МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
||||||||||||||||||||||||||||
Тема 5. Витоки, причини та рушійні сили конфлікту.1. Рушійні сили конфліктів. 2. Об'єктивні та суб'єктивні причини виникнення конфліктів. 3. Мотивація конфліктів. 4. Конфлікт потреб. 5. Конфлікт інтересів. 6. Конфлікт цінностей і норм. Природа конфлікту.Будь-яка соціальне напруження за певних умов може перетворитися на соціальний конфлікт. Це перетворення, як наголошує ресурсно-ціннісний підхід, має здійснюватися за певними правилами. В діях сторін завжди буде мати місце апеляція до того, що життєво необхідно для відповідного суб'єкта, до того, що являють собою засоби задоволення потреб, і до того, що для нього важливо з точки зору збереження власної ідентичності, до того, що «загальноприйняте», освячене звичаєм. Ці чотири лінії аргументації можуть бути визначені як апеляція до потреб, інтересів, цінностей та норм'. Конфлікт буде повним та розгорнутим, коли він заснований на одночасному включенні у мотивацію всіх чотирьох рівнів мотивації: і потреб, і цінностей, і інтересів, і норм. Але на практиці справа може бути такою, що у конфлікт включений тільки один рівень мотивації: тільки потреби або тільки цінності. При цьому інтереси важко виділити як самостійну лінію мотивації, бо вона розгортається на перехресті потреб та цінностей. Друга лінія аналізу конфліктів пов'язана з тим, в якій сфері розгортається конфлікт. Йдеться про економічну, політичну та культурну сфери. У першій з них конфлікт, як правило розгортається з приводу ресурсів соціальної дії чи з приводу засобів життєдіяльності суб'єктів. В другій головним предметом конфлікту буде влада, в третій — інтерпретація культурних норм і цільових установок суспільства як соціального цілого. О. Здравомислов запропонував досить ефективну схему перехресного аналізу рушійних сил конфлікту та сфер життєдіяльності людей, яка дозволяє виявити найбільш істотні причини глибинних конфліктів між суб'єктами різного рівня. У сфері економіки це будуть конфлікти фз-за розподілу ресурсів, із-за проблем функціонування інститутів розподілу, конфлікти, що розкривають протилежність економічних установок різного типу. В сфері політики вся сукупність життєвих інтересів сходиться біля засобів організації суспільства, рівня його згуртованості та характеру владних відносин. У сфері духовного життя конфлікти пов'язані з внутрішнім світом людини, характером свободи, типом культури та інтерпретацією вищих цінностей: добра, справедливості тощо (табл. 2)2. Рушійні сили (або глибинні причини) конфліктів теж досить різноманітні. Якщо йдеться про потреби, то необхідно враховувати не тільки проблему відтворення ресурсів і характеру їх використання, а й фундаментальні проблеми щодо засобів самоорганізації суспільства, орієнтації суб'єктів на раціональні чи емоційні характеристики діяльності. Інтереси визначають ставлення до існуючих
у суспільстві інститутів розподілу, які, в свою чергу, визначають допустимі для даного суспільства межі та форми нерівності. У взаємодії з духовними сферами інтереси визначають типи культури: її орієнтацію переважно на пізнання, працю, індивідуальні досягнення чи на сильно розвинуті форми групового контролю за поведінкою індивіда. Цінності та норми значною мірою визначають базові орієнтації суспільства, зокрема його вибір між типами економічного розвитку та економічної організації суспільства. Характер ціннісних орієнтацій у суспільстві багато в чому визначає і ставлення до влади. Крайні варіанти цього ставлення пов'язані з прагматичним ставленням до неї або зі сприйняттям її як самодостатнього начала, певної цінності у відносинах між членами суспільства. Запропонована схема дозволяє досліджувати реальні конфліктні ситуації, бо показує порядок висунення вимог конфліктуючими сторонами, містить їх мінімальний набір. Цей набір пред'являється кожною стороною. В певних випадках ці вимоги можуть носити «дзеркальний» характер: потреби, висунуті однією з сторін, з тією ж силою пропонуються і іншою стороною. Але у більшості реальних ситуацій характер вимог є асиметричним, що дозволяє більш ретельно ставитися до проблеми обміну уступками, підходячи до взаємної вигоди. Об'єктивні та суб'єктивні причини виникнення конфліктів.Проблема вияву причин виникнення конфліктів посідає ключове місце у пошуку шляхів їх попередження та конструктивного розв'язання. Без цих знань важко розраховувати на більш-менш ефективне їх врегулювання. Взагалі причинність у соціальному середовищі характеризується значною складністю та заплутаністю. Кожна соціальна дія тягне за собою велику кількість різноманітних і суперечливих подій. Конфлікт врешті-решт може бути обумовлений абсолютно невинними діями індивідів і груп, що знаходяться у досить віддаленому зв'язку з конфліктуючими сторонами. Але якщо ми хочемо розібратись в істинних причинах конфлікту, необхідно ретельно проаналізувати весь ланцюжок взаємозв'язків між подіями та людьми. Мотив часто розглядають як внутрішню, суб'єктивну причину того чи іншого вчинку. Зрозуміло, що без спонукаючого мотиву неможливо здійснити певну дію — вона виявиться безглуздою, непотрібною. Мотив є в діях кожного учасника конфлікту. Інша справа, що мотиви поведінки різних суб'єктів можуть бути неоднаковими, такими, що не збігаються, а часто і протилежними. І це зрозуміло: якщо конфлікт є протиборством, то і психологічні його причини складаються із суперечностей, протилежних цілей і мотивів поведінки. Якщо ми розкриємо мотивацію конфліктуючих сторін, ми значною мірою зможемо розуміти сенс їх протистояння. Аналізуючи причини поведінки сторін у різноманітних конфліктах, неважко помітити, що всі вони зводяться до прагнення задовольнити свої інтереси. Користь, помста, ненависть, недоброзичливість, образа, незадоволеність прийнятим рішенням, бажання забезпечити себе матеріально сьогодні або в майбутньому — це лише невелика частка мотивів побутових конфліктів, які зустрічаються, наприклад, у судовій практиці. Іншою, не менш різноманітною, є, наприклад, мотивація групових конфліктів: економічні