Відносини України з США та Європейським Союзом

Як усякий глобальний процес, розширення Євросоюзу матиме для України низку позитивних і негативних наслідків. До позитиву в середньо- і довготерміновій перспективі належить передусім те, що об’єднаний ринок 25 європейських країн з населенням 450 млн. осіб може стати найбільшим у світі споживачем українських товарів. Для ЄС зростає роль України у зовнішньоекономічній сфері. Відкриваються можливості розвитку деяких конкретних напрямів – легальна міграція і пересування людей; інтеграція в транспортну, енергетичну і телекомунікаційну мережу і європейський дослідницький простір; нові інструменти захисту і сприяння інвестиціям; підтримання інтеграції в глобальний ринок; розвиток ринку товароперевезень. Важливу роль могла б відіграти укладена угода з ЄС про використання українського потенціалу у галузі авіаційних перевезень. Додаткові стимули одержить прикордонне співробітництво з країнами Центральної та Східної Європи, що сприятиме збільшенню обсягів прикордонної торгівлі і реалізації спільних проектів. Україна може посилити свої конкурентні переваги в секторах, що є чутливими до конкуренції за ціновими параметрами, оскільки в нових країнах ЄС зростає вартість виробництва через запровадження загальноєвропейських соціальних норм і стандартів. Крім того, зростає зацікавленість ЄС в посиленні безпеки кордонів України по всьому периметру і зростання її ролі як чинника регіональної стабільності. При цьому наявність загального 1400-кілометрового кордону з Євросоюзом відкриває широкі можливості для розвитку торговельно-транзитної інфраструктури України, виробництва, орієнтованого на експорт в ЄС, і прикордонної торгівлі.

Країни ЄС на початку XXI ст. виступають одним із найважливіших і вагоміших геополітичних центрів майбутнього багатополюсного світу. Країни – члени Євросоюзу відіграють все помітнішу роль у світовій політиці. За прогнозами фахівців, роль ЄС у міжнародних відносинах невпинно зростатиме й надалі, що зумовлено багатьма чинниками. Чи не найважливішим серед них є майбутнє розширення Євросоюзу.

Наявна доктрина розширення Європейського Союзу дає змогу будь-який європейській демократії претендувати на членство в ньому. Відмова у проханні про приєднання може спиратися на два інституційно закріплені постулати: невідповідність країни-претендента всім критеріям вступу; неготовність або й небажання Спільноти прийняти до своїх лав нового члена.

Курс українського керівництва на європеїзацію України відкриває перед нашою державою реальні європейські перспективи. Звичайно, на цьому шляху необхідно розв’язати цілий комплекс проблем. Серед внутрішніх найактуальнішими є системна і глибока модернізація економіки, приведення соціальних стандартів до середньоєвропейського рівня, адаптація національного законодавства до законодавства Євросоюзу, поглиблення демократичних засад українського суспільства та багато інших.

До внутрішніх проблем додаються й зовнішні неоднозначні для України чинники – проблеми пов’язані з попереднім розширенням ЄС, конституційна та бюджетна криза в європейському співтоваристві, специфічна щодо української євроінтеграції позиція Росії, котра прагне втримати Київ у сфері свого впливу.

Прагнення України до інтеграції в європейську співдружність було зафіксовано, ще у Декларації про державний суверенітет в якій було сказано, що рух в Європу є пріоритетним для нашої держави. Подібна позиція була зафіксована й у Законі «Про основні положення зовнішньої політики України», що був прийнятий Верховною Радою в 1993 р. Рух української держави до Європи збігся із наростанням інтеграційних процесів у Старому Світі. 7 лютого 1992 р. було підписано Маастрихтську угоду, що поклала початок створенню Європейської Союзу.

На початку становлення української державності політичні та економічні стосунки з Європейським Союзом мали радше декларативний характер. У цьому виявлялася «двошвидкісна» політика країн-лідерів Європи стосовно до нових державних утворень на Сході. Економічна криза та відсутність політичної стабільності, неврегульоване питання Чорноморського флоту гальмували ініціативи країн Європи в Україні. В 1994 р. Україна підписала угоду про свої наміри увійти до ЄС й одразу ж ратифікувала її. Європейським же країнам знадобилося аж 4 роки, щоб з певним пересторогами завершити процес ратифікації цієї угоди. Ще президент Л. Кучма в 1999 р. оголосив про наміри України увійти до ЄС за кілька найближчих років. Однак такі заяви були розцінені в Брюсселі як передчасні, оскільки кожному «новачку» необхідно виконати цілу низку вимог – так званих Копенгагенських критеріїв. Серед них – узгодити законодавство з європейськими стандартами, гарантувати верховенство права та громадянські свободи своїм громадянам, забезпечити доволі високі показники економічного зростання тощо.

