МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Основні покаранняГромадські роботи є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК), яке полягає в примусовому притягненні засудженого протягом строку, встановленого вироком суду, до суспільно-корисних робіт, що виконуються ним безоплатно (без оплати його праці) у вільний від основної роботи або навчання час, і вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Громадські роботи мають примусовий характер (ч. 1 ст. 50 КК), оскільки призначаються вироком суду, яким особа зобов'язується виконувати ті роботи, вид і характер яких визначаються органом місцевого самоврядування без урахування бажання засудженого і ухилення від яких тягне за собою відповідальність за ч. 2 ст. 389 КК. Проте громадські роботи не можна розглядати як примусову працю, оскільки вони виконуються особою на підставі вироку суду (ч. 3 ст. 43 Конституції України). Характер громадських робіт може бути різним: прибирання вулиць, сміття, благоустрій населених пунктів, ремонт будинків, споруд, доріг, комунікацій, вантажно-розвантажувальні, сільськогосподарські роботи тощо. При притягненні засудженого до громадських робіт може враховуватися його професія, спеціальність, кваліфікація (наприклад, слюсар-сантехнік може використовуватися для ремонту відповідного його спеціальності обладнання). Особа може також залучатися до виконання і некваліфікованих, у тому числі трудомістких, робіт (прибирання сміття, розчищення доріг та вулиць від снігу тощо). Громадські роботи мають безоплатний характер і здійснюються засудженим без оплати його праці (ч. 1 ст. 56 КК). Оскільки зазначені роботи особа виконує не за умовами трудового договору, а на підставі вироку суду, то час їх виконання не зараховується до трудового стажу засудженого. Надання засудженому щорічної чергової відпустки за основним місцем роботи не припиняє виконання вироку і покарання у виді громадських робіт(ч. 2ст. 82 Виправно-трудового кодексу (далі — ВТК). Громадські роботи є строковим видом покарання: вони обчислюються в годинах і у відповідності до ч. 2 ст. 56 КК призначаються на строк (у межах) від шістдесяти до двохсот сорока годин. Закон не тільки визначає мінімальні і максимальні межі цього виду покарання, а й встановлює: а) час його відбування — вільний від основної роботи або навчання засудженого (ч. 1 ст. 56 КК); б) максимальну кількість годин на день, протягом яких засуджений зобов'язаний виконувати (відбувати) громадські роботи — не більше чотирьох годин (ч. 2 ст. 56 КК). Вільним від основної роботи або навчання визнається час, що залишається після робочого дня чи навчального процесу, за винятком нічного часу (з 22.00 до 6.00), протягом якого відповідно до законодавства особа має право на відпочинок. Вільними від роботи чи навчання є також вихідні та святкові дні. Оскільки громадські роботи виконуються у вільний від основної роботи чи навчання час, вони відбуваються, як правило, за місцем проживання засудженого (у тому ж районі, місті). Непрацюючі працездатні особи можуть залучатися до таких робіт у будь-який час, проте також за місцем їх проживання і не більше чотирьох годин на день. Громадські роботи призначаються у випадках, коли це основне покарання передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (ч. 4 ст. 52 КК), за винятком їх призначення в порядку переходу до іншого, більш м'якого виду основного покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК (див. коментар до ст. 69 КК). Застосування громадських робіт можливе також при заміні штрафу у випадках неможливості його сплати (ч. 4 ст. 53 КК) та при заміні покарання або невідбутої його частини на підставі ст. 82, ч. 4 ст. 83, статей 85—87 КК. Відповідно до ч. 3 ст. 56 КК громадські роботи не можуть бути призначені чотирьом категоріям засуджених: а) особам, визнаним інвалідами першої або другої групи; б) вагітним жінкам; в) особам, які досягли пенсійного віку; г) військовослужбовцям строкової служби. Зазначений стан особи (наприклад, інвалідність) чи її вік (наприклад, пенсійний) встановлюються на момент постановлення судом вироку. Якщо після винесення вироку засуджений до громадських робіт визнаний інвалідом першої або другої групи, досяг пенсійного віку, а засуджена до цього покарання жінка стала вагітною, то за поданням кримінально-виконавчої інспекції такі особи звільняються судом від відбування (усього строку) або подальшого відбування (частини строку) цього покарання (ч. 3 ст. 8210 ВТК). Засуджені до громадських робіт не підлягають звільненню від відбування цього покарання з випробуванням (ст. 75 