• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Зовнішня політика України після проголошення незалежності. Відносини України з країнами СНД

Стрімке визнання України на міжнародному рівні дало поштовх до ґрунтовної розробки її зовнішньополітичної концепції. Визначені ще Декларацією про суверенітет принципові засади української зовнішньої політики необхідно було конкретизувати з урахуванням тих реальних проблем, що постали перед республікою після проголошення її незалежності. Активна, цілеспрямована, чітко окреслена і виважена зовнішня політика повинна була забезпечити сприятливі умови для економічного та культурного піднесення України й одночасно забезпечити її участь у розв’язанні низки глобальних і регіональних проблем, які потребували об’єднаних дій міжнародного співтовариства.

Першою своєрідною програмою зовнішньополітичної діяльності незалежної України став виступ Голови Верховної Ради Л. Кравчука на 46-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 2 вересня 1991 р. З високої трибуни ООН, насамперед, було проголошено вірність України принципам Статуту цієї організації, Гельсінкського Заключного акта та Паризької хартії і підтверджено намір стати безпосереднім учасником загальноєвропейського процесу членом європейських структур. Зазначалось також, що Україна не має територіальних претензій до жодного із сусідів і виступає проти будь-яких територіальних зазіхань. Одним із важливих завдань зовнішньої політики Україна визначила активну участь у зусиллях світового співтовариства з роззброєння. Як зазначив у виступі Л. Кравчук, позиція українського керівництва полягає в тому, що процес зниження рівня військових потенціалів повинен стати всеосяжним, тобто охоплювати всі види зброї, всі регіони, всі країни світу.

Україна виявила бажання стати безпосереднім учасником переговорного процесу про роззброєння. На особливу увагу, безумовно, заслуговує проблема ліквідації ядерної зброї. Взявши на себе у 1990 р. зобов’язання дотримуватись трьох неядерних принципів (не приймати, не виготовляти і не набувати ядерної зброї), Україна висловила намір приєднатися до Договору про її нерозповсюдження як неядерна держава. Це прагнення цілком відповідало міжнародним зусиллям, спрямованим на обмеження та ліквідацію ядерної зброї в світі. Водночас практичні кроки щодо його реалізації сприяли зміцненню довіри між державами і позитивно впливали на всю міжнародну атмосферу.

У виступі глави української делегації було звернено увагу членів ООН на необхідність об’єднати зусилля для вирішення існуючих регіональних конфліктів і заявлено про прагнення України взяти активну участь у пошуках шляхів їх мирного врегулювання.

Важливе значення для формування зовнішньополітичної концепції України мала також висловлена на сесії підтримка Україною принципу деідеологізації міжнародних відносин та ідеї про закріплення універсального уявлення про права людини і вироблення механізмів їх забезпечення. Загалом діяльність делегації України засвідчила зрілість її зовнішньополітичних позицій і стала гідним внеском у розвиток міжнародної співпраці.

Основні принципи української зовнішньої політики дістали підтвердження у прийнятому Верховною Радою республіки 5 грудня 1991 р. Зверненні «До парламентів і народів світу». В ньому зазначалось: Україна «спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на активізацію міжнародного співробітництва у вирішенні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України буде базуватись на загальновизнаних принципах міжнародного права».

Подальший розвиток і конкретизація зовнішньоекономічної концепції України були тісно пов’язані з новою ситуацією, що склалась після розпаду СРСР і необхідністю вироблення нових взаємовідносин з колишніми союзними республіками. Величезного значення набули проблеми розподілу колишньої загальносоюзної власності, стабільності державних кордонів, долі ядерної зброї, пошуку нових форм організації економічної, політичної та культурної співпраці тощо.

З погляду концептуальної визначеності зовнішньополітичного курсу України особливо велике значення мав документ, схвалений Верховною Радою України 2 липня 1993 р. «Про Основні напрями зовнішньої політики України». Він визначив головні національні інтереси України, завдання і принципові засади її зовнішньополітичної діяльності. У прийнятому Верховною Радою документі зазначено, що з огляду на геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал Україна має всі можливості стати впливовою світовою державою, виконувати значну роль у забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.

Зовнішня політика України спрямована на виконання таких найголовніших завдань:

1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави.

2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України.

3. Збереження територіальної цілісності держави, недоторканість її кордонів.

4. Входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу.

5. Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України.

6. Надання їм допомоги згідно з міжнародним правом.

7. Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

У документі зазначається, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співпраці з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав або груп держав. Вона розбудовує двосторонні та багатосторонні відносини на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи.

Україна неухильно дотримується міжнародних стандартів прав людини, забезпечує права національних меншин, які проживають на її території, вживає належних заходів до збереження національної самобутності зарубіжних українців згідно з нормами міжнародного права. У сучасних умовах, зазначено в документі, дотримання прав людини є не лише внутрішньою справою окремих держав.

Україна дотримується принципу неподільності міжнародного миру та міжнародної безпеки і вважає, що загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці, миру в усьому світі. У зовнішній політиці вона обстоює підхід «безпека для себе – через безпеку для всіх».

Українська держава керується принципом примату права у зовнішній політиці, визнаючи пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, її усталений принцип – сумлінне виконання всіх своїх міжнародних зобов’язань. Належно ратифіковані договори Україна вважає частиною власного внутрішнього права.

У зовнішній політиці Україна бере за основу фундаментальні загальнолюдські цінності і засуджує практику подвійних стандартів у міждержавних стосунках. Вона виступає проти присутності Збройних Сил інших держав на українській території, а також проти розміщення іноземних військ на територіях інших держав без чітко висловленої згоди цих держав, окрім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН. Згідно з вимогами міжнародного права, Україна здійснює неозброєні примусові санаційні заходи у випадках міжнародних правопорушень, які завдають їй шкоди. Вона застосовує свої Збройні Сили у випадках актів збройної агресії проти неї та будь-яких інших збройних зазіхань на її територіальну цілісність та недоторканість державних кордонів або для виконання своїх міжнародних зобов’язань.

Україна вважає себе, нарівні з усіма іншими колишніми радянськими республіками, правонаступницею СРСР і не визнає переваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-правонаступниць без офіційно оформленої згоди всіх цих держав.

Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України в документах визначені:

1. Розвиток двосторонніх міждержавних відносин.

2. Розширення участі в європейському регіональному співробітництві.

3. Співпраця у межах Співдружності незалежних держав.

4. Членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях.

Пріоритетними напрямами двосторонніх відносин України є активний розвиток відносин із такими групами держав: прикордонні держави, західні держави – члени ЄС та НАТО, географічно близькі держави, країни Азії, Азійсько-Тихоокеанського регіону, Африки, Латинської Америки.

