• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекція по темі 3. Джерела трудового права у країнах

Розвиток трудового законодавства у світі. Особливості конституційного закріплення і реального забезпечення соціально-економічних прав в СРСР. Новітня історія захисту трудових прав людини: утворення МОП.

Специфічні риси, які відрізняють соціально-економічні права від прав першого покоління.

Поняття соціально-економічних прав і міжнародно-правові документи, в яких вони знайшли своє відображення.

План.

Прав людини

Лекція по темі 2. Поняття, історія становлення та специфічні

риси соціально-економічних, у тому числі трудових,

3. Різні наукові підходи до розуміння соціальної ролі прав другого покоління (античні уявлення про соціальну справедливість; середньовічні погляди, що обумовили майбутній розвиток соціально-економічних прав людини; вчення нового часу, що утворили основу для розвитку системи соціально-економічних прав у подальшому).

1.Соціально-економічні права — це можливості людини брати участь у виробництві матеріальних та інших благ. Ці права належать кожному громадянинові. Вони визнача­ють місце людини в економічному і соціальному житті та складають основу правового статусу громадянина як тру­дівника.

Соціально-економічні права вперше дістали міжнародне закріплення, зокрема, у численних конвенціях Міжнародної Організації Праці (МОП), заснованої у 1919 р. Ці права можуть бути забезпечені передовсім за допомогою державних механізмів влади. Було покладено край досі традиційній точці зору на те, що держави самі вирішують, як їм ставитися до своїх громадян: права людини було віднесено до сфери (предмета) міжнародного права.

Найважливішим із цих прав є право на володіння та розпорядження приватною власністю. Воно належить кожній людині і є одним з наріжних каменів свободи особи, а також – однією з основ конституційного ладу. Прагнення мати власність і захищене право на неї в часу перших буржуазних революцій XVII ст. визнається природним прагненням більшості людей. Власність є базою справжньої незалежності людини та її впевненості у завтрашньому дні. Великі мислителі минулого (Г.В.Ф. Гегель, І. Кант та ін.) обгрунтували вирішальний внесок приватної власності у формування вільного громадянського суспільства. Сьогодні конструктивний характер приватної власності в розвитку економіки, моральності та соціальної справедливості визнається навіть у рамках соціал-демократичних учень і програм.

У розумінні природи, ролі та меж приватної власності західне суспільство значно еволюціонувало. Велика французька революція проголосила це право як "священне й недоторканне", але тепер про такий його характер уже не говорять, хоча й не заперечуються невід'ємність і недоторканність. У ранніх конституціях принцип священності й недоторканності приватної власності був доведений до логічного закінчення, що набуло втілення в забороні яких-небудь конфіскацій або реквізицій інакше, як у суворо встановлених законом випадках (як правило, за вироком суду або з воєнною метою). Типовою щодо цього є ст. 11 бельгійської Конституції 1831 p.: "Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як для суспільної користі, у випадках і в порядку, установлених законом, і за умови справедливого попереднього відшкодування". Західне суспільство усвідомило необхідність раціонального регулювання приватної власності, що зумовило певні підстави для обмеження цього права. Такі обмеження були зумовлені потребами державного регулювання економіки, розвитком трудового та соціального законодавства. Суспільству стало очевидно, що необмежене право приватної власності веде до господарської сваволі на підприємствах, до соціального невдоволення і конфліктів, до несправедливого розподілу матеріальних благ. Це сприяло утвердженню етичних обмежень, що стримують сваволю, та підштовхувало державу до вжиття таких заходів, які б зробили власниками більшість, а не вузький прошарок людей. Повсюдно було визнано можливість відчуження власності для суспільних потреб ("соціалізація"), але, зрозуміло, з відповідним відшкодуванням. У нових конституціях закріплено можливість відчуження приватної власності в інтересах суспільства. Як приклад можна навести ст. 43 Конституції Італійської Республіки, де сказано, що для загальної користі закон може експропріювати приватну власність за умови винагороди і передати в суспільне користування.

Це найбільш фундаментальне право забезпечено всіма способами юридичного захисту від зазіхання як з боку окремих осіб, так і органів самої держави. Охорона права приватної власності здійснюється кримінальним, цивільним, адміністративним та іншим видами законодавства. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як за рішенням суду. Це, зокрема, означає, що державні органи не мають права, посилаючись на будь-яку доцільність і навіть закон, позбавляти людину майна проти її волі. Власник завжди має право звернутися в суд, доводячи неконституційність застосовуваних проти нього закону або дій.

Лише рішення суду або вирок, що передбачає конфіскацію майна, може бути основою для примусового припинення права приватної власності. За надзвичайних умов (стихійні лиха, епідемії тощо) можливі вилучення власності (реквізиція) за рішенням державних органів, конфіскація в адміністративному порядку, але в кожному разі передбачено право громадянина на звернення до суду для відновлення свого права власності. Крім того, будь-які такі дії можуть бути оскаржені в судовому порядку.

Примусове відчуження майна для державних потреб можливе лише за умови попереднього та рівноцінного відшкодування. Тим самим забороняються насильницька націоналізація й реприватизація без компенсації, що прийняті в тоталітарній державі. Приватна власність може перейти в розряд державної, а державна – у розряд приватної (приватизація), але тільки відповідно до закону й з відшкодуванням, передбаченим договором або обумовленим ринковими цінами.

Зміст права приватної власності досить широкий. Розглянемо основні моменти цієї категорії. Власник має право вчиняти відносно свого майна будь-які дії, включаючи створення приватних підприємств, фермерських господарств та іншу економічну діяльність. Власник робить це вільно, без дозволу державних органів (що не виключає реєстрації підприємства або

господарства), якщо його дії не суперечать закону та іншим правовим актам і не порушують прав і законних інтересів інших осіб.

Право на економічну діяльність передбачає вільне використання людиною своїх можливостей і майна для підприємницької та іншої не забороненої законом економічної діяльності. У поєднанні з правом приватної власності така свобода підприємництва виступає як правова база ринкової економіки, що виключає монополію держави на організацію господарського життя. Ця свобода в багатьох країнах розглядається як одна з основ конституційного ладу. Особливу увагу приділяють їй конституції країн, що утворилися після розпаду Радянського Союзу.

Під підприємницькою діяльністю розуміється самостійна, здійснювана на свій ризик діяльність, спрямована на систематичне одержання прибутку від користування майном, продажу товарів, виконання робіт або надання послуг особами, зареєстрованими в цій ролі у встановленому законом порядку.

Право на економічну діяльність включає низку конкретних прав, що забезпечують можливість починати й провадити підприємницьку діяльність. Для цього суб'єкт права на економічну діяльність може створювати підприємства під свій ризик і відповідальність, вільно вступати в договори з іншими підприємцями, здобувати й розпоряджатися власністю. Жодний державний орган не має права диктувати підприємцеві, яку продукцію він зобов'язаний виробляти і які повинні бути на неї ціни (якщо межі цін не регулюються законодавством). Підприємець сам наймає й звільняє працівників з дотриманням трудового законодавства, сам розпоряджається своїм прибутком. До свободи підприємництва також входить право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, створювати союзи й об'єднання з іншими підприємцями, відкривати рахунки в банках.

