Локарнський договірний комплекс. Розвиток міжнародних відносин у Європі в другій половині 1920-х років

У західній мемуарній й історичній літературі склалась тенденція сприйняття міжнародних відносин другої половини 1920-х років як найяскравішого періоду ери буржуазного пацифізму, його так званого «локарнського етапу», протягом якого провідним державам світу вдалося подолати конфліктність, досягти домовленостей для стабільного миру. Водночас аналіз історичних подій дає можливість стверджувати, що міжнародні відносини зазначеного періоду мали надзвичайно складний, суперечливий характер, ставши передумовою різкого загострення міжнародної ситуації у світі в першій половині 1930-х років.

Так, спроби зруйнувати засади буржуазного пацифізму були здійснені вже наприкінці 1924 р., коли до влади у Великобританії на зміну лейбористам прийшли консерватори. Формування в листопаді 1924 р. консервативного кабінету на чолі з С. Болдуїном означало вихід на передній план реакційних, відверто антирадянських сил, що одразу позначилося на розвиткові міжнародних відносин у Європі. Британським міністром закордонних справ став О. Чемберлен, представник впливової родини бірмінгемських промисловців, крупний капіталіст, акціонер англійської компанії «Лена Голдфілз», що до жовтня 1917 р. безконтрольно експлуатувала родовища золота російського Сибіру. Звідси – не тільки політичне, а й особисте неприйняття О. Чемберленом СРСР, його прагнення загострити відносини Заходу з Радянською Росією, повернути (навіть шляхом нової інтервенції) втрачені британські капітали.

На початку 1925 р. Чемберлен у ході переговорів з Е. Ерріо в Парижі вперше запропонував сформувати спрямований проти СРСР військово-політичний блок західноєвропейських країн із залученням Німеччини. Як перший крок щодо цього пропонувалась адресована Франції німецька ініціатива, орієнтована на часткову ревізію Версальського договору методом розробки і укладання нового «пакту безпеки» у Європі. Німецькі пропозиції зводились до укладання багатостороннього (за участю Великобританії, Франції, Італії, Німеччини) пакту, який би гарантував «територіальний статус-кво на Рейні» за умов виведення звідти французьких військових контингентів і перспективи ревізії методом «арбітражу» німецьких східних кордонів.

Таке реваншистське використання арбітражу було неприйнятним для Ерріо, який міг погодитись лише на обговорення питання про утворення системи безпеки в межах Версальського договору. Британський уряд, однак, почав чинити на Францію грубий політичний тиск, проявами чого стали відмова підписати «Женевський протокол», а також провокаційні заяви Чемберлена щодо можливої підготовки нової антирадянської інтервенції. Ерріо був деморалізований. Прагнучи не втратити остаточно контроль над ситуацією, він надіслав французьким послам у Лондоні, Римі, Брюсселі інструктивний лист із заявою про початок конструктивних переговорів щодо укладання «Рейнського гарантійного пакту». З боку Франції ці переговори довелося вести А. Бріану, що став міністром закордонних справ у кабінеті радикала П. Пенлеве, який змінив у квітні 1925 р. уряд Ерріо.

У ході попередніх англо-франко-німецьких переговорів Бріан домігся того, що «пакт безпеки» мав укладатися в межах Версальської договірної системи, але разом з тим вимушений був прийняти вимоги на ліквідацію французького військового контролю над Рейнською зоною і «арбітражне» врегулювання можливих німецько-чехословацьких і німецько-польських територіальних суперечок. Німеччина, що поривалася до безконтрольної ревізії східних кордонів, не була задоволена рівнем французьких поступок, однак погодилася на них під тиском Великобританії як ініціатора переговорного процесу. Неабияку роль у цьому плані відіграли й США, які, хоча й неофіційно, впливали на позиції Франції та Німеччини.

Угоди, досягнуті внаслідок переговорів, були парафіновані (тобто скріплені підписами міністрів закордонних справ) на конференції в Локарно (Швейцарія) 5-16 жовтня 1925 р. Головним серед них був Рейнський гарантійний пакт між Німеччиною, Бельгією, Францією Великобританією та Італією. Його учасники зобов’язувались гарантувати збереження територіального статусу-кво відповідно до Версальського договору, включаючи недоторканність кордонів Німеччини на Заході і демілітаризацію Рейнської області. Спірні питання мали врегульовуватись через арбітражні угоди, які Німеччина укладала з Францією і Бельгією. Франція, у свою чергу, підписала договори з Польщею і Чехословаччиною, які базувалися на зобов’язаннях надати їм допомогу на випадок нападу на них Німеччини. Водночас ці дії ставились в залежність не від двосторонніх угод, а від рішень Ліги Націй, тобто від позиції інших країн, і насамперед Великої Британії. Східні кордони Німеччини гарантуванню не підлягали. Франції довелося відмовитись від цієї вимоги під тиском Великобританії і США. Між Німеччиною, з одного боку, і Польщею та Чехословаччиною, з другого, були підписані лише арбітражні угоди.

