• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Політика українізації та її вплив на культуру. Національно-культурне піднесення 20-х рр.

На початку 20-х років в УСРР почала пропагуватися так звана теорія «боротьби двох культур», сформульована Петром Струве й ініційована в нових умовах другим секретарем ЦК КП(б)У Дмитром Лебедем. Її суть зводилась до того, що «пролетарська Росія» як «передова революційна сила» протиставлялася «відсталій» «селянській» Україні. Отже, розвивати українську культуру недоцільно, оскільки її, сільську культуру, неодмінно переможе російська (міська) культура. Так намагалися принизити українську мову і культуру, позбавляючи народ його духовних цінностей і денаціоналізуючи свідомість.

Однією з важливих умов підтримки з боку неросійських народів радянської влади партія більшовиків бачила в так званій політиці «коренізації». В Україні вона дістала назву українізації і розпочалася в 1923 р. Вона полягала в залученні місцевих працівників, корінного населення до роботи в державних органах, запровадженні української мови в державному та громадському житті республіки.

Завдяки українізації вперше українська культура отримала державну підтримку. Проте партійне керівництво та державні органи постійно втручалися у розвиток культурної сфери. Українізація торкнулася різних галузей культури. Впродовж 1920–1927 рр. тираж українських газет збільшився в 5 разів. На початку 30-х рр. українськими була переважна більшість театрів.

Важливим було те, що в Україні розпочалася ліквідація неписьменності та досягнення загальної грамотності. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю, а в травні 1921 Раднарком України ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком від шести до п'ятдесяти років повинно було вчитися читати й писати.

В Україні було відкрито доступ до освіти дітям усіх станів, школа звільнялася від церковного впливу, освіта здобувалася рідною мовою. Після 1917 р. створюється загальноосвітня школа на засадах безплатної обов'язкової загальної й політехнічної освіти для всіх дітей обох статей віком до 17 років з рідною мовою викладання.

З 1924 р. в Україні початкова освіта стала обов'язковою. Для забезпечення шкіл учителями було збільшено мережу педінститутів і технікумів. Розвивалася професійно-технічна середня спеціальна та вища школа.

За десять років через систему ліквідації неписьменності пройшло два мільйони чоловік, переважно селян. Кількість неписьменних серед людей віком від 9 до 49 р. зменшилася з 48 % у 1920 р. до 36 % у 1926 р., у тому числі серед чоловіків до 8 %.

У 20-х р. активізується наукова діяльність. Головним науковим осередком республіки була Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Академія об'єднувала близько 40 науково-дослідних закладів, в яких працювали 37 членів ВУАН. Академія працювала у Києві. До 1921 р. ВУАН очолював В. Вернадський, у 1922–1928 рр. – видатний природознавець В. Липський, а в 1928–1930 рр. – академік Д. Заболотний. В Академії розгорнулася робота над словником української мови, згодом було утворено інститут української мови для розробки термінології в різних галузях науки.

У галузі історичної науки працювали відомі вчені Д. І. Яворницький, А. Ю. Кримський, Д. І. Багалій, з 1924 р. повернувся з еміграції М. С. Грушевський.

Значних успіхів українські вчені досягли в галузі фізики і математики. Д. О. Граве, М. М. Крилів та М. М. Боголюбов заклали підвалини нелінійної механіки. Розробками з теорії фізики займався харківський Український фізико-технічний інститут, в якому певний час працював І. В. Курчатов. У 1932 р. тут вперше в СРСР було штучно розщеплене ядро атома.

Талановитий винахідник Ю. В. Кондратюк проводив дослідження з теоріїкосмічних польотів. У 1929 р. за ініціативою Є. О. Патона було засновано електрозварювальну лабораторію, в 1932 р. реорганізовану в Інститут електрозварювання ВУАН. Вперше у світовій практиці автоматичне зварювання металу застосували на будівництві Дніпрогесу.

У галузі охорони здоров'я працювали Д. К. Заболотний, М. Ф. Гамалія, Ф. Г. Яновський, М. Д. Стражеско, В. Я. Данилевський, П. М. Буйко, П. І. Баранник, В. П. Комісаренко.