Визнання права на економічну діяльність породжує для держави певні обов'язки, що виступають як гарантії цього права. Державні органи, наприклад, не можуть відмовляти підприємству в реєстрації, посилаючись на недоцільність. Вони повинні боротися з рекетом і вимаганням, захищати майно приватного підприємця нарівні з державною власністю. Усією своєю економічною політикою уряд правової держави сприяє й допомагає приватному бізнесу, заохочує його розвиток і захищає від незаконних зазіхань. Будь-який збиток, завданий підприємству з вини посадових осіб державних органів, підлягає відшкодуванню.

Водночас це право підлягає певним обмеженням. Держава забороняє певні види економічної діяльності (виробництво зброї, виготовлення орденів та ін.) або обумовлює таку діяльність спеціальними дозволами (ліцензіями). Держава регулює експорт й імпорт, що накладає на багатьох підприємств певні обмеження. Нарешті, державні органи мають право вимагати від підприємця фінансову звітність, не порушуючи при цьому комерційної таємниці. Ці й низка інших обмежень необхідні в інтересах всієї національної економіки, але мають спиратися на законодавчу базу.

Наступна категорія – трудові права і свободи. Ця група прав і свобод включає свободу праці, право на працю й на захист від безробіття, право на страйк, право на відпочинок. Трудові права і свободи захищають людину від сваволі роботодавців, дають можливість відстоювати свої гідність й інтереси. Зазначені права поширюються й на осіб, що не мають громадянства. Ці положення відповідають ст. 23 Загальної декларації прав людини.

Після Другої світової війни конституціями Італії, Данії, Індії, Японії та інших держав було проголошено право на працю. У низці конституцій право на працю проголошується лише як бажання або мета, якої прагне держава. Деякі післявоєнні конституції проголошують також право на рівну плату за рівну працю й право на відпочинок, які іноді розглядають як органічне продовження права на працю.

Свобода праці розкривається як право кожного вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, вибирати рід діяльності й професію. Людина має право як працювати, так і не працювати. Людина вільна як у влаштуванні на постійну роботу, так і у звільненні з неї, у переході на іншу, більш цікаву або вигідну. Свобода праці реалізується через індивідуальну трудову діяльність, заняття підприємницькою діяльністю тощо. Найманий робітник має право вимагати дотримання визначених на рівні конституції або спеціального трудового законодавства умов, а саме: щоб умови праці відповідали вимогам безпеки та гігієни, а винагорода за працю виплачувалася без якої 6 то не було дискримінації й не нижча за встановлений законом мінімальний розмір оплати праці. Варто зазначити, що найповніше названі питання відображені в законодавстві економічно розвинутих країн. У державах "третього світу" вони найчастіше є лише декларативними положеннями. Наймані робітники в умовах безробіття та слабкості держави змушені погоджуватися з тими умовами праці, які їм пропонують підприємці.

Свобода праці пов'язана із забороною примусової праці. Заборону примусової праці передбачено ст. 8 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Такою працею вважається не лише відверто рабська праця, що нині трапляється вкрай рідко, а й будь-які форми примусу людини працювати на недобровільно прийнятих умовах або під загрозою якого-небудь покарання.

Право на працю не означає чийогось обов'язку надавати роботу всім бажаючим. В умовах ринкової економіки держава не в змозі пропонувати такий обов'язок підприємцям.

Досить докладно соціально-економічні права трудящих регламентуються в Главі II Конституції Федеративної Республіки Бразилії 1988 р. Найважливішим завоюванням трудящих є право на страйк, що проголошується або визнається державним правом усіх демократичних країн. Водночас закордонне трудове законодавство передбачає різні способи та методи обмеження цього права. Особливо поширеною є заборона загальних страйків, політичних страйків, страйків солідарності, пікетування. Широко застосовуються примусовий арбітраж, арешт страйкових фондів, заборона або припинення страйків судовими наказами тощо.

Серед економічних завоювань трудящих можна назвати також страхування на випадок безробіття, надання пенсій громадянам похилого віку й інвалідам, охорону жіночої та дитячої праці. У деяких сучасних країнах існує фактична нерівність жінок, що особливо виявляється в соціально-економічній сфері. Жінки, як правило, одержують меншу заробітну плату за ту саму працю, що й чоловік.

Право на захист від безробіття передбачає обов'язок держави провадити економічну політику, що сприяє по можливості повній зайнятості, а також безкоштовно допомагати громадянам, які не мають роботи, у працевлаштуванні.

Право на страйк узгоджується із правом на індивідуальні й колективні трудові суперечки з використанням установлених законом способів їхнього вирішення. Страйк – це припинення роботи працівниками для справляння тиску на роботодавця з метою задоволення своїх економічних вимог. Страйк не свідчить про бажання працівників розірвати трудовий договір, а тому неправомірна заборона страйку розглядається як форма примусової праці. Відповідно до конституції, а також до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, право на страйк реалізується за законом. Тому закон має право заборонити страйк у ряді галузей господарства (транспорт, громадське обслуговування та ін.). Однак ця заборона стосується не всіх працівників галузі, а лише тих, припинення чиєї роботи може завдати шкоди здоров'ю інших осіб, безпеці держави тощо. Установлювати заборону на цих підставах може лише суд.

Як правило, законодавством у зарубіжних країнах заборонено також деякі види страйків. Крім того, конституційне й трудове законодавство побудоване так, що колективний трудовий конфлікт не обов'язково приводить до страйку; перш ніж оголосити його, потрібно використати процедури примирення, передбачені законом про порядок вирішення колективних трудових суперечок. У такий спосіб сучасне законодавство мінімізує страйки. Слід зазначити, що в конституціях соціалістичних країн право на страйк практично не відображене.

Право на відпочинок має кожна людина, але для тих, хто працює за трудовим договором (тобто осіб найманої праці), конституція зазвичай гарантує певну тривалість робочого часу, вихідних і святкових днів, оплачуваної щорічної відпустки (щорічна відпустка надається всім працівникам зі збереженням місця роботи та посади й середньої заробітної плати). Найдокладніше це право відображене в конституціях країн Латинської Америки. Крім того, воно є традиційним об'єктом уваги конституцій країн тоталітарного соціалізму.

Іншою не менш важливою категорією прав і свобод людини є захист материнства, дитинства і сім'ї. Загальна декларація прав людини в ч. З ст. 16 констатує: "Сім'я є природним і основним осередком суспільства й має право на захист з боку суспільства та держави". Із загального конституційного положення випливають сімейні права громадян, насамперед певні права матері та дитини.

Захист материнства і дитинства, сім'ї має комплексний соціально-економічний характер і здійснюється шляхом вжиття різноманітних державних заходів, спрямованих на заохочення материнства, охорону інтересів матері й дитини, зміцнення сім'ї, її соціальну підтримку, забезпечення сімейних прав громадян.

