Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






І місцеві фінанси

Сутність, функції та роль місцевих фінансів

Основи теорії місцевих фінансів

Тема1: Сутність, складові та засади організації місцевих фінансів

1.1. Формування інституту місцевого самоврядування і місцеві фінанси

1.1. Формування інституту місцевого самоврядування

Розвиток науки про місцеві фінанси нерозривно пов’язаний з теоре­тичними дослідженнями сутності й природи інституту місцевого само­врядування. Одночасно на формування теорій і концепцій місцевого са­моврядування, як показує світовий досвід, значний вплив мають особ­ливості історичного розвитку кожної країни, специфічні процеси ста­новлення держави, вдосконалення організаційних форм функціонуван­ня місцевого самоврядування. Крім того, вирішальний вплив на теоре­тичні уявлення завжди мають визначні події у сфері демократизації суспільства, такі як революції, визвольні рухи, конституційне закріп­лення прав і свобод громадян тощо.

Початкові форми територіальних громад. Первинною формою со­ціальної організації людей була община, яка сформувалася на основі родинних зв'язків, спільного ведення господарства, землекористуван­ня. На початкових етапах суспільного розвитку община набула повсюд­ного поширення і стала універсальним інститутом, носієм усієї сукуп­ності суспільних функцій, яка визначала різноманітні відносини (ви­робничі, самоврядні, охоронні, сімейно-побутові, культурні). Серед усіх різновидів спільнот найбільшого поширення набула поземельна общи­на, в Україні вона називалася громадою, а в поселеннях козаків ще й товариством.

До складу громади входили домохазяїни, які володіли спільно всіма або лише деякими угіддями. Найважливіші життєві питання громади вирішувалися на загальному зібранні, яке називалося велика громада, копа, купа, круг, віче. З членів громади щорічно вибирався голова – старець, головним завданням якого було збирання податків, він же пред­ставляв інтереси волості перед центральним урядом. Громада мала пра­во самообкладання податком для задоволення своїх власних потреб.

Поземельній общині на території Русі як основній формі спільного селянського землекористування були притаманні такі риси, як приму­сова сівозміна, володіння неподільними лісами і пасовищами, кругова порука, систематичний переділ земельних ділянок, відсутність права відмовитися від землі, неможливість купівлі-продажу землі. Кругова порука, означала колективну відповідальність селян-общинників за повне і своєчасне внесен­ня податків і зборів та виконання різноманітних повинностей членами общини на користь держави.

Розвиток ремесел (технологій), поява міст, зміцнення державності спричинили виникнення інших форм соціальної організації лю­дей – місцевих спілок. На відміну від поземельної общи­ни, яка була формою спільного землекористування, місцеві спілки представляли собою територіальні самоврядні формування, які об’єднували населення певних територій і склалися в результаті тривалого історичного розвитку. В кожній країні вони мали свою національну спе­цифіку: в Англії – це приходи, округи, міста, графства; у Франції – об­щини, департаменти; в Росії – земства, волості, міста; в Німеччині –провінційні округи; в США – міста, міські округи, графства тощо.

Місцеві спілки мали у своєму розпорядженні певне господарство, скла­дали кошториси на його утримання. Вони були підпорядковані державі й тому складання кошторисів (бюджетів) та порядок їх затвердження значною мірою залежали від державної влади. Ускладнення економіч­ного життя, розвиток суспільних потреб, посилення значення місцевих спілок сприяли розширенню сфе­ри діяльності місцевої влади, що потребувала відповідного фінансового забезпечення.

У 30-х роках XIX ст. в Європі виникають перші цільові спілки, ме­тою яких було задоволення визначених потреб населення або виконання спільних проектів. Уперше цільові спілки з’явилися в Анг­лії (1834 р.), їх метою був догляд за бідними. У другій половині XIX ст. цільові спілки створювалися у Франції для налагодження газового освіт­лення у містах, впорядкування течії рік; в Бельгії – для проведення каналів; в Голландії – для будівництва доріг, шкіл, використання міс­цевих залізних доріг, для потреб взаємного кредитування; в Італії – для спільної експлуатації трамваїв та інших підприємств; у Пруссії – для впорядкування лікарень, газових та електричних підприємств, спіль­них доріг.

