• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Види державного контролю

До контрольної діяльності висувається цілий ряд вимог, згідно з якими вона повинна бути:

- підзаконною, тобто контроль має здійснюватися тільки в рамках конкретних нормативних приписів;

- систематичною, тобто нести регулярний характер;

- своєчасною, тобто проводитися своєчасно, що значно підвищує його ефективність; всебічною, тобто охоплювати найбільш важливі питання, поширюватися на всі служби і структури підконтрольних органів;

- глибокою, тобто перевірці повинні підлягати не тільки ті підрозділи, які мають слабкі результати роботи, а й ті, що мають добрі результати;

- об'єктивною, тобто виключати упередженість;

- гласною, тобто її результати повинні бути відомі тим, хто підлягав контролю;

- результативною (дієвою).

Контрольну діяльність прийнято класифікувати на види залежно від вибору критерію, на підставі якого здійснюється класифікація. Вибір же критерію багато в чому зумовлений потребами практики. Саме тому відомо досить багато класифікацій контрольної діяльності. Найчастіше пропонуються такі класифікації:

а) залежно від місця суб'єкта (що здійснює контроль) в системі державного управління виділяють такі види контролю:

1) контроль з боку органів законодавчої влади (парламентський контроль);

2) контроль з боку Президента України та його апарату (президентський контроль);

3) контроль з боку Кабінету Міністрів України (урядовий контроль);

4) контроль з боку органів центральної виконавчої влади;

5) контроль з боку місцевих органів, органів державної виконавчої влади;

6) контроль з боку органів судової влади;

7) контроль з боку органів місцевого самоврядування;

8) контроль з боку громадськості (громадський контроль).

б) залежно від належності суб'єкта до державних або громадських структур виділяють:

1) державний контроль;

2)громадський контроль.

в) залежно від адміністративно-правової компетенції суб'єкта виділяють:

1) загальний контроль;

2) відомчий контроль;

3) надвідомчий контроль.

г) залежно від управлінської стадії, на якій здійснюється контроль, виділяють:

1) попереджувальний контроль;

2) поточний контроль;

3) наступний контроль;

д) залежно від спрямованості контролю виділяють

1) зовнішній контроль;

2) внутрішній контроль;

е) залежно від призначення контролю виділяють:

1) загальний, що охоплює всі сторони діяльності суб'єкта, що контролюється;

2) цільовий контроль окремого напряму роботи.

Крім перелічених, існують й інші класифікації контрольної діяльності.

Законність і Право – найголовніші елементи державності. Саме вони є юридичним фундаментом органів державної влади, прокуратури, суду, адвокатури, нотаріату. Смислове значення цього твердження лежить у площині наукового визначення термінологічного поняття “юстиція”.

“Юстиція (лат. justitia – справедливість, правосуддя) – система судових та пов’язаних з їх діяльністю установ. Крім судів, до цієї системи включають прокуратуру, органи слідства, нотаріат тощо. Об’єднуючими засадами для них є їх покликання служити торжеству правосуддя, законності й справедливості, забезпеченню прав громадян. Органами управління у цій галузі є міністерства юстиції. У різних країнах вони мають свої особливості щодо структури та повноважень. Спільним для них є організація роботи відповідних установ у забезпеченні правосуддя і правопорядку в країні”.

У процесі формування правової держави в Україні одним із ключових питань є ефективність реалізації громадянами своїх прав та свобод, яка безпосередньо залежить від ступеня забезпечення їх надійної охорони та захисту, що здійснюється відповідними органами держави.

Особливе місце в системі цих органів посідає Міністерство юстиції України.

Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 14 листопада 2006 року № 1577, Міністерство юстиції – центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України та є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної правової політики України.

Тема 5. Регіональна політика та місцеве самоврядування в державному управлінні.

Питання, які виносяться на лекцію:

1. Національне і регіональне в розвитку суспільства. Регіональне управління: суть, цілі та організаційно-економічні форми.

2. Місцеве самоврядування: суть, основні ознаки, принципи та моделі управління.

3. Особливості здійснення самоврядування в містах Києві та Севастополі.

1. Національне і регіональне в розвитку суспільства. Регіональне управління: суть, цілі та організаційно-економічні форми.

