• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Додаток

Економічні функції сучасної держави

Соціальна – включає задоволення потреб людей у роботі, житлі, підтримці здоровя, здійснення соціального захисту. Культурно-освітня функція держави спрямована на створення умов для задоволення культурних запитів людей, формування високої духовності. Зовнішні функції – зв’язані з захистом території країни, підтримкою міждержавних відносин, інтеграції та глобалізації.

Зовнішні функції держави є засадними і неоднозначимими по відношенню до внутрішніх. Специфіка зовнішніх функцій в тому, що власне сама держава виникла в першу чергу тому, що виникла потреба у групи людей, що виявили наміри вести осідлий образ життя, захисту вибраної території від запозіхань інших племен чи груп людей. Основний зміст зовнішніх функцій включає оборонну, дипломатичну, економічну, інтеграційну, економічної безпеки тощо. Оборонна- захист держави від зовнішньої небезпеки і військової агресії. Історія підтверджує, що на всіх етапах роз­витку держави існувала об'єктивна необхідність захисту від зовнішніх агресорів волі і незалежності країни, її суверенітету і територіальної цілісності. Функ­ція оборони країни здійснюється економічними, політичними, дипломатичними і військовими засобами. Сучасний етап міжнародних стосунків характеризується усвідомленням більшості держав світу про єдиний варіант розвитку – мирного спіснування, тому воєнне протистояння хоча й залишається ще досить вагомим, але не вирішальним при визначенні питань територіальної чи іншої претензії між країнами. В більшості випадків суперечність між країнами вирішується в рамках міжнародних організацій через систему домовленостей та голосування. А це вже прерогатива дипломатичної функції, функції підтримки прийнятних відносин з іншими державами, суб'єктами міжнародного права, представництво країни на міжнародній арені. Не вдаючись в термінологічні точності, можна допустити , що загалом мова йде про виконання зовнішньополітичної функції держави, яка може використовувати як силові методи, так і дипломатичні.

Окремим абзацом необхідно виділити зовнішньоекономічну функцію, яка направлена на розвиток взаємовигідного економічного співробітництва з країнами і групами країн на міжнародній арені, участь в міжнародному поділі праці, обміні новітніми технологіями, координація товарообміну, розвиток кредитно-грошових зв'язків. В умовах глобалізації означена функція набуває доленосного значення. В літературі виділяється глобальне співробітництво як окрема зовнішня функція суспільства. Можна погодитись з такою постановкою питання лише при умові, що під цією функцією розуміється координація міждержавної діяльності з вирішення таких глобальних проблем, як екологічна, демографічна, енергетична тощо. Тобто, можна сформулювати наступний висновок, що значимість кожнаої суспільної функції держави для функціонування суспільства неоднакова, вона визначається історичною ситуацією на міжнародній арені та рівнем розвитку кожної країни окремо. Для окремих функцій держави основою є соціальна її сутність та цільові орієнтири.

Лекція на тему: «Інституційні чинники, теорії та моделі державного управління. »

1. Вплив формальних та неформальних інститутів на становлення національної моделі державного управління.

2. Школи в управління та теорії державного управління.

3. Характеристика моделей державного управління провідних країн світу.

1. Вплив формальних та неформальних інститутів на становлення національної моделі державного управління.

Моделі сучасного державного управління не виникли на порожньому місці. Якщо розглядати модель державного управління як невід’ємну складову культурного розвитку людства то можна помітити, як сформований в межах тієї чи іншої цивілізації світогляд впливає на вибір певної моделі державного управління її представниками (елітою). Вплив культури на модель державного управління розглядатиметься через призму дихотомії «авторитаризм-демократизм».Мо­дель соціального управління й господарювання, прийнятна для однієї країни або регіону, може виявитися неспроможною й недієвою для інших через різницю у вияві особливостей національ­ної культури; тому ефективна кадрова політика завжди й усюди є національною.

Інституційні чинники – це формальні та неформальні правила (обмеження0, що сформувались в суспільстві протягом всього історичного досвіду його існування. До формальних правил необхідно відносити закони та підзаконні акти, що визначають правила і норми поведінки та прийняття рішень кожним суб’єктом господарювання, фізичною та юридичною особою. До неформальних правил відносять звичаї, традиції, релігію, менталітет, спосіб мислення та спосіб поведінки, що сформувались у суспільстві на певний період часу. В цьому контексті необхідно вести мову й про культуруяк неписані вірування, оцінки і прийняті правила, за допомогою яких люди оцінюють поведінку один одного в суспільстві.

Крім того необхідно розрізняти інститути (норми правила) та інституції (організації).

На державне управління впливають наступні чинники культури:

- 1. Вартості, які ототожнюються з соціальними, економічними та політичними інституціями в суспільстві.

- 2. Рівень довіри і прихильності серед індивідів у суспільстві.

- 3. Рівень покірної чи індивідуалістичної поведінки, яка заохочується в суспільстві.

Із впливом культури ототожнюються п'ять наступних чинників:

1. Технологія: знаряддя виробництва, які суспільство чи люди використовують для досягнення своєї мети.

2. Економіка: система, де товари, послуги та багатства резервуються й розподіляються.

3. Соціальні організації: індивідуальні чи групові взаємини, які зв'язують людей.

4. Релігія: вірування, які стосуються змісту життя і смерті.

5. Символізм: образи чи засоби спілкування, які за допомогою мови, літератури, історії та персоналій пробуджують спільні почуття.

Розглянемо два чинники культури, які справляють вплив на державне управління. Перший вимір — це вартості, які ототожнюються з соціальними, економічними та політичними інституціями в суспільстві. У цьому вимірі зосе­реджуємося на тих інституціях, які користуються увагою та повагою суспільства, підтримуючи культурні та соціальні вартості, приписувані даній інституції. Наприклад, якщо культурні вартості — це чесність, справедливість та рівність перед правовими інституціями, судами, поліцією тощо, то суспільство має певною мірою усвідомлювати те, що ці інституції репрезентують, й таким чином поділяти ті самі вартості. Якщо це так, то ці інституції мусять мати високий рівень довіри й підтримки від народу.Важливо усвідомити, що рівень довіри до соціальних економічних та політичних структур посилює механізм, співпраці чи протистояння, потрібні

Другий вимір — це рівень довіри і прихильності серед індивідів у суспільстві. Тут варто зосередитись на основних спільних поглядах щодо ставлення одних індивідів до інших. Ці погляди репрезентують норми ввічливості, поваги, довіри та основні оцінки того, що правильно, а що ні.

