Ідеалізм Платона

На початку IV століття до н.е. в Греції виникла система об’єктивного ідеалізму IIлатона, що є найбільш розвиненою ідеалістичною філософією стародавнього світу. Платон (428-348 рр. до н.е.), ідеолог афінської рабовласницької аристократії, виступив з численними творами, в яких теоретично обгрунтовував ідеалістичний світогляд і переваги аристократичних форм рабовласницької держави перед демократичними. Узагальнюючи і розвиваючи ідеалістичні переконання своїх попередників, Платон вів систематичну боротьбу з матеріалістичною філософією, особливо з вченнями її головних представників-Геракліта і Демокріта.

Первинним Платон визнавав світ вічних, незмінних, самостійно існуючих духовних сутностей, ідеї. Матеріальний же світ він вважав світом вторинним, похідним від світу ідей. Платон всіляко принижував матеріальний світ і прославляв світ ідей. Про всі почуттєві речі він говорив як про скороминущі тіні своїх вічних прообразів – ідей.

Згідно з філософією Платона, матеріальний світ складається з різних мінливих чуттєвих речей: мінералів, рослин, тваринних, людей, а також з предметів, що виробляються людьми. Окремі конкретні предмети, наприклад столи, створюються, руйнуються і відтворюються, тобто існують як частини матеріального світу внаслідок того, що в світі ідеї є причина їх буття – завжди собі рівна, вічна і незмінна ідея “стола взагалі”.

Аналогічно цьому в чуттєвому світі існує безліч прекрасних, що створюються людьми, творів живопису, скульптури і інших предметів мистецтва, які, вчив Платон, створюються, знищуються і відтворюються тому, що в світі ідеї є вічна ідея “прекрасного взагалі”, першопричина наявності всього прекрасного в чуттєвому світі. Конкретизуючи свою ідеалістичну схему світоустрою прикладами з області мистецтва, Платон стверджував, що будь-яка картина, наприклад картина із зображенням дерева, є копією з копії, оскільки дійсне дерево, з якого писав художник, являє собою копію існуючої в світі ідеї “дерева взагалі”.

Ідеї, створюючи, з точки зору філософії Платона, первинне і єдино істинне буття, насправді є не чим іншим, як загальними поняттями людини про речі чуттєвого світу, відірваними від цих речей і перетвореними в абсолют, в самостійних істот.

Філософія Платона, що вважає матеріальний світ повторним, скороминущим і незавершеним, а світ ідеї первинним, вічним і зразком досконалості, причиною існування чуттєвого світу, по своєму змісту впритул примикає до релігії.

Характерною рисою філософії Платона, що свідчить про її відірваність від матеріальної дійсності і близькості до релігії, є також і те, що багато які питання, що розглядаються в ній, викладаються в формі міфів або підкріпляються посиланнями на міфи.

Створивши від початку до кінця штучну, придуману ідеалістичну картину світу, розірвавши єдиний матеріальний світ на дві частини – світ ідей і світ чуттєвих речей, Платон, природно, виявився не в силах дати однозначну відповідь на питання про зв’язок між вічними нерухомими ідеями і конкретними мінливими речами. Чуттєві речі Платон іноді розглядав як схожі з ідеями і що виникли внаслідок наслідування їм. У ряді ж висловлювань про ідеї він говорив, що вони присутні в речах як загальне в окремому і т.д. Ці безплідні спроби Платона якось зв’язати ніби первинні ідеї і вторинні по відношенню до них чуттєві речі є наочною ілюстрацією неможливості проведення з позиції ідеалізму послідовного моністичного погляду на світ.

Безнадійно заплутавшись в розв’язанні питання про взаємовідношення матеріального і ідеального, визнавши ідеї першоосновою чуттєвих речей, Платон принизив значення і роль матерії – справжньої основи всього сущого – до другорядної, проміжної ланки між загальними ідеями і індивідуальними речами. “Матерія для Платона негативна категорія; якщо суще по істині, істинне буття... – це ідея, то матерія визначається античним ідеалістом як не суще, не буття... чуттєві ж речі – щось середнє між буттям і небуттям”[16].