Державне управління охоплює всі сфери людської діяльності і відображає складні процеси, що відбуваються як в межах національної економіки, так і в окремих її територіальних частинах, які в економіко-правовій науці називають «регіонами». Визначення соціально-економічної суті «регіону» як відносно відокремленої самостійної складової національної економіки на сьогодні достовірно і однозначно не визначено, так як постійно змінюються проблеми та й територія регіонів. Неоднозначність визначення категорії «регіон» обумовлена також мінливістю чинників, що спричиняють специфіку того чи іншого регіону. До таких чинників можна віднести політичний, екологічний, географічний, територіальний, ресурсний, соціальний, інституціональний, інноваційний тощо. В контексті зазначеного наведемо кілька визначень регіону.

Регіон – [від лат. regio (regions) – область, округ] – територія, що характеризується комплексом притаманних їй ознак (фізико-географічних, економічних, тощо). Регіон – область, район, частина країни, що відрізняється від інших областей сукупністю природних і (або) історично сформованих, відносно стійких економіко-географічних і інших особливостей, що нерідко сполучаються з особливостями національного складу населення. Регіон – це території різної площі, які характеризуються певною специфічною однорідністю, яка є основою для того, щоб виділити ці території[8]. Під регіоном необхідно розуміти найбільшу адміністративно-територіальну одиницю субнаціонального рівня, яка має виборну владу, юридичну незалежність та власний бюджет. В умовах України – це рівень області та Автономної республіки Крим. Виходячи із особливого статусу, до регіонів віднесено також столицю держави м. Київ.[9] Поняття «регіон» застосовується для розподілу територій за певними ознаками (економічними, політичними, кліматичними, екологічними тощо), кордони яких не завжди збігаються не тільки з адміністративно-територіальними кордонами, а навіть з державними кордонами країн [10].

Регіон у національній економіці – це окрема самостійна система господарювання, яка має чітко визначені кордони території, власні органи управління, матеріальну і фінансову базу і, як правило, визначається законодавчими актами держави, виходячи з її стратегічних і тактичних цілей та завдань[11]. Регіон – це основна складова частина територіального устрою країни, що визначена єдиною політикою державного регіоналізму і має організаційну відособленість, цілісність, економічну й демографічну самодостатність, систему державних органів, що є елементами (підсистемами) державної структури влади й управління країною[12].

Висновок: виокремлення території в якості регіону як суб’єкта державного впливу та категорії науки державного управління може бути здійснено з точки зору наступних критеріїв:

- адміністративно-територіальне (політико-адміністративне або юридичне) трактування регіону як субнаціональної одиниці, тому його сутність та статус визначається в Конституції чи в законах;

- філософське трактування регіону асоціюється з особливим «світом», для якого властиві свій менталітет, спосіб мислення, традиції, світогляд та світосприйняття;

- історична інтерпретація регіону, яка вказує тенденції та традиції, що склались на окремій території протягом довготривалого історичного періоду;

- геополітичне розуміння регіону, яке випливає з просторової диференціації різних політичних сил і рухів, центрів сили тощо, причому такий регіон складається, як правило, з групи країн, які за багатьма параметрами більше зв’язані одна з одною, ніж з іншими країнами;

- економічний регіон – це у більшості випадків територія, що характеризується чітко вираженою спеціалізацією природних ресурсів, виробництва і соціально-економічною специфікою по відношенню до національної економіки;

- регіон як квазідержава, що представляє собою відносно відокремлену територію держави, яка наділена правами і повноваження в політичній, правовій, господарській та соціальній сферах діяльності;

- регіон як квазікорпорація –це окрема територія національної економіки, у економічній діяльності якої домінує функціонування окремої корпорації, від якої залежить вирішення проблем зайнятості, надходжень в місцевий бюджет, інвестування та інноваційний розвиток регіону;

- регіон як специфічна сфера функціонування ринку –територія, в межах якої діють особливі правила купівлі-продажу чи спеціалізація окремих сегментів (товарів) ринку, наприклад вільна економічна зона (ВЕЗ);

- регіон як окремий соціум – територія, що характеризується специфікою відтворення соціального і гуманітарного життя по відношенню до країни в цілому (етнос, рівень споживання, культура, тощо.

Ці та інші критерії, що визначають специфіку регіону як частину цілого (країни), ставляться в основу визначення регіону як економічної категорії, тому формулювання сутності категорії «регіон» залежить від критерія, що визначає специфіку конкретної території.