труднощі, політичні симпатії та антипатії, прагнення лідерства, національна гордість тощо. Такі ж різноманітні мотиви поведінки держав на міжнародній арені. Тобто, конфлікти можуть відображати всю складність сучасного життя. Але мотиви поведінки індивідів і соціальних спільнот не є глибинними причинами конфліктів, бо самі ці мотиви потребують пояснення. Людина під впливом зовнішніх змін змінюється і сама; в свою чергу, психологічні чинники впливають на перебіг економічних і політичних процесів. Суспільна свідомість реалізується через почуття, потреби, мотиви, розум, інтереси, а звідси — різні думки, позиції, мотиви, дії конкретних людей. При цьому саме в різноманітних формах індивідуального прояву суспільної думки суперечності духовної сфери та суперечності буття проявляються у найбільш відкритому та гострому вигляді. В цілому масштабна конфліктна ситуація свідчить про протікання у суспільстві соціально дезорганізуючих процесів, короткочасну чи тривалу, більш-менш глибоку, іноді незворотну дезінтеграцію важливіших суспільних структур, які забезпечують стабільність даного суспільства чи спільноти. Сама по собі дезорганізація — це сукупність соціальних процесів, які призводять до того, що відхилення від норми та негативні дії перевищують допустиму межу, серйозно погрожуючи встановленому ходу процесів колективного життя. Дезорганізація, зокрема, проявляється у розпаді інститутів, що не виконують своїх завдань, послабленні механізмів формального та неформального контролю, нестійкості критеріїв оцінок, появі зразків поведінки, яка суперечить допустимим нормам. Стан дезорганізації характеризується посиленням багатьох негативних явищ: 1)поширенням алкоголізму та наркоманії у зростаючих розмірах, що загрожує нормальному функціонуванню суспільства; 2) поширенням форм сексуальної поведінки, які визнані небажаними; 3) зростанням рівня злочинності всіх видів; 4) збільшенням нервових захворювань, психічних розладів. Симптомами дезорганізації є і масові політичні заворушення. Отже, врешті-решт конфлікти у сучасному суспільстві виступають як породження та прояв об'єктивно існуючих соціальних суперечностей. Суперечності суспільства є специфічним відображенням сутності останнього, його вирішальною рушійною силою. Кожна суперечність специфічно проявляється у контексті всієї системи суперечностей і потребує адекватного розв'язання. Так, ключ до розв'язання певних суперечностей у сфері економіки може знаходитися не в економічній, а в політичній чи ідеологічній сферах, і навпаки. Виникнення конфлікту нерозривно пов'язано з появою та розвитком суперечностей. Назрівання і розгортання конфлікту відображує кульмінаційний етап боротьбі реальних протилежностей. Розв'язання ж конфлікту веде до руйнування даної суперечливої єдності з одночасним виникненням його нової якості. В цілому ж виникнення та розвиток конфліктів обумовлені дією чотирьох груп причин: об'єктивних, організаційно-управлінських, соціально-психологічних та особистісних. Перші дві групи мають об'єктивний характер, дві останні — суб'єктивний. До об'єктивних причин конфліктів можна віднести головним чином ті обставини соціальної взаємодії людей, які призвели до зіткнення їх інтересів, думок, установок тощо. Об'єктивні причини викликають виникнення передконфліктної обстановки — об'єктивного компонента перед-конфліктної ситуації. Суб'єктивні причини конфліктів головним чином пов'язані з тими індивідуальними психологічними особливостями опонентів, які ведуть до того, що вони обирають саме конфліктний, а не будь-який інший спосіб розв'язання об'єктивної суперечності, що склалася. Людина не йде на компромісне вирішення проблеми, не поступається, не уникає конфлікту, не намагається обговорити і разом з опонентом взаємовигідно вирішити існуючу суперечність, а обирає стратегію протидії. Практично у будь-якій передконфліктній ситуації є можливість вибору конфліктного чи одного з неконфліктних засобів її розв'язання. Причини, за яких людина обирає конфлікт, у контексті того, що було сказано вище, носять головним чином суб'єктивний характер. При розгляді характеру взаємозв'язку між об'єктивними та суб'єктивними причинами конфліктів можна відзначити, що, по-перше, жорсткий розподіл об'єктивних та суб'єктивних причин конфліктів, а тим більше їх протиставлення, є неправомірним. Будь-яка об'єктивна причина грає свою роль у виникненні конкретної конфліктної ситуації, зокрема з причини дії суб'єктивних чинників. Наприклад, якщо б на заводі була розроблена та колективно схвалена нормативна процедура заміщення вакантних посад керівників, кількість конфліктів, пов'язаних з боротьбою за просування по службі, стала б значно меншою. Але розробка такої процедури залежить від особистих якостей керівників заводу, тобто від суб'єктивного чинника. Тому більшість об'єктивних причин відомою мірою є суб'єктивними. В свою чергу суб'єктивні причини конфліктів врешті-решт об'єктивно детерміновані. Припустимо, що людина розпочала конфлікт через власну підвищену агресивність, яка постає суто суб'єктивною. Але не виключено, що однією з головних причин агресивності людини є підвищена агресивність соціально-економічного середовища, в якому вона народилася, зросла і живе. Таким чином, в основі цілком суб'єктивної, на перший погляд, причини конфлікту може лежати об'єктивний чинник. По-друге, немає жодного конфлікту, який би тією чи іншою мірою не був обумовлений суб'єктивними та об'єктивними причинами. В той же час важко знайти передконфліктну ситуацію, що виникла за об'єктивних обставин, яку б не можна було розв'язати не-конфліктним способом. У будь-якому міжособистому конфлікті завжди ту чи іншу роль відіграє суб'єктивний чинник. Якщо людина суб'єктивно не вирішить розпочати конфліктну протидію, конфлікту не буде. Тому практично будь-який конфлікт має цілий комплекс об'єктивно-суб'єктивних причин. Якщо проаналізувати достатньо велику кількість конфліктів, то можна виділити такі об'єктивні причини конфліктів. Природне зіткнення значущих матеріальних і духовних інтересів людей в процесі їх життєдіяльності. Люди повинні постійно