• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Характеристика окремих видів звільнення від кримінальної відповідальності.

2.1 Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК)

Стаття 45 КК встановлює: «Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завданні нею збитки або усунула заподіяну шкоду». Очевидно, що в цьому разі закон передбачає обов’язкове і безумовне звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Дана норма передбачає новий, невідомий попередньому КК, вид звільнення від кримінальної відповідальності. Раніше дійове каяття розглядалось як обставина, що пом’якшувала відповідальність і враховувалась судом при призначенні покарання (п.1 і п.8 ст.40 КК 1960 р.). Сутність дійового каяття як підстави обов’язкового звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що особа, яка вчинила злочин, не лише внутрішньо переживає і словесно розкаюється у вчиненому, але й підтверджує це своїми соціально корисними й активними діями. Вчинити їх вона може з власної ініціативи, проте застосування ст.45 КК не виключається й у тому разі, коли дійовому каяттю передувала роз’яснювальна робота компетентних органів про позитивні наслідки поведінки, описаної у цій нормі КК.

Особа звільняється від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям за таких умов:

• особа вчинила злочин вперше;

• вчинено злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості;

• особа після вчинення злочину щиро покаялася;

• особа активно сприяла розкриттю злочину;

• особа повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Ст.45 КК може бути застосована лише за наявності всіх перелічених у ній обставин, які засвідчують дійове каяття особи. Разом із тим, звільнення від кримінальної відповідальності, згідно зі ст.45 КК, не повинно виключатись у тому разі, коли винний об’єктивно позбавлений можливості виконати всі вимоги, які містяться у цій нормі. Наприклад, якщо злочинне посягання фактично не спричинило суспільно небезпечних наслідків, у посткримінальній поведінці особи, яка звільняється від відповідальності на підставі ст.45 КК, можуть бути відсутні такі дії, як повне відшкодування завданих збитків та усунення заподіяної шкоди. Сфера застосування ст.45 КК охоплює як закінчені, так і незакінчені злочини. Відсутність активного сприяння розкриттю злочину з боку винної особи може бути зумовлена тим, що правоохоронним органам і без її допомоги вдалося повністю розкрити злочин.

Якщо злочин вчинено у співучасті, питання про звільнення від відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям вирішується лише щодо того співучасника, який виконав всі вимоги, зазначені у ст.45 КК.

Під вчиненням злочину вперше у ст.45 КК потрібно розуміти те, що: 1) у особи немає непогашеної або не знятої судимості за раніше вчинений злочин будь-якої тяжкості; 2) відсутня кримінальна справа, порушена у зв’язку із вчиненням особою злочину будь-якої тяжкості. Особою, яка вперше вчинила злочин, з юридичної точки зору слід також визнавати того, кого за раніше пред’явленим обвинуваченням судом було виправдано, а також того, хто раніше, хоч і вчинив кримінально каране діяння, проте у встановленому законом порядку був звільнений від кримінальної відповідальності.[3] Особами, які вчинили злочин вперше, вважаються реабілітовані особи, особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або звільнені від покарання, а також особи, котрі відбули покарання за діяння, злочинність і караність яких усунена законом (відповідно до ч.3 і ч.4 ст.88 КК вони визнаються такими, що не мають судимості).

Злочин невеликої тяжкості- це злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м’яке покарання (ч.2 ст.12). Злочин середньої тяжкості - це злочин, за який передба­чено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років (ч.3 ст.12). Але щодо злочинів середньої тяжкості, то в ст.45 обумовлюється, що це повинні бути обов’язково злочини вчинені з необережності. За наявності умислу при вчиненні злочинів середньої тяжкості виключається можливість застосування звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям.

Вирішуючи питання про те, до якої категорії злочинів (невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких) належать вчинені до набрання чинності новим КК злочини, передбачені КК 1960 p., потрібно керуватися ст. 12 нового КК, якщо це пом’якшує відповідальність осіб, котрі вчинили злочини до набрання чинності цим КК. В інших випадках необхідно застосовувати відповідні положення КК 1960 р. (п. 18 Розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 p.).

