Становище культури в Україні у 30-х роках. Згортання українізації. «Розстріляне відродження».

Однією з перших великомасштабних акцій влади, спрямованих на тоталітарне винищення української науки, культури, інтелігенції, був судовий процес, що відбувався з 9 березня по 19 квітня 1930 р. у Харкові. На лаві підсудних 45 чоловік – цвіт української інтелігенції, інтелектуальна еліта народу. Їх звинувачували у приналежності до так званої антирадянської організації «Спілка визволення України» («СВУ»).

Серед підсудних були академіки, письменники, науковці Всеукраїнської академії наук (ВУАН), викладачі вузів, учителі, юристи, священнослужителі, студенти. Центральною постаттю судового процесу був Сергій Єфремов – академік, віце-президент ВУАН. Його засудили на 10 років позбавлення волі. Помер С. Єфремов в одному з таборів ГУЛАГу.

Із 45 засуджених 12 у 1937–1938 рр. за рішенням несудових органів були розстріляні за іншими справами. П’ять засуджених, у тому числі С. Єфремов, померли у місцях позбавлення волі. Після суду було заарештовано ще близько 400 учасників «Єфремовського підпілля», а всього у справі «СВУ» пройшло майже 30 тис. осіб.

Однією з перших установ, що зазнала головного удару, була Всеукраїнська Академія наук. Вона вважалася властями осередком консолідації української «буржуазно-націоналістичної» інтелігенції. Було ліквідовано науково-дослідний інститут історії української культури, інститут економіки й організації сільського господарства, інститут літературознавства ім. Шевченка. У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського. Вся діяльність Академії була визнана як «буржуазно-націоналістична» й «контрреволюційна». М. Грушевський був підданий політичним гонінням, а потім арештований у сфабрикованій справі «Українського національного центру». Крім М. Грушевського у справі «Українського національного центру» проходив також академік М. Яворський.

В січні 1933 р. на вимогу Сталіна другим секретарем ЦК П(б)У було призначено Павла Постишева. Він говорив про українізацію як про «культурну контрреволюцію», націлену на «ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської культури». Почалися систематичні утиски української культури. Оголошувалися «гніздами націоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії.

З 1933 р. репресії спалахнули з небаченим розмахом. На XII з’їзді КП (б)У П. Постишев заявив, що «1933 рік був роком розгрому української націоналістичної контрреволюції».

Про масштаби трагедії української культури свідчать такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. – лише 36. Великою втратою для української культури стала смерть талановитого енциклопедично освіченого художника М. Бойчука. Його заарештували і розстріляли, а разом з ним і багатьох художників його школи «бойчукістів».

На початку 30-х років швидко падає кількість українських видань. Коли з 1919 по 1927 р. було видано українською мовою 10218, то у 1939 р. вже тільки 1895 назв. Аналогічні зміни розгорталися і в пресі: якщо у 1931 р. українською мовою виходило 90 відсотків газет та 85 відсотків часописів, то до 1940 р. їхній відсоток упав відповідно до 70 та 45. У літературі стало політичним принципом наголошувати, що всі видатні українські поети та письменники минулого розвивалися під благотворним впливом Росії.

В 30-ті роки основним творчим методом радянської культури був соціалістичний реалізм. Новий метод диктував художникам зміст і структурні принципи твору. Соціалістичний реалізм визнавався раз і назавжди даним, єдино вірним і найбільш досконалим творчим методом. В угоду технічному мисленню епохи Сталін дав визначення письменників як «інженерів людських душ». Тим самим художній культурі, мистецтву надавався інструментальний характер, або відводилась роль інструмента формування «нової людини». Всі, хто виходив за межі офіційного ідейного принципу «соціалістичного реалізму» і не бажав прославляти владу, в тридцяті роки або потрапили у сталінські табори, або були знищені. Ця сторінка національної культури увійшла в українську історію під назвою «Розстріляне відродження». Більшість дослідників виводять цей термін від самогубства М. Хвильового та М. Скрипника.

Започатковане в 20-х рр. після революційних соціальних і національних катаклізмів Відродження української культури стало розстріляним Відродженням і на кінець 30-х рр. жанрово-стильова, формальна різноманітність попереднього десятиліття була зведена до єдиної соцреалістичної «ноти».

Під загрозою репресій у різний час деякі митці та вченівиїжджають за кордон (О. Олесь, В. Винниченко, Є. Маланюк, Ю. Клен, О. Теліга, О. Ольжич, О. Кошиць, Д. Антонович, Д. Чижевський та ін.) та своєю діяльністю сприяють посиленню інтересу світової громадськості до української культури.

У 1934 р. відбувся 1-й Всесоюзний з'їзд письменників, на якому було утворено єдину Спілку письменників СРСР. Відтоді розпочалося постійне адміністративне втручання у творчий процес, репресії та переслідування діячів культури.