спілкуватись, вирішувати численні проблеми; в процесі взаємодії інтереси людей час від часу можуть зіткатися; це зіткнення інтересів, яке практично не залежить від їх волі та бажання, і створює об'єктивну основу можливих конфліктних ситуацій. Слабка розробленість правових та інших нормативних процедур розв 'язання соціальних суперечностей, що виникають у процесі взаємодії людей. Наприклад, в нашому суспільстві ще не розроблені ефективні, стандартні, всім відомі неконфліктні способи захисту підлеглих від свавілля начальників. Звісно, вони можуть оскаржити невірні, з їх погляду, дії начальника. Але процедура такого оскарження є малоефективною. Тому підлеглі реально користуються цією можливістю у крайніх випадках. У більшості передконфілктних ситуацій вони або поступаються, або йдуть на конфлікт. Нестача значущих для нормальної життєдіяльності людей матеріальних і духовних благ. Те, що ми живемо у суспільстві різноманітних дефіцитів, помітно впливає на життя людей, кількість і характер конфліктів між ними. Сьогодні головним дефіцитом стали гроші. Якщо в організації з'являється можливість одержати роботу для декількох співробітників, за яку добре платять, то виникають природні конфлікти між тими, хто одержить цю роботу, та іншими робітниками. Розподіл житла, премій, зарубіжних відряджень, інших матеріальних і духовних ресурсів є об'єктивно конфліктним процесом. Спосіб життя багатьох українців. Це об'єктивна причина частини міжособистісних конфліктів, пов'язаних з матеріально-побутовою невлаштованістю, нестачею фінансових коштів для задоволення елементарних потреб сім'ї, діяльністю, в якій людина не завжди може реалізувати свої здібності і яка обмежує її творчість і саморозвиток. Очевидно, що бідна, невлаштована людина є більш конфліктною порівняно з людиною, в якої перелічені проблеми успішно вирішені. Достатньо стійкі стереотипи міжособистісних і міжгрупо-вих стосунків громадян, що сприяють виникненню конфліктів. Ці стереотипи сформувалися за останнє сторіччя, а можливо, і за більш тривалий час. Радянська людина з моменту свого народження виховувалась у дусі класової боротьби, нещадної нетерпимості до своїх класових супротивників і всіх, хто не поділяв відповідну інтерпретацію комуністичної ідеології. Практично безперервна боротьба не тільки із зовнішніми ворогами, а й з різними внутрішніми «шкідливими елементами» не могла не позначитися на характері міжособистісних стосунків людей в цілому. Ми недостатньо терпимі до інших, легко уражаємо почуття власної гідності та інші інтереси оточуючих. Оскільки ми самі принижені та ображені державою, то легко і не вагаючись йдемо на протидію. Добрі взаємостосунки з оточуючими мали для радянської людини меншу самостійну значущість, ніж це необхідно для мінімізації конфліктних засобів розв'язання виникаючих суперечностей. Все це тією чи іншою мірою характерно для сучасних українців. Об'єктивно такі стереотипи міжособистісних стосунків сприяють більш частому виникненню конфліктів. Крім названих, існує ще ціла група об'єктивних причин, вплів яких на конфліктність людини поки ще не вивчений. До них можна віднести помітні відхилення від екологічних нормативів у навколишньому середовищі людей, відхилення в характеристиках електромагнітного поля, викликані активністю Сонця або технічними устроями тощо. Друга група об'єктивних причин конфліктів має організаційно-управлінський характер. Цим причинам елемент суб'єктивізму властивий більше порівняно з об'єктивними причинами; вони пов'язані із створенням і функціонуванням організацій, колективів, груп. Структурно-організаційні причини конфліктів полягають у невідповідності структури організації вимогам діяльності, якою вона займається. Невідповідність структури організації поставленим завданням виникає з двох причин: по-перше, припускаються помилки при проектуванні структури організації. Важко точно прогнозувати всі завдання, які вирішуватиме організація, і важко створити структуру, яка б детально відображала вимоги майбутньої діяльності; по-друге, завдання і діяльність організації безперервно змінюються, тому виникає її невідповідність діяльності. Чим менш гнучко керівництво організації пристосовує її структуру до вимог діяльності, тим більше в організації виникає конфліктів. Функціонально-організаційні причини конфліктів викликані не-оптимальністю функціональних зв'язків організації з зовнішнім середовищем, між структурними елементами організації, між окреми ми робітниками. Зовнішні функціональні зв'язки організації повинні максимально відповідати поставленим завданням і забезпечувати їх виконання. Будь-яка організація є елементом системи більш високого порядку. Ефективна робота організації неможлива без налагоджених функціональних зв'язків із зовнішнім середовищем. Порушення цих зв'язків веде до конфліктів. Функціональні зв'язки між структурними підрозділами організації мають відповідати вимогам діяльності та об'єктивним законам функціонування самої організації. Цим же вимогам повинні відповідати функціональні взаємозв'язки між окремими робітниками колективу. Особистісно-функціональні причини конфліктів пов'язані з неповною відповідністю робітника за професійними, моральними та іншими якостями вимогам посади. Будь-яка робота вимагає певних професійних знань і досвіду, іноді досить значущих. Істотні вимоги до особистих якостей робітника висувають діяльність і необхідність взаємодії з оточуючими. Якщо людина не відповідає цим вимогам, то можливі конфлікти між нею та керівниками, підлеглими, товаришами по службі. Вони будуть викликані тим, що помилки, яких припускається цей робітник, стосуються інтересів усіх, хто з ним взаємодіє. Ситуативно-управлінські причини конфліктів обумовлені помилками, яких припускаються керівники та підлеглі у процесі вирішення управлінських та інших завдань. Прийняття хибного управлінського рішення об'єктивно створює можливість конфліктів між авторами рішення та його виконавцями. Невиконання робітниками завдань керівництва також викликає небезпеку виникнення конфлікту з цього приводу. До соціально-психологічних