З прикордонними країнами, йдеться в документі, Україна має на меті укласти повномасштабні договори про добросусідство і співробітництво, зокрема для остаточного підтвердження існуючих державних кордонів, створення атмосфери взаємної довіри і поваги, розбудови дружніх і взаємовигідних партнерських відносин у всіх галузях. У цьому контексті кожна прикордонна держава є стратегічним партнером України.

В «Основних напрямах зовнішньої політики України» звернено особливу увагу на те, що з огляду на особливості історичного розвитку і специфіку геополітичного та геоекономічного положення України домінантою двосторонніх відносин з прикордонними державами є українсько-російські відносини. Вони визначені в документі як зв’язки «особливого партнерства», оскільки від їх спрямування значною мірою залежатиме прогресивний демократичний розвиток і України, і Російської Федерації, стабільність в усьому світі.

Розбудова стосунків із західноєвропейськими державами, йдеться в документі, створить умови для відновлення давніх політичних, економічних, культурних, духовних зв’язків України з європейською цивілізацією, прискорення демократизації, проведення ринкових реформ та оздоровлення національної економіки. Така співпраця стане надійним підґрунтям для розширення участі України в європейських структурах та майбутнього інтегрування її господарства до загальноєвропейського і світового економічного простору. В цьому контексті особливе значення для України мають відносини зі Сполученими Штатами Америки.

Географічно близькі держави разом із деякими прикордонними країнами є своєрідним мостом між Україною і заходом Європи. В документі зазначено, що Україна розвиватиме з ними повномасштабні дружні відносини. Така співпраця розширюватиме смугу стабільності і миру навколо України, сприятиме її утвердженню як впливової європейської держави, торуватиме шляхи до широких політичних, економічних, культурних, наукових, гуманітарних стосунків з Центральною, Північно-Східною і Південно-Східною Європою. Розгалужені та стабільні зв’язки України з географічно близькими державами є необхідною умовою повноцінного інтегрування України у сім’ю європейських народів, її активної участі в регіональному і субрегіональному співробітництві.

Україна розвиватиме також двосторонні відносини з азійськими, латиноамериканськими державами та країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону.

Окреслюючи основні напрями регіонального співробітництва України в Європі, документ перелічує такі пріоритети в цій галузі: діяльність у межах Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), участь у Раді Північноатлантичного співробітництва та Північноатлантичної асамблеї, розвиток контактів із Радою Європи та іншими європейськими структурами. Україна розвиватиме свою зовнішньополітичну активність і на субрегіональних напрямах, зокрема у Чорноморському економічному співробітництві та Дунайській комісії, налагоджуватиме широкі контакти на Середземноморському напрямі, дотримуватиметься курсу на співробітництво в межах Центральноєвропейської ініціативи, прагнутиме підтримувати тісні контакти з Вишеградською групою, Північною Радою і Радою держав Балтійського моря, розвиватиме співробітництво у межах Карпатського єврореґіону. У документі зазначено, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в європейських товариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах.

Україна як одна зі засновниць Співдружності незалежних держав розвиває співпрацю з її державами-учасницями відповідно до положень Угоди про Співдружність незалежних держав із застереженнями до неї, зробленими Верховною Радою України. Україна розглядає Співдружність як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями і має на меті сприяти розв’язанню проблем, які постали після розпаду Союзу РСР.

Україна виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв’язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності та взаємовигоди. Вона відстоюватиме позицію збалансованої господарської діяльності в межах СНД як необхідного етапу на шляху впровадження цивілізованих форм розвитку інтеграційних процесів. Визнаючи потребу тісної економічної взаємодії в межах СНД, Україна зважає на те, що нагальною потребою сучасного етапу є перегляд старих і перехід до нових форм інтеграції, які б сприяли якнайшвидшому входженню України й інших зацікавлених країн СНД в європейську і світову економічну систему.

Україна, йдеться в документі, уникатиме участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в межах СНД, здатних перетворити Співдружність у наддержавну структуру федеративного чи конфедеративного спрямування.

У документі було визначено основні сфери діяльності України в ООН та універсальних міжнародних організаціях, йшлося про необхідність підвищення ефективності, рентабельності участі України в ООН та інших міжнародних організаціях, спрямування зусиль на активізацію діяльності в структурах, здатних забезпечити мир і порядок у світі, реально сприяти розв’язанню соціально-економічних проблем України. Першочергове значення Україна надавала миротворчій діяльності органів ООН, спрямованій на відвернення і врегулювання конфліктів.

Пріоритетними функціями зовнішньої політики України документ визначав: гарантування національної безпеки; створення умов для функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресові в Україні та розвиток її національної культури і освіти; участь у розв’язанні глобальних проблем сучасності; контакти з українською діаспорою; інформаційну функцію.

У розділі, присвяченому проблемі гарантування національної безпеки, йшлося про те, що Україна виступає за створення всеосяжних міжнародних систем, універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у них за основний складник власної національної безпеки. Водночас Україна дбає про розбудову власних збройних сил відповідно до принципу необхідної оборонної достатності.

Верховна Рада України зобов’язала Кабінет Міністрів, Міністерство закордонних справ та інші міністерства і відомства, які беруть участь у реалізації зовнішньополітичного курсу, керуватися в роботі «Основними напрямами зовнішньої політики України».

Низка положень, які визначають суть зовнішньополітичної діяльності, порядок імплементації законодавства, а також заборону розміщення іноземних баз на території України (хоч перехідні положення Конституції України допускають таке розташування, як тимчасове, на умовах оренди, в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими українським парламентом), закріпила Конституція України, ухвалена Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Відповідно до Основного Закону, суть зовнішньополітичної діяльності полягає в тому, що вона «спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співробітництва за принципами і нормами міжнародного права». В Конституції також стверджується, що міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, стають частиною національного законодавства, а якщо вони суперечать Конституції, то їх укладення можливе лише після внесення відповідних змін до Основного Закону України.

В «Основних напрямах зовнішньої політики України», Конституції України значну увагу приділено власне механізму здійснення зовнішньої політики. Чітко і недвозначно зазначено, що держава повинна мати механізм правового, фінансового та кадрового забезпечення для здійснення зовнішньої політики.

З проголошенням незалежності України постала необхідність у проведенні кардинальних структурних змін в українському суспільстві. Нові історичні реалії, міжнародне визнання України як суверенної та незалежної держави спонукало спрямувати основні зусилля на прискорення входження країни до світового співтовариства й пошуки власного місця серед рівноправних суб’єктів міжнародних відносин. Так, якщо на 1 січня 1992 р. незалежну Україну визнали 68 держав, то станом на відповідний період 1994 р. їх налічувалося 149, зокрема із 132 країнами було встановлено дипломатичні відносини. Активно здійснювалося відкриття дипломатичних представництв в Україні. На початок 1994 р. функціонувало 50 іноземних консульств, п’ять представництв міжнародних організацій, а також сім консульських установ. Наприкінці 1994 р. були акредитовані посли 78 держав, з них 55 із резиденцією у Києві. Все це разом зумовило масштабну структурну реформу, спрямовану на оптимізацію роботи зовнішньополітичного відомства України. На Міністерство закордонних справ (МЗС) були покладені функції реалізації завдань у сфері зовнішньої політики, основні напрями якої на той час визначала Декларація про державний суверенітет України.