Науковий і практичний інтерес щодо пояснення взаємозв’язку культури і державного управління викликає методика Г. Хофстеді. У його концепції культура визначається п’ятьма основними вимірами (відмінностями), які впливають на стиль управління. Цими вимірами є:

– дистанція влади (PDI);

– індивідуалізм – колективізм (IDV);

– мужність – жіночність (MAS);

– прагнення уникнути невизначеності (UAI);

– довготривалість орієнтації (LTO).

Так, під першою характеристикою “дистанція влади” розуміється ступінь нерівності в розподілі влади між людьми, який для населення країни є прийнятним. У деяких країнах нерівність у відносинах «начальник-підлеглий» сприймається як проблема, в інших - як природний порядок речей. При цьому низький ступінь (PDI<50) вказує на відносну рівність у суспільстві, а високий (PDI>50) – навпаки. Відтак, кожну зі світових культур можна оцінити як культуру з більшою або меншою дистанцією влади (рис. 1).

Наукові школи та теорії державного управління.

1. Наукова школа організації праці – Ф.Тейлор

2. Адміністративна школа управління – Анрі Файоль

3. Школа людських відносин (школа поведінки) – Е.Мейо

4. Школа системного підходу – Т.Парсонс, Р.Мертон, В.С.Михалевич, В.М.Глушков

Наукові теорії державного управління.

1. Теорія ієрархічних багаторівневих систем– Д.Мако, І.Такахарі.Спираючись на методологію системного підходу, обґрунтували три види функціонування систем управління: перша – однорівневі одноцільові системи управління; друга – однорівневі багатоцільові системи; третя – багаторівневі багатоцільові системи , які є найскладнішими.

2. Теорія ситуаційного підходу – П.Лоуренс, Д.Вудворд.Суть її в тому, що ефективне управління можливе лише тоді, коли цілі, форми, методи, системи, технології, засоби та стилі управління уточнюються в залежності від ситуації конкретної організації.

3. Теорія соціального ринкового господарства– Л.Ерхард, держава надає соціальної направленості ринковим важелям економіки.

4. Теорія градуалізму- Ден Сяопін,органічного поєднання політичної системи соціалізму та ринкових важелів.Еволюційна теорія приватизації.

5. Теорія «клієнталістської моделі» державного управління

Змістовно система управлінських інновацій у Європіспрямована на трансформацію державного управління в механізм обслуговування потреб клієнтів-громадян, соціальних організацій, суспільства. Так звана «клієнталістська модель» державного управління впроваджується і вдосконалюється вже чверть століття і характеризується багатьма дослідниками як нова управлінська парадигма в діяльності органів державної влади. «Зміна парадигм вбачається у зміні способів дії та мислення. Влада як фірма з обслуговування, громадянин як клієнт, держава як ринок, дії уряду як конкуренція, муніципалітет як група аффілірованих компаній – ось до чого прагне зміна парадигм». Фокусом управлінських інновацій виступає бачення громадян як клієнтів, інтересам яких має бути підпорядкована вся діяльність держави

3. Характеристика моделей державного управління провідних країн світу.

На основі вище викладеного матеріалу, можна зробити висновок, що моделі управлінняна будь-якому рівні організації суспільства й у кожній структурній ланці повинен бути диферен­ційований підхід, що базується на організаційній культурі соціальної системи. Основна роль органі­заційної культури виявляється у створенні відпо­відної системи управління тієї або іншої сфери ор­ганізації соціального життя.

Особливості державного управління в Латинській Америці.

На Латинську Америку звертали пильну увагу в питаннях політичної стабільності, економічного розвитку й соціальних систем. У багатьох відношеннях вона репрезентує культуру, яка дуже різниться від північноамериканської та японської культур, які буде схарактеризовано далі. Розглянемо характерні риси державного управління в Латинській Америці:

Перша риса — персоналізм. Це стосується відданості державних службовців радше певним особам, родині чи політичному лідеру, ніж організаціям чи ширшим суспільним інтересам.

Друга характерна особливість — часті зміни в уряді, які призводять до змін посадових осіб і викликають непевність у термінах політики та будь-яких спроб висунути ініціативи чи зберегти безперервність програм або служб.

Корупція, третя характерна особливість, дуже поширена й вважається основною частиною процесу врядування.

Брак загальної координації та зв'язку між міністерствами — інша характерна риса.Кожне міністерство діє на власний розсуд, і часто проголошуються суперечливі курси чи правила. Через часті зміни в уряді адміністративні структури вагаються, які правила слід застосовувати.

П'ята характерна риса — ставлення бюрократії до зайнятості. Вакансії створюються й заповнюються радше для того, щоб надати роботу, аніж на основі потреби певної програми. Буває також, що індивід працює в кількох місцях, переважно не в уряді, аби заробити достатньо грошей. Роботу в уряді та урядові служби можна використати для виконання інших функцій, не пов'язаних з урядовою посадою.

Шоста особливість - гуманістична традиція. Показники успіху чи до­сягнення є вторинними щодо збереження гарних соціальних взаємин.

Нарешті, ці характерні особливості призводять до браку «громадянської культури» чи «службової культури» в тих, хто відповідає за державне управління.

Американська модель державного управління.

Предмету державного управління в Америці поклала початок розвідка, що вийшла під назвою “Дослідження управління”, яку написав Вудро Вільсон 1887 року, майже через сто років після заснування американської системи врядування. Він бачив в управлінні продовження науки політики. Вільсон писав: “Наука управління – це найпізніший плід того вивчення політичної науки, яке розпочалося дві тисячі двісті років тому”.

Американська теорія державного управління. А ось вичерпніше й грунтовніше визначення державного управління: “Державне управління

1. Це спільні зусилля певної групи в контексті держави.

2. Охоплює всі три гілки влади – виконавчу, законодавчу й судову, а також їхній взаємозв’язок.

3. Виконує важливу роль у формуванні державної політики, а отже є частиною політичного процесу.

4. Істотно різниться від приватного процесу.

5. Тісно пов’язане з численними приватними групами.

Ці визначення розвинулися з вузької конструкції в широку концепцію того, що констатує державне управління. Такі визначення мають зміцнити необхідність перетворення державного управління на багатодисциплінну галузь дослідження. Його повний масштаб і виміри найкраще охарактеризовані в таких трьох головних питаннях управління:

1) характерні особливості й поведінка державних управлінців – мотиви й поведінка учасників процесу управління, зокрема тих, хто робить кар’єру на державній службі;

2) інституційні домовленості для ведення широкомасштабного управління в уряді – організація адміністративної діяльності;

3) екологічне й адміністративне середовище – зв’язок адміністративної підсистеми з політичною, частиною якої вона є, та суспільством загалом.