Щире каяттяозначає, що особа визнає свою вину за усіма пунктами висунутого проти неї обвинувачення, дає правдиві свідчення, щиро шкодує про вчинене, негативно оцінює злочин, співчуває потерпілому, демонструє готовність понести заслужене покарання. Щире покаяння може мати місце на будь-якій стадії кримінального процесу, у тому числі після того, як правоохоронними органами зібрані докази вини особи в інкримінованому їй злочині. Будучи внутрішнім, морально-психічним процесом у свідомості правопорушника, щире покаяння підлягає встановленню у кожному конкретному випадку з урахуванням постзлочинної поведінки винного, правдивості його свідчень під час дізнання, досудового слідства і розгляду справи у суді тощо.

Під активним сприянням розкриттю злочинуслід розуміти дії винної особи, спрямовані на те, щоб надати допомогу органам правосуддя у встановленні істини у справі, з’ясуванні тих фактичних обставин, які мають істотне значення для розкриття злочину. Конкретно така поведінка може полягати, наприклад, у повідомленні про всі відомі епізоди й обставини злочинної діяльності, викритті інших співучасників, визначенні ролі кожного з них у вчиненні злочину, наданні допомоги у встановленні їх місцезнаходження та затриманні, в активній особистій участі у слідчих та оперативно-розшукових заходах, у видачі знарядь і засобів вчинення злочину, майна, здобутого злочинним шляхом, або повідомленні про місцезнаходження таких предметів тощо. Приховування від компетентних органів окремих, відомих винному співучасників злочину виключає наявність такої обставини, як активне сприяння розкриттю злочину.

Якщо допомога правоохоронним органам з боку винного не привела до позитивних результатів (наприклад, незважаючи на неї, не вдалося затримати співучасників), ця обставина сама по собі не повинна перешкоджати застосуванню ст.45 КК.

Відшкодування завданих збитків та усунення заподіяної шкоди - це дії, які фактично усувають негативні наслідки вчиненого злочину. Закон прямо вказує на те, що звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям можливе тільки у разі реального відшкодування у повному обсязі заподіяної злочином шкоди.

Відшкодування збитків або усунення шкоди повинно бути добровільним. Добровільність відсутня у випадках, коли відшкодування збитків або усунення шкоди здійснюється під якимись умовами, наприклад, подання письмової заяви потерпілим про прощення особи, яка вчинила злочин, про відмову потерпілого від якихось претензій до цієї особи в майбутньому тощо.

Відшкодування збитків або усунення шкоди може бути здійснено не тільки винним, а й іншими особами (наприклад, батьками неповнолітнього, родичами, близькими тощо). Важливо, щоб ініціатива щодо такого відшкодування виходила саме від імені особи, яке вчинила злочин, і вона об'єктивно не мала можливості зробити це особисто (наприклад, внаслідок відсутності власних коштів, перебування під арештом тощо).

Слід пам’ятати, що сприяння розкриттю злочину і добровільне відшкодування заподіяної шкоди у випадках, коли особа не може бути звільнена від кримінальної відповідальності враховуються судом як обставини, що пом’якшують покарання (п.п. 1 і 2 ч. 1 ст. 66).

2.2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст.46 КК)

Стаття 46 передбачає: «Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду». Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст.46 КК є обов’язковим для суду і безумовним для особи, яка вчинила злочин.

Цей вид звільнення від кримінальної відповідальності є новим для вітчизняного кримінального законодавства. Включення ст.46 до КК 2001 р. засвідчує шанобливе ставлення держави до інтересів потерпілого, виходить з недоцільності звернення до заходів кримінально-правової репресії у ситуаціях, коли відновлення соціальної справедливості можливе шляхом примирення винного у злочині із потерпілим. Ст.46 КК України певною мірою нагадує відомий зарубіжному законодавству інститут медіації як альтернативного способу врегулювання кримінально-правових конфліктів, в основу якого покладено посередництво у примиренні сторін. Такого роду звільнення від кримінальної відповідальності дозволяє потерпілому більш оперативно отримати належну компенсацію заподіяної йому шкоди, особі, яка вчинила злочин, - уникнути кримінальної відповідальності, а державі - зекономити фінансові, кадрові та інші ресурси для боротьби зі злочинністю.

