в ній висувається ідея вивчення життя окремої людини, важливості саме його аналізу для філософії. Несвідоме, підсвідоме та інтуїція стають центрами філософської антропології. Смисловим центром цього напряму стає поняття «життя» як первинна, фундаментальна реальність, органічна цілісність.

«Філософія життя», з якої починається сучасна філософія, виникає в другій половині XIX ст., переважно в Німеччині. Основні представники цього напряму - В. Аільтей, Г. Зіммель, О. Шпенглер, А. Бергсон, X. Ортега-і-Гасет, Ф. Ніцше. Останній заявив про себе у всіх сферах новітнього філософського мислення. Поняття «життя» протиставляється поняттю «буття» в класичній філософії. Життя більш первісне, ніж поділ на суб'єкт і об'єкт, матерію і дух, буття і свідомість. Феномен «життя» має складний, суперечливий, мінливий творчий характер.

Ірраціональне у своїй основі, ніколи і ніким не передбачуване, життя може пізнаватися лише позаінтелектуально, інтуїтивно, образно-символічно. Життя - це «живий потік», тому воно не може бути виражене за допомогою філософських категорій класичної філософії, орієнтованих на науку, на пізнання стійкого і незмінного, на принципи тотожності буття і мислення.

Головна формула «філософії життя» - не «життя для культури» (постулат класичної філософії), а «культура для життя». Цим підкреслюється самоцінність, дорогоцінність життя, властиве йому прагнення продовжити своє існування. «Натуралістичний розум» мислителів Нового часу - це розум, який спирається на природничо-наукові критерії науковості Однак успіхи природничих наук (як пізнання речей) різко контрастують з їх безсиллям перед власне людськими проблемами. Адже людина, зазначав X. Ортега-і-Гасет, - це не тіло, не душа, не субстанція, не дух, а життєва драма, котра відбувається в певних обставинах і виявляє себе в часі.

Першим виступом, антитезою раціоналістичній традиції стала творчість представників так званої «філософії життя». їхня ірраціоналістична демонстрація проти споглядального раціоналізму отримала назву «бунт проти розуму».

Видатний представник цього напряму Артур Шопенгауер (1788-1860 рр.) народився в заможній сім'ї в Данцігу (Німеччина). Батьки сварилися, потім роз'їхались, і це, звичайно, відбилося на психології майбутнього мислителя. Проте освіту Шопенгауер здобув ґрунтовну. Завдяки матері-письменниці серйозно вивчав стародавні мови, а в Берлінському університеті - філософію, яку викладали Фіхте і Шлейєрмахер. Зацікавився принципом фіхтеанського суб'єктивізму та ідеями Шеллінга про свободу волі. Шопенгауер мав злопам'ятний характер, його честолюбство і прагнення до слави упродовж тривалого часу залишалися незадоволеними. Пронизаний егоцентризмом, зосереджений на власному «Я», він з особливою люттю нападав на Гегеля, оптимістичний пафос філософії якого суперечив усьому складові шопенгауерівського мислення. Курс, який викладав Шопенгауер у Берлінському університеті (в ті ж години, коли лекції читав Гегель), успіху не мав. Його відвідувало не більше десяти чоловік. Головна праця — «Світ як воля і уявлення» -залишилася поза увагою, видавець зазнав збитків, і більша частина тиражу перетворилася на макулатуру. Все це викликало і посилювало презирство до людей, які здавалися не гідними його. «Книга — це дзеркало», — вважає Шопенгауер, — коли осел дивиться в нього, він не може побачити в ньому ангела». Після невизнання в Берліні Шо-пенгауер переїжджає до Франк-фурта-на-Майні, де веде життя холостяка, вважаючи, що «одружитися — це позбутися половини своїх прав і подвоїти свої обов'язки». Егоцентризм призводить до відчуження від людей, яких він ненавидить і називає «двоногою породою мавп».

У 50-х роках XIX ст. ставлення до Шопенгауера почало змінюватись, бо його основні ідеї уже відповідали «новому часові», про який раніше мріяв філософ. Він стає відомим, Ріхард Ватер надсилає йому примірник своєї тетралогії «Кільце Нібелун-гів» з дарчим написом, у німецьких університетах вивчається його філософська система. Шопенгауер з повним правом може сказати: «Кінець мого життя став світанком моєї слави». Його творчість мала суттєвий вплив на світогляд багатьох письменників, зокрема А. Толстого. Ерудиція та літературна майстерність, характерні для творчості Шопенгауера, зрештою надали популярності філософській теорії мислителя.

Шопенгауер виходить з того, що кантівському терміну «явище» протиставляє термін «уявлення», який обіймає все, що дано нам у чуттєвому сприйнятті. Світ існує тільки як уявлення Матеріальний світ - не що інше, як світ явищ, і його вивчає наука «Світ як уявлення» - це суб'єктивно-ідеалістична інтерпретація раціонального пізнання, дискредитація Шопен-гауером об'єктивного наукового мислення. Він вважав, що наукове світорозуміння ілюзорне, класична філософія - «шарлатанство», а діалектична логіка - «жонглювання абстрактними формулами».