Державне управління поділяється на галузеве та територіальне. Галузеве – управління, яке спрямовується на вирішення основних завдань галузі, тобто задоволення потреб економіки окремими видами продукції, робіт, послуг. Територіальне – спрямовується на створення необхідних умов для розвитку окремих територіальних складових національної економіки, максимальне задоволення потреб населення регіону окремими видами продукції, робіт, послуг з ефективним використанням власних ресурсів і регіонального економічного потенціалу.

З точки зору стратегії розвитку національної економіки та цілей державного управління розробляється державна регіональна політика. Регіональна політика -це сукупністьорганізаційно-правових та економічних заходів, що здійснюються державою у сфері регіонального розвитку відповідно до стратегічних і поточних цілей і завдань. Об’єкт державної регіональної політики – регіон, як система суспільних відносин із забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території. Суб’єкти державної регіональної політики – це органи державної влади в регіонах, представницькі органи та органи місцевого самоврядування.

Складові державної регіональної політики:

- економічна,

- соціальна,

- науково-технічна,

- екологічна,

- демографічна,

- гуманітарна,

- зовнішньоекономічна тощо.

Державне регіональне управління направлене на реалізацію державної регіональної політики.

2. Місцеве самоврядування: суть, основні ознаки, принципи та моделі управління.

Правові засади місцевого самоврядування закріплені в нині чинному Законі України від 21 травня 1997 р. “Про місце самоврядування в Україні”.

Розвиток місцевого самоврядування в Україні стримується:

- економічними чинниками;

- відсутністю достатніх матеріальних та фінансових ресурсів для реалізації функцій місцевого самоврядування;

- чинниками політичного, правового та психологічного характеру;

- відсутністю реального суб’єкта місцевого самоврядування – самодостатньої територіальної громади, яка володіла в необхідними матеріальними і фінансовими ресурсами;

- відсутністю нових механізмів взаємовідносин органів місцевого самоврядування з територіальною громадою.

1. Теорія месцевого самоврядування

Історично першою була обґрунтована теорія вільної громади (теорія природних прав громади) в доповіді щодо законопроекту про реформу місцевого управління в Національних зборах Франції 1790 р. та знайшли своє відображення в положеннях Конституції Бельгії 1831 р. щодо особливої “громадівської” влади.

Згідно теорії вільної громади основними засадами організації місцевого самоврядування є:

а) виборність органів місцевого самоврядування членами громади;

б) розподіл питань на самоврядні і такі, що передоручені органим громади державною;

в) місцеві справи мають іншу ніж державні справи, природу;

г) органи місцевого самоврядування є органами відповідної територіальної громади і не входять до системи органів державної влади;

д) органи державної влади не мають права втручатися у вирішення самоврядних питань, їх функція зводиться лише до адміністративного контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування.

На зміну теорії вільної громади приходить громадівська теорія місцевого самоврядування:

- основні положення збігаються з положеннями теорії вільної громади;

- акцент на недержавній, господарській природі діяльності органів місцевого самоврядування.

Ця теорія не набула широкого поширення, оскільки вона не могля пояснити публічно-правовий характер багатьох функцій органів місцевого самоврядування.

Середина ХІХ ст - державницька теорія місцевого самовряування,Представники - німецькі вчені Л. Штейном та Р. Гнейстом.

Державницька теорія розглядає місцеве самоврядування не як автономну форму публічної влади, а як одну з форм організації місцевого управління. Один із способів децентралізації державної влади на місцевому рівні.

2. Характеристики існуючих систем місцевих органів управління

І. Англосаксонська муніципальна система (Сполучені штати Америки та Великобританія)

Структура місцевої влади в США:

- графства. Кожний штат (за винятком штатів Коннектикут і Род-Айленд) географічно ділиться на графства (їх у країні 3042). Графства виконують такі функції, як дорожнє будівництво, охорона порядку і соціально-побутове забезпечення;

- тауншипи. Їх нараховується в країні більш 16,7 тис. – географічно складають графство. Організовані для допомоги графствам у забезпеченні деякими службами (поліція, пожежна охорона, служби культурного дозвілля й утримання доріг) . Тауншипи охоплюють, в основному, сільські території;

- муніципалітети. Існують у більш значних, ніж тауншипи, населених пунктах,

- метрополітенськими ареалами – це злиття великого міста з приміською зоною і міськими поселеннями.

