Об’єктивний ідеалізм Г. Гегеля.

Філософська система Гегеля. Одним з найважливіших спрямувань дослідницької діяльності Гегеля було створення "системи філософії", яка б охоплювала усю сукупність людських знань його епохи в систематизованому вигляді. Для нього як для теоретика дуже важливим було вирішення питання принципових засад здійснюваної систематизації знань, а також питання розчленування створюваної системи. До їх розгляду Гегель повертається кілька разів, уточнюючи свою позицію. Так, першим варіантом було розчленування, що подано в "Феноменології духа". А саме: Дух як система явищ людської свідомості, самоусвідомлення та пізнання; історія інтелектуального розвитку людства від примітивних форм чуттєвості до початку філософських знань; логіка — як система діалектичних категорій, фундамент, на якому виникає наукова філософія природи.

Більш зрілий варіант розчленування Гегель подає в "Енциклопедії": 1. Логіка. 2. Філософія природи. 3. Філософія духа.

Оскільки розробку філософської системи Гегель здійснював в контексті діалектичного мислення, то й характеристики окремих елементів системи і самої системи несли в собі діалектичний зміст розвитку (саморозвитку). Саме в цьому Гегель відходить від шеллінгової "філософії тотожності". Гегель висуває тезу, згідно з якою мислити абсолютну тотожність суб'єкта і об'єкта первісною є фундаментальна помилка. Поняття "тотожність" пусте без протиставлення йому поняття "відмінність": розглядаючи якусь тотожність, ми одночасно фіксуємо і відмінність. Згідно з позицією Гегеля "істинною філософією є не філософія тотожності, а філософія, головним принципом якої є певна єдність протилежного, ця єдність завжди діяльна (рух, зіткнення), а тому під час вирізнення її протилежних моментів завжди тотожна сама із собою". Гегель вбачав можливість кількох варіантів розвитку системи філософського знання. А саме три члени філософського знання, якими Гегель вважає логіку, природу і дух, він з'єднує в таких порядках:

1. Логіка (як всезагальне) — природа (як одиничне) — дух (як особливе).

2. Природа (одиничне) — дух (особливе) — логіка (всезагальне).

3. Дух (особливе) — логічна ідея (всезагальне) — природа

(одиничне).

Цей третій порядок, в якому логічна ідея є серединою, як всезагальною, всепроникаючою, був використаний Гегелем у роботі "Феноменологія духа". Але в більш пізньому розвитку поглядів Гегеля, як в згаданій "Енциклопедії", чіткіше проявляються теоретичні засади його філософської системи, яку він наголошено називав системою "абсолютного ідеалізму", а вихідне поняття системи — "абсолютною ідеєю".

Абсолютний ідеалізм Гегеля пов'язаний зі спробою охопити весь універсум, природний та духовний світ єдиним поняттям, яким була "абсолютна ідея" — першопочаток, або субстанція всього існуючого. В такій якості абсолютна ідея наділяється атрибутом всезагальності, стосовно якого все інше є або кінцева одиничність, або особливим. Абсолютна ідея Гегеля розглядається як всезагальне родове начало. Зі створених засад Гегель піддав критиці своїх попередників — Канта, Фіхте, Шеллінга. Позицію Канта він критикував за припущення "речі в собі", незалежної від мислення. А позицію Фіхте — за суб'єктивізм, перетворення об'єктивного світу в "не—Я", природи — у факт свідомості. Позиція Шеллінга щодо Абсолюту як єдиної загальної субстанції пізнання і природи, сприйнятої спершу, надалі критикувалася Гегелем за захоплення тотожністю мислення і буття.

Діалектична логіка. До Гегеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб'єктивні форми мислення. Гегель не заперечує існування такої форми дисципліни, її корисності для пізнання, називає "її наукою про елементарні форми і закони правильного мислення — формальна логіка. Гегель намагається подолати суб'єктивістське тлумачення логічних форм і дати їх об'єктивне тлумачення як форм живого, реального змісту, форм розвитку всього конкретного змісту світу і його пізнання. Тому він ставить перед логічною наукою універсальне завдання досліджувати усі загальні закономірності розвитку пізнання, мислення як першооснови усього існуючого.