Основами для розвитку державного управління є :

По – перше, воно ближче до господарських методів управління, ніж до правових чи конституційних засад.

По – друге, тут робиться спроба розвинути високо формалізований комплекс правил чи принципів для керування діями. Як наслідок отримаємо вкрай структуровану й засновану на равилах систему, де правила знатимуть і розумітимуть ті, хто працює в уряді чи прагне заручитися підтримкою уряду. Ці правила не будуть ґрунтуватися на особистому чи суб’єктивному управлінні. Ця система буде спиратись на індивідуальні показники з використанням об”єктивних критеріїв, а кожного індивіда судитимуть згідно з цими показниками.

Американці, попри інше походження, розвинули власну соціальну культуру.

Ідеал першої культури – індивідуалізм. Хоч американці схильні об’єднуватися в групи, вони в водночас намагаються зберегти і створити свою власну індивідуальність. Вони хочуть бачити себе людьми, які діють із власної ініціативи і не покладаються на інших. Вони вважають за краще самим бути собі бути господарями, що й відзеркалено в їхній культурі управління. В культурі наголошуються на перевазі особистих досягнень над послухом.

Ще один комплекс американської культури – обмежена держава. Аксіома полягає в тому, що найменший уряд – це найкращий уряд. Це положення підтримує поняття, згідно з яким індивід вільний користуватися правами й захищати свої корисливі інтереси.

Третій аспект цієї культури – концепція майнових прав. Приватна власність є основою економічної самосвідомості. Слід опиратися втручанню з боку держави у володіння власністю. Тим часом як держава може контролювати використання власності з метою захисту інших власників майна, вона не може зробити цього без належної правової процедури і сплати компенсації за відчуження майна.

Нарешті, основою економічної діяльності є конкуренція. Конкуренція – це частина процесів мислення американців. Це – знаряддя управління, яке використовують для спонукання найманих працівників працювати краще. Вона лежить в основі бажання бути скрізь найкращим. Усіх у конкуренції посилює бажання індивіда здобути визнання через досягнення у конкурентному середовищі.

Охарактеризовуючи американську модель управління необхідно виділити специфіку державної служби.

По – перше, робота на певній посаді чи в якійсь організації, як правило триває недовго, загалом не більше ніж 3-5 років. Зміна місця роботи соціально виправдана, якщо вона спричиняється до зростання заробітків чи до підвищення в посаді.

По - друге, працівників часто оцінюють і просувають по службі. Кожного працівника оцінює його керівник, згідно з украй формальною системою оцінки показників. Цю оцінку потім використовують при ухваленні рішень щодо підвищення платні або призначення на нову посаду.

Менеджери також дотримуються спеціалізації при просуванні в кар’єрі, аж поки вони не досягають найвищих рівнів. Якщо вони пройшли інженерну, правову чи економічну підготовку. То більшу частину свого трудового життя вони проведуть у цих спеціалізованих сферах. Їхнє просування по службі буде обмежене посадами, навіть якщо це управлінські посади, які пов’язані з даною галуззю знань.

Четверта характерна особливість американської культури управління – високий ступінь контролю, що його здійснює працедавець над найманим працівником. Про це свідчать формальні письмові документи, які визначають майже всі аспекти взаємин працедавця й працівника. У цих документах передбачено оплату, пільги, заохочення, дисципліну та інші аспекти встановлених працедавцем правил. Деякі компанії, а також урядові установи виробляють правила професійної поведінки чи етики. Яких має дотримуватися працівник. Зловживання своїм становищем чи корупція збоку працівника може призвести до звільнення й можливого порушення кримінальної справи. Американський менеджмент самостійно ухвалює рішення і бере на себе особисту відповідальність за успіх чи поразку. Це – частина індивідуалістичної природи, яка домінує в американській культурі. Індивідів оцінюють за їхніми особистими показниками, а не згідно з груповою оцінкою, що посилює тенденцію до ухвалення менеджером усіх рішень і до прийняття ним на себе всієї відповідальності.

Нарешті, американський менеджер зосереджується на вузьких проблемах і на його складника загальної організації, а не на добробуті всієї організації. Це призводить до конфліктів між підрозділами організації постійної потреби у розв’язанні цих конфліктів на вищих рівнях управління.

Раніше патронатна система чи система розподілу посад серед прихильників партії, яка перемогла на виборах, правила за основу для призначення на державні посади. Ось за таких обставин і виникла концепція, заснованої на заслугах системи державної служби. Тобто положення в уряді залежало б від освіти, кваліфікації кандидата, від результатів іспитів, які проводяться, щоб перевірити їхні знання та відповідальність посаді. Наведемо засади, визначені Законом США про реформу державної служби.

1. Набір кандидатів з усіх шарів суспільства, відбір та просування на основі здібностей , знань і навичок в умовах чесного і відкритого змагання.

2. Справедливе й безстороннє ставлення в усіх кадрових питаннях, незалежно від політичних уподобань, раси, кольору шкіри, релігії, національного походження, статті, сімейного статусу.

3. Рівна оплата за рівноцінну працю з урахуванням як загальнодержавних так і місцевих рівнів заробітної плати.

4. Високі стандарти цілісності, поведінки й піклування про державний інтерес.

5. Поліпшення показників через ефективну освіту чи підготовку та ін.

Охарактеризуємо основні принципи технології державного управління в американській моделі.

По-перше, плинність праці особи на одній посаді. Робота на певній посаді чи в якійсь організації, як правило, триває не довго, загалом не більше , ніж 3-5 років. Зміна місця роботи соціальне виправдана, якщо вона спричиняється до зростання заробітків чи до підвищення в посаді.

По-друге, працівників часто оцінюють і просувають по службі. Кожного працівника оцінює його керівник, згідно з формальною системою оцінки показників. Цю оцінку потім використовують при ухваленні рішень щодо підвищення платні або призначення працівника на нову посаду.

По-третє, контрактна форма служби. Чітко обумовлюються обов'язки, права і персональна відповідальність за ділянку роботи.

Четверта особливість - дотримання вузької професіональної спеціалізації при просуванні в кар'єрі, аж до досягнення найвищих рівнів. Якщо менеджери пройшли інженерну, правову чи економічну підготовку, то більшу частину свого трудового життя вони проведуть у цих спеціалізованих сферах. Їхнє просування по службі буде обмежене посадами , навіть якщо це управлінські посади, які пов'язані з даною галуззю знань.

П'ята характерна особливість американської культури управління - високий ступінь контролю, що його здійснює працедавець над найманим працівником. Урядові установи виробляють правила професійної поведінки чи етики, яких має дотримуватись працівник. Зловживання своїм становищем чи корупція з боку працівника може призвести до звільнення й можливого порушення кримінальної справи.