Так, Локарнська конференція утворювала систему безпеки провідних західних держав, засновану не на домовленостях щодо військово-політичних союзів (французькі «тилові союзи» втрачали свою силу), а на гарантійних і арбітражних угодах. Це послабляло позиції Франції. Водночас у Лондоні це вважалось великим досягненням, оскільки саме Великобританія ставала головним арбітром міждержавних відносин у Західній Європі. Іншою країною, що здобувала переваги, була Німеччина, яка отримувала де-юре статус рівноправності серед інших західноєвропейських держав. Незабаром зНімеччини була відкликана міжсоюзницька комісія і фактично знято військовий контроль. За рішенням Ради Ліги Націй із Саарської області виводились французькі війська. Це було першим суттєвим кроком у напрямку ревізії Версальського договору.

Свобода дій, яку набувала Німеччина в Західній Європі, мала, за підходами англо-франко-американської дипломатії, забезпечити міцність новоутвореного союзу, і насамперед щодо його антирадянських цілей. У той же час німецькі політичні кола, зацікавлені у збереженні вигід від розвитку торговельно-економічних зв’язків з СРСР як результату «раппальської політики», досить стримано сприймали подібні підходи. Характерно, що Німеччина на конференції в Локарно не взяла на себе запропоновані їй зобов’язання щодо санкцій на випадок їх застосування проти СРСР. У Гарантійному пакті було зафіксоване лише загальне положення статуту Ліги Націй про санкції, де ступінь залучення до них членів Ліги ставився в залежність від їх військового стану і географічного положення.

Це було використано дипломатією Радянського Союзу для нейтралізації відверто антикомуністичного спрямування блоку країн, що підписали Гарантійний пакт. Практична реалізація цього завдання пов’язувалась радянською стороною із можливістю укладання договорів про ненапад і нейтралітет з країнами пакту. Внаслідок активних дій радянської дипломатії такий договір з Німеччиною було підписано у квітні 1926 р. Сторони зазначити, що основою їх відносин, як і раніше, залишається Раппальський договір. Вони зобов’язувались зберігати нейтралітет на випадок нападу на одну з них третьої держави або групи держав. Вони також взяли на себе зобов’язання не приєднуватись до коаліцій третіх держав, утворюваних з метою фінансового або економічного бойкоту однієї з них. Німеччина підтвердила позицію, що вступивши до Ліги Націй вона не буде вважати для себе обов’язковою участь у санкціях Ліги, якщо останні будуть спрямовані проти СРСР.

Укладання договору було важливим успіхом радянської зовнішньої політики. Радянсько-німецький договір послабив наслідки локарнських угод, сприяв зміцненню міжнародного становища СРСР.

Це далося взнаки вже у 1927 р. під час кризи взаємовідносин Великобританії і СРСР. Кризу було спровоковано англійською стороною, яка звинувачувала Радянський Союз у втручанні у внутрішні справи Великобританії (через надання радянськими профспілками допомоги англійським страйкарям), антибританській пропаганді, порушенні торговельної угоди 1921 р. У травні 1927 р. Великобританія в односторонньому порядку розірвала дипломатичні відносини і дію торговельної угоди з СРСР. Така політика була спрямована в кінцевому результаті на організацію масштабного міжнародного фінансово-економічного бойкоту Радянського Союзу, підготовку умов нової антирадянської воєнної інтервенції. Вона, однак, не знайшла підтримки ані з боку Німеччини, ані з боку Франції.

Проблематичність відносин Великобританії, Німеччини, Франції як головних упорядників Локарнського договірного комплексу зумовлювалась не тільки різним ступенем ворожості до Радянського Союзу або різним ступенем зацікавленості у розвиткові стосунків з ним, а й внутрішніми протиріччями між самими цими країнами. Так, зростання економічної могутності Німеччини в умовах дії «плану Дауеса» стає підґрунтям не тільки для проведення нею ремілітаризації, а й здійснення кроків щодо подальшого територіально-політичного розмежування в Західній Європі. В середині вересня 1926 р., одразу після вступу Німеччини у Лігу Націй, у ході секретних переговорів Штреземана з Бріаном німецька дипломатія поставила питання про двосторонню німецько-французьку угоду щодо «викупу» Саара за 300 млн. марок і надання німецької фінансової допомоги Франції в обмін на відновлення необмеженого німецького контролю на Рейні та повернення Німеччині Ейпена і Мальмеді.