Держава захищає ці права, розвиваючи охорону здоров'я матері й дитини, соціальне забезпечення, охорону праці працюючих матерів, законодавство про шлюб і сім'ю та ін. Законодавство забезпечує особливу охорону трудових прав жінок і створення їм сприятливих умов праці, що відповідають їхнім фізіологічним особливостям. Держава всіляко сприяє зміцненню сім'ї, усуваючи дискримінацію у вступі в шлюб, утверджуючи рівність прав чоловіка і жінки, що засновують родину.

Незаперечним принципом демократичного суспільства є те, що кожна людина зобов'язана забезпечити своє існування сама. Але в будь-якому суспільстві живуть люди, які від народження, через хворобу або старість не можуть цього робити. Недостатньо підприємливі люди, самотні жінки, інваліди, багатодітні громадяни часто є малозабезпеченими, непрацездатні люди потребують догляду й лікування тощо. Суспільство не може кинути таких людей напризволяще, а тому створює державну систему їхнього забезпечення матеріальними благами за рахунок суспільства. У цьому виявляються людська солідарність і гуманізм. Кожна людина повинна пам'ятати, що рано або пізно вона може опинитися в скрутному становищі, що вимагає суспільної допомоги. Тому наступною важливою категорією є право на соціальне забезпечення. Соціальне забезпечення гарантується кожному за віком, у випадку хвороби, інвалідності, втрати годувальника, для виховання дітей і в деяких випадках, установлених законом. Кожний із цих випадків (соціальних ризиків) характеризується втратою заробітку або його недостатністю для життєзабезпечення людини та непрацездатних членів її сім'ї. Людина заздалегідь має знати, на що вона може розраховувати у разі настання тих або інших соціальних ризиків, тобто які підстави, умови, рівень забезпечення, порядок одержання тощо. Вихід на пенсію – це право, а не обов'язок людини.

Конституційне право на житло виражає сутність системи задоволення житлових потреб суспільства, тобто є сутнісним, фундаментальним правом. Право громадян на житло може бути зведене до трьох юридичних можливостей: стабільне, стійке, постійне користування житловим приміщенням у всіх різновидах житлового фонду; поліпшення житлових умов у будинках усіх різновидів житлового фонду; забезпечення здорового середовища перебування, житлового середовища, гідного цивілізованої людини (останнє випливає з норм міжнародного права).

Охорона здоров'я – комплексний інститут, що включає підготовку медичних кадрів, численні соціальні, організаційні, економічні, науково-медичні, санітарно-епідеміологічні й профілактичні заходи, яких зобов'язана вживати держава в інтересах своїх громадян. Право на охорону здоров'я означає виконання всієї сукупності цих обов'язків. Право громадян на охорону здоров'я забезпечується охороною навколишнього природного середовища, створенням сприятливих умов праці, побуту, .відпочинку, виховання та навчання громадян, виробництвом і реалізацією доброякісних продуктів харчування, а також наданням населенню доступної медико-соціальної допомоги.

Право на медичну допомогу – суб'єктивне право людини на лікування в поліклініках, лікарнях і спеціальних медичних установах. Медична допомога включає профілактичну, реабілітаційну, протезно-ортопедичну й зубопротезну допомогу, а також заходи соціального характеру щодо догляду за хворими, непрацездатними й інвалідами, включаючи виплату допомоги з тимчасової непрацездатності.

Право громадян на сприятливі умови життя передбачає реальні можливості проживання в здоровому, такому, що відповідає міжнародному й державному стандартам, навколишньому природному середовищі, брати участь у підготовці, обговоренні й прийнятті екологічних рішень, контролювати їх реалізацію, одержувати належну екологічну інформацію, право на відшкодування збитку.

Громадяни мають широкі повноваження для реалізації своїх екологічних прав, що включає можливість створювати громадські об'єднання 8 охорони навколишнього середовища, вступати в такі об'єднання та фонди, робити внески; брати участь у зборах, мітингах, пікетах, ходах, референдумах з охорони навколишнього середовища; звертатися з листами, петиціями, вимагати їхнього розгляду; вимагати в адміністративному й судовому порядку скасування рішень про розміщення, проектування, будівництво, реконструкцію, експлуатацію екологічно шкідливих об'єктів, обмеження, призупинення, припинення їхньої діяльності; порушувати питання про притягнення до відповідальності винних юридичних осіб і громадян.

Відповідно до ст. 13 Загальної декларації прав людини визнається право кожного на освіту. Під освітою розуміється цілеспрямований процес навчання та виховання в інтересах особи, суспільства, держави, що супроводжується констатацією досягнення визначених державою освітніх рівнів. Під здобуттям громадянином освіти розуміється досягнення ним певного освітнього рівня, що засвідчується відповідним документом. Зарубіжні конституції передбачають поряд із самим правом на освіту також право на вибір місця її здобуття. Таке положення, наприклад, зафіксоване в ст. 12 Основного закону ФРН: "Усі німці мають право вільно обирати для себе... місце здобуття освіти". У деяких країнах держава забезпечує безкоштовність певних рівнів освіти. Це знайшло відображення, наприклад, у ст. 26 Конституції Японії 1947 р. Крім того, батьки або особи, що їх замінюють, мають деякі права й обов'язки щодо освіти дітей. Зокрема, вони визначають, чи відвідувати дітям уроки релігійного характеру.

Основою оцінки рівня освіти й кваліфікації випускників незалежно від форм здобуття освіти є державні освітні стандарти.

Право на свободу у всіх сферах творчої діяльності означає неприпустимість втручання органів державної влади й органів місцевого самоврядування у творчу діяльність громадян і їхніх об'єднань, за винятком випадків, коли така діяльність веде до пропаганди війни, насильства й жорстокості, расової, національної, релігійної, класової та іншої нетерпимості, порнографії. Заборона будь-якої культурної діяльності можлива лише на підставі судового рішення, а автори подібних творів, як і органи, що публікують їх, несуть кримінальну відповідальність. Гарантією права на свободу творчості в засобах масової інформації є встановлення неприпустимості цензури.

Право на участь у культурному житті означає, що кожна людина має право на долучення до культурних цінностей, на доступ до державних бібліотечних, музейних, архівних фондів, інших зібрань у всіх галузях культурної діяльності.

2. У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з'явилася теорія трьох поколінь прав людини.

Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це — право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.

Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цими правами.

Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини, — Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи) (1679) і Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також американські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін.

Деякі вчені відносять до першого покоління прав людини Велику хартію вільностей (1215), де, зокрема, говориться: «Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або позбавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена... як за законним вироком рівних їй та за законом країни». З таких самих підстав до першого покоління прав людини можна віднести й Литовські Статути (1529, 1566, 1588 pp.) — юридичний пам'ятник литовського, білоруського та українського народів. У них було проголошено ідеї рівності вільних людей перед законом, особистої недоторканності, юридичного захисту прав вільної (шляхетної) особи, особистої відповідальності перед законом та ін. Проте середньовічне законодавство (Велика хартія вільностей, Литовські Статути та ін.) будувалося відповідно до феодально-ієрархічної, станової структури суспільства, коли була відсутня юридична рівність громадян.

Відлік першого покоління прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. На цей період припадають розвиток буржуазних відношень і утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної категорії почала втілюватися у реальну дійсність, набувши конституційного або іншого законодавчого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, додав їм справді демократичного характеру.