КК), умовно-достроковому звільненню від подальшого його відбування (ст. 81 КК). Невідбута частина цього покарання не може бути замінена іншим, більш м'яким видом покарання (ст. 82 КК), а повне або часткове звільнення від відбування громадських робіт можливе лише на підставі статей 84—87 КК. Покарання у виді громадських робіт може бути призначене неповнолітньому з додержанням вимог ч. 1 ст. 100 КК. Порядок та умови виконання (відбування) покарання у виді громадських робіт регулюються Розділом ІІІ-Б ВТК. Ухилення від відбування покарання у виді громадських робіт має наслідком відповідальність за ч. 2 ст. 389 КК. Виправні роботи є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК), відповідно до якого на засудженого протягом строку, визначеного вироком суду: а) покладається обов'язок працювати за місцем його роботи; б) встановлюється заборона на звільнення за власним бажанням і зміну місця роботи; в) забороняється виїзд за межі України без дозволу кримінально-виконавчої інспекції; г) у примусовому порядку провадяться щомісячні відрахування із суми заробітку в доход держави (ст. 98 ВТК). Виправні роботи призначаються судом і відбуваються засудженим тільки за місцем його роботи на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності. Тому судам, як правило, не слід призначати виправні роботи особам, що вчинили злочини, пов'язані з виконанням ними службових або професійних обов'язків, оскільки залишення винного на тій же роботі (посаді) може призвести до послаблення запобіжного впливу цього покарання. Виправні роботи належать до числа строкових видів покарань і можуть бути призначені судом на строк від шести місяців до двох років. Проте час щорічної чергової відпустки, наданої засудженому відповідно до трудового законодавства, не зараховується в строк покарання (ч. 2 ст. 95 ВТК). Відповідно до ч. 3 ст. 95 ВТК суд може включити (зарахувати) час відбування покарання у виді виправних робіт у загальний трудовий стаж засудженого в порядку, передбаченому ст. 414' КПК. При цьому слід враховувати, що зарахування строку покарання у трудовий стаж здійснюється за клопотанням засудженого, залежить від його поведінки та ставлення до праці в процесі відбування покарання і є правом, а не обов'язком суду. Обов'язковим елементом покарання у виді виправних робіт є утримання (відрахування) із суми заробітку засудженого, які провадяться у прибуток держави в розмірі, встановленому вироком суду, у межах від десяти до двадцяти відсотків. Ці відрахування провадяться за кожний відпрацьований засудженим місяць (щомісячно) при виплаті заробітної плати з усієї суми заробітку, незалежно від наявності претензій до засудженого за виконавчими документами. Порядок провадження утримань із заробітку встановлений ст. 98 ВТК. Виправні роботи призначаються у випадках, коли це основне покарання передбачене в санкції статті Особливої частини КК (ч. 4 ст. 52 КК), за винятком їх призначення в порядку переходу до іншого, більш м'якого виду основного покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК. При призначенні виправних робіт за два чи більше злочинів, які входять у сукупність (ст. 70 КК) або за кількома вироками (ст. 71 КК), складанню підлягають лише строки цього покарання, а розміри відрахувань із заробітку не складаються, а обчислюються за кожний злочин (за кожним вироком) самостійно. Виправні роботи належать до числа загальних (універсальних) видів покарань і по суті можуть бути призначені будь-якому суб'єкту злочину,за винятком тих осіб, вичерпний перелік яких наведений у ч. 2 ст. 57 КК. До них, зокрема, належать: 1) вагітні жінки; 2) жінки, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною; 3) непрацездатні особи; 4) особи, які не досягли шістнадцятирічного віку; 5) особи, що досягли пенсійного віку; 6) військовослужбовці; 7) працівники правоохоронних органів; 8) нотаріуси; 9) судді; 10) прокурори; 11) адвокати; 12) державні службовці; 13) службові особи органів місцевого самоврядування. При цьому закон враховує стан особи (наприклад, вагітність, непрацездатність), її вік (наприклад, пенсійний), службове, професійне становище підсудного (наприклад, працівник правоохоронного органу, адвокат) на момент постановлення вироку суду. Тому, якщо на час винесення судом вироку підсудний вже не обіймає колишню посаду чи не виконує зазначені в ч. 2 ст. 57 КК професійні обов'язки (наприклад, звільнений з органів місцевого самоврядування або позбавлений свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю), то призначення такого покарання, як виправні роботи, не виключається. Виправні роботи не