Отже, світ існує остільки, оскільки ми його уявляємо. Таким чином, відбувається перехід зі світу «як уявлення» у світ «як волю». На думку Шопенгауера, помилкою всіх філософів було те, що основним і первинним моментом душі, тобто внутрішнім, духовним життям людини вони вважали мислення і висували його на перший план. Насправді істина проявляється лише у разі підходу до неї не з зовнішнього боку, а з внутрішнього, тобто зовнішньому досвідові і раціональному пізнанню, яке базується на ньому, протиставляється внутрішній досвід, що є основою ірраціонального осягнення «речей у собі». Не в мисленні, а в бажанні (хотінні) суб'єкт виступає сам по собі, розкриваючи свою внутрішню сутність - волю, яка є прин

«Весь світ було б знищено, якби було знищено інтелект або вилучено мозок з усіх черепів. Я прошу вас не думати, що це -жарт; я кажу цілком серйозно, оскільки світ існує лише як наше (і всіх тварин) уявлення, і поза цим уявленням світу немає».А. Шопенгауер

ципом суб'єктивності, на відміну від пізнання як принципу об'єктивності. Воля - первинна, незалежна від пізнання, яке є вторинним, відокремленим від волі. Воля розуміється як універсально-космічний феномен, а кожна сила в природі — як воля. Отже, об'єктивному пізнанню протиставляється ірраціональне пізнання, яке вводить у недосяжний іншим чином світ. Мова йде не про інтелектуальну інтуїцію, а про безпосередню самосвідомість, про інтуїцію, яка має справу не з зовнішнім світом, а з «буттям у собі» того, що саме по собі є «інтуїтивним».

Кожне поняття, думка - лише абстракція. Звідси декартівське Cogito ergo sum («Я мислю, отже, існую») Шопенгауер замінює Volo ergo sum («Я хочу, отже, існую»). В бажанні суб'єкт виступає сам по собі, розкриваючи свою внутрішню сутність - волю, яка є принципом суб'єктивності, на відміну від пізнання як принципу об'єктивності

Основною рисою вчення Шопенгауера є відокремлення волі від пізнання. Воля первинна, незалежна від пізнання, яке є вторинним, незалежним від волі Зі світом як з уявленням має справу пізнання, а світ як воля не підлягає пізнанню, він — різноманітний, невимірний, інтуїтивний. Кожний організм, у тому числі й людське життя, є нічим іншим, як розкриттям волі. На противагу Гегелю, Шопенгауер висуває тезу: «Усе дійсне нерозумне, все нерозумне дійсне». Діяти розумно і діяти морально, вважає мислитель, - це дві несумісні речі. У волі своя власна необхідність, вона не визначається розумом Воля є першим і первісним, виконує роль вершника, який пришпорює коня. Універсальний обєкт волі — «воля до життя». Перше правило волі до життя — інстинкт самозбереження, який веде до егоїзму, що є джерелом усіх вчинків людини. Кожний вчинок є егоїстичним: «Я» і «егоїзм» - це одне і те ж, вони тотожні: якщо зникне останній, не буде і першого. Шопенгауер розрізняє два види егоїзму: один, який хоче власного добра, і другий - гіпертрофований, злостивий, який хоче чужого горя.

У своїх етичних поглядах Шопенгауер висуває «ідеал бездіяльності», самозречення, позаяк щастя - завжди утопічне, ілюзорне, і гонитва за ним робить людину носієм усіх моральних недоліків.

Шопенгауера називають філософом «світової скорботи», оскільки в навколишньому світі відбуваються вічні повторення тра

«Я взяв за основу одну складову частину духу, волю, як щось перше і первинне, іншу ж, яка сама пізнає, або субєкт, як друге, вторинне, а матерію - як необхідний корелят цього вторинного».А. Шопенгауер

гічних станів, у яких винуватцем є воля. Складовою частиною «трагічної діалектики» Шопенгауера є поняття вини Світової Волі. Виникнення Всесвіту і життя в ньому - це стихійно неусвідомлене, а потім усвідомлене гріхопадіння, що тільки частково виправдовується стражданнями, які випали на долю тих, хто живе в світі. Вихід мислитель вбачає в тому, щоб люди спрямували притаманну їм життєву енергію як проти самої цієї енергії, так і проти її джерела - Світової Волі. Найвищі прояви Волі слід обернути на боротьбу проти її ядра, тобто феномен волі повинен знищити саму Волю (наприклад, у природі більш розвинуті істоти, хижаки, знищують менш розвинутих - травоїдних). Як цього досягти? Насамперед необхідно засобами філософського пізнання виявити завдання, які стоять перед людьми, потім - подолати два етапи самознищення Волі. Перший - естетичне споглядання; другий - моральне самовдосконалення, завдяки якому відбувається зміна поведінки в потрібному напрямку.

Шопенгауер через свою ідейну багатоманітність та ідеологічну неоднозначність постійно викликає інтерес Ми знаходимо у нього романтично-аристократичне презирство до порядків суспільства «чистогану», ворожість до народних мас, передчуття майбутніх потрясінь, яких не уникнути буржуазному суспільству, усвідомлення загальних недоліків індустріальної цивілізації в будь-якому її конкретному прояві, зневіру в те, що може знайтися така соціальна сила, яка забезпечить суспільний прогрес В епоху очікування ядерного та екологічного апокаліпсиса невизначеність і невпевненість виникають у досить широких кіл інтелігенції, що й пробуджує почуття і настрої, які хвилювали великого песиміста упродовж усього життя.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Об’єктивний ідеалізм Г. Гегеля.	\|	АПОЛОГІЯ «НАДЛЮДИНИ» У ФІЛОСОФІЇ Ф. НІЦШЕ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.