Земства і земська реформа в Росії. Становлення інституту місцевого самоврядування в Російській імперії було пов’язане з розвитком земсь­кого господарства та земських повинностей. Земством називалося міс­цеве самоврядування під керівництвом дворянства, яке остаточно ор­ганізаційно сформувалося в процесі проведення кріпосної реформи 1861р.. В 1864 р. земства були створені у 34 губерніях Росії. До відання земств у той час належало: справляння земських повин­ностей і управління майном, яке належало земству. З часом земства, а також міста стали втіленням місцевого господарства в Росії.

В 1864 р. виходить Положення про земські заклади, яке набуло сили закону. В пояснювальній записці до Положення відзначалося, що ос­новною метою реформи є якомога повніший розвиток засад місцевого самоуправління.

Але у зв’язку з тим, що на практиці дуже важко було розмежувати справи державні й місцеві, то постійно на цьому ґрунті ви­никали численні суперечки і непорозуміння, які з часом перетворилися у протистояння земств і царського уряду.

Земства перейшли у відкриту опозицію до уряду, стали державою в державі. В урядових колах було визнано, що земська реформа пішла де­що іншим шляхом, ніж передбачалося. Починаючи з 90-х років XIX ст. в Росії приймається низка законодавчих актів, спрямованих на обме­ження самостійності земств та їх підпорядкування державі.

У 1890 р. виходить нове Положення про земські заклади, яке внесло низку змін у процес формування земств: скорочувалася кількість пред­ставників, які обиралися повітовими, волосними та губернськими збо­рами; збільшувалося представництво від станів, зокрема дворянського; було значно звужене виборче право. Відтепер виборче право мали лише особи, які володіли не менше року на правах власності або довічного ко­ристування землею або іншим нерухомим майном; виборчого права були позбавлені купці, власники торгових та промислових закладів, свяще­ники, церковнослужителі, незаможні верстви населення, євреї та ін.

Положення 1890 р. передбачало контроль уряду за роботою земств, який розпочинався ще на етапі їх формування (контроль за правильні­стю виборів), і охоплював усі сторони їхньої діяльності. До земських справ належало: справляння земських повинностей, розпорядження капіталом та майном земства, справами із забезпечення народного продовольства, земськими шляхами сполучення, взаємним земським страхуванням майна, земськими лікувальними та благодійними закладами, розвиток лікарської допомоги, народної освіти, закладів опіки, сприяння земле­робству, торгівлі, охорона природних багатств, попередження пожеж та ін.

Якщо у Положенні 1864 р. визнавалася повна самостійність земств у межах довірених їм справ, а урядова влада здійснювала нагляд за їхньою діяльністю з позицій дотримання законності, то Положення 1890р. вста­новлювало контроль державної влади і зокрема губернаторів за при­йняттям рішень земствами з багатьох питань, допускалося їх опротестування і призупинення. На рівні губерній були створені спеціальні орга­ни нагляду за діяльністю земств.

Обмеженість російського місцевого самоврядування в умовах існу­вання земств піддавалася критиці багатьма державними діячами, вче­ними, письменниками. Прогресивні сили українського суспільства до­бивалися надання національно-територіальної автономії Україні у скла­ді Російської імперії. Михайло Грушевський у праці "Якої ми хочемо автономії і федерації" вказував, що широке самоврядування наближа­ється до автономії, а українська територія повинна бути організована на основах широкого демократичного громадського самоврядування від дрібної земської общини до сейму; Україна "...має вершити у себе вдома всякі свої справи – економічні, культурні, політичні, утримува­ти своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати свої законодав­ство, адміністрацію і суд".

Перші цільові спілки в Росії виникають напередодні жовтневого перевороту. Так, в 1917 р. рішеннями Тимчасового уряду земствам і містам було дозволено об’єднуватися для вирішення спільних завдань і реа­лізації певних програм. Були створені Всеросійський земський союз та Всеросійський союз міст, головними напрямками їхньої діяльності бу­ли: допомога пораненим військовим (в тилу), санітарно-технічні та вій­ськово-технічні роботи. Ще одним прикладом цільової спілки в Росії того часу був Земський страховий союз, створений у травні 1917 р.