Особа звільняється від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим за таких умов:

• особа вчинила злочин вперше;

• вчинено злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості;

• особа повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду;

• особа після вчинення злочину примирилася з потерпілим.

Поняття злочину невеликої або середньої тяжкості, вчинення його вперше - аналогічні розглянутим у попередньому питанні.Щодо відшкодуван-ня завданих збитків або усунення заподіяної шкоди на відміну від інституту звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям, у ст.46 відсутнє положення про повне відшкодування завданих винним збитків.[4]

Для звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим, на відміну від передбаченого ст. 45 КК, не вимагається, щоб суб’єкт, який вчинив злочин, щиро покаявся і активно сприяв розкриттю злочину.

У разі наявності декількох потерпілих винний у злочині, який претендує на звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК, повинен досягти примирення з кожним із них і кожному з потерпілих відшкодувати завдані збитки або усунути заподіяну шкоду.

Специфіка аналізованого виду звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що підстава його застосування складається не лише з позитивної посткримінальної поведінки винної особи, а й добровільного волевиявлення потерпілого. Якщо заявлений потерпілим цивільний позов задоволений і заподіяна злочином шкода повністю відшкодована, проте примирення потерпілого з винним не відбулося, останній не може бути звільнений від кримінальної відповідальності за ст.46 КК.

Під примиреннямпотрібно розуміти відмову потерпілого від поданої ним заяви про притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин, або прохання закрити вже порушену щодо винного кримінальну справу. Потерпілий, примирившись з винною особою і будучи задоволеним відшкодуванням завданих збитків та усуненням заподіяної шкоди, звертається до суду з клопотанням звільнити від кримінальної відповідальності особу, яка вчинила злочин, або принаймні не заперечує проти такого звільнення.

Для застосування ст.46 КК не мають значення мотиви, якими керується потерпілий, погоджуючись на примирення (жалість, релігійні переконання, сподівання на дружбу, бажання поліпшити своє майнове становище тощо), а також те, хто виступив ініціатором примирення (винний, потерпілий, їх знайомі, родичі, працівники правоохоронних органів). Звільнення від кримінал-льної відповідальності на підставі ст.46 КК не допускається, якщо встановлено, що заяву про припинення подальшого кримінального переслідування винної особи потерпілий зробив не добровільно, а вимушено - в результаті погроз, залякувань або іншого примусу з боку винного або його оточення.

З тексту ст.46 КК випливає, що примирення має відбутись саме з потерпілим (ст.49 КПК), а не з іншими особами, які беруть участь у кримінальному процесі.

Потерпілий - це особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яка визнана потерпілим постановою особи, котра проводить дізнання, слідчого, судді або ухвалою суду (ст. 49 КПК).

Згідно з чинним законодавством, не є потерпілими у кримінально-процесуальному аспекті юридичні особи, які у разі заподіяння їм майнової шкоди визнаються цивільними позивачами.[5]

2.3. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки (ст.47 КК)

Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку (ч.1 ст.47 КК).

Аналізований вид звільнення від кримінальної відповідальності належить до числа необов’язкових (факультативних) і умовних. Факультативність звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що суд, навіть за наявності відповідних передумов і підстав, не зобов’язаний звільняти особу від кримінальної відповідальності, якщо визнає це недоцільним (наприклад, внаслідок порівняної тяжкості злочину, оцінки особи винного або інших обставин справи). Крім того, розглядуване звільнення застосовується під певною умовою, а саме: особа протягом року після передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру і не порушуватиме громадського порядку. У разі порушення цих умов особа притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин у порядку, встановленому КПК (ч.2 ст.47 КК).

Особа звільняється від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки за таких умов:

• особа вчинила злочин вперше;

• вчинено злочин невеликої або середньої тяжкості;

• особа щиро покаялася;

• колектив підприємства, установи чи організації звернувся з клопотанням про передачу особи на поруки.

Перші три умови були розглянуті у попередніх питаннях.