Після Другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана в більшості розвинутих країн.

Друге покоління прав людини — поглиблення особистих (громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) — сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.

Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення.

Каталог природних і громадянських прав і свобод людини поповнився соціально-економічними і соціально-культурними правами і свободами в ряді конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені штати, 5 лютого 1917 p.; Італійська Республіка, 2 грудня 1947 р. та ін.), у внесених доповненнях і поправках у старих конституціях. Соціальні, економічні та культурні права знайшли нормативне вираження у Загальній декларації прав людини 1948 р. і особливо Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.

Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього людства — правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов'язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солідарними (колективними), у яких правам особи відведене головне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування та ін.).

Становлення третього покоління прав людини (права людини — частина прав людства) пов'язано з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у питаннях про права люд 'ни, надбання наднаціонального характеру законодавствами (осо5диво конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав. Між двома першими та третім поколіннями прав людини є взаємозалежність, здійснювана через принцип: реалізація колективних прав не повинна обмежувати права і свободи особи.

3. Соціальну цінність людини можна пізнати в процесі дослідження взаємовідносин її з суспільством та державою. .3. найдавнішого часу і до сьогодні ця проблема постійно привертає увагу дослідників. Актуальність її підкреслюється місцем і роллю особистості в політичному житті суспільства, характеристикою її прав, свобод і обов’язків. Цікавий і повчальний матеріал про шляхи і форми пізнання проблеми взаємовідносин особи з державою та суспільством, виникнення та розвитку її прав, свобод та обов’язків дає нам історія. Важливими для дослідження є не тільки права людини, а й їх гарантії, розвиток демократії, законності, справедливості. Для сучасних політико-правових знань історія становлення і розвитку прав людини і гарантії їх здійснення були і залишаються сферою ідей і поглядів та теоретичних оцінок різних шкіл, напрямків, течій та Ідеологій.

Виникнення прав і свобод людини можна досліджувати з стародавніх часів. Структурно різні історичні етапи розуміння, покріплення та спроб забезпечення прав і свобод людини можна виокремлювати:

а) в міфологічних уявленнях про людину та її права;

б) в античний період розвитку суспільства;

в) в умовах середньовіччя;

г) в Новий час;

д) в XX столітті.

Міфологічні уявлення про людину, її місце і роль у суспільстві та державі ми можемо розглянути на прикладах народів Стародавнього Сходу, стародавніх єгиптян, індусів чи вавілонян, де бог є безпосереднім джерелом влади і сам здійснює правління на землі, виступає як панівна і законодавча особа в державах і суспільствах, що ним утворені.

За віруваннями стародавніх євреїв, їх бог Мойсей є єдиним верховним правителем, законодавцем і суддею над людьми і знаходиться у договірних взаємовідносинах з єврейським народом. Згідно з міфологією єврейського народу влада в єврейському суспільстві може здійснюватися людьми від імені бога або самим богом безпосередньо в разі різних нестандартних ситуацій. Цар Ізраїлю та Іудеї Соломон Мудрий (син царя Давида) вчив, що Бог дав синам людини можливості вирішувати всі питання, навіть вічність вклав їм у серця, все створив прекрасним у свій строк та не дав їм можливості пізнати до кінця справи, що створюються самим Богом.

За китайською міфологією, наприклад, походження і характер божої влади на землі здійснюється через персону верховного правителя Піднебесної, що уособлюється з владою імператора Китаю. Саме він є єдиним зв’язком земних жителів з вищими небесними силами. Всі державні органи і посадові особи були лише провідниками особистої влади імператора Китаю.

Спочатку на Стародавньому Сході, а потім і на Заході широко поширилися релігійно-міфологічні погляди «маат», «рта», «ріта», «дао», «діке» та інші, в яких ішлося про природньобожі порядки, про правду і справедливість. Наприклад, у стародавніх єгиптян ідеалом справедливості, правосуддя, свободи та недоторканості людини була богиня Маат. У стародавніх аріїв ці ідеї проголошувалися у священних гімнах Рігведе (скорочено «рта», «ріта»). Захисником слабких, бідних і знедолених давньошумерська і вавілонська міфологія називає бога Шамаша. Вважалося тяжким злочином порушення стежки Шамаша, а винних суворо карали.

Отже, у другому тисячолітті до нашої ери людина повністю залежала від природних і соціальних умов життя. Однак у літературних пам’ятках цього періоду вже висвітлюються ідеї пошуку справедливого ставлення до людини, рекомендації щодо виконання чинних законів, пропонуються рішення конкретних спірних питань.

Цікаві уявлення про людину, її можливості та місце в суспільстві можна виявити в державно-правовій ідеології Стародавньої Індії та Китаю.

У Стародавній Індії довгий час важливе місце в суспільстві займали брахмани (жерці). Ідеї брахманізму зустрічаються вже у другому тисячолітті до н. є. і були викладені у так званих Ведах, що означало ведення чи знання. Все давньоіндійське суспільство згідно з цим вченням поділялося на чотири варни (стани), до яких належали панівні верстви та підлеглі їм групи вільних людей. Раби у варни не входили. Найвищим станом панівних верств були брахмани. їх охоронцями були кшатрії (воїни). До двох підлеглих етанів належали вайші (селяни, ремісники, торговці) і шудри (слуги та деякі інші низи давньоіндійського суспільства).

Поступово в VI—IV ст. до н. є. відбувався відхід від ідеології брахманізму в бік світської раціоналізації поглядів і уявлень про суспільство та людину. З’являються різні документи і трактати про невідповідність ідеології брахманізму звичному стану речей, критикують саму думку про Бога як першоджерело законів, найвищу особистість та морального правителя світу.

Зокрема, з критикою брахманізму у своїх проповідях виступив принц Сідгартпга Гаупгама, прозваний Буддою (556— 470 pp. до н. е.). Він був сином царя індійського племені шакья. Щоб пізнати мудрість, він став пустельником (Шакья-Мупі) і сім років провів у мандрах. Критикував саму систему міри та принципи кастової нерівності людей у суспільстві. Відкидаючи думки про Бога як правителя світу та першоджерело законів, Будда вважав, що всі людські справи залежать від власних зусиль самих людей. Всі проповіді Будди пройняті Ідеями гуманізму, доброго відношення до людей, непротиставлення себе злу і насильству. Дхарми буддизм розглядає як природну закономірність, як природний закон, що править світом. У того, хто ввічливий і завжди поважає старших, виростає чотири дхарми: життя, красота, щастя, сила. Виникнувши як атеїстичне вчення, в подальшому буддизм був визнаний державною релігією багатьох країн Південно-Східної Азії.

Одним із засновників давньокитайської філософії був Кунцзи або Кун Фуцзи (551—479 pp. до н. е.), який став відомим через два тисячоліття після своєї смерті як Конфуцій. Його ідеї викладені у чотирьох книгах: «Дасюс» — керівництво для чиновників; «Чжун-юн» — «Золота середина»; «Лунь-юй» — «Бесіди і висловлювання»; «Мен-цзи» — це книга конфуціанця Мен Цзи, який жив через століття після Конфуція.

