Сучасний етап європейської інтеграції. Геополітичне позиціонування Європейського Союзу на початку XXI ст. Суперечності Європейського Союзу

На початку XXI ст. відбулося чергове розширення ЄС, яке відрізняється від усіх попередніх за кількісними та якісними параметрами. Вперше до ЄС майже одночасно вступили 12 держав, тобто його чисельний склад зріс майже вдвічі. Десять з них: Угорщина, Польща, Чехія, Словакія, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, Мальта і Кіпр (грецька частина), які підписали у квітні 1994 р. в Афінах договір про вступ, юридично стали його членами 1 травня 2004 р. і ще дві країни – Болгарія і Румунія – приєдналися в 2007 р. Кількість населення ЄС збільшилося більш ніж на 100 млн. осіб.

За всю історію ЄС до його складу вперше вступають країни з таким істотним відставанням за рівнем економічного і соціального розвитку. За даними 2002 р., лише у чотирьох країнах з дванадцяти виробництво ВВП на душу населення перевищувало 50% рівня ЄС, а в цілому по групі країн, що приєднуються, цей показник становить 40%.

Нарешті, до ЄС вперше вступають країни (за винятком Кіпру і Мальти), котрі лише в 1990 р. розпочали перехід від усуспільненої і директивної (соціалістичної) економіки до ринкового господарства і від комуністичної диктатури до демократії західного зразка. І хоча загалом цей перехід відбувся, відкривши їм шлях до європейського інтеграційного об’єднання, у цих країнах ще тривають процеси формування ефективної ринкової економіки, правової держави та громадянського суспільства.

У Західній Європі склалася практично одностайна думка, згідно з якою держави ЄС ухвалили принципове рішення на користь прийняття країн Центральної і Східної Європи, керуючись, головним чином, політичними, а не економічними міркуваннями. Розширення Євросоюзу за рахунок країн Центральної і Східної Європи може сприяти миру, безпеці, стабільності та прогресу в Європі. На думку провідних лідерів Європейської комісії, для країн Центральної і Східної Європи членство в ЄС має таке ж саме значення, як свого часу вступ до ЄС Греції, Іспанії та Португалії, основним мотивом було зміцнення демократії і стабільності в країнах, які покінчили з тоталітарними режимами.

Більшість європейських експертів мають спільну думку, що економічний ефект розширення для решти членів ЄС був незначним, а його вартість – дуже високою.

Протягом найближчого часу інститутам ЄС доведеться вирішувати головоломні завдання координації макроекономічної політики держав – членів ЄС. Весь період одним із основних напрямів політики ЄС буде сприяння процесу реальної конвергенції трьох десятків країн, який, по суті, починається заново і триватиме, вочевидь, не менше трьох десятиліть. Ціна такої політики вимірюватиметься сотнями мільярдів євро.

За сучасних умов США є незаперечним лідером світового розвитку. За прогнозами фахівців, гегемонізм США триватиме щонайменше до середини XXI ст. Проте в історичній перспективі – поступова і неминуча втрата США свого виключного становища у світі. За словами З. Бжезінського, для світової політики неодмінно стане все більш невластивою концентрація влади в руках однієї держави. Отже, США не тільки перша і єдина наддержава справді глобального масштабу, але, наімовірніше, і остання.

Вже наприкінці XX ст. окреслились контури формування багатополюсного світу, серед яких найвиразнішим є контури країн Європейського Союзу. Західноєвропейська інтеграція дала Європі новий шанс. На кінець XX ст. економічна могутність 15 країн ЄС наблизилась до американських показників – 19,8% загальносвітового валового продукту (США – 20,4%). Населення ЄС – 25 країн становить понад 450 млн. осіб проти 273 млн. у США. Загальний обсяг торгівлі із зовнішнім світом у ЄС майже на 25% більший, ніж у США, і вдвічі більше, ніж у Японії.