Отже, незважаючи на невизначеність багатьох положень земської ре­форми 1864 р., а також подальшого поступового обмеження прав земств, початок децентралізації державної влади і становлення місцевого само­врядування в Росії був покладений. Як показала практика, діяльність земств наприкінці XIX – початку XX ст. позитивно вплинула на розви­ток сільського господарства і промисловості, сприяла поширенню на­родної освіти, охорони здоров’я, особливо на територіях, віддалених від промислово розвинутого центру.

 

Ради депутатів в радянській державі. Протягом усього часу існуван­ня соціалістичної держави поняття "місцеве самоврядування" практич­но не згадувалося, але певний досвід самоуправління та народовладдя все ж таки був нагромаджений.

Основний закон проголошував СРСР соціалістичною загальнонарод­ною державою, яка виражала волю та інтереси робітничого класу, се­лянства та інтелігенції, всіх націй та народностей країни. У всіх республіканських кон­ституціях, які приймалися, підкреслювалося, що вся влада належить на­роду і здійснюється через Ради народних депутатів, які становлять по­літичну основу СРСР. В дійсності всі питання суспільного життя вирі­шувалися однією партією – комуністичною, яка не допускала існування інших партій та більш-менш серйозних політичних сил, що могли б скласти їй опозицію.

Місцеві Ради народних депутатів не визнавалися органами місцевого самоврядування, а діяли як місцеві органи державної влади та управ­ління, тобто були провідниками політики держави. Конституційно ви­значалося, що місцеві ради повинні:

– вирішувати всі питання місцевого значення, керуючись загально­державними інтересами та інтересами громадян;

– проводити в життя рішення вищих державних органів;

– керувати на своїй території державним, господарським та соціаль­но-культурним будівництвом;

– затверджувати плани господарського та соціально-культурного роз­витку та місцеві бюджети;

– здійснювати керівництво діяльністю підпорядкованих їм держав­них органів та підприємств, установ та організацій;

– забезпечувати дотримання законів, охорону державного та громад­ського порядку, прав громадян;

– сприяти зміцненню обороноздатності країни.

Перелік завдань, поставлених перед місцевими радами в період існу­вання соціалістичної держави, формально відображав основні функції, які виконують органи місцевого самоврядування, проте конкретний ме­ханізм реалізації цих завдань і ті прийоми та методи, які практично використовувалися, несли на собі відбиток командно-адміністративної системи.

Зміни, які відбу­лися наприкінці 1980-х років і призвели до краху соціалістичної імпе­рії, створили необхідне підґрунтя для відновлення і розвитку інституту місцевого самоврядування в незалежній Українській державі.

Передумови для відродження і розвитку місцевого самоврядування в Україні були закладені ще Законом СРСР "Про загальні засади місце­вого самоврядування і місцевого господарства в СРСР" від 9 квітня 1990 р., прийняття якого проходило в умовах послаблення комуністич­ного впливу, скасування всеохоплюючого державно-партійного керів­ництва життям країни, зміцнення місцевих Рад народних депутатів, обраних на принципово нових, майже демократичних засадах.

 

Відродження місцевого самоврядування в незалежній Україні. 7 груд­ня 1990 р. в Україні вперше серед республік колишнього СРСР прий­мається Закон "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування". Саме цей документ ознаменував відродження інституту місцевого самоврядування в Україні, вихолощеного і спотвореного за радянських часів.

У преамбулі до Закону вказувалося, що місцеве самоврядуванняцетериторіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішен­ня безпосередньо або через державні й громадські органи, які вони оби­рають, усіх питань місцевого життя згідно з інтересами населення, на основі законів Української РСР та власної фінансово-економічної бази.

Територіальною основою місцевого самоврядування визнавалисясіль­рада, селище, район, місто, район у місті, область. Поряд із цим вводи­лося поняття "базовий рівень місцевого самоврядування", до нього від­носили сільраду, селище міського типу, місто.