Вчення Конфуція з питань взаємовідносин держави і особи було побудовано на нормах моралі. Він закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на категоріях добра. Слід прагнути до добра, тоді й народ буде добрим. Мораль благородної людини подібна до вітру, а мораль злої людини подібна до трави. Трава завжди нахиляється туди, куди дме вітер. У книзі «Лунь-юй» є моральна заповідь Конфуція: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі і в сім’ї до тебе не ставитимуться вороже». Він виступав: а) проти поляризації між багатством і бідністю; б) за царство гармонії в суспільстві; в) за мир, проти фунтів і боротьби за владу, проти загарбницьких війн; г) проти керівництва суспільством за законами та застосування покарань; д) за здійснення керівництва народом шляхом ритуалу, етико-правових норм та принципів.

Не менш цікаві ідеї про .людину, її місце у всесвіті, можливості та обов’язки висвітлюються у філософських творах давньогрецьких та давньоримських учених. Справедливість, законність та моральність в античний період пов’язуються з утвердженням влади богів-олімпійців на чолі з Зевсом. У своїх загальновідомих поемах «Іліада» та «Одіссея» Гомер показав Зевса як заступника загальної справедливості. За порушення загальної справедливості винних неодмінно чекала божа кара.

До помірності та пошуків золотої середини у всіх справах і прагненнях людей, у їх відносинах між собою та з державою і суспільством закликають у своїх працях «сім грецьких мудреців»: Фалес із Мілета, Пітак із Мітілени, Періандр із Коринфу, Біант із Прієни, Клеобул із Лінда, Хілон із Ефор і Солон з Афін. Всі вони підкреслювали важливе значення законів для свободи і прав людини і, одержавши владу, багато зробили для практичного здійснення своїх ідеалів. Наприклад, давній мудрець Пітак з Мітілени (651—569 pp. до н. є.) вважав, що для пізнання суті людини необхідно наділити її владою. Знаменитий афінський державний діяч і законодавець Солон (638— 559 :рр.. до н. е.), один з реформаторів, був посередником між знаттю і афінським демосом, між боржниками і кредиторами, між багатими і бідними. Він вважав, що завдяки створеним ним новим законам (594 р.) народ дістав владу та права в тому обсязі, в якому їх потребував. Закон і владу закону він тлумачив як поєднання права і сили. Про свої закони Солон говорив: «Я владу дарував народові тією мірою, якою він потребував її».

У 486 р. до н. є. право людини на висловлення своєї думки та вимогу бути вислуханим одним з перших сформулював афінський полководець Фемістокл (525—460 pp. до н. е.). Саме він насмілився сказати Еврібіаду, командувачу об’єднаних сил Греції: «Бий, але вислухай».

Залежність людини, її свободи від соціального середовища та держави висвітлювали в філософських і політичних працях античні філософи, зокрема Платон. Його справжнє ім’я Арістокл, він- син Арістона і Перїктіони. Періктіона походила з сім’ї, що дала Афінам Солона. Арістокл одержав своє прізвисько Платон (platus — «повний», «широкоплечий») від свого вчителя Сократа за ширину грудей і лоба.

У своїх двох проектах ідеальної держави Платон обґрунтував нерівність людей. Перший проект держави він змальовує в діалозі «Держава», а другий — у діалозі «Закони». Визнаючи, що всі люди — браття, він поділяв їх на тих, хто може правити, їхніх помічників, ремісників і селян та рабів. На його думку, від держави найбільше залежать люди третього стану. Раби ж за Платоном не є суб’єктами політики. Платон допускав можливість переходу із одного в інший тільки для перших двох станів. Він застерігав, що держава загине, якщо її охоронятимуть представники третього стану. Його ідеальна держава — це справедливе правління кращих. Кращими він називав філософів і науковців. Представники третього стану не здатні здійснювати управління. Для другого стану Платон пропонує організувати побут та повсякденне проживання на засадах солідарності, рівності та колективізму. їм забороняється доторкатися до золота та срібла, мати сім’ю, власних жінок і дітей. Регламентувати побут та життя людей третього стану повинна державна влада.

Учнем і продовжувачем ідей Платона був античний філософ Арістотель (384—322 pp. до н. е.). Його батько був лейб-медиком македонського царя Амінти II. Арістотель грав у дитинстві з майбутнім царем Македонії Філіпом II, з 17 до 37 років вчився в Академії Платона та був наставником Олександра Македонського. Написав 28 книг, серед яких політико-правові питання висвітлювали «Політика», «Афінська політія», «Етика» та ін. Арістотель уперше ввів у науковий лексикон поняття «категорія». Справедливість він поділяв на таку, що зрівнює, і таку, що розподіляє. Критерієм справедливості, що зрівнює, він бачив арифметичну рівність, що застосовувалася в приватній сфері цивільно-правових угод. Принципом справедливості, що розподіляє, вважав геометричну рівність, що означало поділ соціальних благ пропорційно внеску члена політичного спілкування. Політична справедливість можлива лише між рівними людьми. Людина за Арістотелем — істота політична від природи, однак не всі люди досягай рівня політичного розвитку. Раби з його погляду — це люди з нерозвинутою політичною природою. Філософ розрізняє владу політичну і сімейну. Він ставив свободу людини в залежність від закону, маючи на увазі політичне право (природне та умовне). Об’єднання в межах політичного природного та умовного права свідчить про те, що Арістотель людей розглядає як політичних істот від природи. Але і в нього не всі люди мають однакові й рівні права. Всю повноту прав мають громадяни, тобто ті люди, що можуть брати участь у законодавчій і судовій владі. Раби, ремісники, «натовп матросів», торговці в Арістотеля позбавлені громадянських прав. Природне і людське Арістотель пояснював практичним прикладом: якщо б ми закопали в землю дерев’яне ложе і змогли зробити так, щоб воно проросло, то виросло б не ложе, а дерево. Приватну власність він вважав природним правом людини.

Погляди Арістотеля в багатьох питаннях поділяв і підтримував римський філософ Марк Тулій Ціцерон (106—43 pp. до н. е.). Освіту він здобув у Римі, служив в армії Луція Сули, навчався ораторському мистецтву в Афінах, Малій Азії і на острові Родос. В його багатій творчій біографії є цікаві розробки. Ціцерон сформулював принцип про те, що під дію закону повинні підпадати всі. Він обґрунтовував дуже важливе положення про те, що свобода громадянина — це його права, складова частина загального правопорядку, всієї державності. Але свобода у Ціцерона теж не є загальною для всіх людей. Розглядаючи рабовласницький тин держави, Ціцерон поділяє людей на вільних і рабів, що не може визнаватися як формальна рівність усіх людей перед законом.

Отже, в найдавніші часи і в античний період розвитку суспільства людина розглядалася як певна соціальна цінність, а її свобода та можливості здійснювати певну поведінку багато в чому залежали від природного і суспільного середовища.