Японська модель державного управління.

Японія — конституційна монархія. В 1890 р. був сформований парламент, що зробило Японію першою парламентською країною Азії. Основними ланками місцевої законодавчої влади є префектури, міські, селищні і сільські збори. Їхній кількісний склад залежить від чисельності населення відповідних адміністративних одиниць. Збори очолюються головами.Керівництво виконавчою владою в органах місцевого самоврядування здійснюють: у префектурах - губернатори, у містах - мери, у селищах і селах – старости. На державній службі Японії, так само як і в переважній більшості установ і підприємств країни, діє специфічна система. Цї система припускає тривалу (аж до відходу на пенсію) службу працюючого по найманню в одній організації. Його посада і розмір платні ставляться в пряму залежність від тривалості безупинного стажу. Наприклад, за інших рівних умов чиновнику необхідно пропрацювати в одному державному відомстві 15-20 років, щоб досягти посади начальника відділу, і близько ЗО років, щоб одержати посаду начальника департаменту.

Розглянемо більш детально основні моменти.

· Система “пожиттєвого найму” розширена тільки у великих корпораціях і невеликій частині середніх компаній (15-20 % усіх зайнятих в промисловому виробництві).

· Система “пожиттєвого найму” ніде не закріплена юридично, базується на усних зобов”язаннях менеджменту великої компанії перед найманими працівниками і має велику підтримку внутрішніх профспілок.

· В Японії існують два ринки праці: “зовнішній” ринок праці, який мало чим відрізняється від ринку праці в других країнах, і “внутрішній” ринок праці, який існує всередині компанії чи промислової групи “кейрецу” і завдяки якому компанія має можливість переміщати робочу силу з малоефективного підприємства на друге всередині “кейрецу”, не витрачаючи при цьому кваліфіковані кадри і закріплюючи лояльність працюючих.

· Прийняття на роботу базується не на наймі певних професійних навичок і кваліфікації, а на “наймі людини”, навчання і перекваліфікація якої проходять на протязі всієї її професійної кар”єри.

· Особливе значення придається вихованню лояльності і трудовій моралі працівників і встановленню гармонії між працею і менеджментом.

· Заробітна плата кваліфікованих працівників і управлінського персоналу не має великих розбіжностей, тим самим заохочується зближення робітників і інженерно-технічного персоналу.

Термін “японський стиль менеджменту” (ніхонсікікейхо), як винятковий японський метод управління, має глибокі корені, але особливу увагу світового співтовариства він привернув у 80-ті роки разом з появою нової націоналістиіної ідеології Ніхондзінрон (школа вивчення унікальності Японії), яка офіційно затвердилася зі створенням у 1987 році Міжнародного центру вивчення японської культури в місті Кіото. Даний центр заснований на ідеях пояснення економічного успіху Японії унікальністю японської коммунарної ідеології. Ідеї японської культури отримали поширення з кінця 60-х років, коли Японія досягла небачених раніше темпів економічного росту.

Японці називають організацію «уті», що означає «будинок, родина», і переконані, що можна змінити світогляд, розлучатися, змінювати прізвище й ім'я —неможливо лише змінити фірмі.

Кожен японський службовець дуже тісно ототожнює себе з фірмою, у якій працює, і переконаний у власній значимості і незамінності для своєї компанії. Не випадково для японців слюво «професія» ототожнюється з роботою, а практично означає організацію (фірму), де вони працюють:

японський працівник у відповідь на питання про його заняття називає компанію, де він працює. Ще одна відмітна риса бюрократичного світу Японії - міжвідомчі тертя і розбрати.

Західноєвропейська бюрократична моделі державного управління то, вона містить всі форми державного правління, за винятком президентської, і ґрунтується, як правило, на партійній системі обмеженого політичного плюралізму. Для неї характерні закрита система державної служби (за винятком Великої Британії), кадрова, наймана і змішана системи набору державних службовців.

На відміну від США державне управління тут має більший обсяг повноважень у економічній і соціальній сферах, що виражається у великому обсязі державних податків і державних видатків (30— 45 % від ВВП). Еліта на вищих рівнях державної служби має високий престиж.

Для кращого розуміння особливостей західноєвропейської моделі державного управління необхідно виокремити її характерні відмінності від японської моделі (див. табл.1).

Таблиця 1

Основні відмінності західного та японського стилю менеджменту

Західноєвропейський менеджмент розвивається у руслі загальних тенденцій, характерних для менеджменту як загальносвітового явища: створення мультидивізіональних структур управління, підвищення ролі людського фактора в управлінні та виробництві, реалізація відносин лідерства в колективі, застосування «м'яких» способів впливу на людей.

Суттєвою особливістю західноєвропейського менеджменту є колективна робота команди на чолі з лідером (менеджером).

Європейський метод ґрунтується на давнішій, заснованій на праві традиції, яка визначає вивчення державного управління як галузі юридичної чи правової освіти. Європейські державні адміністратори мають чіткіше визначений предмет державного управління.

2.Основні підходи, принципи та напрямки європейського державного управління.

Аналізуючи розвиток державного управління, як специфічної сфери менеджменту можна прийти до висновку, що західноєвропейській системі державного управління належать такі основні принципи:

Принцип успішності – управління через результати разом з оцінкою ефективності діяльності;

Принцип ефективності - економізація діяльності державної адміністрації (яку цінність отримує суспільство за виділені кошти?);

Принцип прозорості – певна відкритість діяльності по відношенню до клієнтів адміністрації та інших зацікавлених осіб.

А також напрямки:

- перехід від культури дотримання права до культури досягнення результатів (так як головним завданням державного управління є створення умов та надання благ і послуг суспільству);

- підвищення ефективності державного управління через краще розпорядження суспільними засобами (раціоналізація державних витрат) і т.д.;

- процеси, за допомогою яких суб’єкт державного регулювання “переробляє ” доступні йому фінансові та нематеріальні ресурси на заплановані в стратегії результати.

Неабиякого розвитку набуло поняття «європейського адміністративного простору» – середовища, в якому європейські держави можуть ефективно взаємодіяти і співпрацювати[5]. Зокрема, європейський адміністративний простір спирається на:

1. Європейські принципи державного управління:

- відкритість і прозорість;

- активну участь громадян;

- підзвітність;

- результативність;

- узгодженість.