Гегель поділяє свою логіку на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та на суб'єктивну логіку — вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і носить умовний характер). Вся логіка, за його думкою, має об'єктивне значення, збігається з наукою про речі, що осягаються в думках.

Наука про буття, за Гегелем, розглядає дійсність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Синтез чуттєвого сприйняття відбувається у діяннях, які перетворюють фрагменти уявлень про буття в єдину цілісну дію щодо внесення змін у дійсність.

Наука про сутність доводить, що діяння можуть будуватися не тільки під час використання даних органів чуття. Свідомі зміни буття можуть здійснюватись у результаті використання понять про чуттєво недане — сутність. Кожний предмет складається із двох головних властивостей: бути внутрішньо диференційованим, складовим з різних частин, властивостей і бути цілим, єдиним, неподільним під час взаємодії з іншим предметом. Усвідомлення факту, що предмети внутрішньо диференційовані, а разом з цим — єдині, дає змогу використовувати їх, враховуючи чуттєво недані властивості для чуттєво даних змін і, навпаки, істина полягає у тому, щоб розуміти предмет як ціле.

Вчення Гегеля про поняття поглиблювало арістотелівську теорію про форму, яка формує інші форми. Усе, що існує, перебуває у процесі формування ще неіснуючого. Разом з цим неіснуюче перебуває у формі поняття в існуючому в зародковому стані. Тому володіння поняттям уможливлює розглядати існуюче як вже неіснуюче, недійсне, вмираюче буття. Дійсне буття, те, яке пробиває собі дорогу в існуючому (яке визначає суть того, що є, через те, що буде) межує із випадковістю, тими умовами, обставинами, які ніколи не відтворяться, зникнуть як риштування теля побудови храму.

Дійсне буття завжди є інтегруючий результат розмаїття минулого, тому поняття про нього дається у формі конкретної ідеї майбутнього.

Гегель розвиває діалектичну думку про те, що будь-яке начало є нерозвинений результат, а результат є розвиненим началом. Мислення починається з відчуття, походить з емпірії, але це тільки вихідний рівень мислення, початковий етап власної діяльності. Думки, поняття, категорії, що досліджуються Гегелем, утворюють щаблі мислення, що само себе визначає.

Наявні загальні поняття перебувають у безперервному русі, у переходах від одних до інших аж до протиставлення самих собі. У протиставленнях понять відкривається властивість мислення здійснювати переходи від одного до іншого. Розвиток понять відбувається шляхом переходу від однобічностей, абстракцій, бідних змістовно, до понять, багатих різноплановим змістом.

Гегель розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку, такі, як буття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність тощо. Гегелю вдалося довести, що усі загальні поняття взаємопов'язані між собою, що вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого.

Логіка Гегеля є системою, логічна конструкція і зміст її розвиваються шляхом руху від абстрактного (буття) до конкретного (ідея). Цей метод руху логічної науки уявляється Гегелем рухом самої об'єктивності.

Гегелівська ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза — антитеза — синтез. Кожна логічна категорія, як і кожний розділ всього курсу логіки, як і кожна частина філософської системи, в цілому розвиваються тріадичним порядком: буття - сутність - поняття, чутливість - розсудок - розум, одиничне-особливе-всезагальне... Тріадичність самодіяльності поняття — це принцип гегелівської філософії, випливає з його діалектичного методу. Діалектичний синтез протилежностей здійснюється або підкоренням протилежних сторін, категорій третьою, вищою (причина - дія - взаємодія), або встановленням субординації (співпорядаування).

Гегель відрізняв два підрівні діалектичної логіки: розсудкову діалектику, яка здатна звести разом і протиставити протилежні начала, але не може їх синтезувати, показати їх взаємопереходи, та розумну діалектику, що вміє це зробити. Розвиток останньої є

найбільшим історичним досягненням Гегеля. Узагальненим виразом розумної діалектики стали три основні закони: переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення.

Філософія природи. Філософське вчення про природу займає в творах Гегеля неабияке місце, що визначається двома передумовами. Одна з них випливає із загальних засад філософської системи об'єктивного (абсолютного) ідеалізму. Згідно з ним природа є інобуттям ідеї:

"ідея після повної своєї реалізації в стихії чистого мислення" здійснює самозаперечення і переходить в "інобуття", що має зовнішнє до ідеї буття. Природа, на думку Гегеля, є прояв саморозвитку її духовної сутності, яка виявляє себе в категоріях.