Природно-правові доктрини періоду Середньовіччя представлені двома течіями: а) феодально-клерикальне природне право; б) буржуазно-раціональна концепція природного права, Природно-правова філософія буржуазного суспільства не порвала остаточно з теологічним минулим, не змогла піднятися над інтересами приватних власників, шукала пояснення невід’ємних природних прав у прихильності людини до суспільного життя.

Невизнання гідності всіх членів суспільства, нерівність прав людини характерні для державно-правової думки цього періоду як рабовласницького, так і феодального типу держав. Залежність пригнічених мас від феодалів, боротьбу між різними групами всередині пануючого класу можна охарактеризувати трьома основними етапами розвитку (феодалізму:

а) ранньофеодальний період;

б) період розвитку феодалізму, що характерно для централізованої станово-представницької монархії,

в) занепад феодалізму і зародження капіталістичних суспільних відносин.

В умовах ранньофеодального періоду розвитку феодальних відносин існуючі класові протиріччя, як правило, не переростали у відкриті революційні виступи селян проти феодалів. Мали місце лише окремі бунти, що швидко придушувалися. Важливе місце щодо утримання в покорі селянських мас належало церкві.

Одним з представників католицької церкви на етані розвитку феодального типу держави був домініканський монах, вчений-богослов Фома Аквінський (Аквінат). Він вважав, що мета держави і права полягає в загальному добробуті, під яким розумів привілеї для багатих і осіб, що мали владу. Землероби, дрібні ремісники, торговці, на його думку, повинні були підкорятися вищому станові, правителям.

Як реакція на гноблення, приниження людської гідності, нерівність прав людини в епоху станово-представницької монархії виникають масові рухи протесту, що розглядалися правлячими колами в межах релігійної ідеології як єресь. Спочатку їх не було диференційовано за соціально-класовими ознаками. Та вже в XIV—XV ст. єресь було поділено на дві самостійні течії:

а) бюргерську (міську);

б) плебейсько-селянську.

Перша група єретиків в умовах станово-представницької монархії захищала інтереси багатих купців і банкірів, підприємців, власників майстерень, керівників цехових корпорацій, багатих ремісників та інших міських жителів, що об’єднувалися в різноманітні соціальні групи. Розвиток торгівлі, внутрішнього ринку вимагали наведення порядку, централізації управління, вільного пересування феодальними вотчинами. Бюргерство починає підтримувати сильну королівську владу. Одним з виразників цих ідей був Марсідій Падуанський. У своїх працях він обстоював сміливу на той час тезу про те, що джерелом всякої влади є народ. Під народом він звичайно розумів не все населення, а лише його кращу частину (військових, священиків, чиновників, купців, банкірів та інших багатих людей). Це означало, що основна маса народу була пригноблена і ні про яку свободу і рівність в правах, а тим більше недоторканність, не могло бути й мови.

Представники іншої течії (плебейсько-селянської) вимагали зрівняти дворян і селян, патриціїв і плебеїв, вищих і нижчих, відмінити податки, панщину, оброк, різні привілеї для багатих, зрівняти всіх в майнових правах, дати всім одинакові можливості.

Отже, уже в умовах середньовіччя в епоху станово-представницької монархії різні верстви населення по-різному ставили питання свободи і рівності прав людини. Багаті групи населення, що їх можна охарактеризувати як перших представників буржуазії, яка тільки народжувалася, ставили питання про зрівняння їх з феодалами і заможною знаттю, надання їм таких самих крав і свобод, як і представникам станово-представницької монархії. Бідні групи населення теж ставили багато таких вимог, що збігалися з вимогами бюргерства. Та, попри все це, у них були і власні інтереси, що не збігалися з інтересами буржуазії.

Проблеми прав людини, її свободи і недоторканності, взаємовідносин з державою займають важливе місце на етапі занепаду феодалізму і зародження капіталістичних відносин. Головним надбанням цього періоду було те, що церква втратила свій диктаторський вплив. Духовна влада церкви поступово переходила до рук світської влади. В цей період активно зароджуються капіталістичні відносини. Початкове накопичення капіталу супроводжується жорстокою експлуатацією селянства і бідної частини населення міст. З’являється велика кількість людей, що позбавлені засобів виробництва. На арену класової боротьби виходять нові суспільні сили: буржуазія і пролетаріат. Починається епоха політичних і соціальних революцій, що розхитують феодальне суспільство. Буржуазія і пролетаріат, що їх феодали відносили до людей третього стану, часто брали участь у селянських антифеодальних рухах. Розвиток буржуазних економічних відносин вимагав централізації держави, а тому буржуазія в той час підтримувала процеси створення абсолютної монархії. Гуманістичне спрямування суспільного мислення цього періоду відомо під назвою ідеології Відродження. Нова епоха характеризувалася тим, що буржуазія прагнула створити світську централізовану державу, яка б не залежала від церкви. В цей же час з’являються перші теорії природного права, що в умовах занепаду феодального ладу мали прогресивний характер в аспекті свободи і недоторканності людини. Значне погіршення життя народу, селянські повстання і рухи бідноти в містах стимулювали появу теорій утопічного соціалізму.

Одним з видатних мислителів епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). У своїх поглядах на права та свободи особи він відходить від середньовічних уявлень про залежність людини від Бога та обґрунтовує свою концепцію про те, що людина на половину залежить від своєї долі, а на половину від своєї активності, творчості, вміння подолати перешкоди, тобто від свого таланту. Макіавеллі розглядає розвиток держави шляхом зміни двох форм державного правління:

а) спочатку абсолютна влада монарха, завданням якої є об’єднання і перетворення феодальної роздробленості на централізовану державу;

б) наступний етап розвитку державності в нових умовах — республіка.

Для вирішення завдань першої форми державності, на думку Макіавеллі, монарх не повинен зважати на свої обіцянки. Він має хитрістю заплутати тих, хто вірить в його порядність. Завжди слід бути відважним, як лев, і хитрим, як лисиця. Монарх повинен діяти за принципом: «Мета виправдовує засоби».

Після того, як буде досягнуто централізації держави, усунуто абсолютний вплив церкви, що відповідало інтересам буржуазії та утверджувало нові капіталістичні виробничі відносини, Макіавеллі вважав за необхідне перейти до наступного ступеня державності, де державною формою правління повинна бути республіка. Тільки за умови існування цієї форми держави свобода і недоторканність людини набувають позитивного змісту: закріплюється в нормативно-правових актах формальна рівність, недоторканність економічної, політичної, соціальної, культурної та особистої свободи. Як ідеолог буржуазії, Макіавеллі закликав додержуватися недоторканності приватної власності. Він вважав, що людина скоріш може забути смерть батька, ніж втрату спадщини.

