Джерела філософії: міфологія, релігія

Для розкриття специфіки філософії важливо хоч би в загальному вигляді уявити собі шлях, по якому колись прийшло людство до філософії, звернутися до перших кроків, джерел філософського мислення, а також до міфологічного і релігійного світорозуміння як передумови філософії.

Міфологія (від грецького mifos – переказ, оповідь і logos – слово, поняття, вчення) – форма суспільної свідомості, спосіб розуміння світу, характерний для ранніх стадій суспільного розвитку. Міфи існували у всіх народів світу. У духовному житті первісного суспільства міфологія домінувала, виступала як універсальна форма суспільного пізнання.

Міфи – стародавні оповіді різних народів про фантастичних істот, про справи богів і героїв – різноманітні. Але ряд основних тем і мотивів в них повторюється. Багато міфів різних країн присвячено космічним темам. Вони містять в собі спроби відповіді на питання про початок, походження, устрій світу, про виникнення найбільш важливих явищ природи, про світову гармонію, безособову необхідність і т.д. Формування світу розумілося в міфології як його витвір або як поступовий розвиток з первісного безформного стану, як упорядкування, перетворення з хаосу в космос, як творення через подолання демонічних сил. Існували також міфи (їх називають есхатологічними), що описували грядущу загибель світу, в ряді випадків з подальшим його відродженням.

Нарівні з інтересом до походження світу багато уваги приділялося і походженню людей, народженню, стадіям життя, смерті людини, різним випробуванням, які стоять на її життєвому шляху. Особливе місце займали міфи про культурні досягнення людей – добуванні вогню, винаході ремесел, землеробстві, звичаях, обрядах. У різних народів міфи зв’язувалися один з одним, шикувалися в єдині оповідання.

Міф – найбільш рання форма духовної культури людства – об’єднував в собі зачатки знань, релігійних віруваннях, політичних поглядів, різних видів мистецтва, філософії. Лише надалі ці елементи отримали самостійне життя, розвиток. Міф виступав як єдина, нерозчленована (синкретична) універсальна форма свідомості. Він виражав світоочищення, світосприймання, світорозуміння епохи, в яку створювався. У міфологічному усвідомленні відтворено поетичне багатство і мудрість різних народів.

Інтелектуальна своєрідність міфу виявилася в тому, що думка виражалася в конкретних емоційних, поетичних образах, метафорах. У міфології зближувалися явища природи і культури, людські риси переносилися на навколишній світ, втілювалися, оживлялися, олюднювались космос і інші природні сили. Ці риси чимсь ріднять міф з мисленням дітей, художників, поетів. Разом з тим в химерній тканині міфологічних образів укладалося і узагальнена робота думки, аналізу, класифікацій, особливого символічного уявлення світу як цілого.

У міфології було відсутнє виразне розмежування світу і людини, думки і емоцій, знань і художніх образів, ідеального і матеріального, об’єктивного і суб’єктивного. Людська думка проведе це розмежування пізніше. У міфології ж все злито, не розчленовано. Це – цілісне світорозуміння, в якому різні уявлення пов’язані в єдину образну картину світу, що поєднувала в собі реальність і фантазію, природне і надприродне, знання і віру, думку і емоції.

Природу міфологічної свідомості треба осмислювати в рамках тієї історичної епохи, в якій вона жила повнокровним життям, була основним способом розуміння світу. Міф виконував різноманітні функції. З його допомогою минуле зв’язувалося з теперішнім часом і майбутнім, формувалися колективні представлення того або іншого народу, забезпечувався духовний зв’язок поколінь. Міфологія закріпляла прийняту в даному суспільстві систему цінностей, підтримувала, заохочувала певні форми поведінки. Міфологічна свідомість містила в собі також пошук єдності природи і суспільства, світу і людини, вирішення протиріч, гармонії, внутрішньої згоди людського життя. Через епос, казки, легенди, історичні перекази міфологічні образи, сюжети увійшли в гуманітарну культуру різних народів – літературу, живопис, музику, скульптуру. Так стародавньогрецька міфологія відображена в творах літератури і мистецтва. Міфами наповнені світові релігії – християнство, іслам, буддизм. Крім того, деякі особливості міфологічного мислення зберігаються в масовій свідомості і тоді, коли міфологія втрачає свою колишню роль.