2. Єдині стандарти, наприклад, спільні цінності, які регулюють організацію державної служби:

- неупередженість і доброчесність державних службовців;

- професійність;

- політична нейтральність державної служби;

3. Спільні норми і принципи адміністративного права:

- право бути вислуханим у процесі адміністративного провадження та прийняття рішення;

- право на дієву систему державного управління, здатну ефективно реалізувати законодавство Співтовариства;

- зобов’язання органів державної влади діяти відповідно до покладених на них завдань;

- обґрунтованість і доцільність адміністративних рішень;

- своєчасність дій та рішень державних органів;

- нагляд за функціонуванням адміністрації та право оскарження адміністративних рішень у суді;

- можливість призупинення або скасування неправомірного адміністративного рішення або невиправданих заходів;

- відповідальність держави за неправомірні адміністративні дії та інше;

4. Лекція 4 на тему: „Конституційні засади державного правління в Україні.”

1. Конституційні засади розподілу гілок влади в Україні.

2. Верховна Рада та інститут Президента в державному управлінні.

3. Організаційна та функціональна структура виконавчої влади.

4. Судова влада та здійснення контролю.

Звернути увагу на сторінки 253-307 підручника: Державне управління: підручник /А.Ф. Мельник, О.Ю.Оболенський, А.Ю.Васіна; за ред. А.Ф.Мельник, - К.: Знання, 2009. – 582 с.

Увага! Конституція України 1996 року є засадним теоретичним та нормативним джерелом вивчення особливостей державного управління в Україні.

В попередніх трьох темах було розглянуто теоретико-методологічні базові положення, що розкривають суть державного управління. його відмінність від приватного, розкрито функції з точки зору його реалізації як процесу і як форми прояву суспільних функцій держави, виокремлено роль інституційних чинників у формуванні особливостей національних моделей державного управління. Важливою місією цієї теми є розкриття суспільної значимості конституції, як засадного інституту, що визначає форми та типологію державного устрою, принципи та модель державного управління, права, свободи і обов’язки громадян.

1. Конституційні засади розподілу гілок влади в Україні.

Отримання професійних знань з державного управління в Україні неможливе без достовірного і детального знання статей Конституції України. Це начало начал розуміння національної специфіки держави та державного управління. А дотримання положень конституції закладає міцні підвалини довго тривалості та стабільності держави.

Конституція (лат. constitution установлення) – основний закон (або сукупність законів) держави, яким імплементовано статус вищої юридичної норми. Конституція визначає устрій держави. політичну, економічну і соціальну системи. визначає принципи організації і діяльності органів державної влади, управління, судочинства, основні права, свободи і обов’язки громадян. Людство в процесі цивілізаційного поступу виробило універсальні принципи спільного співіснування в межах такої організаційної форми як держава. Зазначені в конституції основні положення є базовими та вихідними при розробці конкретних законів, які предметно визначають форми та методи державного управління в окремих сферах людської діяльності. В більшості випадків положення конституції є виваженими, усталеними і можуть залишатись в незмінному вигляді довготривалий час.

Становлення інститутів державної влади – базовий політичний процес, оскільки потенційно його результатом є забезпечення легітимації конкретної форми держави з усіма її структурними елементами. У ході цього процесу встановлюються відносини влади з різними верствами суспільства незалежно від того, суспільство є закритим, становим, чи відкритим для вертикальної соціальної мобільності.

Основними політико-правовими інститутами традиційно виступають Парламент, Уряд, Глава Держави, Суди, політичні партії.Зважаючи на винятково важливий вплив таких інститутів, як органи територіального представництва і місцевого самоврядування, засобів масової інформації на процес ухвалення політичних рішень, тому їх також можна включати в якості опосередкованих інститутів політико-правової системи.

Півторатисячолітній шлях українців до власної державності характеризується злетами і падіннями, перемогами і поразками, що не могло не позначитись на формуванні у народу свого уявлення про державу, про відносини між громадянами, про ставлення до влади а влади до населення. Головне в тому, що навіть періоди розривів в єдиному ланцюзі державно-правового розвитку не знищили тяглості українського народу до національної державності. Особливості національного характеру державотворчого процесу прослідковуються в історичних формах правління, виборності органів влади і управління, судочинстві. Можна говорити про наявність таких рис державотворення як сплетіння запозичених і національних традицій, правовий нігілізм і широку ініціативу судів.

На історичну арену слов'янська держава вийшла у ІV ст. (Антський союз), а найбільшої могутності досягла під час правління князя Кия (кінець V початок VI ст. н.е.). Стародавні джерела, насамперед візантійські, свідчили про наявність в антів і слов’ян військових союзів племен під керівництвом вождів, а також загальних народних зборів. На основі цих джерел можна зробити висновок, що східні слов’яни, які вийшли з рамок родоплемінного ладу, сформували союз племен, в основі якого було покладено так звану „військову демократію”. Зростання меж території держави потребує нових методів форм управління: поступово відмирають родові органи управління, зменшується вплив і значення народних зборів (віче). Натомість значно зростає роль князів, які спираються на доволі вузьке коло земельної аристократії та військової верхівки. Княжий двір стає уособленням політичної влади, державного управління, суду, економічної потуги. Якщо ІХ-Х ст. характеризуються періодом формування княжих держав, що завершується християнізацією Русі, то ХІ-ХІІ ст. – концентрацією політичної і військової влади, єдністю виконавчої та судової влади, зростанням ролі народних зборів. Відбувається розподіл судової влади (світські і церковні суди), зростає роль віча, яке, однак так і не стало постійним органом влади. Величезні простори держави в умовах відсутності комунікацій, посилення майнової диференціації, зростання впливу місцевих намісників формують передумови падіння величезної монархії. Обґрунтовуючи нижній хронологічний рубіж дослідження, дослідник - історик М.С. Грушевський стверджував, що смерть Ярослава Мудрого є поворотним пунктом в історії Русі й Києва, після якого роздріблені руські землі вже ніколи не могли бути зібрані воєдино [6].

Правоприємницєю Київської Русі є Галицько-Волинська держава (перше українське королівство). Це була монархія. Законодавча та виконавча влада зосереджувалася в руках князя, влада якого була спадковою. Галицько-Волинська держава це друга велика держава на український землі, збудована українськими руками, яка зуміла об'єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу, фактично в половині ХІV ст. перестала існувати. Процеси децентралізації, падіння впливу влади князя уповільнюються, проявляються тенденції формування абсолютної монархії, що втілюється в особі короля Данила Галицького. Світська королівська влада поступово починає підпорядковувати собі церковну владу. Але у результаті іноземної навали та егоїстичної політики боярської олігархії у 1340 році еволюційний розвиток автономної української державності припиняється.