Європейський Союз здійснює безупинну торговельну експансію. Підписавши угоди про асоціацію з понад 80 країнами, він суттєво збільшує свою значущість як торговельного блока, як джерела інвестицій, як світового культурного центру.

Вражає і загальний військовий потенціал країн Євросоюзу. Наприкінці XX ст. особовий склад сукупних збройних сил 15 країн ЄС майже на третину був більшим за американський (1,79 млн. осіб проти 1,37 млн.), а із 100 найбільших у світі фірм – постачальників зброї в Європі базувалося 51, тоді як у США – 40.

Після закінчення «холодної війни» західноєвропейські країни залишилися надійними партнерами США по атлантичній солідарності. Тільки війна на Балканах і початок реалізації курсу на деяке дистанціювання від США привели до того, що питання про єдині європейські збройні сили було поставлене на порядок денний. Це відбулося на франко-британській зустрічі на найвищому рівні в Сен-Мало у 1998 р., а у грудні 1999 р. на європейському саміті в Гельсінкі були прийняті рішення про створення до 2003 р. прообразу європейської армії – сил швидкого реагування в кількості 60 тис. військовослужбовців, здатних протягом року виконувати будь-які воєнні місії в будь-якому регіоні світу. Проте як протягом останніх десятиліть, так і сьогодні можна констатувати, що європейські держави проводять політику, котру, нехай і з деяким перебільшенням, можна назвати політикою нейтралітету і невтручання.

Така позиція ЄС на світовій арені вигідно відрізняється від американської, що базується на ролі світового гегемона. У міру того, як ідея Європи, повернутої до Атлантичного океану, замінювалась ідеєю континентальної Європи, європейська інтеграція, що сприймалася під час «холодної війни» як метод зміцнення атлантичного партнерства, нині розглядається як засіб створення противаги Сполученим Штатам. На рубежі XX – XXI ст. відносини почали помітно трансформуватися і сьогодні можна стверджувати, що саме взаємне позиціювання ЄС і США стане основним фактором, який визначатиме політичну ситуацію у світі XXI ст.

За останні роки суттєво поглибилися суперечності між США і країнами ЄС з питань діяльності міжнародних інститутів та угод. За висловом колишнього Генерального секретаря ООН Б. Бутроса Галі, Сполучені Штати, використовуючи тактику залякування і право вето, примушують Організацію Об’єднаних Націй визнавати легітимність дій США, створюючи за її допомогою коаліції та накладаючи санкції на небажані США країни. Коли ж європейським лідерам вдається провести через ООН резолюції, котрі засуджують американську односторонню політику, США відразу змінюють своє ставлення до основного міжнародного інституту, звинувачуючи його в тому, що він уже давно не відповідає новій розстановці сил на світовій арені і є анахронізмом.

Саме з приходом до влади команди Дж. Буша-молодшого суперечності сягнули апогею. Адміністрація Буша домоглася значного скорочення американських виплат ООН, пообіцявши сплатити лише поточні борги. Президент США відхилив пропозицію про створення Міжнародного кримінального суду, пояснивши це тим, що європейська ініціатива суперечить інтересам американських громадян.

У відповідь на односторонню політику президента США Рада з економічної і соціальної політики ООН 3 травня 2001 р. прийняла рішення про виключення Сполучених Штатів з Комісії з прав людини. Таке трапилось вперше в історії ООН, створеної за ініціативи Сполучених Штатів, і, звичайно, сприймалося громадською думцою могутньої держави як «образа американської гідності».

Виключення США з деяких міжнародних інститутів – це природна реакція на їх політику у справі світоустрою. Сполучені Штати виступають проти багатьох найважливіших ініціатив ООН з прав людини. Тільки дві країни – Сполучені Штати та Ірак (досить цікаве сусідство) до цього часу не ратифікували Конвенцію ООН з прав дитини 1989 р. Немає американських підписів під договорами, які забороняють застосування тортур, використання протипіхотних мін (1990 р.), Декларацією про право на належне харчування (1999 р.)