Закон дозволяє звільняти особу від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею її на поруки лише у тому разі, коли є клопотання колективу підприємства, установи чи організації.

За своїм змістом дане клопотання включає: 1) мотивоване прохання відповідного колективу звільнити від кримінальної відповідальності особу, яка вчинила заборонене КК діяння, і передати її йому на поруки; 2) зобов’язання колективу здійснювати заходи виховного характеру, спрямовані на недопущення вчинення особою, взятою на поруки, нових злочинів.

Клопотання має виходити саме від колективу підприємства, установи чи організації і відображати волевиявлення його більшості. Клопотання про передачу особи на поруки приймається на загальних зборах колективу. Клопотання, порушене не колективом, а керівними органами підприємства, установи чи організації, не визнається матеріально-правовою і процесуальною передумовою звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст.47 КК.

Ст.47 КК не містить жодних застережень у тому плані, колектив якого саме підприємства, установи чи організації має право звернутись із клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності і передачу особи йому на поруки. Як правило, найбільшими можливостями з погляду проведення виховних заходів володіє колектив за місцем роботи або навчання правопорушника. Буквальне тлумачення тексту ст.47 КК заперечує право на клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності з боку зборів мешканців за місцем проживання винної у злочині особи.

На відміну від ст.51 КК 1960 p., звільнення від кримінальної відповідаль-ності у зв’язку з передачею особи на поруки у новому КК прямо не ставиться у залежність від визнання того, що виправлення і перевиховання особи можливе без застосування кримінального покарання. Видається, однак, що звернення до ст.47 КК є виправданим, як і раніше, лише тоді, коли суд на підставі аналізу даних, які характеризують особу, дійде висновку про те, що виправлення конкретного правопорушника можливе без фактичного застосування щодо нього заходів кримінально-правової репресії.[6]

Порушеннями громадського порядку, згаданими у ч.1 ст.47 КК, необхідно визнавати, зокрема, адміністративні правопорушення, які посягають на громадський порядок, громадську безпеку та встановлений порядок управління (дрібне хуліганство, розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява у громадських місцях у нетверезому стані, порушення тиші у громадських місцях тощо). Порушення умов передачі на поруки з боку особи, звільненої від кримінальної відповідальності, може полягати у порушенні трудової дисципліни, усталених правил співжиття на роботі, в побуті і сім’ї, в ігноруванні заходів виховного характеру, у звільненні з цією метою з роботи. Не розглядається як ухилення від заходів виховного характеру залишення особою колективу - місця роботи або навчання з поважних причин (наприклад, внаслідок хвороби, за сімейними обставинами).

У разі порушення умов передачі на поруки особа, згідно з ч. 2 ст. 47 КК, притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин.

КК 2001 р., на відміну від ст.51 попереднього КК, прямо не забороняє передавати на поруки особу, щодо якої раніше вже застосовувався даний вид звільнення від кримінальної відповідальності.

2.4. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки (ст.48 КК)

Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною (ст.48 КК).

Особа звільняється від кримінальної відповідальності за цією підставою за таких умов:

• особа вчинила злочин вперше;

• вчинено злочин невеликої або середньої тяжкості;

• змінилася обстановка, внаслідок чого:

- діяння втратило суспільну небезпечність;

- особа перестала бути суспільно небезпечною;

• зміна обстановки має місце на час розслідування або розгляду справи в суді.

Щодо понять «вчинення злочину невеликої» або «середньої тяжкості» і «вперше», то вони відповідають розглянутим у попередніх питаннях. Слова “особу … може бути звільнено” свідчать про дискретний (факультативний) характер застосування цього інституту: остаточне слово про звільнення чи незвільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки належить судді.

Таким чином, дана стаття КК передбачає дві самостійні підстави звільнення від кримінальної відповідальності: 1) втрата внаслідок зміни обстановки суспільної небезпечності вчиненого злочину; 2) втрата внаслідок зміни обстановки суспільної небезпечності особи, яка вчинила злочин.