Для реалізації зовнішньополітичної діяльності створювалася внутрішньодержавна правова база. У 1992 р. було затверджено Положення «Про дипломатичне представництво за кордоном». Були розроблені правові підстави, за якими визначалася доцільність відкриття закордонних дипломатичних установ України.

Визначальними тут були обставини:

1) територіальна наближеність країн до України (країни-сусіди);

2) ступінь впливу країни на міжнародній арені;

3) наявність у країні потужної української діаспори;

4) країни-центри багатосторонньої дипломатичної діяльності;

5) країни, що утворилися на території колишнього СРСР.

Реалізацією зовнішньополітичних пріоритетів, які повинні були якнайефективніше забезпечити національні інтереси України, стало продиктоване відкриття у 1992 р. 18 посольств, насамперед, у п’яти державах «Великої сімки», в Польщі та Росії як стратегічно важливих для України державах. Розширювалася мережа консульських установ. У 1993 р. було відкрито 15 закордонних представництв. Наприкінці 1995 р. у системі МЗС України налічувалося вже 46 закордонних дипломатичних установ.

Розширення представленості України за кордоном, з одного боку, та зміна структури й функцій центрального апарату Міністерства закордонних справ – з іншого, були взаємопов’язаними, взаємозалежними процесами. Центральний апарат міністерства від часу функціонування за нових для молодої держави історичних умов становив мобільну структуру, яка прагнула максимальної адаптації до вимог часу. Постійно здійснювалося її вдосконалення та реорганізація. Молода українська дипломатія робила чималий внесок у становлення міжнародний відносин.

Відносини України з країнами СНД.Створення Співдружності незалежних держав (СНД) і участь у ній України викликало пильну увагу багатьох політиків і в Україні та за її межами. Кожна нова зустріч глав держав і урядів СНД, рішення, які вони приймають (з часу заснування Співдружності було укладено близько 1 тис. документів), посилюють дискусії, зіткнення поглядів стосовно їх доцільності й, взагалі, чи виправдовує себе перебування Української держави в Співдружності, які перспективи її подальшого розвитку.

Ось чому особливого значення набуває аналіз передумов виникнення СНД. Без з’ясування цього історичного тла неможливо побачити перспективи Співдружності. Необхідно зазначити, що виникнення СНД було не наслідком «Біловезької змови», як наголошував колишній Президент СРСР М. Горбачов, а визнанням політичних реалій, які спричинили процес ліквідації СРСР і появу нового «несоюзного утворення». З. Бжезинський у праці «Посткомуністичний націоналізм» писав: «..названа К. Марксом «тюрмою народів» царська імперія при Сталіні стала цвинтарем народів, а тепер, при М. Горбачові, швидко перетворюється на вулкан народів».

Саме розпад тоталітарної системи пришвидшив розпад Радянського Союзу і посилив відцентрові процеси, зумовлені не лише активізацією національних факторів, а й гострими соціально-економічними причинами. «І це призвело до того, – зазначав Л. Кравчук, – що Радянському Союзу могила вже була вирита. І не ми її копали. Ми тільки зробили так, щоб він спокійно опустився туди й не завалив нікого».

Після придушення серпневого 1991 р. заколоту кожна республіка мала право приймати самостійне рішення. Україна проголосила незалежність 24 серпня 1991 р. Але складність поточного моменту полягала в тому, як вийти з-під руїн імперії, уникнути «югославського варіанту». Тож 7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зустрілись лідери, котрі мали домовитись про «не союзне» майбутнє.

Створення Співдружності та її завдання вони розуміли по-різному. Якщо Л. Кравчук вбачав у ній «цивілізований спосіб» виходу з імперії, аби не виникало жодних питань щодо його легітимності, спосіб унезалежнення України від гегемонії Росії, то Б. Єльцин розглядав СНД як примусово-мінімалістичний варіант забезпечення гегемонії Росії на території колишнього Союзу. С. Шушкевича надихала національно-демократична ідея.

Лідери Білорусі, Росії та України 8 грудня 1991 р. поставили підписи під Угодою про створення Співдружності незалежних держав. Отже, заснування СНД виявилось компромісом між повним роз’єднанням України та Росії й утворенням напівконфедеративного типу, бажаного для Москви.

До створення СНД у різних країнах поставились по-різному, але всі зазначили одне: мінсько-алма-атинський акт – це остаточний розпад колишнього СРСР. У виступі на міжнародному Бертельсманівському форумі в Німеччині 4 квітня 1992 р. Л. Кравчук так визначив розуміння нового «не союзного утворення»: «СНД не є ані державою, ані наддержавою. Вона не є суб’єктом міжнародного права і міжнародних відносин. СНД – це форма співробітництва незалежних держав, які самостійно відповідають за свій внутрішній розвиток і відносини з іншими країнами».

Організаційні основи СНД були визначені Біловезькою Угодою про утворення СНД і Протоколом до неї, алма-атинською декларацією, а також Статутом СНД від 22 січня 1993 р.

Справжні наміри Росії щодо СНД, колишніх республік СРСР розкрив затверджений 14 вересня 1995 р. Президентом РФ Указ «Стратегічний курс Росії з державами учасниками Співдружності незалежних держав». По суті, відкрито висувалося завдання забезпечення домінування Росії на території пострадянського простору, і цю «зону інтересів» мали розуміти не лише «треті країни», а й міжнародні організації.

Відношення України до СНД від самого початку було зваженим і послідовним. Верховна Рада України Угоду про Співдружність ратифікувала 12 грудня 1991 р. із відповідними застереженнями, що унеможливлювали перетворення України на частину нової союзної держави. З метою припинити різне тлумачення Мінської угоди 20 грудня 1991 р. була прийнята заява Верховної Ради України «З приводу укладання Україною Угоди про Співдружність незалежних держав», де наголошувалось, що Україна заперечує перетворення Співдружності незалежних держав «на державне утворення із своїми органами влади і управління» і «надання Співдружності незалежних держав статусу суб’єкта міжнародного права».

Заява Верховної Ради України зобов’язувала керуватися нею у діяльності всі структурні ланки виконавчої влади на чолі з Президентом України. Її значення для подальшої позиції України у Співдружності було надзвичайно важливим. Україна чітко визначила умови участі в СНД, які стали на перешкоді Росії перетворити Співдружність на нове державне утворення, сприяли активізації діяльності України як суб’єкта міжнародних відносин.