Нелегко складалися відносини нашої держави зі світовим лідером – Сполученими Штатами Америки. Вже на Мінській та Алма-Атинській зустрічах, які оформили розпад СРСР, Л. Кравчук заявив про бажання України згідно з Декларацією про державний суверенітет позбутися ядерної зброї. У цей період США спрямували всю свою політику на те, щоб домогтися спільного контролю над ядерними озброєннями на території колишнього СРСР. Україна перебувала під постійним тиском з боку США. У травні 1992 р. президент Л. Кравчук підписав Лісабонський протокол, за яким Україна визнавалася правонаступницею СРСР, зокрема щодо розподілу ядерного арсеналу, а також зобов’язувалася приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Питання відмови від ядерної зброї на тлі погіршення стосунків із Росією та досить напруженого конфлікту навколо Криму потребувало від українського парламенту неабиякої політичної рішучості. З великими труднощами Лісабонський протокол було ратифіковано лише в листопаді 1993 р. з певними зауваженнями та поправками. Тоді прагматичний підхід узяв верх над популістською риторикою.

Сьогодні також лунають критичні висловлювання на адресу цього політичного рішення, але слід пам’ятати, що відмова від ядерної зброї – це був виважений крок, який підкріплювався об’єктивними чинниками. По-перше, наша держава мала переважно регіональні геополітичні інтереси, що зводило нанівець будь-яку спробу використання ядерного потенціалу, особливо за допомогою міжконтинентальних ракет типу СС-19, СС-24, адже мінімальний радіус використання у них 3 тис. км. До того ж термін експлуатації цих ракет завершувався у 2000 та 2008 р. відповідно, що з часом поставило перед нашою країною серйозні проблеми. Стратегічним бомбардувальникам Ту-160 і Ту-95 також налічувався десяток років, крім того ці моделі повністю виготовлялися в Росії, й Україна не мала запчастин для їх підтримування у бойовій готовності. А найголовніше те, що саме відмова від ядерної зброї стала перепусткою для нашої молодої держави до цивілізованого світу.

У зв’язку з тим, що Україна не виробляла ядерного заряду, а отримала його у спадок, виникла певна правова колізія. Наша сторона стверджувала, що ядерний арсенал є власністю країни, а отже вона як власник має право претендувати на певні умови. Росія стверджувала, що Україна має віддати ядерну зброю лише в обмін на можливу компенсацію. Для України такий підхід був неприйнятним. Перелом у переговорному процесі був пов’язаний зі зміною адміністрації Білого дому та зміною стилю зовнішньої політики США. Новий президент У. Клінтон будував свою стратегію виходячи з поваги до українських інтересів. Нарешті 14 січня 1994 р. з’явилася заява президентів У. Клінтона, Б. Єльцина та Л. Кравчука, в якій США та Росія надали гарантії нашій країні, зобов’язавшись не чинити економічного, політичного чи військового тиску на суверенітет України. Хоча гарантії безпеки сформульовані в нечіткій формі: «Президенти підтверджують зобов’язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні як державі-учасниці ДНЯЗ, що не володіє ядерною зброєю, в разі якщо Україна стане жертвою акту агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї». Разом з гарантіями наша країна мала отримала компенсацію у вигляді 350 млн. дол. на демонтаж пускових установок.

Після набуття Україною без’ядерного статусу курс реформ дістав підтримку з боку США. Відбувся обмін візитами на найвищому рівні. В листопаді 1994 р. Л. Кучма підписав у Вашингтоні «Хартію україно-американського партнерства, дружби та співробітництва», що стала основою майбутнього співробітництва між обома державами. Американський уряд підтримував ринкові реформи в Україні та побудову демократичного суспільства. Київ став реципієнтом американських грантів, направлених на реформування системи державного управління, комунального господарства, подолання наслідків аварії на ЧАЕС тощо. В 1995 – 1996 рр. став помітним сплеск активності у двосторонніх відносинах, після чого настала смуга затишшя. Американські інвестори були розчаровані непрозорим механізмом прийняття рішень в економіці країни, політичне керівництво – невизначеністю політики «багатовекторності», яку проголосив офіційний Київ.

Спад реформ у економіці та відсутність реальних змін у гуманітарній та правовій сферах викликали поступове охолодження з боку США стосовно України. Крім того в цей час геополітична ситуація у світі різко змінювалася, тому Україна не стала пріоритетною зоною інтересів США. Голова Гельсінського комітету Конгресу США сенатор Б. Кемпбел запропонував законопроект, за яким мали припинити фінансову допомогу країнам, що не борються з корупцією, хабарництвом та відмиванням грошей. Серед цих країн була й Україна, яка посідала четверте місце за кількістю отриманої від США допомоги.

На сучасному етапі неможливо однозначно охарактеризувати відносини між обома країнами. Україна прагне розвивати своє співробітництво із США. Україна як правонаступник Договору ПРО 1979 р. не заперечує щодо його перегляду. Наша держава також формально підтримала антитерористичну операцію США в Іраку, надіславши загін протихімічної оборони. Пізніше на території Іраку було розгорнуто бригаду Збройних Сил України з миротворчою місією у провінції Васіт, яка виконувала низку заходів з підтримки миру в регіоні до кінця 2005 р.

Сучасна політика США стосовно України – це політика здорового прагматизму, що багато в чому ґрунтується на доктрині стримування російського панування в регіоні. По суті для США існування незалежної стабільної України є чинником стримування рецидивів імперської політики Росії. Отже, основою «стратегічного партнерства» між Україною та США є винятково питання безпеки в регіоні.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Європейський напрям зовнішньої політики України	\|	Співробітництво України з міжнародними організаціями

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.024 сек.