Описаний у ст.48 КК вид звільнення від кримінальної відповідальності потрібно відрізняти від декриміналізації, коли на час розслідування або розгляду справи у суді те чи інше кримінально каране діяння вже виключено законодавцем із кола злочинів. У таких випадках підлягає застосуванню правило про зворотну дію в часі закону про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння (ч.1 ст.5 КК). Ст.48 КК, не заперечуючи типову законодавчу оцінку діяння як злочинного, виходить з того, що кримінальна протиправність повинна бути наявною на момент не лише вчинення діяння, а й розслідування і розгляду справи у суді. Під час вчинення діяння воно містило склад конкретного злочину, і ця підстава кримінальної відповідальності на момент вирішення питання про звільнення особи від відповідальності за ст.48 КК не усувається, оскільки кримінальний закон залишається незмінним.[7]

Незважаючи на те, що звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки є факультативним, межі розсуду суду істотно обмежені вказівкою законодавця на необхідність дотримання двох умов, які є істотними новелами ст.48 КК 2001 р. порівняно з ч.1 ст.50 КК 1960 р. По-перше, сфера можливого застосування ст.48 КК обмежується лише злочинами невеликої або середньої тяжкості. По-друге, особа повинна вчинити злочин вперше. Однак у разі звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки осіб, які вчинили злочини до набрання чинності КК 2001 p., згідно з п.16 розділу II його Прикінцевих та перехідних положень потрібно керуватися ч.1 ст.50 КК 1960 р. Тобто, щодо вказаних осіб новели ст.48 КК, які фактично погіршують їх правове становище, застосуванню не підлягають.

Стосовно втрати суспільної небезпечності вчиненого злочину зміна обстановки означає передусім істотну зміну соціально-економічних, політичних або духовних засад життєдіяльності суспільства, яка відбувається незалежно від волі винної особи і внаслідок чого втрачається суспільна небезпечність не лише конкретного злочину, а й подібних йому діянь (наприклад, скасування надзвичайного стану, перехід країни від воєнного часу до мирного або від однієї системи господарювання до принципово іншої).

Зміна обстановки може стосуватись як всієї країни, так і окремих територій, населених пунктів, підприємств, установ, організацій. З урахуванням матеріалів справи звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст.48 КК може бути застосоване, наприклад, щодо таких діянь: заподіяння внаслідок зловживання службовим становищем або службової недбалості істотної шкоди підприємству, яке у подальшому було ліквідоване; викрадення з поля сільськогосподарської продукції, яка згодом, до збирання врожаю, була повністю втрачена внаслідок захворювання рослин або безгосподарності; незаконна порубка лісу на ділянці, яка підлягала розчищенню з метою проведення меліоративних робіт; полювання у забороненому місці, в якому згодом було офіційно дозволено займатись полюванням.

Під зміною обстановки, внаслідок якої особа, котра вчинила злочин, втрачає свою суспільну небезпечність, потрібно розуміти об’єктивні зміни умов життєдіяльності конкретного суб’єкта, які позитивно і дієво впливають на нього, з великою долею ймовірності свідчать про те, що він не вчинятиме кримінально караних діянь у майбутньому.[8]Фактами об’єктивної зміни зовнішньої обстановки, яка оточує винного, можуть визнаватись, зокрема: призов на строкову військову службу; зміна постійного місця проживання і розірвання зв’язків з кримінальним оточенням, під впливом якого було скоєно злочин; звільнення з роботи, у зв’язку з виконанням якої було вчинено злочин; працевлаштування раніше не працюючого; тяжка хвороба або нещасний випадок, внаслідок чого особа стала інвалідом; залучення особи до конфіденційної співпраці з правоохоронними органами; поліпшення сімейних стосунків, ускладнення яких у минулому сприяло вчиненню злочину.

Збереження на момент провадження розслідування й розгляду справи у суді суспільної небезпечності вчиненого злочину не перешкоджає зверненню до ст.48 КК у тому разі, коли у зв’язку із зміною обстановки відпала суспільна небезпечність особи винного.

Звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка внаслідок зміни обстановки перестала бути суспільно небезпечною, необхідно відрізняти від: 1) звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст.45 КК); 2) звільнення від покарання особи, яку з урахуванням її бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці на час розгляду справи у суді не можна вважати суспільно небезпечною (ч.4 ст.74 КК). У ст.48 КК йдеться про зміну обстановки - про об’єктивні та суб’єктивні причини, але у будь-якому разі - зовнішні чинники втрати особою суспільної небезпечності.[9]

2.5. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК)

Матеріально-правовою підставою застосування інституту давності в кримінальному праві вважається істотне зменшення суспільної небезпечності вчиненого злочину внаслідок того, що сплив значний проміжок часу. Враховується також презумпція про втрату повністю або значною мірою суспільної небезпечності особи, яка тривалою законослухняною поведінкою після вчинення злочину демонструє своє виправлення. З точки зору загальної і спеціальної превенції, а також виправлення правопорушника кримінальна відповідальність може бути ефективною лише у тому разі, коли притягнення до неї відбувається невдовзі після вчинення злочину. Покарання, призначене після того, як сплив тривалий строк, є актом, несумісним з принципом гуманізму, набуває рис необґрунтованої помсти з боку держави. Доцільність звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності з погляду кримінального процесу і криміналістики пояснюється тим, що внаслідок свого негативного впливу на докази тривалий проміжок часу з моменту вчинення злочину істотно перешкоджає, а інколи й унеможливлює успішне розкриття і розслідування злочину, об’єктивний розгляд кримінальної справи в суді.

Існування давності притягнення до кримінальної відповідальності М. С. Таганцев обґрунтовував, з одного боку, непотрібністю й безцільністю призначення у таких випадках покарання, а, з іншого, процесуальними труднощами відновлення подій минулого, внаслідок чого кримінальне переслідування перетворюється на даремну витрату зусиль держави.[10]

Ст.49 КК закріплює три умови такого звільнення:

1) закінчення зазначених у законі строків;

2) невчинення протягом цих строків нового злочину певної категорії тяжкості;

3) неухилення особи від слідства або суду.

Існують два види строків давності притягнення до кримінальної відповідальності:

1) диференційовані, тривалість яких залежить від категорії тяжкості злочину та його караності;

2) загальний для всіх злочинів п’ятнадцятирічний строк щодо осіб, які ухилилися від слідства або суду.

Тривалість строків давності диференційована залежно від виду вчиненого злочину (ст.12 КК), а щодо злочинів невеликої тяжкості - від виду передбаченого у санкції статті покарання.

Згідно з ч.1 ст.49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:

1) два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

2) три роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

3) п’ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

4) десять років - у разі вчинення тяжкого злочину;

5) п’ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

Ст.106 КК, регламентуючи особливості звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх, встановлює дещо інші, загалом скорочені строки давності (відповідно два, п’ять, сім і десять років, залежно від виду вчиненого злочину).

Якщо стаття Особливої частини КК містить кілька частин, встановлюючи вид злочину в плані застосування ст.49 КК, потрібно виходити з максимальної міри покарання, передбаченої тією частиною статті, за якою кваліфікується діяння особи. Якщо санкція норми КК альтернативно передбачає кілька покарань, береться до уваги найбільш суворе з них. У тому разі, коли особа одночасно вчинила декілька злочинів, строки давності обраховуються самостійно, стосовно кожного із діянь, які складають ідеальну сукупність злочинів.

Початковим моментом перебігу строку давності є день вчинення особою злочину. Застосовуючи ст.49 КК щодо злочинів з матеріальним складом, в яких настання суспільно небезпечних наслідків може бути віддалене від вчинення протиправного діяння, слід враховувати те, що ч.3 ст.4 КК часом вчинення злочину визнає час вчинення передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. Наприклад, строк давності у разі вчинення вбивства починає спливати не з дня настання біологічної смерті людини, а з часу заподіяння потерпілому смертельного поранення.

Для незакінченого злочину закон не встановлює особливих правил, пов’язаних із регулюванням строків давності. При вчиненні готування або замаху строк давності починає спливати з дня припинення злочинного діяння з причин, що не залежали від волі винного. Початковим моментом обчислення строку давності щодо співучасника є день вчинення ним діяння, яке він виконав відповідно до своєї ролі в умисному злочині, а не день вчинення кримінально караного діяння виконавцем.