тільки призначаються, а й можуть виконуватися лише працездатними особами (ч. 2 ст. 57 КК). Тому відповідно до ч. 3 ст. 57 КК особам, що стали непрацездатними після постановлення вироку, суд за поданням кримінально-виконавчої інспекції (ч. 2 ст. 96 ВТК) може замінити призначені виправні роботи штрафом із розрахунку: три неоподатковуваних мінімуми доходів громадян за один місяць виправних робіт. Така заміна здійснюється в порядку, передбаченому ст. 410 КПК. Якщо після постановлення вироку засуджений досяг пенсійного віку або жінка, засуджена до виправних робіт, стала вагітною, то за поданням кримінально-виконавчої інспекції такі особи звільняються судом від відбування (від усього строку) або подальшого відбування (від невідбутої частини строку) виправних робіт (ч. З ст. 96 ВТК). Покарання у виді виправних робіт застосовується також у випадках: а) заміни штрафу при неможливості його сплати на підставі ч. 4 ст. 53 КК; б) заміни покарання або невідбутої його частини на підставі ст. 82, ч. 4 ст. 83, статей 85-87 КК. Особа, засуджена до виправних робіт, може бути умовно-достроково (ст. 81 КК) або достроково (статті 84—87 КК, ч. З ст. 96 ВТК) звільнена від їх відбування. Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16-ти до 18-ти років із дотриманням вимог частин 2 та 3 ст. 100 КК (див. коментар до ст. 100 КК). Порядок та умови виконання (відбування) покарання у виді виправних робіт регулюються Розділом VI ВТК. Ухилення від відбування покарання у виді виправних робіт має наслідком відповідальність за ч. 2 ст. 389 КК. Службові обмеження для військових є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК), відповідно до якого протягом строку його відбування, установленого вироком суду: а) засуджений не може бути підвищений за посадою; б) не може бути підвищений у військовому званні; в) покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання; г) із суми його грошового забезпечення в примусовому порядку провадиться відрахування в доход держави (ч. 2 ст. 58 КК). Службові обмеження є своєрідним видом виправних робіт для військовослужбовців. Тому цей вид покарання є спеціальним, який призначається судом лише військовослужбовцям (за винятком військовослужбовців строкової служби) та відбувається засудженим за місцем його військової служби. Покарання, передбачене ст. 58 КК, є строковим і призначається судом у межах (на строк) від шести місяців до двох років. Обов'язковим елементом цього покарання є утримання (відрахування) з грошового забезпечення військовослужбовців, які провадяться в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків. Відрахування провадяться щомісячно з усієї суми грошового забезпечення військовослужбовця незалежно від наявності претензій до засудженого за виконавчими документами. Службові обмеження для військовослужбовців можуть бути призначені за вироком суду лише як основне покарання (ч. 1 ст. 52 КК) у випадках: а) якщо це покарання передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (ч. 4 ст. 52 КК). У санкціях статей Особливої частини КК воно передбачене лише в нормах, які встановлюють відповідальність за військові злочини (частини 1 статей 402—404, 411, 412, 414, 423, 425, 426, ч. 2 ст. 407 КК); б) якщо це покарання не передбачене в санкції статті Особливої частини КК, але суд, з огляду на обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження або позбавлення волі на строк не більше двох років призначити військовослужбовцю службові обмеження на той самий строк (ч. 1 ст. 58 КК). Отже, покарання призначається у цьому випадку за розсудом суду і здійснюється у два етапи: 1) на першому з них суд призначає військовослужбовцю покарання у виді обмеження (ст. 61 КК) чи позбавлення волі (ст. 63 КК) на строк не більше двох років відповідно до тієї санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний; 2) на другому етапі суд, мотивуючи своє рішення у вироку і посилаючись на ч. 1 ст. 58 КК, замість призначеного (замінюючи призначене) ним обмеження або позбавлення волі, застосовує до військовослужбовця службові обмеження на той самий строк. У останньому випадку суд вправі призначити службові обмеження за вчинення військовослужбовцем як військового, так і будь-якого іншого злочину; в) якщо це покарання призначається (але тільки військовослужбовцю) в порядку переходу до іншого, більш м'якого виду основного покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК (див. коментар до ст. 69 КК). При призначенні військовослужбовцю покарання у виді службових обмежень за два або більше злочинів, які входять у сукупність (ст. 70 КК) або за кількома вироками (ст. 71 КК), складанню підлягають лише строки цього покарання, а розміри відрахувань із грошового забезпечення не складаються, а обчислюються за кожний злочин (за кожним вироком) самостійно. Покарання у виді службових обмежень може бути також застосоване до військовослужбовця в порядку заміни покарання або невідбутоїйого частини більш м'яким на підставі ч. 4 ст. 83 чи статей 85—87 КК. Військовослужбовець, засуджений до службових обмежень, може бути звільнений від їх відбування: а) з випробуванням (ст. 75 КК); б) умовно-достроково (ст. 81 КК); в) достроково (ч. 4 ст. 83, ч. З ст. 84, статті 85-87 КК). Покарання, передбаченест. 