У період відновлення інституту місцевого самоврядування особливо­го значення набули проголошені у законі принципи місцевого самовря­дування:

– народовладдя;

– законності;

– самостійності й незалежності Рад народних депутатів у межах їх­ніх повноважень у вирішенні питань місцевого значення;

– захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, соціальної спра­ведливості;

– виборності Рад народних депутатів, органів територіального гро­мадського самоврядування, їх підконтрольності, підзвітності і відпові­дальності перед населенням;

– гласності та врахування громадської думки;

– поєднання місцевих і державних інтересів, інтересів особи і всього населення відповідної території;

– економічної і фінансової самостійності території;

– взаємодії органів місцевого самоврядування з трудовими колекти­вами, громадськими організаціями і рухами;

– самофінансування і самозабезпечення;

– оптимальної децентралізації;

– реальної керованості територією.

Відомо, що реальне здійснення місцевого самоврядування залежить від його матеріального і грошового забезпечення. І тому в законі була ви­значена фінансово-економічна база місцевого самоврядування, до якої уві­йшли:

– природні ресурси, розпорядження якими здійснюється Радами на­родних депутатів базового рівня;

– місцеве господарство, комунальна та інша власність, яка слугує дже­релом одержання доходів місцевого самоврядування і задоволення соці­ально-економічних потреб населення;

– фінансові ресурси (місцеві бюджети, позабюджетні кошти, валют­ні фонди місцевих Рад, кошти територіального громадського самовря­дування).

У законі від 7 грудня 1990 р. значна увага приділялася питанням фун­кціонування місцевих бюджетів: була закріплена самостійність місце­вих Рад народних депутатів у розробці, затвердженні й виконанні місце­вих бюджетів; неприпустимість при цьому втручання вищих органів; вказано, що місцеві бюджети одних адміністративно-територіальних оди­ниць не включаються до бюджетів інших адміністративно-територі­альних одиниць; визначено перелік дохідних джерел та напрямків ви­трачання коштів місцевих бюджетів, а також основні засади бюджетно­го регулювання. Ці питання регламентувалися в контексті майже одно­часно прийнятого Закону Української РСР "Про бюджетну систему Української РСР" від 5 грудня 1990 р., де вперше була зроблена спроба чіткого розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної си­стеми.

 

Місцеве самоврядування у чинному законодавстві незалежної України. Розглянемо більш детально основні положення Конституції України та Закону України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні" щодо сутнос­ті, принципів місцевого самоврядування та особливості його функціо­нування в Україні.

Прийнята 28 червня 1996 р. Конституція України закріпила існуван­ня місцевого самоврядування, яке визнається і гарантується державою (ст. 7). Принципово по-новому в Конституції реалізований підхід до ви­значення первинного суб’єкта місцевого самоврядування, яким визна­на територіальна громада, а не адміністративні одиниці (як це було вста­новлено у Законі Української РСР "Про місцеві Ради народних депу­татів Української РСР та місцеве самоврядування").

Вилучення поняття "регіонального самоврядування" у вітчизняній практиці пояснюється тим, що воно має право на існування у федера­тивних, а не в унітарних державах, до складу яких належить Україна. Регіони – це проміжний рівень влади між місцевим самоврядуванням і центральною владою.

Система місцевого самоврядування в Україні включає:

– територіальну раду;

– сільську, селищну, міську раду;

– сільського, селищного, міського голову;

– виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

– районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси тери­торіальних громад сіл, селищ, міст;

– органи самоорганізації населення.

В Основному законі України знайшли відображення основні фінан­сові аспекти забезпечення функціонування місцевого самоврядування. Так, ст. 142 вказує, що матеріальною і фінансовою основою місцевого само­врядування є рухоме та нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної влас­ності, що перебувають в управлінні районних та обласних рад.

Конституція надає можливість територіальним громадам об’єднувати на договірних засадах об’єкти комунальної власності, кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утри­мання) комунальних підприємств, організацій і установ.

Надзвичайно важливим є положення Основного закону про те, що держава фінансово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у фор­муванні доходів відповідних бюджетів. Крім того, відзначено, що витрати органів місцевого самоврядування, які виникають внаслідок рішень дер­жавної влади, компенсуються державою.

В Конституції знайшли відображення основні права органів місце­вого самоврядування, повноваження, пов’язані з матеріальною та фінан­совою основою їхнього існування, серед них:

управління органами місцевого самоврядування майном, що є у комунальній власності;

затвердження місцевих бюджетів;

контроль за виконанням місцевих бюджетів;

встановлення місцевих податків та зборів;

утворення, реорганізація та ліквідація комунальних підприємств, установ та організацій, контроль за їхньою діяльністю.