Саме вихолощена матерія, позбавлена всієї своєї визначеності і конкретності, худий плід, що зріс на дереві об’єктивного ідеалізму, повинна, за думкою Платона, полегшувати сальто-мортале від ідеї до чуттєвих речей. Матерії надається значення “приємника” ідеї, завдяки якому виникають чуттєві речі як відбитки надчутливих ідеї – своїх зразків.

Філософія Платона, крім вчення про буття як світ ідеї, містить в собі також вчення про пізнання, найважливішими розділами якого є “теорія спогаду”, що вирішує питання про джерело пізнання, і “діалектика”, в якій розглядається метод пізнання і з’ясовується роль абстрактного мислення в пізнанні.

У вченні про пізнання Платон виходив з свого розподілу світу на вічні ідеї і скороминущі речі. Ідеї він вважав об'єктом знання, а речі – об’єктом думки. Знання ідей, вчив Платон, дається абстрактним мисленням, а думка, уявлення про речі, породжується чуттєвими сприйняттями. Все, що пов’язано з чуттєвими сприйняттями, Платон виключав з галузі знання і цілком відносив до галузі думки, що являє собою, за його вченням, як би щось середнє між незнанням і знанням. Абстрактне мислення він трактував як незалежний від чуттєвих сприйнять, абсолютно самостійний процес пригадування людиною того, що його душа споглядала, стикаючись з світом ідеї, коли вона ніби вела незалежне від тіла існування.

Платонівська “теорія спогаду” наскрізь пронизана містикою, в її основі лежить визнання безсмертя душі. Платон вчив, що людина – тілесна істота смертей, душа ж її безсмертна. Коли людина вмирає, його душа, за Платоном, не гине, а лише звільняється від тілесного покривала, як своєї темниці і починає вільно подорожувати в наднебесних сферах, входячи там в зіткнення з світом ідей і споглядаючи їх.

Кажучи про безсмертя душ, Платон визнавав і їх переселення, відкрито демонструючи тим самим в питанні про співвідношення тіла і душі зв’язок своєї філософії з первісною релігією. У діалозі “Федр” Платон поділяв вільно мандрівні душі вмерлих людей на групи в залежності від міри знання ними ідей. Він стверджував, що найбільш знаючі душі вселяться в тіла майбутніх мудреців, аристократів, інші ж, що володіють меншим запасом знань, стануть душами простих людей – землеробців, ремісників і т.п. В своєї “теорії спогаду” Платон прагнув довести, що в душах різних людей містяться в готовому вигляді всі можливі для них знання і що, отже, процес пізнання зводиться ніби лише до мислення як пригадування людьми тих знаннь, які були привнесені їх душами.

Вважаючи предметом пізнання і джерелом знань не конкретні речі, а ідеї, загальні поняття, Платон стверджував, що чуттєві сприйняття не мають ніякого відношення до змісту знань людини. Більш того він характеризував відчуття і сприйняття як перешкоду на шляху до істинного знання, до знання ідей. Визначаючи мислення як розмову душі з самою собою, Платон в діалозі “Федон” вказував, що душа в процесі мислення повинна відмовитися від всього тілесного, від всіх чуттєвих сприйнять. Пізнання, говорив він, є успішним лише тоді, коли душу не бентежить ніщо почуттєве: ні слух, ні зір, ні смуток, ні задоволення. Все значення чуттєвих сприйнять для пізнання, по теорії Платона, полягає лише в тому, що вони дають поштовх мисленню як процесу спогаду.