У всіх сфабрикованих справах судили не якихось злочинців і контрреволюціонерів, а інтелектуальну, творчо активну частину українського народу. У суспільстві сформувався духовно-ідеологічний монополізм, всі галузі культури підпадали під ідеологічний тиск. За правління Сталіна відбувалася деінтелектуалізація та дегуманізація суспільства, бо жертвами репресій ставала духовна еліта країни – вчені, вузівські викладачі і студенти, митці (С. Єфремов, М. Старицька-Черняхівська, М. Зеров, М. Куліш, Л. Курбас, М. Ірчан, Остап Вишня, 3. Тулуб, Б. Антоненко-Давидович, І. Кулик, І. Микитенко, В. Підмогильний, Є. Плужник, В. Поліщук, О. Слісаренко, М. Бойчук, Ю. Михайлів, І. Падалка, В. Седляр, Г. Хоткевич, А. Крушельницький, М. Вороний та ін.). Загалом було репресовано близько 500 літераторів, з яких майже 150 загинуло.

У 1935 р. керівником «боротьбистської змови» оголосили драматурга М. Куліша. У січні 1936 р. у Києві таємно судили групу «шпигунів» і «терористів», котру нібито «очолював» відомий літератор, критик, професор М. Зеров, якого відправили на Соловки, де розстріляли.

У 30-х рр. були заборонені твори значної кількості дореволюційних вчених та митців, а також твори репресованих письменників (М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Костомарова, М. Максимовича, П. Куліша, В. Винниченка, М. Грушевського, М. Куліша, М. Зерова, Г. Косинки, М. Ірчана, Л. Старицької-Черняхівської Остапа Вишні, М. Ірчана, О. Слісаренка, М. Скрипника, М. Ялового та ін.).

Після припинення українізації в грудні 1932 р. майже всі мовознавчі праці (в тому числі правопис 1928 р.) в Україні були визнані «націоналістичними» і вилучені з наукового вжитку.

Глибоко негативний вплив на розвиток національної культури мало насильне вилучення зі сфери духовного життя релігії. Наприкінці 1920-х – поч. 1930-х рр. жорстоко переслідувалися всі церковні організації країни, однак лише одна з них була поставлена поза законом – Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Для її організаційного розгрому 28–29 січня 1930 р. у Києві був скликаний надзвичайний собор УАПЦ. Собор ухвалив постанову, за якою діяльність УАПЦ була антирадянською і контрреволюційною. На процесі СВУ із 45 підсудних більше 20 осіб були священиками або дітьми священиків.

Зазнавали переслідувань священнослужителі. Священників і ченців виселяли, позбавляли громадянських прав, а культові споруди руйнувалися чи передавалися на господарські потреби. У період боротьби з релігією та церквою було втрачено велику кількість культурних пам'яток: ікон, старовинних книг, речей церковного вжитку. Серед них: Михайлівський Золотоверхий собор (XII ст.), церква Богородиці Пирогощі (XII ст.), Богоявленська церква Братського монастиря (XVII ст.). Не лишилося й сліду від таких видатних архітектурних пам’яток, як Військово-Микільський собор (XVII ст.), «Ірининський стовп» (X ст.), Василівська (Трьохсвятительська) церква (XII ст.), Воскресенська церква (XVII ст.), Георгіївська церква (XVIII ст.). У 1934 р. висадили в повітря Межигірський монастир, пам’ятку XII ст., який у пізніші часи правив за останній прихисток для престарілих запорізьких козаків.

До кінця 1932 р. в Україні було закрито понад 1 тис. церков. А в 1933–1936 рр. в УРСР закрили приблизно 75–80 % церков.

Спілка архітекторів України, створена в 1933 р., орієнтувалася на єдиний творчий метод – соціалістичний реалізм, основою для якого стала класицистська архітектура. У 30-х роках створюються генеральні плани забудови найбільших міст України, у яких було передбачено створення промислових зон, житлових кварталів з необхідною інфраструктурою, зон відпочинку, адміністративних центрів. Простежується відхід від конструктивізму й повернення до класики, котра сприймалась як інтернаціональна. Показником нового стилю стали: будинок Кабінету Міністрів України (1936–1938, арх. І. Фомін, П. Абросимов) та споруда Верховної Ради України (1936–1939, арх. В. Заболотний). Тут поєднана класична схема загальної об’ємно-просторової побудови з національним декором в оформленні інтер’єрів.

В цей час створено також Канівський музей-заповідник «Могила Т.Г.Шевченка» (1936–1938 рр., арх. – В. Кричевський. П. Костирко), будівляІнженерно-будівельного інституту (1938 р., арх. – Д. Дяченко).

Монументальна і монументально-декоративна скульптура збагатилась пам’ятниками Т. Шевченку в Харкові (1935), Києві та Каневі (1939) скульптурними портретами Т. Шевченка, І. Франка, О. Довженка, автором яких був Григорій Пивоваров.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політика українізації та її вплив на культуру. Національно-культурне піднесення 20-х рр.	\|	Модель демографічного процесу

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.