причин конфліктів належать ті, що обумовлені безпосередньою взаємодією людей, фактом їх включення до соціальних груп. Чіткі межі між чотирма групами причин конфліктів поки що не визначені. Не існує чіткого розмежування між соціально-психологічними та організаційно-управлінськими причинами, з одного боку, а також між соціально-психологічними та особистісними — з іншого. Але вивчення конфліктів дозволило виявити декілька типових причин, що мають соціально-психологічний характер. Однією з таких причин є можливі значні втрати та викривлення інформації в процесі міжособистісної та міжгрупової комунікації. Людина в принципі не може в процесі спілкування передати всю інформацію, яка міститься в її психіці, без істотних змін. Значна частина інформації існує взагалі на рівні підсвідомості і словами не описується. Частина інформації не може бути передана через обмеженість словникового запасу конкретної людини, нестачу часу. Деяку інформацію просто невигідно повідомляти або вона не засвоюється внаслідок неуважності співрозмовника. Невірне розуміння одним одного може бути основною причиною конфліктів або ускладнювати розв'язання соціальних суперечностей, що виникли за інших причин. Другою типовою соціально-психологічною причиною міжосо-бистісних конфліктів є незбалансована рольова взаємодія двох людей. В ситуації міжособистісного спілкування людина або обидва партнери можуть грати не ті ролі, на які очікує партнер по взаємодії. Теоретичною основою аналізу цієї причини міжособистісних конфліктів стала теорія американського психолога Е. Берна. Кожна людина в процесі взаємодії з оточуючими грає більше десятка типових ролей — керівника, підлеглого, товариша по роботі, батька, чоловіка, сина, брата, пасажира, покупця тощо. Ці ролі людина грає не завжди однаково успішно. І найбільш небезпечними в плані виникнення конфлікту є роль старшого за психологічним статусом партнера по взаємодії, роль рівного партнера та роль молодшого. Однією з типових соціально-психологічних причин міжособистісних конфліктів є також нерозуміння при обговоренні проблеми того, що незбіжність позицій часто може бути викликана не дійсними розбіжностями у поглядах на одне і те ж, а підходом до проблеми зрізних позицій. Як ілюстрація в цьому випадку може бути використана відома притча про слона та п'ятьох сліпців, які помацали різні частини тіла тварини і дійшли різних висновків про те, на що схожий слон. Перемогла точка зору сліпця, який виявився найбільш високим, встиг помаціти вухо і стверджував, що слон схожий на аркуш пергаменту. Причина розбіжностей в цьому разі не в тому, що інші сліпці були неправі, а в тому, що кожний з них оцінював тільки частину слона і не розумів, що його правда становить тільки частину загальної правди. Типовою соціально-психологічною причиною конфліктів між людьми є вибір ними різних засобів оцінки результатів діяльності та особистості один одного. В основі оцінки лежить порівняння. Існують п'ять основних способів оцінки. Це порівняння з можливим ідеальним станом справ; вимогами до даної діяльності з боку нормативних документів; ступенем досягнення мети діяльності; результатами, яких досягай інші люди, котрі виконували аналогічну роботу; станом справ на початку діяльності. Оцінюючи інших, людина за основу оцінки бере те, що їм не вдалось зробити у порівнянні з ідеалом, нормою, метою діяльності та іншими людьми, які виконали таку ж роботу відмінно. Свої ж результати робітник оцінює у порівнянні з іншими людьми, які виконували таку роботу гірше. Отже, одна і та ж робота залежно від способів оцінки може бути оцінена не тільки по-різному, а й протилежним чином. Це призводить до конфліктів. Існує ще низка соціально-психологічних причин міжособистісних і міжгрупових конфліктів: внутрішньогруповий фаворитизм, тобто перевага членів своєї групи перед представниками інших груп; притаманний людині конкурентний характер взаємодії з іншими людьми та групами; обмежені здібності людини до децентралізації, тобто до зміни власної позиції в результаті співвіднесення її з позиціями інших людей; бажання одержати від людей більше, ніж віддавати їм; прагнення до влади; психологічна несумісність людей; інші причини. І, нарешті, о собистісні причини конфліктів пов'язані перш за все з індивідуально-психологічними особливостями учасників конфліктів, обумовлені специфікою психічних процесів, які виникають при взаємодії людей між собою та з оточуючим середовищем. Під час соціальної взаємодії у людини існує певний діапазон варіантів очікуваної поведінки, діяльності з боку іншої людини, яка є партнером по взаємодії. Характер такої поведінки залежить від індивідуально-психологічних особливостей людини, її психічного стану, ставлення до конкретного партнера, особливостей актуальної ситуації взаємодії. Якщо реальна поведінка партнера є бажаною або допустимою, то взаємодія продовжується безконфліктно. Небажана поведінка може привести до створення передконфліктної ситуації, а недопустима — до конфлікту. Тобто однією з головних причин осо-бистісних конфліктів є суб 'єктивна оцінка поведінки партнера як недопустимої. Як відомо, конфліктна ситуація — це складна для людини ситуація соціальної взаємодії. До конфлікту приводить саме непідготовленість людини до ефективних дій у таких ситуаціях. Людина може мати уявлення щодо засобів безконфліктного виходу із перед-конфліктних ситуацій, але не мати навичок їх використання на практиці. Крім того, вона може не мати достатньої психологічної стійкості до негативного впливу на психіку стресових чинників соціальної взаємодії. Причиною конфліктів також може виступати погано розвинута у людини здібність до емпатії, тобто до розуміння емоційного стану іншої людини, до співчуття. Оцінка поведінки людини, котра не розуміє емоцій та почуттів партнера по взаємодії, як небажаної чи недопустимої може викликати конфліктну реакцію. Неадекватний рівень домагань також сприяє виникненню міжособистісних і внутрішньоособистісних конфліктів. Завищена самооцінка, як правило, викликає негативну реакцію з боку оточуючих. Занижена оцінка має своїми