Фахівці з генетики та селекції рослин і тварин А. О. Сапєгін, В. Я. Юр'єв, М. Г. Холодний виводили нові сорти пшениці, ячменю, кукурудзи, вівса, впроваджували в сільське господарство науково обґрунтовані сівозміни.

20-ті рр. відзначалися пожвавленням національного релігійного життя. Передумовою діяльності релігійних організацій став декрет уряду УРСР «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви» (1919). Держава офіційно надавала рівні можливості для діяльності різних релігійних напрямів. Користуючись цим, прихильники незалежності православної церкви від російської на Всеукраїнському церковному соборі в Києві (жовтень, 1921) проголосили створення Української автокефальної (самоврядної) православної церкви УАПЦ (першим єпископом став Василь Липківський). У 2-й половині 20-х років починаються репресії щодо керівництва цієї церкви, що були оголошені «петлюрівцями в рясах».

Про бурхливий розвиток літератури цієї доби свідчить утворення різноманітних творчих угруповань («Плуг», «Гарт», «Ланка», ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури), «Молодняк», «Аспанфут» (асоціація панфутуристів), «Нова генерація» тощо). У цей час молоді українські письменники часто відмовляються від традицій класичної літератури та орієнтуються на літературне життя Західної Європи.

В 1922 р. з’явилась перша літературна організація«Плуг» – спілка селянських письменників. Вона ставила за мету «йти разом з пролетаріатом до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей». Активними членами «Плугу» були С. Пилипенко (голова), Д. Бедзик, І. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч.

У 1923 р. засновано спілку пролетарських письменників України «Гарт», яку очолив Василь Еллан-Блакитний. Членами «Гарту» були І. Микитенко, В. Поліщук, В. Сосюра, І. Сенченко, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Зі смертю В. Еллана-Блакитного в 1925 р. «Гарт» розпався. Частина колишніх «гартівців» утворила нову літературну організацію «ВАПЛІТЕ» – Вільну академію пролетарської літератури (1925–1928). Організацію очолювали М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвітній, згодом М. Куліш і Г. Епік.

Ця організація прагнула протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи та виступила проти «масовізму». Лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий, який висунув гасло «Геть від Москви!». У циклах памфлетів «Камо грядеш» та «Думки проти течії», статті «Україна чи Малоросія» він сформулював культурологічну концепцію, вважаючи, що українську культуру потрібно рівняти на кращі європейські зразки, на «психологічну Європу», а не на російські традиції.

Погляди М.Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М. Хвильового «Вальдшнепи». Внаслідок постійних переслідувань ВАПЛІТЕ була змушена саморозпуститися.

Літературна дискусія в Україні 1925–1928 рр., започаткована творами М. Хвильового, поклала початок політичним переслідуванням у середовищі українських письменників.

У літературі 20-х рр. сформувалася революційно-романтична течія (П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан-Блакитний). У другій половині 20-х рр. помітне місце займала ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) (1927–1932): ставила за мету об'єднати всіх художників слова, що прагнули до створення єдиної інтернаціональної пролетарської літератури. Керівники ВУСПП висунули гасло «союзник або ворог», проявляли нетерпимість до тих письменників, що не належали до організації (Остап Вишня, М. Куліш, Ю. Смолич, О. Копиленко, Є. Плужник, Ю. Яновський).

Діяли також групи «непролетарських» письменників: неокласики – М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, П. Филипович; символісти – П. Тичина, Д. Загул, Ю. Меженко; футуристи – М. Семенко, Гео Шкурупій.

Існували літературні угруповання, які тяжіли до модернізму в різних його проявах: «Аспанфут», «Авангард», «Ланка», «Марс». Символізм, характерний для творів молодого П. Тичини, продовжував розвиватися. Його представники згрупувалися довкола журналу «Музагет» (Д. Загул, О. Слісаренко, В. Кобилянський).