Двохсотлітній період (з сер. ХІУ ст. до Люблінської унії 1569 р.), прожитий у Великому князівстві Литовському, мав позитивне значення в розвитку українського державотворення. Адже фактично влада в український землях належала місцевій знаті, яка займала свої місця як у центральних органах управління, так і на місцевому рівні, обіймаючи майже всі вищі посади – намісників, воєвод, каштелянів, старост. Сформоване в ХУІ – ХУІІ ст. козацьке республіканське державне утворення спиралося на організаційні військові принципи, що поєднували в собі демократизм з повним авторитаризмом. Це утворення спиралося на звичаєве право, народні традиції, які були вироблені народом в попередній період.

У ХУІІІ ст. У Гетьманщині утворилася гетьманська форма правління, яка мала аристократичний, феодально - військовий характер. Самоврядування міст було обмежено, тому громади міст знаходилися у повній залежності від полкової чи навіть сотенної управи. Значне переважання виконавчої влади значно відрізняло гетьманську форму правління від традиційного козацького республіканського ладу.

На кінець ХУІІІ ст. унаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України-Гетьманщини, її права, вільності і привілеї не один раз гарантовані царським словом і договорами. Україна перестала існувати як окремий державний організм і на її території насильно запроваджувались органи державного управління Російської імперії, а згодом і російське право і законодавство.

Після розпаду централізованої влади Росії заснування Центральної Ради як засобу проти внутрішнього занепаду стала основним політичним чинником в Україні. До найважливіших причин поразок її діяльності можна віднести відсутність двох основних опор державності – боєздатної армії та апарату державного управління. Не маючи останнього Центральна Рада не могла утримувати зв’язки з губерніями та сільською місцевістю де зосереджувалось найбільше її прихильників.

Радянська влада, що встановилася на українських землях підтвердила юридично своє панування „Конституцією Української Соціалістичної Радянської Республіки”. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад у якій вся повнота державної влади належить трудящим у формі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Створення СРСР у 1922 р. та прийняття Конституції СРСР уряд республіки одержував право на керівництво сільським господарством, внутрішніми справами, юриспруденцією, освітою, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням. Фінанси, промисловість, виробництво продуктів харчування, робочих ресурсів підпадали під спільне управління союзно-республіканських наркоматів, політику яких визначав центр. У виключному віданні союзного уряду перебувала армія і флот, закордонні справи, зовнішня торгівля, засоби зв’язку і транспорт.

У другій Конституції УРСР центральними органами влади УСРР, як і за попередньою Конституцією, залишалися Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

За третьою Конституцією УРСР 1937 р. найвищим органом державної влади стала Верховна Рада, яка затверджувала народногосподарські плани і державного бюджету, керівництво галузями народного господарства і соціально-культурного розвитку, встановлення відповідності до законодавства СРСР місцевих податків, зборів і неподаткових доходів, законодавство про працю, організацію суду, надання прав громадянства УРСР тощо. Верховна Рада створювала Уряд республіки –Раду Народних Комісарів, яка здійснювала керівництво комісарами республіки та іншими підпорядкованими їй інституціями, об’єднувала та спрямовувала діяльність уповноважених загальносоюзних наркоматів, вживала заходи щодо виконання народногосподарських планів, державних і місцевих бюджетів та ін. Проблема виникла при виконанні положень Основного закону, в існуванні непідсудних органів НКВС, поза конституційній діяльності партії, яка монополізувала законодавчу діяльність, взяла на себе розпорядчі функції та функції державного контролю.

Висновок: суперечливий історичний шлях хаотичного становлення державності на теренах України сформував успадкований народом України спосіб мислення, менталітет, поведінку та прийняття рішень усіма суб’єктами державного управління, що на сучасному проявляється в його (управління) протиріччях та не ефективності.

На час проголошення незалежності Україна одержала у спадщину від колишньої системи адміністративний апарат, неспроможний у нових умовах забезпечувати повноцінне становлення, функціонування і розвиток держави.

За формою правління Україна є президентсько-парламентською республікою. Ознаками такої класифікації слугують закріпленні у новій Конституції країни принципи як всенародного обрання Глави Держави, так і тривалості існування Уряду залежно від волі Парламенту.

З прийняттямКонституції України 1996 року, що закріпила принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, відповідні органи державної влади, а також органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані здійснювати свої повноваження на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачених Основним Законом.

Конституція України встановила основні повноваження органів державної влади.

Верховну Раду України визначено як єдиний орган законодавчої влади в Україні - лише вона має право видавати закони. У межах, визначених Конституцією, Верховна Рада здійснює такожустановчу і контрольну функції.

Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Президент України як глава держави відіграє важливу роль у функціонуванні кожної з гілок влади. Узаконодавчому процесі він виступає як суб'єкт законодавчої ініціативи, оприлюднює прийняті Верховною Радою закони, користується стосовно них правом відкладального вето, а за певних умов може видавати укази з економічних питань, не врегульованих законом. Щодовиконавчої влади - глава держави бере безпосередню участь в утворенні, реорганізації та ліквідації її органів, приймає кадрові рішення, користується правом скасування актів Кабінету Міністрів України і актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Щодосудової влади- Президент здійснює перше (на п'ять років) призначення на посади професійних суддів, призначає третину суддів Конституційного Суду України.

В цілому після прийняття Конституціїосновна діяльність Президента України була переорієнтована на питання, пов'язані з:

- державним будівництвом та кадровою політикою;

- визначенням основних засад економічної, соціальної, гуманітарної й міжнародної політики та здійсненням контролю за методами і темпами їх досягнення;

- гарантуванням безпеки держави, необоротності перемін і збереженням генерального курсу реформ;

- утвердженням громадянських прав і свобод, забезпеченням загальнонаціональних та державних інтересів, об'єднанням людей та консолідацією суспільства.

Вищим органом у системі органів виконавчої владиє Кабінет Міністрів України. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюютьмісцеві державні адміністрації.

Таким чином, в Україні практично побудовано єдину систему виконавчої влади.

2.Обласні, районні, міські, селищні та сільські ради та їх виконавчі органи є органами місцевого самоврядування.Українська держава всіляко повинна захищати права і свободи людини, оскільки „Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю...”, що зазначено у статті 3 ОсновногоВерховна Рада та інститут Президента в державному управлінні.

2.1. Верховна рада (парламент) України

Парламент — узагальнююча назва представницького органу громадян, що здійснює законодавчу владу в державі.

Питання обрання, структури і повноважень парламенту були і залишаються визначальними у функціонуванні політико-правової системи. Це пояснюється ключовою роллю парламенту як у політико-правовій системі взагалі, так і в організації і здійсненні державної влади зокрема. У відповідності до ст. 75 Конституції України "єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України".