- спеціальні округи – особливі підрозділи штату, можуть бути різноманітними: за утворенням, водопостачанням, протипожежною службою, житловому керуванню, комунальному будівництву, бібліотекам і паркам і ін. (виділяють 19 типів спеціальних округів). Їхня межа не збігається з межами адміністративно-територіальних одиниць.

У США склалися три системи міського керування:

1) “керуючий радою (менеджер)” (55,5 %) міст. Населення обирає міську раду, а та, у свою чергу, – мера. Мер головує на засіданнях ради, але не очолює виконавчий орган. Цю функцію виконує менеджер, що обирається радою.

2) “мер-рада”(39 % міст). Існує два види цієї системи:

3) а) “слабка мер-рада”: мер обирається радою, головує в раді, здійснює представительські і контрольні функції;

4) б) “сильна мер-рада”: мер обирається населенням міста на 2-4 роки, має право накладати вето на рішення ради, призначити чиновників, складати бюджет міста, виконувати рішення ради, тобто влада в місті належить насамперед йому. Система “сильна мер-рада” існує в більшості міст США.

5) комісійна система (6 % усіх міст): населення міста обирає на 2-4 роки раду комісіонерів із 3-5 чоловік, що одночасно виконують функції міської ради і виконавчого апарату. Кожен із комісіонерів очолює визначену галуз місцевого керування.

До основних повноважень місцевого керування віднесені такі:

1. Охорона суспільного порядку: керівництво місцевою поліцією, юстицією, доведення до населення законів і постанов, інформування вищих органів про положення на місцях.

2. Фіскальні права: установлення місцевих податків і зборів, формування місцевого бюджету.

3. Надання соціальних послуг: шкільна справа, охорона здоров’я, соціальне забезпечення, житлове будівництво, комунальне господарство, будівництво й утримання місцевих доріг.

4. Управління майном – підприємствами і різними господарськими службами.

Великобританія– парламентська монархія. У країні немає конституції у виді єдиного основного закону. Конституційне значення мають законодавчі акти, прийняті парламентом, судові прецеденти. Глава держави – царствуючий монарх. Глава уряду – прем’єр-міністр.

Великобританія– унітарна держава. До її складу входять 4 історико-географічні області – Англія, Уельс, Шотландія і Північна Ірландія. Самостійними адміністративними одиницями є острів Мен і Нормандські острови.

Для кожної з частин Великобританії характерна деяка своєрідність адміністративно-територіального поділу і структури місцевої влади.

Існують різноманітні форми, урядового контролю за місцевою владою:

1) фінансовий контроль здійснюється аудиторами Національної ревізійної комісії.

2) міністерський контроль.

3) комісар по справах адміністрації місцевого керування (посада введена для Англії й Уельсу в 1974 р.).

II. Континентальна муніципальна система характерна для Італії та Франції.

Італія — унітарна держава, області якого мають адміністративну автономію. Питання організації місцевого керування регулюються в Конституції Італії

Система місцевого керування являє собою систему, що, будучи деякою мірою автономною, функціонує під контролем центральної влади:

- Області;

- провінції;

- комуни.

Використовуються такі форми державного контролю:

1) контроль законності.

2) контроль доцільності.

3) контроль за адміністративними актами

4) фінансовий контроль;

5) контроль законності і доцільності актів провінцій і комун здійснює Комітет по контролю за провінцією;

6) контроль за органами провінції з боку префекта (безпека),

Франція — унітарна держава. Принцип територіальної децентралізації закріплений у Конституциї Франції 1958 року.

Франція — унітарна держава. Принцип територіальної децентралізації закріплений у Конституциї Франції 1958 року.

Одночасно співіснують місцеві органи влади і керування.

- комуна (їх 36 тис.)-низова ланка територіальної організації. Комуни охоплюють місто і село

- спеціальні міжкомунальні утворення-синдикати і сектори комун, міські дистрикти, розширені міські комуни. Синдикати - це об'єднання декількох комун для спільного здійснення тих або інших суспільних робіт (одноцілоьві або багатоцільові).

- кантон (їх біля 3,5 тис.) об'єднує декілька комун і є виборчим округом по виборам департаментських органів самоуправління — Генеральних рад. У кантоні відсутні виборні органи місцевого керування. Кантони подають також територіальну основу для органів юстиції і поліції.