США не бажають розглядати питання про включення права на освіту, роботу і медичне обслуговування у Загальну декларацію прав людини. США практично не беруть участі у таких міжнародних інститутах, як Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Програма розвитку ООН, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців.

Кіотський протокол мав за мету зменшити поширення вуглекислого газу до 2012 р. до 5,2% від рівня 1990 р. Альтернативний план Дж. Буша передбачав тимчасове обмеження на використання деяких забруднювачів (вуглекислий газ до них не належить). За оцінками ЄС, американський план не тільки не зменшує, а збільшує поширення вуглекислого газу на 33%.

Європейський Союз і США уособлюють собою дві якісно різні стратегії взаємодії західної цивілізації із зовнішнім світом. Різне ставлення населення ЄС і США до міжнародних проблем повною мірою виявилося після 11 вересня 2001 р. У своїй більшості громадяни країн ЄС вважають агресивність американської політики причиною ненависті до Сполучених Штатів з боку багатьох регіонів світу і гадають, що самі США мають значну долю відповідальності за спрямовані проти них терористичні акти. Вони скептично сприйняли американську відповідь на події 11 вересня, що виразилося у створенні всесвітньої «антитерористичної коаліції», яка так і не досягла своєї головної мети – затримки і покарання основних організаторів і натхненників варварських акцій. Спроба США компенсувати відсутність результату однієї операції початком іншої – «роззброєння» режиму Саддама Хусейна – викликала несприйняття у Європі. У лютому – березні 2003 р. європейськими країнами прокотилася хвиля антивоєнних виступів, небачених з початку 1980-х років. Від 60% до 80% громадян найбільших європейських країн – Німеччини, Франції, Великої Британії, Італії та Іспанії – виступили проти початку війни з Іраком, 45 – 70% вважали, що США прагнули ініціювати цю війну виключно заради контролю над іранською нафтою, а 50 – 71% вважали, що засвоєння американських цінностей і традицій є загрозою для європейської ідентичності.

Останніми роками політика Європейського Союзу все виразніше орієнтується на встановлення і підтримку більш справедливого і гуманного світового порядку. Маастрихтським договором встановлено, що політика Співдружності у сфері сприяння розвитку повинна підтримувати стійкий економічний і соціальний розвиток країн, що розвиваються, і передусім тих, які опинилися в найбільш важкому становищі. Незважаючи на те, що останніми роками частка ВВП, котра спрямовується для підтримки третього світу, стійко знижується в більшості розвинутих країн, багато держав ЄС складають виняток з цього правила: в Швеції частка відповідних витрат за період з 1950 по 1993 р. зросла з 0,04 до 1,01% ВВП, у Німеччині – з 0,11 до 0,38%, у Нідерландах – з 0,27 до 0,84%, а в США, навпаки, вона знизилася з 0,56% на початку 1960-х років до 0,08% в 1997 р.

Фінансування витрат на програми допомоги країнам, що розвиваються, із загальноєвропейського бюджету в першій половині 90-х років XX ст. зросло майже в 15 разів, у результаті чого Європейська комісія стала п’ятим за розмірами допомоги донором у світі, а сумарні зусилля ЄС забезпечують близько 66% всієї допомоги, котра надається країнам третього світу. Важливо зазначити, що така благодійність знаходить порозуміння у більшості громадян європейських країн, досягаючи 55 – 74% їх населення.

Країни ЄС мають досить стабільні і динамічні стосунки з Росією. Провідні діячі Євросоюзу чітко усвідомлюють, що Росія за своїм географічним положенням в політичному, економічному і культурному плані була і залишається передусім країною європейською. З об’єктивних причин Росія на даному етапі і на найближчу перспективу не ставить перед собою завдання формального вступу до Європейського Союзу. Проте це не означає, що вона має намір залишатися осторонь від загальноєвропейських інтеграційних процесів. Навпаки, одним із найважливіших напрямів європейської політики Росії з погляду забезпечення її національних інтересів є всебічний розвиток відносин з Європейським Союзом на основі загальних цінностей з метою підвищення загального рівня соціально-економічного розвитку країни, максимального наближення його до загальноєвропейських стандартів.