Подальше обґрунтування позиції України щодо СНД містилось у Постанові Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. «Про основні напрями зовнішньої політики України», що розглядала СНД як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, який доповнював повномасштабні двосторонні відносини. По суті, упродовж всього першого етапу функціонування Співдружності чітко простежувались дві концепції відношення до СНД: політична (російська) й економічна (українська).

Окрім того, зосередившись на західному напрямі, зовнішньополітичний апарат України не відразу зрозумів необхідність вивести у низку пріоритетів відносини з країнами ближнього зарубіжжя. Внаслідок цього керівництво країни не мало уяви про те, якими мають бути роль і функції України у пострадянському просторі, як вона повинна забезпечувати свої геополітичні інтереси. Закріплення і зміцнення позиції України в Співдружності вимагало вироблення концепції, яка б ґрунтувалась на чіткому уявленні про національні інтереси країни.

Щодо подальшої ролі України в СНД, то вона була визначена Президентом України 19 липня 1994 р.: «Ми повинні бути не просто присутніми у Співдружності незалежних держав, а навчатись активно впливати на політику всередині Співдружності, рішуче відстоюючи свої інтереси, не забуваючи, зрозуміло, і про наших партнерів. Якщо ми не будемо брати участь у встановленні «правил гри», то ці правила все-таки встановляться, але без нас і на шкоду нашим інтересам».

Згідно зі Статутом СНД, Україна на правах асоційованого членства намагалася ефективно діяти в різних структурах Співдружності. Вищим органом СНД є Рада глав держав, за нею йде Рада голів урядів, а далі – координуючі інститути. Наприкінці 1996 р. їх діяло 80, у 57 із них Україна брала участь.

За час існування Співдружності прийнято сотні важливих документів, коефіцієнт корисної дії яких відображає сучасне соціально-економічне становище у всіх країнах СНД. Згодом особливі інтереси почали виявляти майже всі члени спільноти. Беручи до уваги ці обставини, а також відмінність, несхожість інтересів кожної з країн, звести ці інтереси до єдиного знаменника не здатна була жодна з міждержавних і наддержавних структур СНД, до утворення яких прагнула Росія та інші країни.

З метою вироблення основ погодженої стратегії, подолання кризових явищ і реформування економіки 24 вересня 1993 р. був підписаний Договір про створення Економічного Союзу. В ньому закріплений дуже важливий принцип, запропонований Україною, – поважання суверенітету кожної держави і невтручання в справи один одного, незастосування будь-яких видів економічного тиску. Україна, як асоційований член СНД і Економічного Союзу, 24 жовтня 1994 р. розпочала діяльність у засіданнях новоствореного Міждержавного економічного комітету, представленого віце-прем’єрами держав-учасниць СНД.

Не можна не визнати, що Україна разом з центральним регіоном Російської Федерації становила цілісне, високоінтегроване ядро народногосподарського комплексу СРСР. Повна геоекономічна переорієнтація зі структурною перебудовою та переорієнтація на нові ринки вимагає значних витрат часу і коштів.

Для налагодження ефективних і взаємовигідних відносин сторони домовилися поступово забезпечити зниження і відміну митних зборів, податків, узгодження митного законодавства, спрощення митних процедур. Проте саме через митні бар’єри почали руйнуватись раніше діючі зв’язки між республіками зі спеціалізації та кооперації, що призводили до прямих втрат і постачальників, і споживачів.

Для виконання і розвитку положень Договору про Економічний Союз були прийняті такі важливі документи, як договори про створення зони вільної торгівлі, співпрацю у сфері інвестиційної діяльності, концепція Платіжного союзу, концепція взаємного правового врегулювання господарських відносин.

В Ашхабаді 23 грудня 1993 р. члени Співдружності уклали Угоду про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав-учасниць СНД. Україна ратифікувала її 14 березня 1995 р. На товари, вироблені виробничою кооперацією між підприємствами СНД, поширювався пільговий митний режим. Україна уклала такі міжнародні договори з Азербайджаном, Грузією, Туркменією, Казахстаном, Узбекистаном та Киргизією.

У квітні 1999 р. на саміті країн-учасниць СНД було прийнято рішення про запровадження зони вільної торгівлі за умови, якщо всі держави ліквідують митні, валютні й інші перепони. Однак у швидку перемогу цих рішень вірили мало. Певні зрушення в цьому питанні простежувалися на саміті країн СНД у Мінську в листопаді 2000 р. Україна підписала Протокол про правила ліцензування імпорту державами-учасниками Угоди про зону вільної торгівлі, а також правила визначення країни походження товару. На ювілейному саміті країн СНД у листопаді 2001 р. у Москві Президент Росії В. Путін зазначив, що його країна готова вже найближчим часом врегулювати неузгоджені питання зі створення зони вільної торгівлі з Україною, Білоруссю і Таджикистаном. Лише після цього на території Росії буде введено режим вільної торгівлі.

За роки існування Митного союзу (1995 р. до нього ввійшли Росія, Білорусь, Казахстан, з березня 1996 р. – Киргизстан) жодних вагомих кроків на шляху його реалізації не було. Проте як механізм тиску, зокрема на Україну, він діяв. Так, з усіх країн СНД податок стягувався при експорті, а з України – ще й при імпорті.

Катастрофічний розвиток подій у Росії 1998 р. суттєво вплинув на економічну ситуацію в країнах Співдружності. їх товарообіг скоротився на 14 – 37 %. Іноземні інвестори внаслідок фінансової кризи в Росії втратили від 12 до 16 млрд. доларів. Це негативно позначилося на міжнародному авторитеті Росії, і щоб позбутись шокового стану, їй потрібно було майже п’ять років.

Усі спроби українського уряду й інших країн СНД ініціювати спільну роботу над міждержавною антикризовою програмою у межах Співдружності закінчились нічим. Зовсім непомітною виявилась роль Міжнародного економічного комітету. Ситуація стала серйозною причиною для аналізу пошуку нової прагматичної форми розвитку відносин між країнами СНД. Йдеться не про руйнування існуючих економічних зв’язків, а навпаки – саме про їх розширення і введення в дію зони вільної торгівлі.

Головна причина невдалого економічного співробітництва в межах СНД – невідповідність його сучасної моделі національним інтересам суверенних держав. Так, у жовтні 1995 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про приєднання до Євразійського об’єднання вугілля та металу. Однак виконання статей цієї угоди фактично призводить до відновлення та консервації старої імперської схеми. Україна переважно виробляє сировину, напівфабрикати, а Росія – кінцеву продукцію, від реалізації якої Україна не отримує жодної копійки.