- округ (їх більш 300) — ще більш значне утворення, що включає 100-150 комун, створене для зручності централізованого керування.

- департамент — основна одиниця адміністративно-територіального поділу Франції.

4. Система місцевого самоврядування

Згідно ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом.

Система місцевого самоврядування в структурно-організаційному плані являє собою сукупність органів місцевого самоврядування, органів самоорганізації населення та організаційних форм, за допомогою яких відповідна територіальна громада або її складові частини здійснюють завдання та функції місцевого самоврядування, вирішують питання місцевого значення.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 5) до елементів системи місцевого самоврядування відносить:

- територіальну громаду;

- сільську, селищну, міську раду;

- сільського, селищного, міського голову;

- виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

- районні в місті ради, які створюються у містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради;

- районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

- органи самоорганізації населення.

5. Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування

Реальність місцевого самоврядування визначається в першу чергу матеріальними і фінансовими ресурсами, якими розпоряджається територіальна громада та які в сукупності становлять матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування.

Конституція України (ст. 142) до матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування відносить рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Провідне місце в структурі матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування займає комунальна власність.

До складу комунальної власності входить: рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, підприємства, установи та організації

Узагальнена схема структури місцевого бюджету

Бюджетним кодексом України визначений склад доходів та видатків місцевих бюджетів.

Лекція 6. Регулювання, планування та координація управлінської діяльності.

Питання лекції:

1. Державне регулювання: необхідність, методи та роль в державному управлінні.

2. Прогнозування та планування в державному управлінні.

3. Програмування як елемент державного управління: суть, методи, технологічні етапи та види.

Координація та реординація в управлінському процесі.

1. Державне регулювання: необхідність, методи та роль в державному управлінні.

Багатофункціональний та макроекономічний рівні організації державно-національного господарства визначають об’єктивні передумови специфіки планово-прогностичної діяльності держави. До таких слід віднести:

1. множинність та багато полярність досягнення завдань (цілей), які стоять перед суспільством (внутрішньо та зовнішньоекономічні, соціальні, політичні, екологічні);

2. ресурсна обмеженість при постійно зростаючих потребах розвитку національної економіки;

3. постійна змінюваність макроекономічних показників та інституційних норм, що безперервно порушують ринкову рівновагу;

4. неухильне наростання міжкраїнової конкуренції, що потребує корекції планів розвитку економіки;

5. наявність двох рівнів організації державного управління: макроекономічного (державно-національного) – забезпечення діяльності суспільства в цілому; мікроекономічного (функціонального) – організація функціонування окремого органу державного управління.

Необхідно проводити відмінності між державним регулюванням економіки та неповністю ідентичними поняттями: “державне втручання в економіку”, “економічна політика держави”, “державне управління економікою”. Державне втручання в економіку символізує взаємодію двох незалежним суб’єктів, які є мовби відокремленими одиницями. Використання означеного терміну має сенс лише в контексті відстоювання ідеї повної свободи ринку, провідниками якої були А.Сміт, М.Фрідман, Ф.Хайєк. Заперечуючи вплив держави на економіку вони виступали проти втручання держави в економіку. Економічна політика держави означає комплекс економічних цілей і заходів держави по забезпеченню вирішення завдань економічного розвитку в довгостроковому та короткостроковому періодах. Державне управління економікою це - організуючий і регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб’єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності. Основними функціями управління є: організація, координація, планування, регулювання, кадрове забезпечення, контроль.

Висновок: державне регулювання є складовою державного управління й економічної політики, в той же час відображає конкретні заходи щодо вирішення окремих економічних проблем. По відношенню до державного управління державне регулювання є однією з його функцій.

Сферами державного регулювання є :

- конкурентне ринкове середовище;

- економічні цикли;

- кризи на мікроекономічному рівні;

- малозабезпечені та соціально незахищені групи населення.

Вперше в історії економічної думки необхідність державного регулювання ринкової економіки визнали Дж.М.Кейнс та перші лауреати Нобелівської премії з економіки голландець Ян Тінберген та норвежець Рагнар Фріш. Я. Тінберген розробив концепцію економічної політики, яка в наступному була віднесена до нормативних, тобто систему дій уряду, яка повинна включати вибір кінцевої цілі політики, виходячи з максимізації функцій суспільного добробуту.