Світова практика державотворення довела доцільність надання окре­мих державних повноважень органам місцевого самоврядування, що сприяє успішному вирішенню загальнодержавних завдань. Реалізація цих за­вдань здійснюється з великою економією фінансових та людських ре­сурсів. Розподіл завдань місцевої влади на власні й доручені державою вперше одержав юридичне закріплення у французькому законодавстві 1837 р. Зокрема було визначено, що при виконанні доручених завдань мери французьких міст діють під керівництвом адміністрації (органу державної влади), а при виконанні власних завдань – лише під контро­лем останньої.

У Конституції України вказано, що органам місцевого самоврядуван­ня закон може надавати окремі повноваження органів виконавчої вла­ди. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих за­гальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності. Звичайно, держава залишає за собою право контролювати здійснення органами місцевого самовряду­вання повноважень органів виконавчої влади.

Таким чином, всі повноваження органів місцевого самоврядування поділяються на власні повноваження та повноваження надані. Надання окремих державних повноважень органам місцевого самоврядування може відбуватися у двох формах:

1) передачі – певне повноваження органу державної влади виклю­чається з його компетенції та включається у компетенцію місцевого са­моврядування;

2) делегування – надання органам місцевого самоврядування права вирішення будь-якого пи­тання на один раз, на певний термін або безстроково.

21 травня 1997 р. в Україні був прийнятий Закон "Про місцеве само­врядування в Україні", який конкретизував основні положення Конс­титуції щодо місцевого самоврядування. Закон визначив основні ор­ганізаційні питання функціонування інституту місцевого самовряду­вання, детально окреслив повноваження рад, їх голів, виконавчих ор­ганів, а також організаційно-правову, матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування. Слід зауважити, що поняття місцевого са­моврядування у законі набуло нових рис, окрім тих, які відзначені у Конституції України.

Такий підхід до тлумачення місцевого самоврядування максимально наближає законодавчі норми до вимог Європейської хартії місцевого са­моврядування. Якщо у Конституції місцеве самоврядування представ­лено як право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення, то у Законі від 21 травня 1997 р. підкреслена га­рантія з боку держави цього права. Місцеве самоврядування, згідно з законом, виступає вже не тільки як гарантоване державою право, але й реальна здатність територіальної громади самостійно або під відпові­дальність органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб вирі­шувати питання місцевого значення.

Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" встанов­лені такі принципи, на основі яких здійснюється функціонування інсти­туту місцевого самоврядування в Україні:

народовладдя;

законність;

гласність;

колегіальність;

поєднання місцевих і державних інтересів;

виборність;

правова, організаційна та матеріально-фінансова самостійність в межах повноважень;

підзвітність та відповідальність перед територіальними громада­ми їх органів та посадових осіб;

державна підтримка та гарантії місцевого самоврядування;

судовий захист прав місцевого самоврядування.

Згідно з чинним законодавством, система місцевого самоврядування в Україні включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільсь­кої, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганіза­ції населення.

Органи місцевого самоврядування є юридичними особами, вони наді­ляються власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність. Крім того, органам місцево­го самоврядування можуть надаватися окремі повноваження органів ви­конавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Вирішальне значення для забезпечення функціонування місцевого самоврядування має матеріально-фінансова основа їхньої діяльності, яка включає: рухоме і нерухоме майно; доходи місцевих бюджетів; поза­бюджетні цільові (в тому числі валютні) та інші кошти; землю, природ­ні ресурси, що знаходяться у комунальній власності територіальних громад, сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спіль­ної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Держава здійснює контроль за діяльністю органів і посадових осіб міс­цевого самоврядування лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Такий кон­троль не повинен призводити до втручання органів державної влади чи їхніх посадових осіб у здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм власних повноважень.

Державна підтримка місцевого самоврядування забезпечується різ­номанітними шляхами, серед яких визначальними є конституційне ви­знання місцевого самоврядування, гарантування його органам необхід­ної дохідної бази, забезпечення самостійності місцевих бюджетів, фінан­сування у повному обсязі здійснюваних органами місцевого самовряду­вання делегованих повноважень, надання їм певних прав у сфері місце­вого оподаткування та ін.