Проблем і труднощів у становленні Економічного Союзу СНД дуже багато. У багатьох випадках низка держав або окремі держави при розв’язанні спільних питань мають різні, здебільшого, прямо протилежні цілі. Тому не випадково, що з 28 документів, прийнятих Радою глав держав та Радою глав урядів, які підлягали ратифікації, Україна підписала 14, а ратифікувала вісім. Практично кожен третій документ недіючий. У прийнятих рішеннях відсутні умови переорієнтації країн на міжнародні стандарти і світові ціни, не визначені шляхи використання іноземного капіталу, переважає підвищена роль держави, а не безпосередніх виробників і споживачів як головних суб’єктів ринкових відносин. Міждержавна рада з нафти і газу не може вирішити конфліктні ситуації, що постійно виникають через розподіл азербайджанської нафти і транспортування туркменського газу. Зосередження замкнених виробництв на території Росії негативно впливає на розвиток міждержавної спеціалізації.

Одна зі складних проблем, що постала перед країнами-учасницями СНД, – борги й активи колишнього СРСР. Ще до розпаду СРСР 16 квітня 1991 р. Постановою Верховної Ради України було доручено Раді Міністрів та Національному банку розпочати переговори з Радою Міністрів СРСР і Державним банком СРСР про передання Україні частки в золотому запасі, алмазному та валютному фондах, а також розпочати переговори стосовно частки України у зовнішніх боргах СРСР. Особливо гостро проблема постала після розпаду Союзу та підписання 9 грудня 1991 р. Договору про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу й активів СРСР. Державний борг СРСР становив 81 млрд. дол., окрім того, існувала заборгованість за ленд-лізом 0,8 млрд. дол., за кредити підприємств та організацій – 1 млрд. доларів, борг країнам РЕВ – 17,3 млрд. доларів. Актив СРСР: борг країн, що розвиваються, – 74 млрд. доларів, майно за кордоном – 3,5 млрд. руб. за балансовою відомістю, борги колишніх соціалістичних країн – 47,9 млрд. перевідних рублів, золото – 259 т.

Було створено спеціальну комісію з правонаступництва стосовно боргів і активів колишнього СРСР. Однак оскільки комісія підтвердила, що сформулювати загальні правила неможливо, вона була ліквідована. На той час не було враховано обсягів резервного валютного фонду, алмазного фонду, інвестицій СРСР за кордоном і кредитів СРСР, наданих іншим банкам, а також доходи від експорту озброєнь. Фактично жодна країна – член СНД не отримала повної та достовірної інформації про стан активів і боргів.

У Москві 6 липня 1992 р. укладено Угоду про розподіл усієї власності СРСР. Частка України була визначена в 16,37%. Проте і ця угода не виконувалась. Тоді з метою «правового забезпечення власності РФ за кордоном» Указом Б. Єльцина від 8 лютого 1993 р. «Про державну власність колишнього СРСР за кордоном» було визначено, що Росія як держава-наступниця СРСР приймає на себе всі права і зобов’язання на використання цієї власності.

Україна 9 грудня 1994 р. змушена була підписати «нульовий варіант», оскільки не мала змоги обслуговувати зовнішній борг і зросла заборгованість перед Росією та «Газпромом». Росія погодилась на реструктуризацію українського боргу за умови підписання «нульового варіанту». «Нульовий варіант» із Росією підписали всі країни, крім республік Прибалтики і Грузії. Україна не ратифікувала «нульовий варіант». Верховна Рада України 19 лютого 1994 р. прийняла рішення про порядок його ратифікації, а 24 жовтня 1997 р. було запропоновано укласти Угоду між Україною та Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва стосовно зовнішнього боргу та активів колишнього СРСР за умови, якщо українська сторона отримає вичерпну інформацію про об’єктивний склад, балансову та ринкову вартість закордонної власності колишнього СРСР, стан балансів Держбанку СРСР, Держхрану СРСР, закордонних банків, які перебували у власності СРСР станом на 1 грудня 1991 р., про обсяги Золотого запасу, Діамантового фонду СРСР і терміни та умови погашення боргів.

Між державами-членами СНД 27 березня 1992 р. була укладена Угода про Міжпарламентську асамблею (далі – МПА). Україна в ній брала участь як спостерігач до 13 засідання, що відкрилось у Санкт-Петербурзі – штаб-квартирі МПА у квітні 1999 р. Це трапилося після того, як Верховна Рада України 3 березня 1999 р. ухвалила Постанову «Про приєднання до МПА». Україна стала повноправним членом Міжпарламентської асамблеї. Безсумнівно, співпраця з МПА потрібна для реальнішого впливу України на процес реформування СНД, відстоювання власних позицій, насамперед у блоці економічних питань, зважаючи на обсяг нашої участі в економічному ринку Співдружності.

Однак наскільки ефективна роль МПА в налагодженні чи вирішенні міждержавних конфліктів на теренах СНД? Вірменія й Азербайджан так і не змогли просунутись за допомогою МПА у розв’язанні проблеми Карабаху, провалилась спроба її миротворчої функції у Придністров’ї, Абхазії. За час існування МПА жодного разу не розглядала на засіданнях питання про втручання Росії у внутрішні справи держав Співдружності, зокрема України, питання щодо мирного врегулювання в Чечні. Слід зазначити, що у МПА є комісії, діяльність яких суперечить чинній Конституції України. Висувається вимога провести експертизу національних законодавств країн-учасниць СНД з метою узгодження і перевірки на відповідність норм міжнародного права, а Україна вже є членом Ради Європи.

Україна не бере участі у таких наднаціональних структурах СНД – в Об’єднаному командуванні колективних миротворчих сил, Раді Міністрів оборони, Економічному суді. У Ташкенті 15 травня 1992 р. у межах СНД було підписано Договір про колективну безпеку. Незважаючи на тиск, Україна не поставила підпис під цим документом. Вона є позаблоковою державою, тому не повинна бути заручницею ні «натовської парасольки», ні Ташкентського договору і Спільної військової організації.

Роки існування СНД засвідчили, що за наявності доброї волі та визнання життєво важливих інтересів партнерів досягти взаєморозуміння у розв’язанні спірних питань, якими складними б вони не були, не становить проблем. До таких проблем належить і питання врегулювання кордонів між країнами-учасницями СНД. Кордони – невід’ємна ознака будь-якої держави. Вони є обов’язковим елементом, що сприяє формуванню державно-територіального організму. Без чітко визначених і добре захищених кордонів держава не може забезпечити своє суверенне право на організацію власної соціально-економічної системи.