Але суттєвою є й інша передумова, а саме — незадоволення загальновикористовуваним у природознавстві способом мислення, осмислення відкритих ним емпіричних фактів. Намагання розкрити зв'язки між різними висновками природознавства, які воно саме неспроможне розкрити, а разом з тим — між різними природними явищами та процесами, які ще не зрозумілі природознавцям, спонукало Гегеля загострити увагу на співвідношенні природознавства ("фізики") і філософії природи. Гегель засуджував натурфілософську тенденцію умоспоглядального заповнення прогалин природничо-наукового характеру, припущення свавілля уявлень. Він намагався відновити втрачене на той час значення філософського узагальнення результатів природознавства. За Гегелем, філософія природи має "підхоплювати" матеріал, який створений фізикою на підставі досвіду, та надати йому подальшого розвитку вже без використання досвіду як підстави для цього.

Головною проблемою для Гегеля стає характер розвитку природи, яку він вирішує на засадах розробленої ним діалектичної логіки. Він сприймає існуючий вже на той час погляд на природу як результат розвитку до найвищого щабля — людини. Але, разом з тим, не визнає тлумачення матеріалістично орієнтованих концепцій, зокрема Ламарка. Гегель вважає, що розвиток природи відбувається не ж наслідок "природного процесу породження", а є лише породженням у лоні внутрішньої ідеї, що становить основу природи. Тому природа, за Гегелем, здійснює сходження від своєї "безпосередності та зовнішності, що є смертю (неорганічний стан) до входження в саму себе, щоб "спочатку стати живою істотою" (органічний світ), а потім породити себе до духовного існування, що означає породження людського роду. Відповідно до цих щаблів розвитку природи (розвитку ідеї як природи) Гегель будує структуру своєї роботи "Філософія природи" — "Механіка", "Фізика", "Органічна фізика". Кожний з розділів, згідно з прийнятою Гегелем діалектичною тріадичністю, розглядає особливі явища, що становлять, на його думку, структуру розвитку природи.

Антропо-соціальна філософія Гегеля. Вчення Гегеля про дух, який він характеризує як завершальний щабель розвитку абсолютної ідеї (після інобуття в природі), по суті є спробою сукупного визначення людини в її соціально-історичному розвитку. Ця спроба втілюється в певній філософії — антропо-соціальній, ідеї якої розвинені у "Філософії духа" та викладені в лекціях: "Філософія історії", "Філософія релігії", "Історія філософії", "Естетика", "Філософія права".

Діяльність ідеї є інтелектуальним цілепокладанням. Мета самопізнання реалізується абсолютною ідеєю за допомогою діяльності людських поколінь упродовж всієї всесвітньої історії. В "Лекціях з естетики" Гегель особливо чітко формулює єдність та відмінність теоретичної та практичної діяльності ідеї. Остання реалізується людиною, яка "робить світ тим, що існує для неї". Завдяки праці людина приходить до самої себе, тобто усвідомлює себе як особистість. Духовність, що виробляється в людині, становить суттєву відмінність людини від природи. За традицією тріадичності розвиток "духа" розглядається Гегелем у трьох формах: суб'єктивний дух, об'єктивний дух та абсолютний дух.

Вчення про суб'єктивний дух Гегель поділяє на: 1) антропологію, предметом якої є "душа", або "дух в собі". Розвиток душі представлений у вигляді тріади — "природної", "чуттєвої" та дійсної душі. Освітлення "природних змін" душі ведеться в плані вікової психології з елементами педагогіки; 2) феноменологію духа, предметом якої є "свідомість", або "дух для себе" в його відокремленні і відношенні. Це найбільш значущий розділ вчення про суб'єктивний дух, оскільки розвиток свідомості охарактеризований у зв'язку з практичним перетворенням та створенням дійсності в процесі трудової діяльності та соціальної боротьби; 3) психологію, предметом якої є "дух як такий", або "сам в собі визначаючий дух як суб'єкт для себе". Суттєва новизна цієї частини вчення пов'язана з тлумаченням "єдності теоретичного і практичного духа" як "дійсно вільної волі", в якій втілений "вільний дух".