Підтримка та розвиток місцевого самоврядування забезпечується та­кож і через діяльність багатьох структур, таких як Фонд сприяння місцевому самоврядуванню України, Асоціація міст України та ін.

 

Розвиток місцевого самоврядування. Проблемам зміцнення позицій місцевого самоврядування підпорядкована регіональна політика, яку проводить уряд України згідно з Концепцією державної регіональної по­літики, затвердженої Указом Президента України від 25.05.2001 р. №341.

Головною метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку Украї­ни та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення до­тримання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дієвості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів міс­цевого самоврядування.

У процесі проведення державної регіональної політики передбача­ється вирішення багатьох завдань, основні з них показані на рис. 1.1.

 

Суть адміністративної реформиздійснення змін в інституціональній і функціональній побудові органів державної влади та органів міс­цевого самоврядування, оптимізація структури та діяльності органів управління, розмежування владних повноважень, поступовий перехід від застосування адміністративно-розпорядчих до координуючо-регулятивних функцій у відносинах з суб’єктами господарювання, викори
стання переважно економічних важелів або соціальних орієнтирів, забез­печення раціонального адміністративного устрою.

З метою забезпечення оптимального співвідношення централізації та децентралізації управління, передачі максимально можливого обсягу фун­кцій на нижчий рівень управління планується проведення реформуван­ня місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самовряду­вання, зокрема:

· упорядкування структури місцевих органів виконавчої влади шля­хом оптимізації структурних підрозділів відповідних місцевих держав­них адміністрацій з урахуванням особливостей розвитку регіонів;

· підготовка законодавчих та інших нормативно-правових актів що­до врегулювання питань комунальної власності, державної підтримки розвитку місцевого самоврядування, порядку утворення та діяльності органів самоорганізації населення, передачі територіальним громадам та утвореним ними органам необхідних повноважень, майна і фінансо­вих ресурсів для самостійного вирішення значної частини питань роз­витку відповідної території;

· реформування адміністративно-територіального устрою з урахуван­ням історичних та національних особливостей регіонів, їх географічно­го розташування та менталітету населення, розроблення проектів та про­грам проведення державно-правових експериментів на різних територі­альних рівнях управління;

· законодавче врегулювання організації роботи в органах місцевого самоврядування як окремого виду державної служби;

· трансформація складових середньої (район) та вищої (область) лан­ки адміністративно-територіального устрою;

· забезпечення (через упорядкування адміністративно-територіально­го устрою) формування реального суб’єкта місцевого самоврядування – територіальної громади, яка матиме фінансові та матеріальні можли­вості для виконання делегованих їй державою функцій та надання на­селенню повноцінних державних послуг.

Складовою адміністративної реформи є муніципальна реформа, яка, в свою чергу, передбачає поступову відмову від централізованого держав­ного управління, передачу територіальним громадам та їхнім органам необхідних повноважень та матеріально-фінансових ресурсів для само­стійного вирішення більшої частини суспільних завдань, які стосують­ся задоволення потреб місцевого населення.

Муніципалізація в Україні має певні особливості порівняно з класич­ним розумінням цих процесів, зокрема таким, яке вкладається у це по­няття в країнах з великим досвідом ринкового господарювання і розви­нутою приватною формою власності. В Україні як постсоціалістичній державі муніципалізація передбачає трансформацію державної форми власності у муніципальну. Для порівняння, в ринкових країнах муні­ципалізація означає вилучення майна приватної власності та перетворення його у колективну (муніципальну) власність органів місцевого са­моврядування.

Принагідно зазначимо, що децентралізація компетенцій щодо розв’язання державних завдань у сучасних демократичних суспільствах дозволяє досить гнучко пристосовувати надання суспільних благ і послуг до потреб як окремих громадян, так і жителів різних регіонів. Можливість кращого врахування уподобань та інтересів громадян є основним економічним аргументом на користь фінансової самостійності регіональних та місце­вих органів влади (фіскальної децентралізації). Аргументом "проти" слугує необхідність створити в унітарній країні більш-менш однаковий рівень забезпечення населення суспільними благами і послугами. Тому багаторівневі бюджетні системи завжди виступають результатом пошуку компромісу між самостійністю регіонів і необхідністю міжрегіонального вирівнювання умов життя, що дістає відображення в розподілі державних функцій між центральними і місцевими органами влади, компетенцій щодо питань формування податкового законодавства, а також прав в управлінні податками і одержанні конкретних податків до відповідних бюджетів.