Виникнувши на початку століття в Італії, футуризм поширився в Україні (спілка «Аспанфут»). Представником цього напряму був Михайль Семенко, який шукав нові словесні форми для вираження динаміки життя. Група «Авангард» тяжіла до конструктивізму.

У перше десятиліття після революції особливо бурхливо розвивається поезія. Найзначніші постаті серед поетів: В. Чумак, В. Еллан-Блакитний, П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, поети-неокласики.

У 20-х рр. активізувався розвиток прози. У великих епічних творах письменники-реалісти намагалися осмислити і узагальнити події, що відбувалися, зміни в суспільно-політичному житті народу та його побуті (Ю. Яновський, П. Панч, І. Ле, А. Головко).

Серед блискучої плеяди українських письменників початку XX століття – Володимир Винниченко. В Україні у 1926-1930 рр. було видано 24 томи творів письменника. Такої кількості видань своїх творів та читацької популярності не мав жоден український письменник першої третини XX ст. Твори В.Винниченка, єдиного з українських письменників, ще до революції були перекладені на французьку, польську, німецьку та ін. мови.

Великою популярністю користувалися твори драматургів Миколи Куліша та Івана Кочерги. У постановці режисера-новатора, реформатора театру Леся Курбаса «Народний Малахій» (1928) та «Мина Мазайло» (1929) з величезним успіхом пройшли в театрі «Березіль».

Значну роль у розбудові української культури відігравало театральне мистецтво. Продовжували працювати корифеї сцени – М. Старицький і П. Саксаганський, створювалися професійні та аматорські театри.

Справжнім реформатором театру був Лесь Курбас, котрий у 1922 р. створив «Березіль» – мистецьке об’єднання групи акторів колишнього «Молодого театру». Назва походить від першого місяця весни. Це був своєрідний експериментальний центр, що мав на меті синтетично об’єднати слово, рух, жест, музику, світло й декоративне мистецтво в один ритм, одну театральну мову. У 1926-1933 рр. театр «Березіль» працював у Харкові. Курбас вивів українське театральне мистецтво на світову арену. Про це свідчить той факт, що на світовій театральній виставці 1925 р. в Парижі макети театру «Березіль» одержали золоту медаль.

Тісно співпрацюючи з драматургом М. Кулішем, Л. Курбас прагнув до оновлення театрального мистецтва, виступав проти розважальності і штампу на сцені. Перебував під впливом конструктивізму та експресіонізму. У різний час у театрі «Березіль» виступали Д. Антонович, А. Бучма, Л. Гаккебуш, М. Крушельницький, Д. Мілютенко, В. Скляренко, Н. Ужвій. Л. Курбас проводив експериментальну і навчальну роботу в театрі.

Наприкінці 1933 р. Л. Курбас був заарештований, а театр «Березіль» переформовано і перейменовано у Харківський державний драматичний театр ім. Т. Шевченка.

У галузі музичногомистецтва в Україні розвивалася обробка народних пісень. У цьому напрямі плідно працювали М. Леонтович, Я. Степовий, К. Стеценко. Композитори і педагоги Л. Ревуцький, В. Косенко, С. Людкевич збагатили українську музику інструментальними, симфонічними, оперними творами.

Микола Леонтович є автором знаменитої хорової обробки колядки «Щедрик». До його хорів також належать: «Дударик», «Козака несуть», «Із-за гори сніжок летить», «Ой з-за гори кам'яної» та ін. Особливої уваги він надавав співу а капелла. Серед його доробку є також незакінчена опера «На Русалчин Великдень».

Кирило Стеценко залишив численні обробки народних пісень. Серед творів К. Стеценка вирізняються дитяча опера «Лисичка, котик і півник» та оперета «Сватання на Гончарівці».

Яків Степовий приніс в українську музику засади професійного мистецтва. Переважно працював у галузі малих форм – пісня, романс, фортепіанна мініатюра («Із-за гаю сонце сходить», «Три шляхи», «Розвійтеся з вітром»).