З згасанням первісних форм суспільного життя міф як особливий рівень розвитку суспільної свідомості зживав себе, зійшов з історичної сцени. Але не припинився початий міфологічною свідомістю пошук відповідей на особливого роду питання – про походження світу, людини, культурних навичок, соціального устрою, таємниці народження і смерті – корінні питання всякого світогляду. Їх успадкували від міфу співіснуючі в століттях дві найважливіші форми світогляду – релігія і філософія.

У пошуку відповідей на світоглядні питання, поставлені міфологією, релігія і філософія обрали різні шляхи.

Релігія (від латинського religio – благочестя, набожність, святиня, предмет культу) – така форма світогляду, в якій освоєння світу здійснюється через його подвоєння на потусторонній – “земний”, природний, що сприймається органами почуттів, і потойбічний – “небесний”, надприродний, надчутливий. Формування штучного (теоретичного, художнього або іншого ) “світу”, на відміну від світу реального, життєвого, предметного, – риса всіх форм його духовного освоєння людьми. Специфіка релігії – в особливому характері її “другого” світу і його смисловій ролі. Основу релігійного світогляду складає віра в існування того або іншого різновиду надприродних сил і в їх очолюючу роль в світобудові і житті людей.

Віра – спосіб існування релігійної свідомості, особливий настрій, переживання, що характеризує його внутрішній стан. Зовнішньою, соціально значущою формою вияву віри служить культ – система ритуалів, що затвердилися, догматів. Суспільно значущі уявлення, почуття, дії поєднуються в релігії, як і в світогляді взагалі, з індивідуальною причетністю людей її ідеям, образам, значенням, з їх особистою творчістю. Те і інше – обов’язкові “полюси”, умови життя релігійної свідомості.

Релігійні уявлення неможливо вивести з почуттів, переживань окремої людини. Вони – продукт історичного розвитку суспільства. Існувало і існує безліч варіантів релігійних вірувань. Такі форми релігій, як християнство, буддизм, іслам, вважаються світовими і до цього дня існує велике число прихильників в різних країнах. Релігія – соціально організована (і організуюча) віра людських співтовариств, форма їх поклоніння “вищим силам”, і тим самим втіленим в них найбільш шанованим даним суспільством цінностям.

Природа релігійного світогляду складна і вимагає ретельного вивчення. Донедавна його оцінка в нашій літературі надто спрощувалася і огрублювалась; воно тлумачилося просто як система “неосвічених” уявлень про світ і людину. Тим часом релігія – певний елемент духовної культури, форма ідеології, що має соціальну природу і функції. Ідейний зміст і суспільні ролі релігійних вчень не однозначні, схильні до історичних змін, переусвідомлення. Яка ж їх сама загальна суть?

Дослідження показують, що в фантастичних релігійних уявленнях про живі сили, непомірно перевершуючі сили людські, “природні”, відображене постійне вторгнення в життя людей “чужих” їм природних і суспільних процесів, несучих в собі межі випадковості, катастрофічності. Таємничі сили природи і історії осмислювалися як “вищі сили”. Релігія розвивалася на грунті свідомої залежності людей від таких непідконтрольних сил, як ілюзорне заповнення слабості суспільства перед ними. В уявленнях про “вищі сили” химерно сплелися початок і зло, демонічні і божественні сторони релігії довгий час розвивалися паралельно. Звідси змішане почуття страху і поваги віруючих по відношенню до вищих сил. Від кошмару злих духів віруючі шукали порятунку в зверненні до божественних сил.