наслідками підвищену тривожність, невпевненість у своїх силах, тенденцію уникати відповідальності тощо. Однією з найбільш частих особистісних причин конфліктів є різні акцентуації характеру. Вони виявляються у надмірному прояві окремих рис характеру або їх поєднанні у конкретної людини і являють собою крайні варіанти норми, що межують з психопатіями. Названі причини виникнення конфліктів зустрічаються найчастіше, але вони не вичерпують переліку всіх причин, що призводять до виникнення та загострення конфліктів як на соціальному, так і на особистісному рівні. Важливими складовими конфлікту є прагнення сторін, стратегія та тактика їх поведінки, а також сприйняття конфліктної ситуації. Мотивація конфліктів. При поясненні активності та спрямованості дій опонентів у конфлікті йдеться про мотиви, цілі, інтереси, цінності, потреби окремих осіб, соціальних груп, держав тощо. Мотиви в конфлікті — це спонукання до вступу в конфлікт, пов'язані із задоволенням потреб, сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, які викликають конфліктну активність суб'єкта. В конфлікті часто досить складно виявити істині мотиви опонентів, бо вони у більшості випадків приховують їх, декларуючи мотивацію участі у конфлікті, яка відрізняється від первинних мотивів. Мотив є у діях кожного учасника конфлікту. При цьому мотиви можуть не збігатися і навіть бути протилежними. Якщо ми знаємо мотивацію конфліктуючих сторін, то ми значною мірою починаємо розуміти сенс їх протистояння. Базовим спонукачем активності людей у конфлікті є їх потреби, тобто стан суб'єктів, який утворюється завдяки нестатку об'єктів (ресурсів, влади, духовних цінностей), необхідних для їх існування та розвитку. Потреба в безпеці, визнанні, ідентичності, соціальній належності тощо властива як окремому індивіду, так і соціальним групам, цілим суспільствам і державам. Аналіз причин поведінки сторін у конфліктах показує, що вони зводяться до прагнення задовольнити свої інтереси, які являють со бою усвідомлені потреби. Близькими до інтересів є й цінності, які можна відстоювати у конфлікті. Це можуть бути загальнолюдські цінності, цінності, виражені у якомусь конкретному творі мистецтва, а також особистісні цінності. Мотиви індивіда, групи не виникають самі по собі і часто визначаються умовами, ситуацією, в яких вони знаходяться. Соціально дезорганізуючі процеси у суспільстві деформують суспільну свідомість, яка реалізується і проявляється через потреби, інтереси і, отже, через цілі, вчинки та дії конкретних людей та груп. Мотиви конкретизуються в цілях, на досягнення яких спрямовані дії людини. Ціллю суб'єкта в конфлікті є його уявлення про кінцевий результат конфлікту. Цілі можуть бути стратегічними та тактичними. Основна ціль — оволодіння об'єктом конфлікту. Але залежно від розвитку конфлікту ця основна ціль може бути замінена на іншу, яка на початку конфлікту виступала як ціль-засіб. Останній елемент спрямувань людини, соціальної групи у конфлікті, який треба обов'язково враховувати, — це позиція, тобто система ставлення до елементів конфліктної ситуації, яка проявляється у відповідній поведінці та вчинках. Позиція характеризується, з одного боку, динамічністю, а з іншого — відносною стійкістю. Традиційно панує думка, що конфлікт завжди є логічно пояснюваною суперечністю між людьми, які раціонально відстоюють свої інтереси. Але цьому розумінню суперечать багато чинників, які спостерігають фахівці: конфлікти не завжди піддаються логічній реконструкції і часто навантажені ірраціональною складовою, яка утворює індивідуальну своєрідність конфлікту і не дозволяє розв'язати його простими засобами. Особливо це помітно у міжнаціональних конфліктах, які через ірраціональність, непродуманість дій людей, перевагу емоцій деструктивного характеру набувають некерованого характеру і в міру свого поширення та загострення перетворюються на катастрофу. Ірраціональний елемент міжосо-бистісного конфлікту може слугувати й істинною його причиною, якщо в ньому беруть участь психічно хворі чи психопатичні особи. Зрозуміло, що об'єктивні, суб'єктивні, ірраціональні компоненти конфлікту, про які йшлося, не завжди мають чіткі межі у реальному житті. Але у всіх випадках ми маємо справу з інтересами людей, які можуть бути більш-менш істотними, стабільними чи ні, явними чи прихованими. Нерідко абсурдність та ірраціональність вчинків сторін такою лише здається внаслідок того, що конфлікт був заснований на помилковій уяві одного чи обох опонентів про протилежність їх прагнень. Концепція депривації.Для пояснення причин значних суспільних колізій можна успішно використовувати так звану концепцію депривації. Йдеться про стан, для якого характерною є явна розбіжність між очікуваннями людей і можливостями їх задоволення. Очевидно, що з часом депривація може посилюватися, зменшуватися або залишатися незмінною. Посилення депривації залежить від того, в якому співвідношенні знаходяться очікування, з одного боку, і можливості їх задоволення — з іншого. Ріст депривації може відбуватися, по-перше, при зменшенні засобів для задоволення запитів, які вже сформувалися, що спостерігається, зокрема, в умовах економічної кризи. Чекання багатьох у таких умовах визначаються скромною формулою зберігання статус-кво: «Аби гірше не стало». По-друге, можлива ситуація, коли чекання, запити ростуть значно швидше, ніж можливості їх задоволення. Тоді також спостерігається посилення депривації, а отже, і підвищення можливості виникнення конфлікту. Збереження стабільного рівня депривації або навіть зниження його (що можливо або при зменшенні рівня домагань, або при більш швидкому, ніж ріст чекань, рості задоволення запитів) веде до створення психологічних умов, що сприяють стабілізації морально-психологічної атмосфери в суспільстві, послабленню напруженості. І, навпаки, посилення депривації породжує агресивні реакції на фрустрацію (блокування цілеспрямованої поведінки іншого). Реакція на фрустрацію втілюється звичайно у виступах, спрямованих проти джерел розчарування, справжніх або вигаданих винуватців тяжкого положення; вона може