Необхідність державного регулювання економікою, обумовлена наступними чинниками:

- недосконалістю та неспроможність ринкового механізму забезпечити саморегулювання економіки;

- потребою пошуку більш ефективних та раціональних варіантів задоволення потреб людей в суспільних благах;

- необхідністю вирівнювання зовнішніх ефектів, що спричинені недієздатністю ринкового господарства до вирішення завдань економіки та її складових;

- нерівномірністю економічного й соціального розвитку;

- непропорційністю розвитку окремих галузей, територій та видів економічної діяльності;

Методи державного регулювання економіки — це способи впливу держави на сектори національної економіки задля забезпечення ефективного їх функціонування. Кожний метод використовує відповідну сукупність інструментів.

Методи державного регулювання економіки класифікуються за двома ознаками: за формами та засобами впливу. За формами впливу вони поділяються на прямі та непрямі, або опосередковані, які в цілому використовують такі засоби правові, адміністративні, економічні, пропагандистські.

Прямі методи державного регулювання економіки характеризуються примусовим (позаекономічним) впливом на суб’єкти господарювання. Такий вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, що регламентує умови господарської діяльності. При прямих методах використовують правові та адміністративні засоби впливу.

До основних методів прямого державного впливу належать:

¾ визначення стратегічних цілей розвитку економіки і їх відображення в планах і програмах;

¾ державні замовлення і контракти на поставки визначених видів продукції, виконання робіт, здійснення послуг;

¾ державна підтримка програм, замовлень і контрактів;

¾ нормативні вимоги до якості і сертифікації технології та продукції;

¾ правові й адміністративні обмеження і заборони на випуск визначених видів продукції тощо;

¾ ліцензування видів господарської діяльності, операцій з експорту й імпорту товарів, тобто зовнішньоекономічних операцій.

Методи непрямого регулювання — це методи опосередкованого (економічного) впливу через створення певного економічного середовища, яке змушує господарських суб’єктів діяти у потрібному для держави напрямі. Опосередковане регулювання — це вплив на економічні інтереси. До методів непрямого регулювання слід віднести інструменти фіскальної, бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, амортизаційної та інших напрямів економічної політики, а також методи морального переконування.

Ці та інші нормативи визначають поведінку підприємств та домашніх господарств, й відповідно їх управління. Податки— один з основних інструментів, який забезпечує ефективне регулювання економіки. Недоліком податкової системи є те, що вона в основному виконує фіскальну функцію. Тому вона має бути переорієнтована з фіскальної функції на стимулювальну.

Одним із найважливіших інструментів фіскальної політики є державні закупівлі, здійснювані через механізми державних замовлень. Державні закупівлі здійснюються для задоволення найважливіших державних потреб. Бюджетвідіграє роль інструменту регулювання, за допомогою якого стримуються негативні та стимулюються позитивні процеси.

Основними формами правового регулювання економіки є Конституція та Закон України; укази та розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради України; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України; нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади; нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Виключно законами України встановлюються:Державний бюджет України: бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного й інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України, порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи.

Адміністративні методи державного регулювання є інструментом прямого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання, оскільки носять директивний, обов’язковий характер. Вони базуються на застосуванні нормативних актів (розпоряджень, рішень, наказів, постанов органів державного управління) і ґрунтуються на таких управлінських відносинах, як дисципліна, відповідальність, влада, примус. До основних інструментів адміністративного регулювання належать: ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замовлення, ціни тощо.

Ліцензування, тобто видача дозволів (ліцензій), засвідчує про реальні можливості (економічні, технічні, технологічні, організаційні) господарських суб’єктів здійснювати окремі види діяльності. Ліцензування має на меті забезпечення дотримання господарськими суб’єктами законодавчих норм міжнародних і українських норм і правил.

Санкції спрямовані на покарання суб’єктів ринку, які не виконують установлених правил діяльності. Використовуючи економічні санкції, державні органи можуть вимагати сплати неустойки, штрафів, пені.

Стандартиє засобом забезпечення якісного виробництва продукції, захисту рівня життя населення, охорони природокористування тощо. Державне замовлення — один із найважливіших інструментів як адміністративного, так і економічного регулювання економіки. Ціни також можуть служити інструментами як адміністративного, так і економічного регулювання.