2.1.1 .Формування та структура Верховної Ради.

На теперішній час структурно - Верховна Рада залишилась однопалатним парламентом. Внутрішньоорганізаційно парламент України складається з Голови, його заступника, постійних комітетів, тимчасових слідчих комісій. Кількістю Верховна Рада складається з 450 депутатських місць. Народні депутати України обираються за принципом загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні Порядок проведення виборів визначається спеціальним законом. Вибори до Верховної Ради України відбуваються за мажоритарною системою абсолютної більшості.

2.1.2. Функції верховної Ради України

Функціонально Верховна Рада України здійснює такі повноваження:

Законодавчі: внесення змін до Конституції України. Ухвалення законів країни з питань права і свобод людини, громадянства; статусу національних меншин, корінних народів, іноземців та осіб без громадянства, порядок застосування мов; засад використання природних ресурсів, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку; основ соціального захисту; правового режиму власності підприємництва. засад зовнішніх зносин, регулювання міграційних процесів; виборів, діяльності об'єднань громадян, органів виконавчої влади; територіального устрою і місцевого самоврядування; судоустрою, організації і діяльності прокуратури, слідства, адвокатури, нотаріату; структури і чисельності структур Збройних сил, СБУ, МВС, порядку використання Збройних Сил країни за її межами та статусу іноземних військ на території України, правового режиму надзвичайного та воєнного стану; встановлення державних стандартів, державних нагород, військових звань та інше.

• Бюджетно-фінансові: затвердження Державного бюджету, внесення до нього змін, контроль за його виконання в т. ч. через утворення Рахункової палати; встановлення податків і зборів; визначення статусу національної валюти та іноземних валют на території України; встановлення порядку утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи;

• Контрольні; здійснення парламентського контролю за діяльністю уряду та інших установ, що передбачає заслуховування їх керівників на пленарних засіданнях та засіданнях депутатських комітетів і комісій, отримання від посадових осіб необхідної інформації, вироблення висновків і пропозицій щодо відповідальності того чи іншого керівника тощо. Всі пропозиції можуть бути направленні до органів прокуратури і суду, або вищого органу, що має право звільнити відповідного керівника, або виноситься на розгляд пленарного засідання парламенту (в разі, якщо останній має кадрові повноваження щодо відповідальної посади у виконавчій владі);

• Кадрові призначення та звільнення голови та членів Рахункової палати, парламентського Уповноваженого справ людини; половини складу ради Національного банку, з питань телебачення і радіомовлення; третини складу Конституційного Суду України;

обрання суддів на безстроковий термін; надання згоди на призначення Президентом Прем’єр-міністра, на призначення та звільнення Президентом голови Антимонопольного комітету, Фонду Державного Майна, Державного комітету телебачення і радіомовлення; голови та членів Центральної виборчої комісії; надання згоди на призначення Президентом генерального Прокурора та встановлення йому недовіри, що тягне за собою його відставку.

2.3. Глава держави в Україні

Глава Держави— є уособленням єдності нації і вважається найвищою посадовою особою в країні. Таке бачення є типовим практично для всіх політико-правових систем. Відмінності, у залежності від форми правління, полягають у статусі глави держави - чи він є своєрідним арбітром між гілками влади, чи очолює виконавчу владну гілку.

Конституція України визначає статус Президента як глави держави, що "виступає від її імені,... є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102).

2.3.1. Обрання Президента України

Відповідно до Конституції (ст. 103) "Президент України обирається громадянами України на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років " Одна й та сама особа не може бути Президентом більше, ніж два роки поспіль. Президент не може бути молодшим 35 років, має прошивати в Україні остання 10 років перед виборами і володіти українською мовою. Президент не може обіймати посаду в об'єднаннях громадян, займатися підприємницькою діяльністю.

Припинення повноважень Президента відбувається після відставки, смерті, неможливості виконання повноважень чи усунення з посади в порядку імпічменту. Усунення з посади в порядку імпічменту можливе лише після висновків Верховного Суду (щодо наявності ознак державної зради або злочину) та Конституційного Суду (щодо дотримання конституційності процедури розгляду справи про імпічмент) і в наслідок ухвалення рішення про імпічмент не менше ніж 3/4 голосів від конституційного складу Верховної Ради - Реально застосування процедури імпічменту майже не можливе хіба що у разі скоєння доведеного судом кримінального злочину.

2 3.2. Функції Президента України

Функціонально Президент України здійснює такі повноваження (їх повний перелік наведений у ст. 106 Конституції України):

- законодавчі: видання протягом трьох років після ухвалення Конституції указів з економічних питань, не врегульованих законами (з одночасним поданням проектів відповідних законів до Верховної Ради);

накладання вето на закони, ухваленні парламентом.

- Виконавчі: скасування актів Кабінету Міністрів; утворення, реорганізація і ліквідація за поданням Прем'єр-міністра міністерств і відомств.

- Кадрові:

а) призначення:

- за згодою Верховної ради – Прем’єр-міністра, Генерального Прокурора голів Антимонопольного комітету і Фонду Державного майна;

- за подання Прем'єр-міністра - Міністрів та їх заступників, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів обласних і районних державних адміністрацій;

- за контрасигнуванням (візування проекту Указу) Прем'єр-міністра та міністра оборони - вищого командування Збройних Сил; Прем'єр-міністра та Міністра Юстиції - третини складу Конституційного Сулу; Прем'єр-міністра і міністра закордонних справ - глав дипломатичних представництв України за кордоном;

- на власний розсуд - половини складу Ради національного Банку та Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.

б) звільнення:

- за згодою Верховної Ради - Голів Антимонопольного комітету та Фонду Державного Майна;

- за контрасигнуванням Прем'єр-міністра та міністра оборони - вищого командування Збройних сил; Прем'єр-міністра та міністра закордонних справ - глав дипломатичних представництв України за кордоном;

- на власний розсуд – Прем’єр-міністра, міністрів та їх заступників керівників інших центральних органів виконавчої влади. Зовнішньополітичні: представляє державу на міжнародній арені , здійснює керівництво її зовнішньополітичною діяльністю, приймає вірчі і відкличні грамоти представників іноземних держав.

Військово-політичні: є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил, очолює Раду національної безпеки і оборони приймає рішення щодо використання Збройних Сил України в разі збройної агресії проти неї, про запровадження воєнного стану.

Символічно-иерімоніальні: нагороджує державними нагородами, встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними, присвоює вищі спеціальні звання і класні чини.

3. Організаційна та функціональна структура виконавчої влади.