У вченні про "об'єктивний дух" (філософія права) Гегель дає своє розуміння всесвітньої історії. Першим щаблем розвитку волі Гегель вважає одиничну волю, завдяки якій деякий суб'єкт стає правоздатною особою. Другий та третій щаблі Гегель розкриває в моралі та моральності як праві суб'єктивної волі. При цьому свої погляди він зіставляє з тлумаченням моралі Кантом і Фіхте. Він вважав за необхідне розглядати моральні визначення в контексті соціальне визначенного буття людей, які вже розглядалися не як абстракції, а як члени різних соціальних утворень. Формами розвитку морального духа Гегель вважає родину, громадське суспільство та державу. Під час розроблення концепції громадського суспільства він використав висновки такої науки як політична економія, що було видатною подією для німецької класичної філософії.

Суттєвим здобутком гегелівської філософії був також висновок про розвиток людської культури, який розумівся досить широко як формування власне людського життя, що суттєво відрізняється від "природного стану", в якому перебували давні люди. Розвиток культури Гегель вважав спрямованим "метою Розуму", яка полягала в тому, щоб наполегливою працею була усунена природна простота. Розвиток культури, в розумінні Гегеля, нерозривно пов'язаний з трудовою діяльністю та її прогресом.

Суспільство у своєму розвитку внутрішньо диференціюється, що виявляє себе у поглибленні системи суспільного розподілу праці. Людина стає частковим елементом цілісного процесу перебудови буття, продукту. Тому індивід втрачає можливість побачити у своєму бутті себе як творця цього буття. Сучасна, для Гегеля, людина перетворюється на істоту з різноманітними інтересами, обов'язками, видами діяльності, що має свою основу в поглибленні структурної диференціації соціальної організації. Людина втрачає здатність усвідомлювати у своїй діяльності реалізацію цілого, спільного з іншими людьми суспільного буття. Лише окремі особистості, з причини їх специфічного суспільного стану, діють свідомо, реалізуючи свою індивідуальну мету як творці дійсного буття. Як приклад Гегель використовує генерала, який усвідомлює свою залежність від бажань, понять інших людей, а тому будує свою дію як інтегруючу різноманітність свідомості різних особистостей. Саме через таких людей, за Гегелем, прокладає собі дорогу від можливого до дійсного буття духа історії, абсолютний дух буття.

Лише вченням про абсолютний дух люди здатні подолати обмеженість своєї свідомості, перетворитися на творців істинного, дійсного буття, а не виконувати роль засобу водіння іншої людини, жити неістинно, бути за межами дійсності, бути духовно обмеженим лише знанням минулого. Для цього слід вивчати саме філософію як єдиний засіб подолання обмеженості, яку накладає суспільна диференціація праці.

Необхідним моментом для створення уявлень про перехід від об'єктивного духа до суб'єктивного є гегелівська філософія історії, предметом якої вважався розвиток об'єктивного духа до його вищої стадії, коли він стає "світовим духом". Моментами і щаблями його розвитку Гегель вважав "духи окремих народів", оскільки вони включені в світову історію. А сам "мислячий світовий дух" виступає у вигляді "вічно дійсної істини", яка керує людськими долями. Трьома щаблями процесу "абсолютного духа" виступають в Гегеля мистецтво, релігія і філософія. Філософію, що постає вищим щаблем "абсолютного духа", Гегель тлумачив як синтез і повне розкриття істин, що містяться в мистецтві і релігії. "Поняття філософії є ідея, що мислить себе", і тим самим наука стає піднесеною до свого начала — логічного принципу, логічне стає також її результатом як духовне.

4. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її минулого та сучасності, ролі в суспільстві і ставлення до релігії. За Фейербахом, у світі починається нова епоха — пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має стати простим чи негативним (в гегелівському розумінні) запереченням релігії. "Якщо філософія повинна замінити релігію, — стверджує Фейєрбах, — то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе — у відповідній формі — те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії". Інакше кажучи, повинна бути якась нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості і знання. Нова філософія повинна стати несхожою і на стару християнську релігію, і на стару "шкільну" філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обидвох. Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову філософію — "релігію" антропологією, "філософією майбутнього". Водночас сам Фейєрбах бачив сутнісні відмінності між філософією та релігією і вказував на них. У релігії сильний бік — її світоглядна ефективність, її близькість до "серця" людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію Фейєрбах вважає родовою ознакою людини — адже в тварин релігії немає). З іншого боку, гегелівська філософія з ії абсолютизацією мислення, раціонального пізнання виявляється, за Фейербахом, раціоналізованою формою теології. Філософія — це неначе "сенс" у релігії. Вона також виростає з сутнісних аспектів людської свідомості. І те, й інше повинна об'єднати у собі "філософія майбутнього", але у цьому об'єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.

Слабкість філософії, за Фейєрбахом, — в її відірваності від "серця", манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути усунене при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна перетворитись у практичну філософію (цей мотив був характерним для усього молодогегельянства).

Найсильнішою стороною християнства, яка уможливила цій релігії стати світовою, легко доходити до "серця" людини, Фейєрбах вважає мораль. Тому природно, що "нова філософія" повинна знайти якусь нову форму морально-етичної свідомості. Фейєрбах здійснив спробу її виробити. Замість християнства та філософії гегелівського типу він запропонував "філософію Людини". Згідно з його гуманістичною концепцією Людина — це найвище у ціннісному відношенні, абсолютна цінність. При цьому слід говорити не про окремих людей, а про їх сутність, тобто про родовий початок. Окрема людина зовсім не є вмістилищем усіх людських чеснот, але Людина як така е нескінченно мудрою, доброю, всемогутньою. Її властивості — це вона сама, а без них (тобто без моральних якостей мудрості, доброти, могутності) Людини зовем немає. В людині все є цінним: емоційне та психологічне життя е не менш важливим, аніж розум. Також вельми важливо, що людина живе в прямому контакті з природою, бо зовнішня природа є близькою природі самої людини. За Фейєрбахом, людська сутність цілком гармонійно виявляє себе в людському існуванні: життя природи та умови буття перебувають у глибокій єдності з людською сутністю.

Отже, людина, за Фейєрбахом, перебуває та існує в гармонійній єдності з власною сутністю, власними якостями ("предикатами"), зовнішньою та внутрішньою природою. Вища ж єдність проявляється в моральному наповненні цієї гармонії, яка реалізується у імперативі, вищому законі для Людини. Цей закон полягає у вимозі ставитися до людини як до найвищої цінності, як до Бога. При цьому людина ставиться до себе як до Бога, коли вона бачить божественне у іншій людині. Запозичена в християнстві заповідь любові до Бога і ближнього перетворюється у Фейєрбаха на основний моральний закон. Саме Любов (як домінуюче в людському ставленні до Бога) наділяється в Фейєрбаха родовим смислом—це любов статева, родоутворююча, що включає в себе і любов до дітей, тобто до продовження самих себе, свого Я. За Фейєрбахом, відносини між людьми повинні включити в себе закон Любові як деяку надцінність, дати йому увійти в "серце" людей, змінюючи вплив релігії.

Фейєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення християнських ідей. Фейєрбах віддав чи приписав Людині лише ті якості ("предикати"), які релігія приписувала Богу. На його думку, Бог — це відчужена та об'єктивована сутність людини (або, інакше кажучи, Бог є деяким символічно закодованим зображенням суто людських властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою людей, і корениться, за Фейєрбахом, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її дійовості в історії. Але недостатньо лише розуміти природу релігії, вважає Фейєрбах, — критикувати її означає зводити, або редукувати, релігійні образи та цінності до їх земних прообразів. Перетлумачений таким чином зміст релігії саме й веде, за Фейєрбахом, до справжнього розуміння сутності людини.

Фейєрбахівська філософія виявила значний вплив на формування світової філософської думки, зокрема — на молодогегельянство та марксизм. Хоча майже відразу ж вона була піддана критиці сучасниками мислителя, але фундаментальність порушених Фейєрбахом питань та глибина його спроби відповісти на них дає підстави відвести йому належне місце серед гігантів світової філософської думки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Критична філософія І .Канта.	\|	СМИСЛОВІ ОРІЄНТАЦІЇ НЕКЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.