Платонівська “теорія спогаду” була в стародавньому світі найбільш розвиненою теорією надчутливого знання. Спираючись на цю теорію, Платон обгрунтовував монополію окремих привілейованих людей на відповідні знання, вказуючи, що результати мислення як спогаду в значенні об’єму і характеру знань у кожної людини різні. Виходячи з “теорії спогаду”, IIлатон виключав також всяку можливість поширення знань в маси народу.

Складовою частиною платонівської гносеології, нерозривно пов’язаною з її серцевиною, “теорією спогаду”, є “діалектика”. Платон визначав діалектику як мистецтво вести усну мову, мистецтво ставити питання і відповідати на них. У діалектиці він бачив метод абстрактного мислення, спосіб пізнання, користуючись яким можна відмовитися від всіх чуттєвих сприйнять і поглибитися в процесі мислення як спогаду в світ ідеї. Діалектику як метод пізнання ідеї, і через неї – чуттєвих речей, Платон ставив вище за всі інші правила і приписував їй божественне походження.

“Діалектика” Платона за своїм характером не тотожна ідеалістичній діалектиці в сучасному її розумінні. Ідеї, загальні поняття розглядаються в ній, як правило, поза рухом і зміною, і лише, як виняток, Платон називав поняття текучими і внутрішньо суперечливими. У ряді діалогів він писав, наприклад, про існування таких протилежних понять, як “єдині” і “багато що”, “ціле” і “частина”, “нескінченне” і “кінцеве”, “краще” і “гірше”, “справедливе” і “несправедливе”. Однак, піднявшись до визнання єдності протилежних понять, Платон не дійшов до розуміння протилежностей як моментів одного і того ж поняття.

Хоч в творах Платона і зустрічаються окремі висловлювання про те, що пізнання істини лежить на шляху розкриття змісту поняття єдиної як багато чого, але подібні твердження є для його “діалектики” рідким виключенням. Навіть в діалозі “Парменід”, в цьому, за оцінкою Гегеля, шедеврі платонівської діалектики, аналізуючи поняття “єдине” і “багато що” як протилежні роздільні поняття, Платон прийшов до негативного висновку при розв’язанні питання, чи існує єдине, яке є в той же самий час і як багато що, яке є в той же час і єдиним. Ніхто не може довести, зазначав Платон, що єдине множинне, а багато що єдине. Ідеалістична “діалектика” Платона обмежується оперуванням нерухомими, застиглими поняттями. Вона зводиться до визначення і зіставлення, до розділення і з’єднання понять як незмінної, самостійно існуючої реальності.

Однак при всій обмеженості стародавньої ідеалістичної “діалектики” Платона в ній містяться і елементи, що зближують її з ідеалістичною діалектикою Гегеля. Історичо цінне в Платонівській “діалектиці” полягає в її вимозі точності визначення понять, в підкресленні значення загальних понять для пізнання, в розробці хоч і на помилковій, ідеалістичній основі активної, дійової сторони людського мислення.

Соціально-політичні переконання Платона знайшли своє найбільш яскраве вираження в його вченні про “ідеальну державу”. У цьому вченні Платон виступив як ворог рабовласницької демократії і ревний захисник класових інтересів рабовласників-аристократів. Викладаючи свою теорію “ідеальної держави”, Платон розділяв суспільство на три стани: 1) правителі-філософи, 2) вартові, або воїни, 3) землеробці і ремісники. Відповідно цієї схеми державна влада в “ідеальній державі” Платона належить аристократам, охорона панування аристократів здійснюється вартою (воїнами), а матеріальні блага, необхідні для держави, проводяться землеробцями і ремісниками. Подібна система суспільного устрою передбачала нещадну експлуатацію рабів, а також вільних бідняків з числа ремісників і землеробців з метою створення привілейованих умові життя для купки вибраних аристократів-рабовласників. Кажучи про платонівську “ідеальну державу”, Маркс охарактеризував її як “афінську ідеалізацію єгипетського кастового ладу…”[17].

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Антична діалектика	\|	Матеріалізм в Стародавньому Римі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.031 сек.