Україна почала робити висновки з уроків історії. Достатньо зазначити, що протягом 20-х – 80-х років XX ст. довільне перекроювання кордонів відбувалось майже 100 разів. Для України ситуація була оригінальною, адже протяжність неврегульованих кордонів на душу населення тут переважала загальносвітові показники. У Мінській угоді щодо утворення СНД було закріплене положення про взаємне визнання і поважання територіальної цілісності країн-учасниць Співдружності, недоторканості їх кордонів. У заяві Верховної Ради України 20 грудня 1991 р. з приводу Угоди про Співдружність незалежних держав зазначалося: «Кордон між Україною – з одного боку, та Росією і Білоруссю – з іншого, є державним кордоном України, який є недоторканим. Лінія його проходження визначена Договором між Україною і Росією 1990 p., лишається незмінною незалежно від того, чи є Україна стороною Угоди, чи ні».

Проте російська сторона заявила, що кордони держав, які утворились після розпаду СРСР, не фіксуються і не гарантуються Гельсінськими домовленостями. Цю тезу не можна було розуміти інакше, як закладання ідеологічного підґрунтя до майбутніх територіальних переділів на пострадянському просторі, нового перекроювання кордонів. Саме таку оцінку цій заяві дали глави низки делегацій під час Лісабонського саміту ОБСЄ.

За таких умов назріла необхідність надання державному кордону України правового статусу. В правовому сенсі кордон України не був оформлений не лише з Росією, а й з Білоруссю і Молдовою, хоча ці країни і не висували територіальних претензій. Добрі перспективи у правовому оформленні кордонів, здавалось, відкривав Меморандум про співробітництво в охороні державних кордонів республіки Білорусь, Російської Федерації й України, підписаний главами держав у Москві 15 квітня 1994 р. Спільна заява підтверджувала готовність продовжити роботу з договірно-правового оформлення своїх державних кордонів. Але таку готовність виявили лише Білорусь і Україна, які створили спільну делімітаційно-демаркаційну комісію. У 1997 р. був підписаний Договір про державний кордон між Україною і Республікою Білорусь. Укладена в листопаді 1994 р. Угода між урядами України і Молдови про співпрацю з прикордонних питань дала змогу започаткувати делімітацію українсько-молдовського державного кордону. На листопад 1996 р. Україна з цими державами вже мала напрацьованих 40 договірних документів із прикордонних питань. У Кишиневі 21-22 травня 1998 р. відбулось спільне засідання українсько-молдовської комісії з делімітації державного кордону, було узгоджено 98,2% або 1180,4 км спільного кордону.

Складніше вирішувалось питання про. делімітацію українсько-російського кордону. Україна не погоджувалась на пропозиції росіян «щодо внутрішнього і зовнішнього кордонів», і тричі у 1992 р. МЗС України надсилало до МЗС Російської Федерації ноти з проектом Угоди про делімітацію українсько-російського кордону, а також пропозиції стосовно початку його правового оформлення. Російська сторона від усіх цих пропозицій ухилялась. Влітку 1992 р. російський міністр закордонних справ А. Козирєв попередив, що цілісність української території не може бути незаперечним фактом. Російський парламент 9 липня 1993 р. прийняв Постанову «Про статус міста Севастополя», в якій наголошувалось, що місто має перебувати у російському підпорядкуванні, оскільки при передачі Кримської області в 1954 р. зі складу Росії до складу України Указ Президії Верховної Ради РРФСР 1948 р. про безпосереднє підпорядкування Севастополя РРФСР не визнано таким, що втратив чинність. Це рішення було однозначно оцінено як агресивний політичний акт, який суперечить нормам міжнародного права, спрямований на порушення кордонів і територіальної цілісності України. Позицію України підтримала світова спільнота, передусім Рада безпеки ООН. Вона визнала такий крок несумісним із взаємними зобов’язаннями РФ та України про непорушність кордонів, такий, що суперечить цілям і принципам Статуту ООН, а відтак не має юридичної сили.

Однак, незважаючи на рішення Ради безпеки ООН, російська сторона продовжувала акцентувати увагу на проблемах Криму. Державна Дума РФ 23 жовтня 1996 р. прийняла рішення «Про призупинення розподілу Чорноморського флоту», що містило статтю, яка була прямим втручанням у внутрішні справи України. У квітні 1997 р. МЗС України заявило, що спекуляції навколо Севастополя є не лише втручанням у внутрішні справи України, а й суперечать рішенням Будапештського Меморандуму від 5 грудня 1994 p., за яким Росія разом із США, Великобританією, КНР і Францією є гарантом територіальної цілісності та недоторканості кордонів України.

Ще в травні 1995 р. МЗС України надіслало до МЗС РФ ноту з проектом Угоди про правове оформлення державного кордону. Лише в серпні 1996 р. міністр закордонних справ РФ Є. Примаков погодився на це, але справа рухалась повільно. Позиція Росії була зрозумілою, адже згідно зі «Стратегічним курсом Росії з державами-учасницями СНД» необхідно було дотримуватись того, що «національним інтересам Росії і спільним інтересам держав СНД відповідає надійна охорона по периметру СНД, яка має здійснюватись спільними зусиллями,... слід прагнути до створення єдиної охорони їх кордонів». Росія запропонувала країнам-учасницям СНД укласти Концепцію і Договір про співробітництво в охороні кордонів держав-учасниць СНД з державами, що не входять до Співдружності. Ці документи підписали Вірменія, Білорусь, Грузія, Росія, Киргизія та Таджикистан. Разом з Україною їх не підписали Азербайджан, Молдова, Туркменістан і Узбекистан.

Україна і надалі відстоює механізм двосторонніх угод. Щодо кордонів, то вони мають бути уніфіковані: не можуть у незалежних державах існувати зовнішні та внутрішні кордони, вони рівноцінні і вимагають посиленої охорони.

Довжина українсько-російського кордону – 2484 км. На середину 1996 р. тут функціонувало 60 пунктів пропуску, з них залізничних – 15, автомобільних – 44 і одна паромна переправа. На літо 1998 р. обидві сторони домовились про оформлення правового статусу акваторії Азовського моря і Керченської протоки і завершення делімітації державного кордону на 1999 р. На січень 2002 р. Україна повністю делімітувала сухопутний кордон з Росією. На початку 2003 р. президенти Росії та України підписали договір про сухопутний кордон. Проблема морського кордону вирішувалась з величезними труднощами. В Керчі 24 грудня 2003 р. після нетривкого, чітко спланованого «конфлікту» навколо о. Тузли, президенти Л. Кучма та В. Путін підписали договір про співпрацю у використанні Азовського моря та Керченської протоки і визнання Азовського моря як внутрішніх вод обох країн.

Ще у січні 1998 р. Президент України Л. Кучма звернувся з листом до Голови Ради глав держав, Президента Росії Б. Єльцина, в якому виклав пропозиції стосовно реформування СНД. У липні 1998 р. у Мінську відбулась нарада робочої групи з питань вдосконалення діяльності СНД та реформування його структури. У своєму виступі Президент Білорусі О. Лукашенко наголосив: «Нині СНД перебуває в стані клінічної смерті, реанімації». Україна бачила СНД інструментом багатосторонніх переговорів та консультацій, раціональним механізмом економічного співробітництва з винесенням за рамки Співдружності, зокрема питань військового, політичного, правового співробітництва, а також питань колективної безпеки.