Враховуючи правила, встановлені кримінально-процесуальним законодавством (ст.89 КПК), при обчисленні строків не береться до уваги той день і та година, від яких починається строк. У зв’язку з цим строки давності починають спливати з 0 годин тієї доби, яка настає після доби вчинення злочину; строк давності закінчується після того, як сплила передбачена ст.49 КК кількість повних років, о 24 годині останньої доби відповідного строку.

КК 2001 р. не містить норми, присвяченої особливостям перебігу строків давності у разі вчинення триваючих і продовжуваних злочинів. У судовій практиці строк давності стосовно триваючих злочинів обчислюється з часу їх припинення за волею або всупереч волі винного (затримання особи, явка з повинною, добровільне виконання обов’язку, покладеного на особу під загрозою кримінального переслідування), або з часу настання подій, які трансформують поведінку особи у незлочинну (наприклад, викрадення у неї зброї, яка незаконно зберігалась, смерть або досягнення повноліття дитини, від утримання якої у формі сплати аліментів ухилявся винний). Вважається: якщо визнати початковим моментом перебігу строків давності притягнення до кримінальної відповідальності за триваючий злочин час вчинення первісної дії чи бездіяльності, яка вже утворює закінчений склад злочину, то реалізація такого підходу здатна потягти за собою фактичну безкарність злочинних посягань, які можуть тривати роками.

У разі скоєння продовжуваного злочину строк давності починає спливати з моменту вчинення останнього із тотожних діянь, які, будучи об’єднані єдиним злочинним наміром, утворюють, згідно з ч.2 ст.32 КК вказаний різновид одиничного злочину.

Істотною новелою ст.49 КК треба вважати те, що вона чітко встановлює кінцевий момент перебігу строків давності - день набрання вироком суду законної сили. Ніякі процесуальні рішення щодо притягнення особи до кримінальної відповідальності, згідно з новим КК, перебіг строків давності не переривають.[11]

Згідно з ч.2 ст.49 КК, перебіг давності зупиняється, якщо особа, яка вчинила злочин, ухилилася від слідства або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. Під ухиленням від слідства або суду потрібно розуміти будь-які умисні дії, вчинені особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за вчинений злочин, що змушує правоохоронні органи вживати заходів, спрямованих на розшук і затримання правопорушника (нез’явлення без поважних причин за викликом до правоохоронних органів, недотримання умов запобіжного заходу, зміна місця проживання, зміна документів, які посвідчують особу, перехід на нелегальне становище тощо). Якщо ухилення від слідства або суду набуває форми вчинення злочину середньої тяжкості або більш тяжкого злочину (наприклад, втеча з-під варти - ст.393 КК), застосовується положення не про зупинення строку давності (ч.2 ст. 49 КК), а про переривання цього строку (ч.3 ст.49 КК).

Не визнається такою, що ухиляється від слідства або суду, невідома правоохоронним органам особа, яка вчинила злочин і переховується після цього, а також особа, хоч і відома компетентним органам, але причетність якої до вчинення злочину на момент її зникнення ще не встановлено.

Оскільки в ч.2 ст.49 КК йдеться не про переривання, а про зупинення строку давності, з дня з’явлення особи, яка ухилялась від слідства або суду, із зізнанням або її затримання, перебіг строку давності не відновлюється спочатку, а продовжує тривати. У цьому разі час, який минув від моменту вчинення злочину до моменту, коли особа почала ухилятись від правоохоронних органів, не анулюється, а підлягає зарахуванню у строк давності, зазначений у законі.

КК 2001 р. залишив незмінним 15-річний спеціальний недиферен-ційований строк давності, після закінчення якого особа, яка вчинила злочин будь-якої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності навіть у тому разі, коли вона протягом цього терміну ухилялась від слідства або суду. Вважається, що особа, яка тривалий час переховувалась від правоохоронних органів, не повинна решту свого життя перебувати під загрозою кримінального переслідування.