У 1923–1928 рр. діяло республіканське музичне товариство ім. М. Леонтовича. Навколо нього гуртувалися композитори-новатори. Вони орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Напрям модернізму в українській музиці репрезентував композитор Б. Лятошинський, створивши у європейському стилі оперу «Золотий обруч» (1930, написана за романом І. Франка «Захар Беркут»). Новаторські тенденції виявилися у творчості композитора М. Вериківського – автора першого українського балету «Пан Каньовський» (1930).

Велика заслуга Б. Лятошинського, Л. Ревуцького та С. Людкевича полягала у створенні національної композиторської школи. Вони були професорами консерваторій; завдяки їх педагогічній праці із стін консерваторій вийшли талановиті сучасні композитори, серед яких – М. Скорик, Є. Станкович, Леся Дичко, М. Колесса.

На світовий щабель піднялися й українські співаки, серед яких - С. Крушельницька, Б. Гмиря, А. Солов'яненко, Є. Мірошниченко.

Широкого розмаху набула концертна діяльність. У 1920 р. було створено хорову капелу «Думка», що за короткий час стала одним з кращих хорів країни. У 1925-26 рр. створено театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі, а в 1928-29рр. ще чотири пересувних оперно-балетних колективи. У 1923 р. у Харкові створено перший Державний симфонічний оркестр.

Перші кроки кінематографа в Україні пов'язані з іменами механіка І. А. Тимченка та фізика М. А. Любимова, які ще в 1893 р. створили апарат для відтворення на екрані неперервного руху людей і предметів.

У 1896 р. фотограф А. К. Федецький знімав і демонстрував документальне кіно. З 1907 р. в Україні розпочалося регулярне виробництво кінофільмів (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав), у яких знімалися відомі актори.

З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість з яких розкривали події громадянської війни. У цей час продовжують працювати кінорежисери П. Чардинін, В. Гардін, І. Кавалерідзе. У кінці 20-х – на початку 30-х рр. були екранізовані твори класиків української літератури: «Микола Джеря» (1927), «Борислав сміється» (1927), «Фата моргана» (1931).

У 20-х р. розвивалося документальне і науково-популярне кіно. На Київській кінофабриці режисер Дзиґа Вертов (Кауфман Денис Аркадійович, 1896-1954) поставив ряд документальних фільмів: «Одинадцятий» (1928), «Людина з кіноапаратом» (1929), що зробили значний вплив на розвиток української кінопубліцистики. У кінці 20-х роках була проведена реконструкція Одеської кінофабрики, завершилось будівництво Київської кінофабрики (з 1939 р. – Київська кіностудія), яка стала центром української кінематографії. У 1927 р. в Харкові була створена мультиплікаційна майстерня.

Значну роль у становленні українського кіномистецтва відіграв Олександр Довженко – один з основоположників українського кінематографу, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим поетом кіно. З 1926 р. працював режисером на Одеській кіностудії, знімаючи фільми за власними сценаріями. В 1927 р. О. Довженко знімає фільм «Сумка дипкур’єра», в якому єдиний раз знявся сам у ролі кочегара. Новаторським і визначальним у творчості О. Довженка став фільм «Звенигора» (1928). З цим фільмом пов'язаний новий етап у розвитку українського кінематографа – поетичне кіно. Шедевром світового кіно став фільм О. Довженка «Земля» (1930), у якому режисер порушує важливі загальнолюдські проблеми: життя і смерть, людина і земля, нове і старе, кохання, оспівує землю і працю на землі. В 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі кінофільм «Земля» включено до почесного списку 12 кращих фільмів світу всіх часів і народів.

Українська архітектура початку XX ст. представлена кількома течіями, що розвивалися у руслі модерну. Чимало архітекторів, проектуючи споруди різноманітного призначення, зверталися до традицій народної дерев'яної архітектури, намагаючись поєднати їх із сучасними будівельними тенденціями. Характерними для таких споруд були чотирисхилі дахи або дахи із заломами, трапецієвидні або криволінійні прорізи, ризаліти, декоративні прикраси фасадів у вигляді вставок з кераміки чи майоліки, використання настінного живопису в інтер'єрах.