Поклоніння “вищим силам” поступово приводить до поняття (образу) бога – вищої істоти, гідного поклоніння. У зрілих формах релігій ідея бога перемагає все демонічне, звільняється від нього. Аналогічно з відносинами “батько-син” і іншими бог мислиться як владика і одночасне заступник, спаситель людини. Бог мислиться і як охоронець звичаю, традиції, моральності, зв’язуючих людей культурних пут, шановних в суспільстві духовних цінностей. Егоїстичне бажання змилостивити богів, закликати їх в помічники поєднується з безкорисливим їх шануванням, прагненням слідувати високому зразку. З посиленням цього моменту пов’язаний розвиток в рамках релігійної свідомості – на вищих його рівнях – етичних уявлень, ідеалів, норм. Релігійно-етичне відношення до божества нерідко додає вірі світлий, радісний характер, сприяючий формуванню високих загальнолюдських цінностей. Релігія – складна духовна освіта, суспільно-історичне явище, яке не укладається в однозначні, прямолінійні характеристики. Однієї з історичних місій релігії, що набувають в сучасному світі небувалу актуальність, виступало і виступає формування свідомості єдності людського роду, значущості загальнолюдських етичних норм, нескороминущих цінностей. Але в релігійному ж світогляді можуть виражатися і зовсім інші настрої, ідеї: фанатизм, ворожнеча до людей іншої віри, де немало прикладів в минулому і теперішньому часі. Досвід наших днів дає приклади непримиренної ворожнечі і між рівними групами людей однієї віри. Але це, повторюємо, не дає підстав однозначно оцінювати соціально-політичну роль релігійних поглядів взагалі.

Релігія – явище багатопланове і багатозначне. Вона породжена специфічними закономірностями розвитку суспільства. Суспільні процеси визначать в результаті і її долю. Сьогодні, при всій уразливості ідей надприродного світового початку в світлі досягнення науки, при всій фантастичності форм, в яких виражається релігійний світогляд, вплив релігійних ідей на суспільне створення різних країн і регіонів все ще дуже велике.

Це в значній мірі пов’язано з тим, що “людський світ” релігій по-своєму відображає величезний реальний життєвий досвід людства, зберігає системи емоційно-образних представлень і переживань, цінностей, норм життя, етичних ідеалів, які так потрібні сучасному людству. За допомогою урочистої, святкової обрядовості релігія культивує людські почуття любові, доброти, терпимості, співчуття, милосердя, совісті, боргу, справедливості і інші, прагнучи їм додати особливу цінність, зв’язати з переживанням піднесеного, священного. Звівши на п’єдестал духовно-цінну сторону життя людей, релігійна свідомість сприяла розвитку духовності людини, цього і дійсно “зверх-природного” у відомому значенні аспекту людського буття. Він соціальний і тому не вловлюється за допомогою “природних” пояснень. Крім того, він пов’язаний з ідеальною стороною культури, з людською суб’єктивністю і тому не схоплюється як щось речовинне, відчутне, слабше піддається раціонально-теоретичному тлумаченню, регулюванню.

Спорідненість, близькість філософії і релігії полягає в тому, що обидві вони – суспільно-історичні форми світогляду, що вирішують схожі задачі світовияснення і впливи на свідомість, поведінку людей. Але велика і їх відмінність. Тисячоліттями філософськи мислячі люди становили нікчемну частину в загальному числі глибоко релігійних людей. Для філософської думки характерне вільнодумство. Природно, що мислити вільно, самостійно у всі часи здатні були тільки найбільш інтелектуально розвинені, сильні духом люди. Більшість же черпала свої моральні і загальносвітоглядні установки з релігійно-церковних джерел. Лише із зростанням освіти філософія набула більш широкого поширення в світі.

На відміну від релігійного світогляду з його переважною увагою до людських тривог, надій, до пошуку віри, філософія винесла на перший план інтелектуальні аспекти світогляду, відобразивши потребу, що наростала в суспільстві в розумінні світу і людини з позиції знання, розуму. Вона виступила як пошук мудрості.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Філософія як особлива форма суспільної свідомості	\|	Проблеми онтології і гносеології

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.