реалізуватися в пошуках «козлів відпущення», якими в одних випадках стають національні меншості, у других— особи, що одержують «несправедливо багато» за свою працю (залежно від ситуації це можуть бути торговці, приватні підприємці, «взагалі начальники», вчені і т. ін.), в третіх — органи влади і управління, функціонери і лідери правлячої партії. Інакше кажучи, посилення депривації сприяє росту соціальної напруженості, виникненню відкритих соціальних, політичних та етнічних конфліктів. Польський дослідник Е. Вятр виділяє випадок «умовної» депривації, відмічаючи, що вона зустрічається в групах, чиї запити особливо сильно зросли порівняно з можливостями їх задоволення. Саме тоді з'являється чітка тенденція до агресивної поведінки, спрямованої проти політичної системи чи суспільної групи, яку вважають винуватницею депривації. При цьому він посилається на роботу А. де Токвіля «Старий порядок і революція», в якій французький вчений XIX ст., мабуть, перший звернув увагу на цей механізм, показавши на прикладі Французької революції 1789 р., що революція може спалахнути не тоді, коли маси живуть гірше в абсолютному смислі, а тоді, коли їх становище дещо поліпшилося, викликавши, проте, значно більш інтенсивний ріст очікувань. Взагалі ж можна сказати, що концепція депривації, по суті, розкриває загальний механізм реалізації і взаємодії потреб та інтересів у суспільстві. Конфлікт потреб.Сучасна ситуація в світі висуває проблему ресурсів або життєвих потреб на одне з перших місць. На думку багатьох вчених, конфлікти з приводу потреб можуть бути поділені на два типи: по-перше, конфлікти через обмеженість ресурсів; по-друге, конфлікти через співвідношення короткочасних і довгострокових потреб. Безсумнівно, що до найбільш істотних довгострокових потреб всього людства належить опанування навколоземного космічного простору. Але реалізація відповідних програм — річ дуже дорога. Це ж стосується і фінансування фундаментальних наукових досліджень, які не можуть швидко дати прибуток. Проблема орієнтації на найближчі та віддалені цілі є загальнолюдською і вічною проблемою. Вона стосується не тільки людства в цілому, а й життєдіяльності будь-яких спільнот, соціальних інститутів, соціальних груп і кожного індивіда. Це перша сфера конфлікту на рівні потреб. Друга сфера конфлікту, пов'язаного з динамікою потреб, зачіпає форми та засоби організації спільного життя людей. Самі ці засоби невірно уявляти як певну зовнішню силу. Випадки нав'язування політичного устрою дійсно мають місце в історії, але досить рідко вони справляють вирішальний вплив на потреби людей. У більшості випадків ці форми спільного життя людей виробляються суспільством і є істотною характеристикою народного способу життя. Кожний із існуючих сьогодні типів політичної системи спирається на певну суму стереотипів політичної поведінки, які і складають певні потреби. Сучасна Україна є суспільством перехідного типу. При цьому становлення нових політичних потреб участі у політичному житті відбувається важко. Головне питання тут полягає у формуванні нового морального ставлення до влади, яка сама по собі є досить віддаленою від демократичного ідеалу. Конфлікт між мораллю та політичною практикою стає глибинним конфліктом, який розвивається на рівні життєвих потреб людини. Третя сфера конфлікту на рівні потреб пов'язана з утворенням балансу раціональних та емоційних прагнень, в яких час від часу проявляються підсвідомі сфери мотивації. Конфлікт раціонального та емоційного присутній в усіх сферах і структурах життя. В сучасній кризовій ситуації емоційне начало в людській поведінці все більше відходить від раціональної мотивації і стає підставою для ірраціональної мотивації, немотивованої поведінки. Повсюди спостерігається звернення до забобонів, чаклунства, до піднесення безпосереднього почуття переваги інтуїції над розумом. Ця тенденція веде до примітивізації культури, стимулює насильство, яке виступає як реакція на безпосередні почуття. Розгляд конфлікту потреб у трьох сферах життєдіяльності людини та суспільства показує, що не можна зводити потреби лише до суми зовнішніх вимог, які випливають із соціальних та економічних умов. Вони становлять собою певні головні лінії організації всієї системи взаємодії у соціумі, проявляються у масових звичках культури, які засвоюються людьми під час соціалізації, індивідуального розвитку, виховання. Разом з тим визначення пріоритетності тих чи інших потреб залишається найважливішою проблемою соціально-політичного характеру. Жодна держава, жодна політична партія не може в своїй практичній політиці закривати очі на конфлікти потреб, пов'язані не тільки з певними варіантами використання ресурсів, а й з вибором певних варіантів розвитку самої культури. Конфлікт інтересів.Зіткнення інтересів особистості, групи, суспільства з об'єктивними можливостями в соціальному житті, конкретних умовах взаємодії з іншими соціальними суб'єктами — це, як правило, зіткнення одних інтересів з іншими, що їм перешкоджають. На відміну від когнитивного (пізнавального) конфлікту протиборство, засноване на зіткненні інтересів різноманітних соціальних суб'єктів, ми (услід за багатьма дослідниками) назвемо конфліктом інтересів. У відносинах між собою всі соціальні суб'єкти звичайно окреслюють сферу своїх інтересів, співвідносячи їх з уявленнями про те, якими повинні бути інтереси іншого і якими вони є насправді. Не слід думати, що в спілкуванні інтерес — це абсолютне і незмінне вираження наміру однієї особи безвідносно ситуації. Інтерес при взаємодії завжди включає якийсь уявлення про припустимі і можливі інтереси іншого. Уявлення про себе, співвіднесені з уявленнями про інших і виражені так чи інакше в поведінці суб'єкта, формують те, що іноді позначається як «самовизначення» у спілкуванні. Наприклад, у ситуації міждержавного спілкування це може бути визначення меж власної території, що пов'язано з уявленнями про те, якою повинна бути межа сусіди. Пояснення природи суспільних конфліктів має давню традицію, що віддає пріоритет аналізу протиборства інтересів. У глобальному масштабі таке