Одним із кращих зразків українського модерну є споруда Полтавського земства (1903-1908 рр., арх. В. Кричевський), інтер'єри якої прикрашені настінним живописом С. Васильківського та М. Самокиша на теми з української історії.

Типовим для українського модерну перших десятиліть XX ст. було звернення до традицій українського бароко XVII–XVIII ст. Майстерно осучаснювали риси бароко українські архітектори Д. Дяченко (корпуси аграрного університету у м. Києві, лікарня у Лубнах); С. Тимошенко (житлові будинки у Харкові); І. Якубович (приміщення шкіл у Чернігові).

На початку XX ст. архітектори знову звертаються до класицистських традицій XIX ст., поєднуючи можливості сучасних будівельних технологій з ордерними формами та іншими особливостями класицизму. У стилі неокласицизму зведено споруду Педагогічного музею у Києві (1909-1911 рр., арх. П. Альошин), оздоблену рельєфним фризом; житловий будинок у Музейному провулку в Києві (1909 р., арх. В. Риков); будинок товариства «Саламандра» у Харкові (1914-1915 рр., арх. М. Верьовкін).

У 20-х р. XX ст. перед архітекторами стояло завдання створення проектів споруд різноманітного призначення: промислових, торговельних, транспортних підприємств, культурно-освітніх, житлових, адміністративних споруд відповідно до суспільних запитів. Різноманітні творчі організації в галузі архітектури – «Товариство сучасних архітекторів України» (ТСАУ), Асоціація нових архітекторів (АСНОВА) по-різному усвідомлювали шляхи розвитку сучасного будівельного мистецтва. Значна частина митців орієнтувалася на західноєвропейську архітектуру, шукала нові форми художньої виразності, що, зрештою, привело до поширення конструктивізму. Цьому стилю властиві раціональні конструктивні і планувальні рішення з використанням новітніх будівельних матеріалів: гладенькі стіни, широкі смуги вікон, зміна нижніх поверхів відкритими опорами, плоскі дахи. Особливо яскраво новий стиль виявився в забудові Харкова: будинок Держпрому (1925-1929 рр., арх. С. Серафимов, М . Фельгер, С. Кравець), споруда проектних організацій (1930-1933 рр., арх. С. Серафимов та ін.), будинок кооперації (1933-1935 рр., арх. О. Дмитрієв).

У промисловому будівництві провідне значення мало спорудження Дніпрогесу (1927–1932, арх. В. Веснін, М. Коллі, Г. Орлов, С. Андрієвський).

Образотворче мистецтво 20-х рр. також відзначалося наявністю великої кількості напрямів, шкіл та угруповань. Створюються художні угруповання: Асоціація революційного мистецтва (АРМУ), Товариство художників імені К. Костанді в Одесі, Асоціація художників Червоної України (АХЧУ), Об'єднання сучасних митців України. Працюють такі визначні майстри, як М.Бурачек, І.Їжакевич, Ф.Кричевський, М.Самокиш, Г.Світлицький, К.Трохименко, О.Шовкуненко, М.Бойчук, І.Падалка, В. Седляр, П.Волокидін, І.Труш, О.Новаківський тощо. Основним осередком стає Київський художній інститут.

Друга половина 20-х років стала піком популярності визначного українського живописця-монументаліста і педагога, одного з основоположників українського монументального мистецтва, професора Київського художнього інституту Михайла Бойчука. Виходець з Галичини, він вчився в Кракові, Мюнхені, в Італії, мав свою майстерню в Парижі. У своїй творчості поєднував традиції давнього візантійського мистецтва з елементами українського народного орнаменту, мозаїки і фрески періоду княжої доби та іконопису ХVІІ–ХVШ ст. Запропонував свою живописну систему – стилізацію під давнину.

М. Бойчук мав численних учнів і послідовників, створив цілу школу художників-монументалістів, так званих бойчукістів (Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, С. Колос, О. Мизін, О. Павленко, І. Падалка, М. Рокицький). Під його керівництвом виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ім. ВУЦВК в Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933–1935).