Саме такі ідеї були закладені в прийнятому на Санкт-Петербурзькому саміті Росія – ЄС в травні 2003 р. рішенні про формування чотирьох загальних просторів: 1) економічного; 2) простору свободи, безпеки та правосуддя; 3) співробітництва у сфері зовнішньої безпеки; 4) наукових досліджень і освіти, включаючи культурні аспекти.

На Римському саміті ЄС – Росія, який відбувся в листопаді 2003 р., схвалено Спільну концепцію формування Загального європейського економічного простору, що вимагає врахування вступу Росії у Всесвітню Торговельну Організацію та її зобов’язань у рамках інших інтеграційних форматів.

У сучасних умовах триває поетапне формування Загального простору зовнішньої безпеки шляхом створення адекватної нормативної бази взаємодії Росія – ЄС у контексті Європейської політики у галузі безпеки і оборони, на основі схваленої в Римі Спільної Декларації про зміцнення діалогу та співробітництва з політичних питань і питань безпеки. В практичному плані першим досвідом стала участь Росії в поліцейській місії ЄС в Боснії і Герцеговині. Росія і ЄС активно співпрацюють з основних міжнародних проблем, включаючи такі, як Ірак, Афганістан, взаємодіють в ООН, «квартеті» міжнародних посередників з близькосхідного врегулювання.

Є певні напрацювання і на шляху до Спільного простору у сфері науки, освіти і культури. Між Росією і ЄС діє Угода про співробітництво у сфері науки і технологій. У вересні 2003 р. на Берлінській конференції європейських міністрів освіти було прийнято рішення про включення Росії до Болонського процесу, який передбачає гармонізацію стандартів у сфері освіти, що, зокрема, відкриває для російських вищих навчальних закладів можливість для підключення до програм ЄС у сфері міжуніверситетських обмінів ЄС. Тут відкриваються широкі можливості для розвитку культурних зв’язків, загалом контактів між людьми.

У сучасних умовах Європейський Союз зіткнувся з цілою низкою суперечностей, зумовлених як внутрішніми чинниками (породженими самою інтеграцією), так і зовнішніми, що є результатом глобалізації світової економіки.

Одна з найважливіших проблем – реформування наднаціональних інститутів. Особливої актуальності вона набула після розширення ЄС у 2004 р. Головним (і єдиним) критерієм, згідно з яким всі країни отримують визначену кількість голосів в європейських інститутах, є кількість населення, яка різко коливається – від 367 тис. осіб в Люксембурзі до 82 млн. осіб у Німеччині.

У цьому світлі особливої гостроти набула проблема лобіювання інтересів у зв’язку з перерозподілом фінансових ресурсів через бюджет ЄС. Набагато бідніші країни Центральної та Східної Європи із сукупним населенням 110 млн. осіб можуть, захищаючі свої інтереси, блокувати важливі рішення, сприяючи таким чином неефективному розподіленню матеріальних і фінансових ресурсів.

Нове розширення ЄС суттєво ускладнює вироблення спільних рішень. Наприклад, із 342 голосів в Раді міністрів, згідно із системою голосування «кваліфікованою більшістю», необхідно набрати ²/₃ голосів, котрі повинні відбивати інтереси як мінімум 50% населення ЄС. Навіть якщо гіпотетично припустити, що всі малі й бідні країни (з душовим ВВП менше 75% від середнього показника по ЄС) проголосують одностайно, то і тоді кваліфіковану більшість голосів набрати не вдасться. Крім того, з найбільш складних питань (наприклад, зовнішня політика, освіта) в наднаціональних інститутах ЄС прийнято систему тільки одностайного голосування. Інакше кажучи, кожна країна має право накласти вето. Тому не виключено, що ЄС буде дуже важко домогтися «одностайного голосування».