Після закритої зустрічі голів держав Співдружності у Кремлі 2 квітня 1999 р. Б. Єльцин зауважив, що з ініціативи України і Росії вдалось підготувати змістовний політичний документ, який визначає шляхи перетворення СНД у ефективний міжнародний механізм взаємодії держав і відповідає вимогам XXI ст. За підсумками саміту було підписано низку основних документів стосовно реформування Співдружності. Президенти підписали Декларацію про основні напрями розвитку СНД. Доцільно зауважити, що Президент Росії вперше з дня заснування СНД переконливо наголосив, що РФ поважає право кожної країни-учасниці саміту обирати форми і масштаби співпраці у цій структурі і виступає проти створення у Співдружності наднаціональних структур.

Україна є дійсним членом СНД. На території інших країн співдружності 61% товарообігу належить Україні. Вона – за реформування, підвищення ефективності й удосконалення механізмів діяльності. Україна виступає і буде виступати за те, щоб у межах СНД укладали угоди, які відповідали б національним інтересам і гарантували б економічну безпеку держави, не допускали домінування однієї країни чи групи країн СНД у міждержавних організаціях та об’єднаннях. Розвиток і поглиблення відносин із країнами СНД не повинні здійснюватися внаслідок згортання взаємозв’язків із іншими країнами світу. Ступінь участі України в СНД не має суперечити Конституції України.

З огляду на сучасний стан Співдружності, можна передбачити декілька варіантів її діяльності. Вірогідно, що подальшого розвитку не відбуватиметься. Це засвідчує, по-перше, не надто палке бажання багатьох суб’єктів СНД щось радикально змінювати. По-друге, наростаючі кризові явища в СНД, що виявляються у подальшій регіоналізації та дезінтеграції.

Окрім цього, дуже швидко створились інші міждержавні об’єднання пострадянських республік – ГУAM (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), до яких у 1999 р. приєднався Узбекистан, а в червні 2001 р. в Ялті було підписано статутний документ, що оформив це консультативне об’єднання в міжнародну організацію. Казахстан, Узбекистан, Киргизія і Таджикистан утворили Центральноазійський союз. Згодом ці країни, разом з Росією й Білоруссю уклали Євразійський економічний союз.

На Ялтинському саміті 23 листопада 2003 р. Україна, Росія, Білорусь і Казахстан підписали угоду про створення Єдиного Економічного простору (ЄЕП). Угода про ЄЕП є спробою поєднати дві ідеї: українську – про зону вільної торгівлі та російську, важливим, прагматичним елементом якої, наголошував В. Путін, «повинна стати відмова від прагнення до суцільної інтеграції всіх пострадянських держав і орієнтація на посилення інтеграційного ядра».

Однак для того, щоб відбулось реальне реформування СНД, потрібне усвідомлення, що її призначення – бути інструментом узгодженої та взаємовигідної політики економічного і культурного розвитку, яка сприятиме становленню «нових демократій» і поступовому входженню країн-членів СНД до світового співтовариства. Більшість країн-учасниць СНД підтримують пропозицію України про зміну моделі СНД з політичної (російський варіант) на пріоритет економічної співпраці й опору, на взаємовигідні двосторонні зв’язки.

Досвід існування СНД засвідчує, що двостороння співпраця держав-учасниць у різних галузях розвивається загалом ефективніше, ніж багатостороння. Країни-учасниці СНД є не лише важливими торговельними партнерами, а й елементами так званого пострадянського простору, в якому домінують значні культурні, гуманітарні й інші інтереси, і проживають близько 6 млн. 767 тис. українців. Не випадково в січні 1995 р. була прийнята державна програма «Українська діаспора на період до 2000 року», але, на жаль, через недостачу коштів її реалізація практично була згорнута.

Геополітичне розташування України об’єктивно зумовлює її велику увагу в налагодженні тісних і взаємовигідних зв’язків, насамперед з країнами-членами СНД, які мають з нею спільні кордони – Росією, Білоруссю і Молдовою. Безумовно, основні напрями зовнішньої політики України і концепція розвитку відносин України з країнами СНД є пріоритетними і визначають відносини України з Російською Федерацією. «Для України вони є стосунками особливого партнерства, оскільки від їх характеру значною мірою залежатиме доля прогресивного демократичного розвитку як України, так і в Російській Федерації, стабільність в Європі і в усьому світі».

Визначальний фактор українсько-російських відносин обох країн – їх географічна й історична схожість, спільні кордони. Для України Росія – необмежений російський ринок (у зовнішньоторговельному обігу України з країнами СНД і Балтії частка Росії становила 77%), основний постачальник енергоносіїв і один з головних кредиторів. У нас дуже близьке конституційне поле, багато в чому збігаються політичні системи і режими, структури і форми управління, взаємопов’язаний інформаційний простір. Всі ці фактори повною мірою стверджують, що для Росії та України існує серйозний фундамент стратегічного партнерства.

31 травня 1997 р. був укладений «Договір про дружбу, співпрацю і партнерство між Україною і Росією». Даючи оцінку підписаному Договору, Президент України Л. Кучма наголосив: «На сьогодні проблем політичного характеру, що могли зупинити процес співробітництва між Україною та Росією чи навіть повернути його назад, практично немає. Ми вирішили головне питання – визнали одне одного суверенними незалежними державами, у яких немає територіальних претензій. Розрубано гордіїв вузол, в якому переплелися і політика, і економіка, проблеми масштабні та дрібні, теми минулого і майбутнього. Отже, ми знайшли ключ, принципову основу для вирішення всіх інших проблем, незважаючи на їх можливу складність». Однак основне полягало в тому, що вперше з 1654 р. Росія офіційно визнала цілісність України як незалежної держави. Так відкрилась можливість нанести лінію кордону на карті та підписати Угоду про державний кордон.

Із прийняттям «Великого договору» про українсько-російську співпрацю було створено необхідну політичну і юридичну базу, що дає змогу остаточно подолати труднощі «розлучення» і надалі будувати відносини на цивілізованих принципах взаємовигоди і взаємоповаги. Труднощі, які гальмують розвиток двосторонніх відносин, мають здебільшого політико-кон’юнктурний підтекст і цілком переборні. Це засвідчує врегулювання проблеми Чорноморського флоту і, похідної значною мірою від неї, міста Севастополя. Російсько-українська політико-дипломатична «епопея» навколо розв’язання проблеми ЧФ, принаймні на міжурядовому рівні, закінчилась 28 травня 1997 р. Було підписано три угоди: про статус та умови перебування російського Чорноморського флоту на території України; про параметри розподілу ЧФ та міжурядову угоду про взаєморозрахунки, пов’язані з розподілом флоту і його перебуванням на території України. Окрім цього, глави урядів підписали також Протокол «Про додаткові заходи щодо виконання угод з Чорноморського флоту». Згідно з підписаними угодами, РФ погодилася на 20-річний термін оренди визначених бухт розміщення флоту у Севастополі, який отримує статус головної бази ЧФ Російської Федерації. Натомість Росія братиме участь у розвитку міської інфраструктури Севастополя. Особовий склад ЧФ становитиме не більше, ніж 25 тис. осіб. Вирішено питання про взаєморозрахунки між Росією й Україною за оренду. Росія також погодилась компенсувати Україні суму за тактичну ядерну зброю, вивезену з території України в сумі 450 млн. доларів.