Економічні методи ДРЕ

Важливим важелем регулювання інвестиційної діяльності є амортизаційна політика.У промислово розвинутих країнах серед джерел інвестиційних ресурсів кошти амортизаційного фонду, який є часткою власних коштів підприємств найвагоміші. Створення вільних економічних зон. Пропагандистські (морально-етичні) методи ДРЕ включають заходи виховання, роз’яснення і популяризації змісту і цілей регулювання економіки, засоби морального заохочення. Ефективність морально-етичних методів залежить від належної організації пропагандистських акцій і ступеня довіри людей до держави.

2. Прогнозування та планування в державному управлінні.

Прогноз (грец. — передбачення) — це науково обґрунтоване судження про можливий стан об’єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану. Процес розробки прогнозів називається прогнозуванням. Прогнозування дає змогу формувати рекомендації щодо державного регулювання економіки на відповідну перспективу. Система управління охоплює передбачення як випереджувального відображення дійсності. Передбачення включає гіпотезу, прогноз і план (програму).

Гіпотезахарактеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії. Прогноз порівняно з гіпотезою має більшу визначеність і достовірність, оскільки базується не тільки на якісних, а й на кількісних параметрах. План(програма) — це комплекс заходів, спрямованих на досягнення певних цілей. Суттєвою відмінністю між прогнозуванням і плануванням є те, що прогнози мають імовірнісний характер, а плани (програми) містять однозначні рішення, які (тією чи іншою мірою) мають ознаки директивності й індикативності. Виділяють такі основні принципи соціально-економічного прогнозування: цілеспрямованості, системності, наукової обґрунтованості, адекватності, альтернативності. Важливою умовою принципу системності є необхідність забезпечення інформаційної єдності прогнозів різних ієрархічних рівнів.

Прогнози можна класифікувати за наступними критеріями. За масштабами об’єкта прогнозування (залежно від рівня агрегування) прогнози поділяються на глобальні, макроекономічні, секторів економіки, міжгалузевих народногосподарських комплексів, галузеві, регіональні, локальні, підприємств та ін. За часом випереджання (прогнозним горизонтом) прогнози класифікують на оперативні, короткострокові, середньострокові, довгострокові та далеко строкові. За елементами та напрямами відтворення вирізняють прогнози первинних факторів виробництва та прогнози суспільних потреб. Методами прогнозування називають сукупність прийомів і оцінок, що дають змогу на підставі аналізу колишніх (ретроспективних) внутрішніх і зовнішніх зв’язків, притаманних об’єкту, а також їхніх змін зробити достатньо вірогідне судження щодо майбутнього розвитку об’єкта. Досвід, накопичений сучасною прогностикою, показує, що, за всієї різноманітності методів прогнозування, їх (залежно від ступеня формалізації) можна об’єднати в дві групи: інтуїтивні й формалізовані .

Планування

Функція планування полягає в розробці змісту та послідовності дій для досягнення сформульованих цілей. Планування в управлінні має три мети: внесення моменту свідомої організації господарської діяльності; спонукання працівників «зазирати у майбутнє», тобто прищеплення їм здатності погоджувати щоденні дії з перспективою розвитку; критерій контролю фактичних параметрів.

Для того, щоб функція планування досягла зазначених цілей, вона має ґрунтуватися на таких принципах: повнота, точність, економічність, безперервність, масовість.

З погляду обов’язковості виконання суб’єктами господарювання планових завдань розрізняють директивні та індикативні плани.

Директивний план (від лат. directio — прямий напрям) має силу юридичного закону, адресний та обов’язковий для виконання характер. У разі директивного планування посадові особи несуть відповідальність за невиконання планових завдань. Директивне планування притаманне командній економіці. Воно використовувалося в СРСР і соціалістичних країнах задля прямого впливу держави на всі ланки оргструктури економіки.

Індикативний план (від лат. indicator — покажчик) — це рекомендаційна система планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави, що передбачає створення таких умов функціонування суб’єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань.