Виконавча влада - система центральних і місцевих державних органів та установ, що здійснюють владно-політичні і адміністративно-управлінські функції. Своєрідною верхівкою виконавчої влади є уряд - орган, якому належить політична виконавча влада. Тому компетенція сучасного уряду не зводиться лише до виконання законів і забезпечення державного управління. Уряд суттєво, а інколи - і вирішальним чином впливає на стан, тенденції і перспективи розвитку політико-правової системи країни

Виконaвчa влaдa оргaнiзовaнa по-рiзному. У деяких крaїнaх зa конcтитуцiєю вонa нaлежить монaрху, aле нa дiлi в пaрлaментaрних монaрхiях (Великобритaнiя, Японiя тa iн) вiн влaди не мaє. Держaвний aпaрaт в тaких крaїнaх фaктично очолює уряд. У дуaлicтичних монaрхiях монaрх реaльно упрaвляє крaїною (Непaл, Йордaнiя тa iн), a в aбcолютних монaрхiях (Caудiвcькa Aрaвiя, Омaн тa iн) в рукaх монaрхa знaходитьcя вcя повнотa влaди.

До виконaвчої гiлки влaди відносяться й силові (примусові) структури державного управління: aрмiя, полiцiя (мiлiцiя), cлужбa держaвної безпеки, розвiдкa i контррозвiдкa, в'язницi. По cутi, це оcобливi види держaвних оргaнiзaцiй. Вони знaчною мiрою поcилюють виконaвчу влaду.

У реcпублiкaх виконaвчa влaдa зaзвичaй нaлежить президенту, зa знову-тaки її реaльне здiйcнення зaлежить вiд форми прaвлiння. У президентcьких реcпублiкaх (Брaзилiя, CШA, Єгипет тa iн) президент одночacно є глaвою держaви i глaвою виконaвчої влaди. Вiн очолює держaвний aпaрaту, делегуючи мiнicтрaм тi чи iншi повновaження, a тi в cвою чергу делегують їх нижчеcтоящим держaвним cлужбовцям. У нaпiвпрезидентcьких реcпублiкaх iншa cитуaцiя. Бувaє, що icнує «двоголовa» виконaвчa влaдa - вонa нaлежить i президенту, i уряду (Фрaнцiя тa iн.) Aле у Фрaнцiї у рaзi «роздiленого прaвлiння» (коли президент - лiдер однiєї пaртiї, a бiльшicть в нижнiй пaлaтi пaрлaменту нaлежить iншiй aбо коaлiцiї iнших пaртiй) президент фaктично позбaвляєтьcя чacтини cвоїх повновaжень, хочa вiн як i рaнiше є глaвою цивiльної тa вiйcькової aдмiнicтрaцiї.[7]

У Роciї керiвництво держaвним aпaрaтом роздiлене. «Cиловi» мiнicтерcтвa i вiдомcтвa (оборони, внутрiшнiх cпрaв, з нaдзвичaйних cитуaцiй, cлужби безпеки i т.д.), деякi iншi мiнicтерcтвa (iноземних cпрaв, юcтицiї) перебувaють пiд безпоcереднiм керiвництвом президентa, iншими керує прем'єр-мiнicтр.

Організаційно-правовою формою здійснення виконавчої влади в Україні виступає Кабінет Міністрів (Уряд) України.

Конституція України (ст. 113) визначає Кабінет Міні стрів (Уряд) України як вищий орган у системі органів виконавчої влади".

2.2.1 .Формування та структура Кабінету Міністрів.

Формування Кабінету Міністрів відбувається таким чином (ст. 114 Конституції);

1) Президент призначає Прем’єр-міністра за згодою більше ніж половини конституційного складу Верховної Ради (не менше ніж 226 депутатів);

2) Прем’єр-міністр подає Президентові кандидатури до складу Уряду:

першого віце-прем'єра, трьох віце-прем'єрів, міністрів;

3) Президент приймає рішення про призначення кандидатур, поданих Прем'єр-міністром, на відповідні посади в Уряді. Згідно зі ст. 115 Конституції, Кабінет Міністрів припиняє свої повноваження у разі:

1. обрання нового Президента;

2. заяви про відставку Прем'єр-міністра;

3. ухвалення парламентом резолюції недовіри Урядові.

Президент України має право в будь-який момент звільнити з посади будь-якого члена Уряду (окрім голови Фонду державного майна)

Структурно Кабінет Міністрів складається із Прем'єр-міністра, першого віце-прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністрів та міністрів. Міністр та усі його заступники призначаються указом Президента за поданням Кабінету Міністрів. Такий склад Уряду визначається конституційно. До виконавчої влади окрім Уряду як її вищого органу, належить державні комітети, агентства, міжвідомчі комісії тощо, а також обласні і районні державні адміністрації.

2.2.2. Функції Кабінету Міністрів

Функціонально Кабінет Міністрів виконує цілу низку завдань (ст.116 Конституції). Це завдання можна поділити на:

• загальні: здійснює внутрішню і зовнішню політику держави, виконує Конституцію, закони, укази Президента;

• внутрішньополітичні, забезпечує дотримання прав і свобод людини, громадського порядку; здійснює заходи щодо боротьбі зі злочинністю, підтримання належного стану обороноздатності і національної безпеки,

• економічні: забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах зайнятості, праці і соціального захисту; організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності та митної справи; забезпечує умови розвитку усіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності;

• бюджетні, розробляє проект закону України про Державний Бюджет, забезпечує виконання ухваленого Верховною Радою Закону про Державний Бюджет та подає Парламентові звіт про його виконання;

• гуманітарні та екологічні: забезпечує проведення політики у сфері науки, освіти, культури, охорони довкілля і природокориситування;

• адміністративно-організаційні. спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.

4. Судова влада та здійснення контролю.

Cудовa гiлкa влaди мaє cвiй cпецифiчний aпaрaт. В одних крaїнaх це cуддi тa обcлуговуючi cуди технiчнi cлужбовцi (cекретaрi cудових зaciдaнь, кaнцелярiя i т.д.), в iнших - тaк звaнi cлiдчi cуддi (у деяких крaїнaх це cлiдчi, що не входять до cклaду влacне cудового корпуcу), прокурори при cудaх i пiдлеглi cуддям cудовi комендaнти, приcтaви, що з

Читайте також:

1. ДОДАТОК
2. Додаток
3. Додаток
4. Додаток
5. Додаток 1
6. Додаток 1
7. Додаток 1.
8. Додаток 1. Традиційне українське житло
9. Додаток 11. Способи кріплення мотузки до опори
10. Додаток 2
11. Додаток 2

Переглядів: 1537