протиборство виявляється в боротьбі держав за зміну критеріїв і підстав розподілу ресурсів, придбання територій і т. ін. Найчастіше інтерес прямо не асоціюється з матеріальними благами, він може випливати з релігійних, культурних, фахових прагнень. Об'єктивний і детальний аналіз суперечностей, зіткнень інтересів (особливо класових, групових і національних) може істотно прояснити картину конфліктів у країні, регіоні, малій соціальній групі. Аналіз найрізноманітніших конфліктів свідчить про те, що які б конкретні причини не лежали в основі поведінки протиборчих сторін, у кінцевому результаті вони відображують їх інтереси, які у разі конфлікту виявляються несумісними чи протилежними. Гітлерівська Германія прагнула до захоплення чужих земель, європейські країни — до незалежності і суверенітету. Злодій викрадає чуже майно, власник його захищає. Чоловіки сваряться з приводу грошей: кожний прагне самостійно використовувати сімейні засоби, і кожний по-своєму правий, коли відстоює власні інтереси. При аналізі інтересів деякі дослідники звертають увагу на суміжні соціальні і психологічні явища, в тому числі такі, що генетично передують інтересу. Такою є, наприклад, категорія потреби, що тлумачиться звичайно як стан нестачі чого-небудь, як те, що організм (особа, група, суспільство) намагається заповнити. Потреба передує інтересу, який є усвідомленою потребою (а часом і усвідомленим шляхом її задоволення). При характеристиці взаємовідносин може бути використане і поняття позиції, що визначається як комплекс фактичних прав, обов'язків і можливостей суб'єкта в конкретній ситуації спілкування. Якщо в когнитивному конфлікті мета кожного суб'єкта — переконати опонента, довести свою правоту або, зрештою, виявити хиби власної точки зору, то в конфлікті интересів кожний прагне захопити чи відвоювати якусь «зону», яка відповідає його самовизначенню, обмеживши інтереси іншого, зрадивши його позицію. Конкретно це може виражатися у прагненні захопити і відібрати в іншого якийсь матеріальний об'єкт, розширити свої права за рахунок обмеження чужих або, наприклад, підпорядкувати іншого своєму впливу. Для характеристики поведінки в ситуації конфлікту інтересів може бути використане поняття авторитарного засобу особистісного включення, розроблене А. Харашем. Авторитарне включення в сферу чужої життєдіяльності і чужої свідомості — це з необхідніс шіключення (витиснення) із цієї життєдіяльності (і відповідно свідомості) якихось утримань, що є її власними складовими. Когнитивний конфлікт у кінцевому результаті може призвести пише до спростування однієї з точок зору, до логічної безвиході чи шіроблення загального вірного рішення. Конфлікт інтересів, навпаки, чреватий серйозними втратами або навіть загибеллю однієї чи обох сторін, тобто витисненням центральних, життєво важливих «складових» тієї чи іншої сторони. Саме цей тип конфліктів буде основним предметом нашого подальшого розгляду. В реальному житті майже всі виникаючі колізії та всі без винятку конфлікти з використанням сили є результатом чіткнення інтересів. Тут можна здивовано запитати: хіба ідейні розбіжності і суперечки не ведуть до жарких сутичок, бійок у парламенті, приниження політичних опонентів? Зрозуміло, це так; когнитивний конфлікт у чистому вигляді можна знайти, мабуть, лише в «Діалогах» Платона або роздивляючись роденовського «Мислителя». Насправді ж оцінка будь-якого соціального явища, в тому числі й конфлікту, є амбівалентною, двоїстою, в ній присутня якась неоднозначність, суперечливість. Конфлікт цінностей і норм.Багато властивостей конфлікту інтересів, зокрема його амбівалетність, притаманні й конфлікту цінностей, що являють собою узагальнені уявлення людей щодо цілей і норм своєї поведінки. У цінностях втілюються історичний досвід і культура окремих груп (етносів, класів і т. ін.), тобто вони служать своєрідним орієнтиром, з яким люди співвідносять свої дії. Взагалі ціннісно-нормативний конфлікт має порівняно з конфліктами, викликаними потребами та інтересами, більш виражений ідеологічний характер. Тут стикаються різні і навіть протилежні інтерпретації цілей суспільного розвитку. Люди вірять у можливість досягнення кращого життя, в те, що саме ця група політичних лідерів знає правильний шлях виходу з кризи. Вони вірять в той чи інший варіант ідеї справедливості та свободи. Відповідно з цим будується і знання, тобто система раціональних аргументів, які пояснюють і виправдовують вихідні символи віри, на основі яких складається дана система цінностей. З цього погляду дуже важливе місце в європейський культурній традиції посідає питання про ставлення до державної влади. Безперечно, сама ця влада є суспільно значущою цінністю чи благом. Але ця цінність може мати й інструментальний характер, тобто розглядатися як засіб, шлях для досягнення якихось інших цілей — слави, багатства тощо. За умов зламу однієї політичної системи і заміни її іншою в масовій свідомості поширюється негативне ставлення до влади як головного джерела зла. Але ж треба мати на увазі, що владні відносини присутні в усіх суспільних структурах, не тільки в тоталітарному, айв найбільш демократичному суспільстві. Відмінність лише в тому, як і яка саме частина цих відносин усвідомлюється. Слід мати на увазі, що людина відчуває себе тим більше вільною, чим менше вона зазнає тиску владних структур. Будь-який примус зачіпає права особистості, обмежує можливості індивідуального вибору. І влада, яка має реальні засоби примусу, сприймається як джерело погрози. Водорозділ між цінностями демократичного і недемократичного суспільства знаходиться на межі відповідей на питання про засоби, що використовує влада як інструменти мобілізації та соціального контролю. Є точки зору масової свідомості головним сьогодні є питання про ставлення до влади. І саме в цій сфері глибинним конфліктом стає конфлікт між мораллю та політичною практикою, який розвивається на рівні життєвих потреб людини. Весь спектр думок про владу знаходиться між двома полюсами: або «чиста совість», або політика і влада. Ототожнення влади і політики з «брудною