58 КК, до неповнолітніх не застосовується (ч. 1 ст. 98 КК). Арешт є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК), відповідно до якого засуджений на строк, встановлений вироком суду, поміщається в спеціальну установу — арештний дім (ст. 100 ВТК) і утримується в ньому в умовах ізоляції від суспільства (ч. 1 ст. 60 КК, ч. 1 ст. 101 ВТК). При цьому на засуджених до арешту поширюються правообмеження, встановлені виправно-трудовим законодавством для осіб, що відбувають покарання у виді позбавлення волі (ст. 101 ВТК). Особи, засуджені до арешту, тимчасово, до створення арештних домів, відбувають покарання в слідчих ізоляторах (в'язницях) за місцем засудження («Інструкція про організацію виконання покарання у виді арешту в установах кримінально-виконавчої системи», затверджена наказом Державного департаменту з питань виконання покарань від 31 серпня 2001 р. № 158). Арешт є строковим видом покарання і відповідно до ч. 1 ст. 60 КК може бути призначений судом на строк від одного місяця до шести місяців. Арешт належить до числа загальних (універсальних) видів покарань і може застосовуватися до будь-яких осіб, за винятком тих, які зазначені у вичерпному переліку в ч. З ст. 60 КК. До них належать: а) особи віком до шістнадцяти років; б) вагітні жінки; в) жінки, що мають дітей віком до семи років. При цьому слід враховувати, що вік особи, стан вагітності або наявність дитини є перешкодою для призначення покарання у виді арешту лише в тому випадку, якщо ці обставини мали місце не на момент вчинення злочину, а на момент постановлення вироку суду. Якщо арешт призначається військовослужбовцю, то відповідно до ч. 2 ст. 60 КК засуджений відбуває його на гауптвахті. При цьому арешт із відбуванням його на гауптвахті може бути призначений як військовослужбовцям із числа офіцерського складу, так і тим, які проходять строкову військову службу за призовом або служать за контрактом. Особливості відбування арешту військовослужбовцями регулюються ст. 105 ВТК. Арешт може бути призначений судом лише у випадках, якщо це основне покарання передбачене в санкції статті Особливої частини КК (ч. 4 ст. 52 КК), за винятком його призначення в порядку переходу до більш м'якого виду основного покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК. В Особливій частині КК арешт передбачений в альтернативних санкціях за злочини невеликої (наприклад, ст. 124, ч. 2 ст. 125, ч. 1 ст. 129 КК) або середньої (наприклад, ч. 1 ст. 130, ч. 2 ст. 136 КК) тяжкості. Застосування арешту також можливе в порядку заміни покарання або невідбутої його частини на підставі ст. 82, ч. 4 ст. 83, статей 85—87 КК. Особи, засуджені до арешту, не підлягають звільненню від відбування цього покарання з випробуванням (статті 75, 79 КК), умовно-достроковому звільненню (ст. 81 КК), а невідбута частина арешту не може бути замінена більш м'яким покаранням (ст. 82 КК). Проте особа, засуджена до арешту, може бути достроково звільнена від відбування цього покарання або від подальшого його відбування на підставі статей 84—87 КК. Покарання у виді арешту застосовується до неповнолітніх, які на час постановлення судом вироку досягли 16-річного віку, з додержанням вимог ст. 101 КК. Порядок та умови виконання (відбування) покарання у виді арешту регулюються Розділом VІ-А ВТК, а також «Інструкцією про організацію виконання покарання у виді арешту в установах кримінально-виконавчої системи». Втеча засудженого, який відбуває покарання у виді арешту, має наслідком відповідальність за ст. 393 КК. Обмеження волі (ст. 61 КК) полягає в триманні засудженого в кримінально-виконавчій установі відкритого типу – виправному центрі (статті 11, 16, 56 КВК) без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ним нагляду та обов’язкового залучення засудженого до праці. Обмеження волі призначається у межах від одного до п’яти років у випадках, якщо це покарання безпосередньо передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за винятком його застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК. Відбування цього покарання завжди пов’язане з обов’язковим залученням засудженого до праці, тому в ч. 3 ст. 61 КК встановлюється, що воно не призначається неповнолітнім, вагітним жінкам та жінкам, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, особам, що досягли пенсійного віку, військовослужбовцям строкової служби та інвалідам першої та другої групи. 6. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК) застосовується лише до військовослужбовців строкової служби. Це покарання полягає у примусовому направленні засудженого на строк у межах від шести місяців до двох років в особливу військову частину — дисциплінарний батальйон, який призначений для відбування покарання військовослужбовцями, що вчинили злочини під час проходження ними дійсної (строкової) військової служби (ст. 17 КВК). Відповідно до ч. 6 ст. 71 КВК та Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України від 5 квітня 1994 р. особи, які відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, виконують обов’язки та користуються правами, встановленими законодавством для військовослужбовців строкової служби, з обмеженнями, передбаченими у статтях 71–85 КВК. Після відбуття покарання вони направляються у свою військову частину для подальшого проходження служби. Проте час перебування в дисциплінарному батальйоні в строк служби не зараховується. Тримання в дисциплінарному батальйоні призначається: 1) якщо це покарання безпосередньо передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (наприклад, ч. 1 ст. 404, ч. 2 ст. 406 КК); 2) якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк (ч. 1 ст. 62 КК). Така заміна можлива при засудженні військовослужбовця не тільки за військовий, а й за будь-який інший злочин; 3) якщо тримання в дисциплінарному батальйоні застосовується до військовослужбовців строкової служби на підставі ч. 1 ст. 69 КК. Якщо у ч. 1 ст. 62 КК передбачена можливість заміни позбавлення волі триманням у дисциплінарному батальйоні, то у ч. 2 цієї норми встановлена заборона на застосування такої заміни щодо осіб, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі. Такими визнаються особи, які раніше були засуджені до позбавлення волі за вироком суду, реально відбували хоча б частину строку цього покарання і судимість у яких не погашена чи не знята у встановленому законом порядку. У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення військовослужбовцям покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні»2від 28 грудня 1996 р. (із змінами від 26 грудня 2003 р.) роз’яснюється, що особи, яким призначене це покарання, є військовослужбовцями строкової служби (ч. 6 ст. 71, ч. 2 ст. 72 КВК), тому їх втечу з гауптвахти або інше ухилення від військової служби до прибуття в дисциплінарний батальйон, а також під час відбування там покарання слід кваліфікувати залежно від спрямованості умислу, способу та тривалості ухилення за статтями 407, 408 або 409 КК. Позбавлення волі є основним покаранням (ч. 1ст. 52 КК), відповідно до якого засуджений ізолюється від суспільства шляхом поміщення його на строк, встановлений вироком суду, в спеціальну кримінально-виконавчу установу. При відбуванні цього покарання засуджений обмежуєтьсяв правівільного пересування, виборі місця проживання і роботи, в спілкуванні зі своїми близькими, використанні свого часу; його життя та діяльність підпорядковується режиму відбування покарання тощо. Позбавлення волі відбувається засудженим у виправно-трудових установах, вид яких і відповідний режим визначаються Державним департаментом України з питань виконання покарань (статті 12, 19 ВТК). Позбавлення волі належить до загальних (універсальних) покарань і може бути призначене будь-якій особі, за винятком тих обмежень, що встановлені для застосування цього покарання щодо неповнолітніх. Позбавлення волі є покаранням строковим і відповідно до ч. 2 ст. 63 КК може бути призначене в межах (на строк) від одного до п'ятнадцяти років. Покарання у виді позбавлення волі може бути призначене судом лише в тому випадку, якщо воно передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний. Якщо така санкція є альтернативною і у неї поряд із позбавленням волі передбачені інші, менш суворі види покарань, то призначення судом позбавлення волі повинне бути обов'язково мотивоване у вироку (ч. 2 ст. 334 КПК). Покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене в порядку переходу до іншого, більш м'якого виду покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК, оскільки