Федір Кричевський найповніше виразив себе у народній темі. Центральним твором виступає панно-триптих «Життя» (1927) – своєрідна відповідь на низку явищ в українському мистецтві того часу. Три частини триптиху оповідають про життя дореволюційного села: центральна частина «Село», ліва – «Любов» і права «Повернення» – етапи життя звичайної родини. Творчі пошуки Ф. Кричевського виявилися і в галузі театру. Він оформляв оперу М. Лисенка «Тарас Бульба» (1933) у Харківському театрі опери та балету.

Вихованцями школи живопису Ф. Кричевського стали видатні українські художники Т. Яблонська, Г. Меліхов, Є. Волобуєв.

Біля джерел вищої художньої школи в Україні стояв і Михайло Жук. У 1925 р. художник створив серію портретних плакатів (близько 30-ти) у техніці кольорової літографії, у 1932 р. – незвичайну серію граверних портретів (з натури) українських письменників, своїх сучасників. Серед зображуваних – В. Сосюра, В. Поліщук, М. Зеров, В. Еллан-Блакитний, В. Винниченко, М. Хвильовий.

Відомим художником пленеру (малювання на відкритому повітрі) був Микола Бурачек. Його твори позначені впливом імпресіонізму.

Традиції книжкової графіки заклав Георгій Нарбут. Плідно працюють живописці Ф. Красицький, І. Їжакевич, О. Новаківський.

Розвивається скульптура. Популярною була шевченківська тема. Створено пам'ятники Т.Шевченку у Москві (1918, С.Волнухін), Петрограді (1918, Я.Тільберг), Ромнах (І.Кавалерідзе), Одесі, Катеринославі, Чернігові. У 1920 р. встановили погруддя Т. Шевченка в Києві, а в 1921 р. у Харкові (скульп. Б. Кратко). У 1926 р. у Полтаві поставлено пам’ятник Т. Шевченку (скульп. І. Кавалерідзе).

У 1929 р. оголошено Всесоюзний конкурс на пам’ятник Т. Шевченку для Харкова. Другий конкурс – у вересні 1933 р. У третьому конкурсі (наприкінці 1933) перемогу здобув проект скульптора М. Манізера й архітектора І. Лангбарда. Закладали пам’ятник в міському парку Харкова у дні святкування 120-річчя від дня народження поета.

Величний монумент Г. Сковороді у 1922 р. зведено у Лохвиці на Полтавщині (скульп. І. Кавалерідзе). Розпочинає творчу діяльність О. Архипенко («Жінка, яка зачісується», «Постать», «Ступаюча жінка»).

Отже, 20-ті рр. були роками зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження. А це серйозно турбувало Й. Сталіна і його оточення, тоталітарний режим в СРСР в цілому. 26 квітня 1926 р. Сталін написав листа «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБЦК КП(б)У». В листі він зауважив, що рух за українську культуру набирає антиросійського характеру. Сталін вважав, що українізація дуже швидко може привести до відчуження української культури «від Москви», а найважливіше – почнеться «боротьба проти російської культури і її найвищого досягнення – ленінізму».

Цей лист послужив початком ліквідації всіх літературних і культурних організацій, журналів. Під виглядом інтернаціоналізації почався процес денаціоналізаціїкультури, її деструкція. Підкреслювання національної специфіки було визнане як небажання підпорядкуватися всесоюзним інтересам, а тому було засуджене як класово вороже з відповідними для того часу наслідками. В 30-і роки почався процес згортання українізації. Він супроводжувався пошуками «українських буржуазно-націоналістичних елементів», що виливалося у фабрикацію політичних справ.

Читайте також:

1. I визначення впливу окремих факторів
2. IV. Політика держав, юридична регламентація операцій із золотом.
3. Аграрна політика
4. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
5. Аденогіпофіз, його гормони, механізм впливу
6. Аденогіпофіз, його гормони, механізм впливу, прояви гіпер- та гіпофункцій.
7. Адміністративні методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.
8. Активна і пасивна державна політика.
9. Активна політика зайнятості
10. Активний вплив на проблему
11. Аналіз відхилень від нормативів та їх впливу на прибуток
12. Аналіз впливу постачальників

Переглядів: 7238