Отже, сутність і соціальне значення вчення Макіавеллі з питань утвердження свободи і недоторканності людини, закріплення і здійснення її прав дозволяє зробити певні висновки:

а) метою вчення Макіавеллі було утворення централізованої держави, усунення абсолютного впливу церкви на всі сфери життя людей, розвиток капіталістичного способу виробництва, що на той час було об’єктивно прогресивними теоріями і підтримувалося я боку буржуазії;

б) він один з перших почав розглядати державу не як сталу структуру, а як явище, що постійно розвивається і залежить під співвідношення різних сил з протилежними інтересами;

в) насилля він розглядав як необхідне зло, яке слід застосовувати на певному етапі розвитку державності для наступного досягнення спільного блага і попередження більшого зла;

г) виступаючи проти релігійних догматів, він заперечував абсолютну істину існуючих теорій і вчень служителів церкви і закликав людей звертатися до реальної дійсності, шукати пояснення соціальних явищ у повсякденному житті;

д) підкреслюючи залежність людини від своєї долі, він водночас давав зрозуміти, що вона завжди на боці того, у кого більше творчої активності, вміння подолати перешкоди. Доля завжди на боці того государя, в якого більша і сильніша армія. Повільність і нерішучість при вирішенні питання можуть занапастити будь-яку справу;

и) в його вченні є заклик до творчої діяльності, до визнання свободи особистості, змальовуються шляхи побудови нової державності, вчувається заклик до буржуазної революції.

Характеристика уявлень про права і свободи людина в умовах нового часу представлена різними течіями та школами, але головне, що їх об’єднує, — це початок буржуазних революцій.

Важливе значення у звільненні людини від церковних догматів офіційних доктрин римської католицької церкви, перебудові взаємовідносин церкви і держави, в подальшому утвердженні свободи і недоторканності людини відіграв антифеодальний рух під назвою Реформація, який був поширений у Німеччині. Учасники Реформації поділялися на два основні табори. Представники першого обстоювали помірні реформи, а другого — революційну перебудову світу на засадах соціальної справедливості. їх вимоги були сформульовані під час Селянської війни в Німеччині в двох основних документах: «12-ти статтях» та «Статейнім листі».

У період ранніх буржуазних революцій починає формуватися концепція природних прав людини. Так, поширюється думка, що природа наділяє людину певними невід’ємними фундаментальними правами, що можуть бути протиставлені урядові, але мають ним охоронятися. З того часу й надалі права людини розглядають як елементарні передумови гідного людського існування.

Отже, в цей час дуже важливе значення для розвитку свободи і недоторканності людини мали вчення Греція, Спінози, Гоббса, Лока про природні права людини і громадянина. Вони стали ідейно-теоретичним фундаментом нового на той час капіталістичного ладу. І хоч буржуазні революції в Італії, Голландії, Англії, Франції і Німеччині готували різні соціальні групи, ідеологія природного права відображала інтереси всіх цих груп.

Так, Гуго Грацій — типовий представник голландської буржуазії, раціоналіст. Його ідеї природного права розвивалися в. працях Гоббса, Лока, Пуфендорфа, Віко, Джефферсона, Руссо і Канта.

У своїй книзі «Про право війни і миру» Гроцій показав перетворення феодально-клерикального природного права в буржуазно-раціональне природне право. Природне право характеризується як припис здорового глузду, який те чи інше діяння залежно від його відповідності чи невідповідності самій розумній природі визнає або морально невідповідним, або морально необхідним, а це означало, що таке діяння або заборонялося, або делегувалося самим Богом, який є творцем всієї природи.

Природне право настільки невід’ємне, що його не може змінити і сам Бог. Свої ідеї Гроцій черпав у працях Арістотеля і Ціцерона. Природне право, за Гроцієм, повинно відповідати будь-якій релігії. Голос бога тотожний голосові природи, а людина — частина цієї природи.

До міжнародного природного права Гроцій відносив: а) принцип свободи морів; б) свободу народу вести; підприємницьку діяльність з іншим народом; в) свободу чоловіка укладати шлюб з жінкою іншого народу; г) рівність бідних і багатих перед законом. Він обґрунтовує зверхність релігійної Влади над владою світською. Гроцій намагався пояснювати світ з нього-самого та обґрунтував ідею співіснування людини з людиною і народу з народом: Він виступив як ініціатор виділення природного права з права церковного, формування природного права і відмежування його від позитивного права. Ці висновки слугували появі теорії буржуазного природного права. До її головних положень відносять такі твердження, що їх, разом з тим, опрацьовував і Гроцій:

1. Якщо хтось бажає з метою власної вигоди використати послуги іншого, повинен у відповідь потурбуватися про те, щоб потреби цього іншого були задоволені.

2. Основа природного права — власність. Теорію власності особливо інтенсивно розробляли Лок і Пуфендорф, вона значно вплинула на розвиток цивільного права в Центральній Європі.

3. Легітимність влади асоціюється не з конституційною монархією, а з демократичною республікою.

4. Концепція юридичної рівності найбільше відповідає потребам ринкових відносин і переростає у буржуазну : законність.

5. З просвітницької концепції можна вивести принципи миру і мирного існування між народами на підставі міжнародного права.

6. Звільнення права від моралі та релігії було причиною звільнення буржуазії від феодально-абсолютистської державної влади.

7. Слід заборонити застосування тортур при допитах і запровадити дотримання основних вимог правосуддя.

Гроцій обстоював висновок про те, що між клерикально-природною і буржуазно-раціональною концепціями природного права існує наступництво, однак він стверджував, що водночас буржуазно-раціональна концепція природного права має свої особливості, що зводяться до таких положень:

1. Раціональне право і формальне право не співпадають, бо перше виводиться з об’єктивних законів природи, а друге — з суб’єктивного погляду законодавця.

2. Не існує однозначних для всіх типів держави і права принципів природного права.

Ще одним видатним творцем природного права був співвітчизник Гроція Бенедикт Спіноза (1632—1677). Як філософ-матеріаліст Сніноза під природним правом розумів необхідність, відповідно до якої існує і діє вся природа і кожна її окрема частина. Природне право він ототожнює зі здатністю будь-якої частини природи до самозбереження. Людина також є частиною природи, а тому, як і всі інші, прагне до самозбереження. Спіноза обґрунтовував тезу про те, що кожна людина захищає чужий інтерес лише настільки, наскільки вона думає, що робить це заради свого блага. Отже, свободу людини Спіноза розглядає як підпорядкування своїх дій і поведінки пізнаній необхідності. На думку філософа, лише той вільний, хто живе, керуючись своїм розумом. Але, говорячи про індивідуальну свободу, мислитель зазначає, що люди повинні об’єднуватися і діяти спільно, прагнучи поєднати індивідуальну і спільну волю.

Обґрунтовуючи владу та її могутність у державі, Спіноза протиставляє їй невідчуджувані природні права людини. Влада не може ігнорувати те, що безпосередньо виходить з законів людської природи.

Отже, правові погляди Спінози, який виводив державно-правові принципи організації суспільства з самого існування людської природи, були прогресивними. Ідея обмеження владних структур людськими законами і природним правом людини залишається актуальною і сьогодні в умовах формування правової держави і громадянського суспільства в незалежних державах, які були суб’єктами колишнього СРСР. Прогресивні ідеї Спінози були відповідним внеском у подальший розвиток поглядів на цінність людської особистості, на її правове положення в суспільстві, права, свободи і обов’язки людини та її недоторканність, що обґрунтовувалися в епоху Просвітництва, В період буржуазних революцій.