Давність не може розглядатись як вибачення злочинцеві за вчинене незалежно від його подальшої поведінки. Вчинення нового злочину протягом строку давності свідчить про збереження суспільної небезпечності особи. Тому КК 2001 р. не відмовився від положення про переривання перебігу строку давності. Згідно із ч.3 ст.49 КК, таке переривання відбувається тоді, коли до закінчення вказаних у законі строків особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. У такому разі частина строку давності, яка мала місце до вчинення нового злочину, втрачає своє значення, і обчислення строку давності за перший злочин починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин і поглиненню та складанню не підлягають.

Якщо до закінчення строку давності особа вчинила новий злочин невеликої тяжкості, перебіг строку давності за попередній злочин продовжується, а строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за новий злочин спливає на загальних підставах.

Перебіг зазначених у законі строків давності, як правило, є підставою обов’язкового звільнення від кримінальної відповідальності, яке має здійснюватися незалежно від розсуду суду.

Частина 4 ст.49 КК встановлює особливий порядок звільнення від кримінальної відповідальності для осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, за які згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі. У таких випадках питання про застосування інституту давності вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру й ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного, інших обставин. Тобто, закінчення 15-річного строку давності, передбаченого для зазначених особливо тяжких злочинів, є підставою не обов’язкового, а факультативного звільнення від кримінальної відповідальності. У тому разі, коли суд дійде висновку про доцільність застосування давності, він звільняє особу від кримінальної відповідальності. Якщо судом не визнано за можливе застосувати давність, постановляється обвинувальний вирок і винній особі призначається покарання. При цьому довічне позбавлення волі в обов’язковому порядку замінюється позбавленням волі на певний строк, який визначається судом у межах санкції тієї норми, за якою кваліфіковано діяння винного.

Положення ч. 5 ст. 49 КК про незастосування строків давності щодо певних злочинів як виняток даного інституту не є новим для вітчизняного кримінального права. 4 березня 1965 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про покарання осіб, винних у злочинах проти миру і людяності та воєнних злочинах, незалежно від часу вчинення злочинів», яким передбачалось, що нацистські злочинці, винні у таких злочинах, підлягають покаранню незалежно від того, який строк минув після вчинення злочинів. 25 березня 1969 р. Президією Верховної Ради УРСР було ратифіковано Конвенцію ООН 1968 р. про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства. Ця Конвенція з 11 листопада 1970 р. має для України обов’язкову силу. На підставі ст. 9 Конституції України ці положення Конвенції є частиною національного законодавства України.

Відповідно до норм міжнародного права ч.5 ст.49 КК 2001 р. передбачає, що особи, які вчинили планування, підготовку, розв'язування та ведення агресивної війни (ст.437 КК), порушення законів та звичаїв війни (ст.438 КК), застосування зброї масового знищення (ст.439 КК), геноцид (ч.1 ст.442 КК), повинні бути притягнені до кримінальної відповідальності і засуджені, у тому числі до довічного позбавлення волі, незалежно від того, скільки часу минуло з моменту вчинення ними цих особливо небезпечних злочинів міжнародного характеру.

Читайте також:

1. I визначення впливу окремих факторів
2. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
3. II. ВИРОБНИЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОФЕСІЇ
4. II. Морфофункціональна характеристика відділів головного мозку
5. А. Структурно-функціональна класифікація нирок залежно від ступеню злиття окремих нирочок у компактний орган.
6. Аварії на хімічно-небезпечних об’єктах та характеристика зон хімічного зараження.
7. Автобіографія. Резюме. Характеристика. Рекомендаційний лист
8. Автокореляційна характеристика системи
9. АДАПТОВАНА ДО РИНКУ СИСТЕМА ФОРМУВАННЯ (НАБОРУ) ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ПЕРСОНАЛУ. ВІДБІР ТА НАЙМАННЯ НА РОБОТУ ПРАЦІВНИКІВ ФІРМИ
10. Амністія являє собою повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочину.
11. Амплітудно-частотна характеристика, смуга пропускання і загасання
12. Аналіз витрат за центрами відповідальності.

Переглядів: 1891