більш суворе порівняно з ним довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) у всіх випадках фігурує в санкціях статей Особливої частини КК в альтернативі з позбавленням волі на певний строк. Тому на підставі ч. 1 ст. 69 КК можливе лише призначення позбавлення волі нижче від найнижчої межі, встановленої для цього виду покарання в конкретній санкції. Застосування позбавлення волі як більш м'якого покарання можливе лише на підставі ч. 2 ст. 87 КК, коли актом про помилування здійснюється заміна призначеного судом довічного позбавлення волі (ст. 64 КК) покаранням, передбаченим ст. 63 КК, на строк не менше двадцяти п'яти років. Призначене судом покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років може бути замінене військовослужбовцям покаранням у виді службових обмежень або у виді тримання в дисциплінарному батальйоні. Заміна позбавлення волі або невідбутої його частини більш м'яким видом покарання можлива і при застосуванні ст. 82, ч. 4 ст. 83, статей 85—87 КК. Особа, засуджена до позбавлення волі, може бути звільнена від його відбування: а) з випробуванням (статті 75, 79 КК); б) умовно-достроково (ст. 81 КК); в) достроково (статті 83—87 КК). Покарання у виді позбавлення волі призначається неповнолітнім із дотриманням вимог ст. 102 КК (див. коментар до ст. 102 КК). Порядок та умови відбування (виконання) покарання у виді позбавлення волі регулюються Розділом III ВТК. За злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи, а також за дії, що дезорганізують роботу такої установи, особа, засуджена до позбавлення волі, може бути притягнута до відповідальності за статтями 391 або 392 КК. Ухилення від відбування покарання у виді позбавлення волі має наслідком відповідальність за ч. З ст. 390 КК, а втеча з місця позбавлення волі — за ст. 393 КК. Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) є найбільш суворим видом покарання, згідно з яким засуджений ізолюється від суспільства шляхом примусового поміщення його до спеціальної кримінально-виконавчої установи (виховної колонії максимального рівня безпеки (ч. 2 ст. 18, ч. 1 ст. 150 КВК) без зазначення у вироку конкретного строку тримання там. Довічне позбавлення волі замінило собою смертну кару, застосування якої допускалося за ст. 24 КК 1960 р. У своєму рішенні від 29 грудня 1999 р. Конституційний Суд України визнав, що норми КК 1960 р., які передбачають можливість застосування смертної кари (розстрілу), суперечать Конституції України і тому не підлягають застосуванню. Засновуючись на цьому рішенні, Верховна Рада України 22 квітня 2000 р. прийняла закон, згідно з яким смертну кару було вилучено з КК і замінено покаранням у вигляді довічного позбавлення волі. Порядок та підстави призначення довічного позбавлення волі передбачені у ч. 1 ст. 64 КК, відповідно до якої це покарання: а) встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів (ч. 5 ст. 12 КК); б) застосовується лише у випадках, спеціально передбачених у КК, тобто в санкціях статей його Особливої частини (наприклад, статті 112, 348, 379, 400, ч. 2 ст. 439 КК); в) призначається лише за умови, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. У санкціях статей Особливої частини КК довічне позбавлення волі передбачене в альтернативі з позбавленням волі на певний строк (наприклад, ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 258, ч. 4 ст. 404 КК), тому в разі його призначення суд має навести у вироку мотиви свого рішення, які б свідчили про доцільність застосування до засудженого саме довічного позбавлення волі (п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). Згідно з ч. 2 ст. 64 КК довічне позбавлення волі не застосовується: а) до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років; б) до осіб у віці понад 65 років; в) до жінок, які перебували в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку. Відповідно до ч. 3 ст. 43 КК це покарання не може бути призначене і тим особам, які вчинили злочини, передбачені у ч. 2 ст. 43 КК, під час виконання ними спеціального завдання із запобігання чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Засуджені до довічного позбавлення волі не підлягають звільненню від цього покарання і лише у разі застосування до них акта про помилування (ч. 2 ст. 87 КК) довічне позбавлення волі може бути замінене позбавленням волі на строк не менше двадцяти п’яти років. Клопотання про помилування може бути подане лише після відбуття засудженим не менше 15 років позбавлення волі (ст. 4 Положення про порядок здійснення помилування від 12 квітня 2000 р.). Читайте також:
|
||||||||
|