На рубежі XX – XXI ст. країни ЄС зіштовхнулися з низкою соціальних проблем. Загострення соціальних проблем в ЄС за останні роки привело до появи груп населення, котрі доволі слабо інтегровані в суспільне життя і є найбільш вразливими. В Євросоюзі відбуваються розмови про «маргіналізацію Європи», основними рисами якої є ізоляція, самотність, «відірваний» спосіб життя, слабка мотивація для кар’єрного зростання та ін.

Одна з важливих проблем – єдина аграрна політика ЄС. Незважаючи на те, що частка сільського господарства в його ВВП не перевищує 2,5%, єдина аграрна політика єнайдорожчим напрямом діяльності Союзу, поглинаючи майже половину всіх коштів витратної частини його бюджету. Значні субсидії фермерам, суттєво завищені ціни для споживачів і надлишки сільськогосподарських продуктів традиційно породжують критику як всередині ЄС, так і з боку його основних торговельних партнерів.

Єдина аграрна політика ґрунтується на системі штучного підтримання цін, котра є досить високою. Багато продуктів виробляється в кількості, котра значно перевищує попит, що призвело до утворення надлишків на складах. Це стало результатом інтервенційних (гарантованих) цін, за якими уряд викуповує сільськогосподарську продукцію. За сучасних умов близько 70% всієї сільськогосподарської продукції ЄС так чи інакше покривається інтервенційними цінами. Логіка існування єдиної аграрної політики примушує Євросоюз вводити високі мита на імпорт сільськогосподарської продукції, що ускладнює становище «третіх» країн-експортерів. Прибутки фермерів із країн що приєдналися до Євросоюзу, збільшилися за рахунок подорожчання продуктів харчування, що було зумовлено інтервенційними цінами. Конкуренцію сільгоспвиробників із країн «третього світу» обмежують податками, що неминуче спричинює чергові конфлікти зі Світовою Організацією Торгівлі.

Однією з головних суперечностей, що є породженням інтеграції, – зростаюча поляризація між країнами і регіонами за рівнем життя. Значення даної проблеми особливо зросло з розширенням у 2004 р. і стало ще актуальнішим, коли до ЄС увійшли Румунія і Болгарія в 2007 р. До розширення 2004 р. в ЄС існували значні диспропорції як на рівні країн (Північ – Південь), так і на регіональному (наприклад, Захід – Схід в Німеччині чи Північ – Південь в Італії) рівні. Не випадково, другою за значенням витратною статтею бюджету ЄС є регіональна політика, частка якої становить близько 34% загального бюджету ЄС.

Проблема перерозподілення фінансових коштів через євросоюзний бюджет від багатих до бідних є наріжним каменем формування бюджету, виділення регіонів – донорів і лобіювання національних інтересів в євросоюзних інститутах. Традиційно основними «вкладниками» в скорочення міжрегіональних диспропорцій на основі «взаємної солідарності» і «поглиблення інтеграції» є Німеччина, Швеція, Фінляндія, Данія, Австрія, Нідерланди, Люксембург і Велика Британія. Головними ж одержувачами є Іспанія, Португалія, Греція, Ірландія й Італія.

Найбільшу критику у країн – донорів викликає неефективність регіональної політики. Наприклад, Італії так і не вдалося значно скоротити суттєві диспропорції між північними і південними областями, хоча протягом останніх двадцяти років її Південь був головним реципієнтом структурних фондів ЄС. В Іспанії, не зважаючи на допомогу південним і центральним областям, поляризація простору навіть збільшилась через могутній економічний розвиток Барселони і Мадрида, які успішно використовують переваги єдиного ринку. Греція і Португалія так і залишаються переважно аграрними країнами із завищеною роллю столиць у соціально-економічному та політичному житті.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поглиблення і розширення європейської інтеграції. Країни Європейського Союзу в міжнародних відносинах	\|	Зовнішня політика України після проголошення незалежності. Відносини України з країнами СНД

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.