Видатним англійським мислителем періоду англійських буржуазних революцій, який вніс в теорію права своє бачення свободи особистості, невідчуження її природних прав, був Томас Гоббс (1588—1679). Він вважав, що на початку всі люди були з однаковими фізичними і розумовими здібностями, мали право на все, що їх оточувало. Однак людський страх, егоїзм, жадоба, заздрість, інші антисоціальні мотиви обумовили фатальну необхідність війни всіх проти всіх, дію антилюдського принципу: «Людина людині вовк». Цей період розвитку Людства, на думку Гоббса, характеризується його природним стеном. Гоббс визнає, що цим лише не закінчуються всі негативні якості соціального життя. Він, як і Спіноза, вважає, що людиніпритаманний інстинкт самозбереження, що спонукає Процеси подолання природного стану, виживання одного індивіди за рахунок іншого.

Гоббс розрізняє кілька природних законів: а) необхідність людей прагнути до миру, додержуватися його; б) готовність кожної людини відмовитися від своїх прав у тій частині, в якій це необхідно для збереження миру і самозахисту; в) необхідність людей виконувати в повному обсязі укладені ними угоди, бо в іншому випадку вони не матимуть значення. Ці закони, як вважав Томас Гоббс, не обов’язкові до виконання і примусити їх виконувати може тільки спеціально утворена сила.

Гоббс розрізній право і закон (обов’язок). Якщо право для нього означає свободу робити будь-що, то закон (громадянський) забезпечується відповідною примусової силою і обов’язковий до виконання. Таку силу Гоббс вбачає в державі, яку утворюють люди шляхом взаємної домовленості між собою. Але Гоббс не залишає права за народом на можливість змінити одної» разу вибрану форму правління, що була затверджена суспільним договором. Він обґрунтовує необмежену владу суверена, який сам видає закони, організує їх виконання і розглядає спори між людьми. Суверен має необмежену владу на своїх підданих, які стають такими після вручення суверену влади. Тільки держава може гарантувати своїм підданим свободу. Під свободою Гоббс розуміє право робити все, що не заборонено громадянським законом.

Т. Гоббс все ж залишає право конкретного індивіда піти всупереч волі суверена. В разі коли суверен, порушуючи природний закон, зобов’язує індивіда вбивати чи калічити себе або забороняє захищатися від нападу ворогів, індивід має право на повстання.

Отже, Томас Гоббс розрізняє природне і позитивне правову разі, якщо фізична недоторканість індивіда порушується-Іншими індивідами, він-вважає, що людина має право на протидію. З цього можна зробити висновок, що Гоббс фізичну недоторканість особистості ставить вище за волю суверена. Життя і здоров’я людини —: важливіша Цінність, ніж держава, що є політичною організацією, утвореною людьми для того, щоб покінчити війну віх проти всіх і захищати права людини.

Представником доктрини ранньобуржуазного лібералізму в Англії, після втечі короля Якова II Стюарта, був Джон Лок (1632—1704). Він повністю поділяв ідею природного права, суспільного договору, народного суверенітету, невідчуження прав і свобод особистості, права на повстання проти тирана, збалансованості законодавчої, виконавчої та судової влад. Свободу і недоторканність людей у цілому і кожної людини зокрема він визначав як можливість за власним бажанням робити все, що не заборонено нормативно-правовими актами, а також не залежати від невизначної волі інших людей. Гарантії такої свободи він бачив у рівному для кожної людини і для всіх людей загальнообов’язковому законі.

Отже, вчення Джона Лока було гуманістичним за змістом і мало певну спрямованість. Він сформулював концепцію прав людини, де назвав такими, що не залежать від волі держави, право на власність, рівність і свободу. Цю теорію використали в подальшому різні дослідники прав людини. Наприклад, вона увійшла як складова частина до французької Декларації прав людини і громадянина 1789 року.

Гуманістичні ідеї про свободу і недоторканність індивіда, про права людини і громадянина, боротьба за утвердження цих ідей; за забезпечення честі та гідності особи дістали свій подальший розвиток в епоху Просвітництва. Французькі й німецькі просвітителі прагнули досягти свободи індивіда шляхом поширення знань і проведення реформ у суспільстві.

Одним із загальновизнаних лідерів, .французького, Просвітництва був Вольтер (1694—1778). Рідко коли доля; наділяє людину стількома талантами. Він був істориком, філософом, поетом, драматургом, романістом, сатириком, публіцистом. Його справжнє ім’я — Франсуа Марі Аруе. Прізвище Вольтер — це, власне, його творчий псевдонім. У своїх філософських працях Вольтер, виступав проти католицизму і релігійного фанатизму. Гостро критикуючи феодальні, порядки» Вольтер зазначав, що, на зміну деспотичній формі правління повинно прийти панування розуму і свободи. В такому суспільстві кожній людині забезпечуватиметься реалізація її невід’ємних, природних прав, таких як особиста недоторканність, недоторканність приватної власності, свободу друку, слова, совісті. Свободу людини, на його думку, може обмежувати тільки закон. Перешкодою для забезпечення свободи індивіда Вольтер вважав наявність феодальних порядків. Він закликав, створити сприятливі умови для творчої ініціативної, діяльності всіх людей, приватного, підприємництва. З цією .метаю він розробив безоплатну програму ліквідації кріпосної залежності селян від держави і церкви. Селяни, що належали панам, могли звільнитися за викуп за наявності на те згоди володаря.

Вольтер заклав перші ескізи програми реформ. Він вважав, що знання зможуть підняти культурний рівень пануючої верхівки, що усвідомить необхідність реформ зверху, піде на. компроміс з буржуазією, що народжується, дасть можливість розвиватися підприємницькій діяльності.

Отже, Вольтер започаткував політико-правові теорії реформ, підготував грунт для подальшого розвитку вчення про свободу і недоторканність людини в умовах переходу від абсолютної монархії до ранньобуржуазного способу виробництва.

До видатних теоретиків періоду французького Просвітництва належить Шарль Луї де Монтеск’є (16.89—1775)- Його вважали одним із засновників географічної школи. Політична та правова доктрина Монтеск’є зводиться допошуків оптимальної форми держави та місця в ній людини. Монтеск’є розглядав три основні форми правління в державі: демократію, монархію та деспотію. На його думку, деспотія є неправильною формою правління і притаманна великій імперії. Для невеликих і середніх держав характерні республіка (демократична чи аристократична) і монархія.

Як і Вольтер, Монтеск’є вважав, що свобода — це розумна організація державної влади і додержання режиму законності. Свобода за Монтеск’є — це право людини робити все, що дозволено законом. Повної свободи людина не може мати в тій державі, де не існує розподілу влад. Використовуючи вчення Лока, Монтеск’є обґр

Читайте також:

1. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
2. А джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані.
3. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
4. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
5. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
6. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
7. Адміністративне право як галузь права
8. Адміністративно-правовий захист права інтелектуальної власності
9. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
10. Акти застосування норм права в механізмі правового регулювання.
11. Активність особистості та її джерела, спрямованість особистості
12. Альтернативні джерела формування підприємницького капіталу

Переглядів: 952