Індикативні плани мають низку особливостей, які суттєво відрізняють їх від планів директивних. По-перше, індикативний план є комплексом рекомендацій; по-друге, рекомендації не мають обов’язкового характеру; по-третє, показники плану призначено для інформування суб’єктів господарювання про цілі, пріоритети та наміри держави; по-четверте, мобільний характер плану передбачає можливість коригування його параметрів відповідно до змін на ринку; по-п’яте, реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему правових та економічних регуляторів. Із цього видно, що індикативне планування властиве економіці змішаного типу, тобто воно зумовлює сутність трансформації у сфері макроекономічного планування в Україні — перехід від директивного планування до індикативного.

Організаційне планування має свої способи та методи, які відрізняються від способів і методів планування економічних показників господарської діяльності (балансовий, техніко-економічних розрахунків, економіко-математичне моделювання та ін.).

3. Програмування як елемент державного управління: суть, методи, технологічні етапи та види.

Важливе місце в теорії і методології державного управління відіграє програмування. Необхідно розрізняти планування й програмування як донопорядкові елементи державного управління, що характеризуються відмінностями. Кардинальний принцип, який має бути поставлений в основу розмежування програмування та планування програмного планування й управління, полягає в тому, що плани є коретним та предметним проявом реалізації рішень в короткостроковому періоді, цілі яких підпорядковані досягненню відповідних програм. Як правило, програми направлені на вирішення стратегічно важливих народногосподарських проблем, які не завжди мобуть повністю реалізовані. Програма — поодинокий прояв планомірності в рамках розв’язання локальної проблеми.

Слід розрізняти державні макроекономічні програми (ДМП) розвитку національної економіки загалом як системи і державні цільові програми (ДЦП). За якими ознаками розрізняються між собою макроекономічні програми і державні цільові програми?

По-перше, цільова програма орієнтована на розв’язання однієї чи кількох соціально-економічних проблем, тоді як макроекономічна програма спрямована вирішувати комплекс завдань економічного та соціального розвитку країни. У цьому сенсі ДЦП є свого роду «одноцільовою», проблемно-орієнтованою ДМП, яка має більш вузьку і чітко окреслену цільову зону на відміну від макроекономічної програми того самого рівня. В аспекті даної ознаки ДЦП (державні цільові програми) ближче до відповідного розділу ДМП (державні макроекономічні програми).

По-друге, існують розбіжності у формі, за якими розроблені ці програми. ДМП в основному відображає кінцевий результат діяльності, а ДЦП — крім того, ще й детальне бачення способів і процедур самої діяльності, вона потребує більш деталізованої розробки. В даному аспекті цільова програма схожа на технічні, інвестиційні, інноваційні проекти.

По-третє, ДМК мають чіткий, заздалегідь визначений плановий період, який залежить лише від виду програми (середньострокова, щорічна, квартальна). По-четверте, ДЦМ відрізняються від ДМК способом організації їх розробки і реалізації. Якщо ДМП розробляються і контролюються постійними державними органами (Міністерство економіки України), то для розробки ДЦП і управління їх реалізацією характерне створення спеціальних структур.

Відповідно до системного підходу й основних принципів програмно-цільового планування (цільова спрямованість на досягнення кінцевих результатів, комплексність, альтернативність, керованість) послідовність стадій розробки та реалізації ДЦП здійснюється за такою схемою:

1. Ініціювання розроблення державної цільової програми, розроблення та громадське обговорення концепції програми.

2. Схвалення концепції програми та прийняття рішення щодо розроблення проекту програми, визначення державного замовника та строків її розроблення.

3. Розроблення проекту програми – визначення заходів і завдань, що пропонуються для включення до неї, а також обсягів і джерел фінансування.

Читайте також:

1. D) оснащення виробництва обладнанням, пристроями, інструментом, засобами контролю.
2. IV. Питання самоконтролю.
3. Автоматизація контролю та діагностування вузлів РЕА
4. Автоматизована система ведення державного земельного кадастру
5. Антиконкурентні дії органів влади, управління і контролю
6. Апарат державного управління як система органів виконавчої влади.
7. Аргументи на користь і проти державного регулювання аграрної сфери
8. Аудиторська оцінка системи внутрішнього контролю
9. Аудиторські докази щодо тверджень керівництва у фінансових звітах отримуються безпосередньо в процесі проведення тестів контролю та процедур по суті.
10. Біржова валютна торгівля та ступінь валютного регулювання і контролю
11. Бюджетне повноваження Державного казначейства України.
12. Бюджетні кредити, надані за рахунок загального фонду державного бюджету

Переглядів: 2211