Бріан був готовий до проведення політики двосторонніх локальних і часткових «компромісів» з Німеччиною. Однак впливові кола Франції, що пов’язували перспективи безпеки Франції із збереженням її союзу з Великобританією, відхилили цей курс. У той самий час неможливість тісного співробітництва Франції і Німеччини зумовлювалась й зростанням серйозних протиріч у відносинах самих цих країн. Йдеться, наприклад, про наміри Німеччини ревізувати на свою користь кордони Польщі. Ідеї щодо цього активно висувались німецькою дипломатією від початку 1925 р., що викликало значне занепокоєння французької сторони.

Прагнучи зміцнити домовленості європейських країн, зафіксовані Локарнським договірним комплексом, французька дипломатія здійснила два визначних кроки. 5 серпня 1928 р. у Парижі був підписаний розроблений Бріаном за участю державного секретаря США Келлога «Договір про заборону війни як засобу національної політики»,який отримав назву «пакту Бріана-Келлога». Цей договір підписали представники Франції, США, Великобританії, Італії, Японії, Німеччини. З французької сторони «пакт Бріана-Келлога» був спробою пов’язати США з європейською політикою Франції, перетворити США на одну з найважливіших її опор. Пакт повинен був, за планом Бріана, зміцнити Лігу Націй, в роботі якої США не брали участі, відмовившись ратифікувати у 1920 р. Версальський договір. Британська і американська дипломатія, зі свого боку, бачили у пакті засіб міжнародної ізоляції СРСР. Так, умовою приєднання США до договору було надання йому широкого міжнародного характеру, проте без участі СРСР. Водночас, надіславши запрошення приєднатися до пакту 48 державам, західні країни вимушені були переглянути зміст пакту, запросивши до участі в ньому й СРСР. Таке запрошення було передано від імені французького уряду.

Радянський Союз приєднався до пакту, незважаючи на низку його недоліків, і зокрема відсутність у пакті конкретних зобов’язань у галузі роззброєння. СРСР виходив з того, що пакт міг відіграти певну роль у збереженні миру. За пропозицією Радянського уряду, порушенням пакту мала вважатись не тільки неоголошена війна, а й фактичні воєнні дії, розпочаті будь-якою державою. Це посилило міжнародну вагомість заяв пакту про відмову від розв’язання міжнародних суперечок воєнними засобами. До літа 1929 р. пакт було підписано і ратифіковано 44 державами.

У вересні 1929 р. з трибуни Асамблеї Ліги Націй Бріан виступив з іншою ініціативою, запропонувавши утворити федерацію західноєвропейських держав. Суть ідеї Бріана, що отримала назву «пан-Європа», зводилась до розширення бази Локарнського договірного комплексу економічними угодами, які б передбачали контроль над зростаючою військово-економічною базою Німеччини через її возз’єднання з єдиною (федеральною) європейською економічною системою.

Бріану не вдалося реалізувати проект «пан-Європа»: проти нього виступила низка держав, і зокрема Великобританія, США, Італія, що вважали за достатній контроль, який здійснювався над економікою Німеччини в межах системи збирання з неї репараційних платежів. Зі свого боку, Німеччина формально не відкидала можливості приєднання до запропонованого плану, висуваючи проте передумовою до цього ревізію Версальського договору як обмежуючого її економічний розвиток порівняно з іншими державами Європи.

Обидві вказані позиції, однак, не відображали реального стану речей. Система збирання з Німеччини репараційних платежів не тільки не контролювала Німеччину щодо здійснюваних нею планів відродження військово-промислового комплексу, а, навпаки, сприяла цьому. Щодо самої Німеччини, то вона де-факто давно вже вийшла поза межі Версальського договору: як через поступовий перегляд своїх європейських кордонів, так і через ремілітаризацію економіки.

Так, до початку 1930-х рр. співвідношення сил у капіталістичному світі суттєво змінилось. Зростаюча військова могутність Німеччини стала реалією міжнародного життя. Німецька військова промисловість перетворилась на головного постачальника зброї і боєприпасів для цілого ряду держав, у тому числі Франції та Бельгії. На німецьких верфях будувалися нові типи кораблів – лінкори, здатні до боротьби з британським і французьким флотами. Біля польських кордонів концентрувались війська, що вже в 1929 р. налічували до 30 тис. осіб. У центрі Європи сформувалися передумови виникнення вогнища війни.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Зовнішньополітичне становище України в 1920-1923 рр.	\|	Міжнародні відносини в роки світової економічної кризи. Крах дипломатії буржуазного пацифізму

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.027 сек.