Проблема фіскальної децентралізації актуальна не лише для України, а й для решти країн світу як тих, що розвиваються, так і для тих, які вже мають розвинуту ринкову економіку та фінансову систему.

В останні роки місцевому самоврядуванню в Україні приділяється все більше уваги, в зв’язку з цим було прийнято низку законодавчих актів, спрямованих на його підтримку і розвиток. Так, з 2001 р. про­водився державно-правовий експеримент розвитку місцевого самовря­дування в Ірпінському районі Київської області згідно з законом прий­нятим 5 квітня 2001 р. Суть цього експерименту полягала у випробуван­ні на практиці за умови державного сприяння поряд з традиційними но­вих форм організації місцевого самоврядування з метою можливого за­стосування набутого досвіду в діяльності органів місцевого самовряду­вання на всій території України. Проведення експерименту передба­чалося протягом п’яти років.

Головною ідеєю експерименту стало формування в Ірпені місцевого самоврядування відповідно до європейських традицій і з урахуванням вимог Європейської хартії місцевого самоврядування.

Втілити цю мету можна шляхом вирішення базових завдань:

· створення ефективної системи управління територіальною грома­дою на принципах самоврядування;

· формування економічних основ місцевого самоврядування і в то­му числі комунальної власності;

· зміцнення фінансової бази місцевого самоврядування територіаль­ної громади.

30 серпня 2001 р. Указом Президента України №749, затверджена Програ­ма державної підтримки розвитку місцевого самоврядування в Україні, основне спрямування якої – це подальший розвиток місцевого самовря­дування як особливо важливого фактора становлення громадянського суспільства, його всебічна підтримка, поліпшення умов для самостійно­го вирішення територіальними громадами питань місцевого значення.

Основні завдання Програми націлені на вирішення найбільш актуа­льних сучасних проблем місцевого самоврядування в Україні:

· сприяння формуванню економічно самодостатніх територіальних громад;

· удосконалення механізмів управління об’єктами права комуналь­ної та спільної власності територіальних громад;

· надання науково-методичної допомоги органам місцевого самовря­дування;

· підвищення професійного рівня посадових осіб органів місцевого самоврядування, забезпечення підготовки кадрів для цих органів;

· проведення просвітницької діяльності з питань розвитку місцево­го самоврядування в Україні та розв’язання проблем у цій сфері;

· поліпшення взаємодії асоціацій та інших об’єднань органів місце­вого самоврядування з органами виконавчої влади;

· проведення наукових досліджень з проблемних питань місцевого самоврядування;

· створення належних умов для реалізації територіальними грома­дами та органами місцевого самоврядування прав та повноважень, ви­значених Конституцією та законами України;

· залучення громадських організацій, наукових установ, вчених, жи­телів сіл, селищ, міст до процесів розвитку місцевого самоврядування;

· вивчення, аналіз, узагальнення і впровадження кращого вітчизня­ного та міжнародного досвіду в сфері розвитку місцевого самоврядування;

· підготовка пропозицій і рекомендацій щодо розвитку місцевого само­врядування в Україні та розв’язання актуальних проблем у цій сфері.



Читайте також:

  1. Автономна Республіка Крим, регіональні та місцеві органи державної влади.
  2. Державні та місцеві гарантії
  3. Державні та місцеві гарантії
  4. Державні та місцеві гарантії
  5. Державні фінанси
  6. Державні фінанси та їх розвиток
  7. Економічний розвиток України на рубежі ХIХ-ХХ століть: промисловий переворот, індустріалізація, аграрні реформи, торгівля, фінанси і кредит
  8. Економічний розвиток України на рубежі ХIХ-ХХ століть: промисловий переворот, індустріалізація, аграрні реформи, торгівля, фінанси і кредит
  9. Загальнодержавні й місцеві податки та збори. Форма справляння податків.
  10. Земельні та місцеві податки
  11. Кабінет Міністрів України, центральні і місцеві органи влади




Переглядів: 802

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
 | Сутність, функції та роль місцевих фінансів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.06 сек.