Після політичних домовленостей набуло першочергового значення упорядкування взаємовигідного економічного співробітництва. Необхідність налагодження добросусідських, партнерських відносин – потреба двох держав. Російська й українська економіка взаємозалежні не лише у зв’язку з інтеграцією, що склалася історично, серед всіх членів СНД. Саме ці держави становлять найбільший відсоток у торговельно-економічному балансі. Кардинально змінити ринки збуту в умовах жорсткої світової конкуренції – справа нереальна. Створення на двосторонній основі нових інтеграційних зв’язків із Росією, позбавлених позаекономічних ознак, допоможе не тільки розв’язати проблеми економічної реконструкції, а й відійти від консервативно-застарілих технологій і наблизитись до стандартів ЄС. Намітилась тенденція до розширення виробничої кооперації. У Росії діє понад 800 підприємств з українським капіталом. Створено близько 30 фінансово-промислових українсько-російських груп у провідних галузях економіки.

Чільне місце в зовнішній політиці посідають українсько-білоруські відносини, що вирізняються поважністю й обопільним прагненням зберегти дружні відносини. Республіка Білорусь визнала Україну суверенною державою 24 грудня 1991 p., дипломатичні відносини встановлені 27 грудня 1991 р. У цей день були укладені двосторонні угоди «Про співпрацю в галузі транспорту, зв’язку, науки і технології» і «Про порядок врегулювання боргових і кредитних зобов’язань, вільну торгівлю».

Подальшим кроком у розвитку українсько-білоруської співпраці стало підписання в липні 1995 р. Договору про дружбу, добросусідство і співробітництво між Республікою Білорусь і Україною.

Практично не маючи завершених виробництв, Білорусь значною мірою залежить не лише від російського ринку, а й від поглиблення міждержавної кооперації разом із Україною. З квітня 1996 р. почала працювати спільна міжурядова українсько-білоруська комісія з питань торговельно-економічного співробітництва. Розвивається співпраця прикордонних районів: створено транскордонне об’єднання «Єврореґіон «Буг», розроблені угоди про співробітництво прикордонних областей. Обидві країни співпрацюють у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Загалом українсько-білоруська співпраця розвивається без особливих проблем у різних галузях. Це пояснюється тим, що стратегічні інтереси, зокрема у сфері економічних відносин, здебільшого збігаються, і країни не мають ні територіальних суперечок, ні взаємної настороженості.

Молдова як прикордонна держава, згідно з «Основними напрямами зовнішньої політики України», є також стратегічним партнером України. Україну як суверенну державу Молдова визнала 27 грудня 1991 p., а дипломатичні відносини були встановлені 10 березня 1992 р. 23 жовтня 1992 р. було укладено Договір про добросусідство, дружбу, співробітництво між Україною та республікою Молдова, який започаткував створення договірно-правової основи відносин двох держав.

В середині 1993 р. у Києві було укладено Договір з питань трудової діяльності та захисту громадян України і Молдови, які працюють за межами своїх держав, Угоду про торговельно-економічну співпрацю, митний контроль. Укладено понад 50 договорів і протоколів, які становлять правову основу українсько-молдавських взаємовідносин. Підписано угоди про вільну торгівлю, недопущення подвійного оподаткування, спільні фінансово-промислові групи, гарантії пенсійного забезпечення, консульська конвенція. Для оперативного розв’язання питань торговельно-економічних відносин була створена міжурядова комісія. У липні 1998 р. була досягнута домовленість про юридичне оформлення українсько-молдавського кордону.

Перспективні партнерські зв’язки склалися в Україні з пострадянськими державами Кавказького регіону – Вірменією, Грузією й Азербайджаном, які займають важливі геополітичні позиції на південному напрямі СНД.

Вірменія 18 грудня 1991 р. визнала Україну як незалежну державу і вже 25 грудня цього ж року встановила з нею дипломатичні відносини. У травні 1995 р. було підписано Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Республікою Вірменією, угоди про запобігання подвійного оподаткування доходів і майна, співпрацю у галузі культури і науки, охорони здоров’я. Укладено близько 30 угод у різних галузях міждержавних відносин, однак через відсутність зони вільної торгівлі значні відстані роблять торговий вантажообіг неефективним у зв’язку зі зростанням накладних витрат.

В умовах низької ефективності співпраці у межах СНД Азербайджан акцентує увагу на двосторонніх відносинах. Договір про основи міждержавних відносин між Україною і Азербайджанською республікою було підписано в Києві 19 листопада 1991 р. Основоположним документом у взаєминах двох держав став Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Азербайджаном.

Важливою справою для України є розвиток взаємовигідних відносин із республікою Грузія. Грузія визнала незалежність України 12 грудня 1991 p., дипломатичні відносини встановила з нею 21 липня 1992 р. Основні напрями взаємної співпраці були визначені в Договорі про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між Україною і Республікою Грузія. У Тбілісі 9 січня 1995 р. підписано Декларацію про перспективи розвитку співробітництва між Україною і Республікою Грузія та спільних підходів стосовно питань міжнародних відносин. Як у ній наголошувалось, Україна і Грузія вважають, що принципи територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання, незастосування сили або погрози силою є гарантом регіонального і загальноєвропейського миру та безпеки. Партнери домовились про здійснення спільних розробок і реалізацію проектів транзиту енергоносіїв, а також заснування паромної переправи між Чорноморськими портами України та Грузії.

Незважаючи на відстані, динамічно розвивається співпраця України з пострадянськими державами Середньої Азії. Передусім висуваються питання економічного співробітництва, адже Середня Азія – це нафта, нафтопродукти, газ, кольорові метали, уран, феросплави, бавовна, яких потребує економіка України.

Читайте також:

1. IV. Політика держав, юридична регламентація операцій із золотом.
2. А – до відновлення, б – після відновлення.
3. А/. Верховна Рада України.
4. Аграрна політика
5. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
6. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
7. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
8. Аграрні закони України
9. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
10. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
11. Адміністративні правовідносини
12. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України

Переглядів: 2321