справою» провокує реальне творення «брудної політики», стає умовою, що сприяє формуванню громадянської безвідповідальності саме в тій сфері, яка повинна була б являти собою взірець найбільшої моральної відповідальності. У зв'язку з цим О. Здравомислов виділяє сім норм-цінностей, додержання яких є неекономічною умовою «добробуту всіх» і які пов'язані з фундаментальними формами людського співжиття: додержання біблійної заповіді «не укради», тобто чесність як норма поведінки, пов'язана з додержанням права власності; 2) норма любові до ближнього та терпимості, яка б допомагала уникати помсти як однієї з найбільш поширених сьогодні форм співіснування; 3) норма турботи про дітей з боку батьків, важливість якої викликана поширенням практики підкидання дітей та дитячої безпритульності; 4) норма турботи про родичів старшого покоління, про старість; 5) норма заборони проституції; 6) норма чесності при виконанні службових обов'язків, засудження хабарництва; 7) норма збереження власної гідності, недопущення розпаду особистості. Ці сім норм-цінностей охоплюють найбільш важливі сфери людських взаємостосунків — сімейні відносини, відносини власності, ставлення до державного апарату, до самого себе і собі подібних. В умовах аномії, поширення негативізму, правового та політичного нігілізму норми-цінності перетворюються на майже єдину опору суспільства, надають йому можливості вижити, подолати конфлікти тощо. Відносно самостійними є внутрішні психологічні конфлікти. Якщо 3. Фрейд все більше схилявся до оцінки такого роду конфліктів як сутички між силами, що витиснені, і силами, що витискують, то сучасні дослідники вважають, що в число внутрішніх конфліктів повинні бути включені суперечливі ставлення не тільки до інших людей, а й до самого себе, суперечливі якості і суперечливі множини цінностей. Оскільки конфлікти часто стосуються переконань, віри або моральних цінностей, їх визнання припускає, що ми розвинули свою власну систему цінностей. Просто запозичені переконання, які не є частиною нашого Я, навряд чи володіють достатньою силою, щоб викликати конфлікти або служити головним критерієм при прийнятті рішень. Такі переконання, якщо на них справляється вплив, легко замінюються на інші. Якщо ми просто запозичали вирощені в нашому оточенні цінності, то конфлікти з дуже важливих для нас питань не виникають. Якщо, наприклад, син ніколи не сумнівався в мудрості свого обмеженого батька, то виникне ледь помітний конфлікт, коли батько зажадає, аби син обрав професію, що відрізняється від тієї, якій він сам віддає перевагу. Одружений чоловік, який любить іншу жінку, перебуває в реальному конфлікті; і якщо він не зміг розібратися у своїх поглядах на смисл шлюбу, то просто обере шлях найменшого опору, замість того щоб визнати існування конфлікту і прийняти однозначне рішення. Свою специфіку мають й інші рівні конфлікту цінностей: між індивідами, малими або великими групами. Геополітики знаходять різкі розходження між цінностями не тільки окремих країн, а й цілих цивілізацій. Християнська цивілізація, наприклад, відвіку як канони визнає десять моральних заповідей. Проте в розвинутих країнах Заходу традиційні форми релігії (протестантизм, католицизм) перебувають у занепаді: рівень відвідування церкв знижується, знецінюється і роль традиційної моралі. Люди в меншому ступені порівняно з минулими десятиліттями схильні підтримувати вимоги щодо абортів, самогубств, гомосексуалізму, розлучень. Водночас ісламський фундаменталізм з його цінностями знаходиться на видимому підйомі, особливо в тих країнах, де економіка або слабко розвинута, або заснована винятково на продажу нафти. Конфлікти цінностей в Україні та інших країнах у так званий перехідний період (проведення кардинальних економічних і політичних реформ) також мають певні специфічні риси. Попри всю розмаїтість процесів у цих країнах найбільш значним вважається конфлікт між традиціоналізмом і модернізмом. Цей конфлікт розвивався поступово, він з багатьох причин передував політичним подіям початку 90-х років XX ст. Іншими найважливішими видами конфліктів цінностей є: конфлікт між свободою і рівністю, справедливістю і нерівністю, колективізмом і індивідуалізмом, ксенофобією (ворожнеча і вороже ставлення до іноземців) і відкритістю до світу, демократією і авторитарністю, прагненням до суспільної власності і орієнтацією на приватну власність тощо. Взагалі можна стверджувати, що конфлікти цінностей помітно прискорюють чи уповільнюють суспільні зміни. У розвинутих західних країнах сьогодні спостерігається поступове зникнення тих систем цінностей, що склалися в умовах дефіциту, і явне поширення серед сегментів суспільства, кількість яких постійно збільшується, цінностей, в основі яких лежать заможність і стабільність (Р. Інглхарт). Це обумовлюється беспрецедентно високим рівнем реального добробуту, яким характеризується становище народу в передових індустріальних країнах, на відміну від умов існування більш ранніх суспільств. У розвинутих індустріальних країнах більшість людей вважають достаток за звичайну річ і сприймають його як належне. І саме тому, що вони ставляться до свого матеріального добробуту як до належного, вони не усвідомлюють ступеня впливу цієї даності на їх світогляд. У новій системі цінностей ті з них, що відвіку грали ключову роль у становленні індустріального суспільства, тобто економічні досягнення, ріст і раціональність, певною мірою втратили свій вплив. На рівні суспільства в цілому спостерігається радикальне зміщення пріоритетів раннього етапу індустріалізації, посилюється тенденція до переносу упору з економічного росту на занепокоєність його негативним впливом на навколишнє середовище. На рівні індивідуума максимізація економічних успіхів поступово позбавляється пріоритету: для основної частини населення куди більш значущими стають самовираження і прагнення до осмисленої праці. Змінюється і мотивація праці: максимізація прибутків як головний пріоритет усе очевидніше поступається місцем ступеню задоволеності самим процесом праці.
Читайте також:
|
|||||||||||||||||||||||||||||
|