Державне та наддержавне регулювання міжнародної торгівлі.

Загальною метою державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є створення сприятливих умов для розширеного відтворення всередині країни, зокрема для привласнення національними та транснаціональними компаніями максимальних прибутків. У процесі реалізації цієї мети суперечливо поєднується протекціонізм і лібералізація. У другій половині XIX ст. і до Першої світової війни переважала політика лібералізації; у 20—30-ті роки XX ст. посилюється протекціонізм, а після Другої світової війни знову переважала політика лібералізації, хоча у 80—90-ті роки активізувалися окремі елементи протекціонізму. Розрізняють три основні види мита: закуплена за кордоном сировина майже не обкладається митом; напівфабрикати обкладаються митом середнього рівня; з готових виробів сплачується найбільше мито. Система протекціонізму запроваджується через встановлення високих митних тарифів на ввізні товари, нетарифні обмеження, до яких належать:

1) заходи, спрямовані на безпосереднє обмеження імпорту (його ліцензування і квотування, запровадження антидемпінгових і компенсаційних мит, імпортні депозити, компенсаційні збори, система мінімальних імпортних цін та ін.);

2) безпосередньо не спрямовані на обмеження зовнішньої торгівлі заходи (митні формальності, технічні стандарти і норми, санітарні і ветеринарні норми, екологічні стандарти і норми, вимоги до маркірування товарів, їх упаковки та ін.);

3) безпосередньо не спрямовані на обмеження імпорту чи стимулювання експорту заходи, дія яких забезпечує такий самий результат.

Останніми роками спостерігається тенденція до заміни митних тарифів заходами нетарифного протекціонізму: кількісні обмеження, технічні стандарти і умови, екологічні норми та ін. Активно використовують розвинуті країни і такий важіль нетарифного регулювання імпорту, як антидемпінгові мита.

Розвинуті країни застосовували до 800 видів нетарифних бар'єрів, за допомогою яких стримувався імпорт понад 50 % всіх товарів. Характерною ознакою протекціоністської політики в сучасних умовах є впровадження колективного та селективного протекціонізму, що проводиться країнами — членами інтеграційних угруповань стосовно третіх країн. Найбільшою мірою такий протекціонізм властивий для країн ЄС. Крім того, згідно з Ломейськими угодами країн ЄС в 70-ті роки XX ст. почав діяти пільговий режим оподаткування однієї групи слаборозвинутих (асоційовані з ЄС приблизно 60 країн) на противагу іншій групі таких країн.

Водночас слаборозвинуті країни Африки, Азії і Латинської Америки створили багато замкнутих економічних угруповань, в межах яких здійснюється лібералізація торгівлі, а стосовно третіх країн запроваджуються різні протекціоністські заходи: митні тарифи, ліцензування, квотування імпорту, валютні обмеження.

Ці заходи доповнюють зміною програм державного стимулювання експорту. Найважливішими засобами такого стимулювання є державне кредитування експорту, змішане кредитування (поєднання державного і недержавного, рефінансування частини експортних кредитів, що надаються комерційними банками та ін.), державне страхування експортних кредитів, безпосереднє субсидіювання експорту. Традиційні форми цієї політики змінюють більш гнучкі, зорієнтовані насамперед на вибіркове стимулювання окремих важливих видів продукції, зокрема тих, що визначають розвиток НТР, базових галузей промисловості. Так, експортне кредитування у розвинутих країнах охоплює до 20 % всього обсягу їх експорту. Характерно, що таке стимулювання є непрямим і здійснюється насамперед у формі фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, прискореної амортизації та ін. Водночас розвинуті країни використовують пряме субсидіювання експорту, здебільшого на сільськогосподарську продукцію (рівень захисту сільськогосподарського виробництва в Західній Європі становить понад 200% з урахуванням системи компенсаційних зборів і ліцензій). їм також властива практика поступового розширення страхування кредитів (насамперед, від політичних, військових ризиків), подовження термінів такого страхування, поліпшення умов виплати страхових сум.

Державне страхування експорту також здійснюється шляхом надання значної допомоги в організації міжнародних виставок, підтримки державних представництв за кордоном, які досліджують іноземні ринки, рекламують вітчизняні товари.

Помітну роль в митно-тарифному регулюванні відіграє загальна система преференції, тобто надання розвинутими країнами тарифних пільг при імпорті товарів із країн, що розвиваються. Генеральна Асамблея ООН включила цю систему в Хартію економічних прав і зобов'язань країн.

Державне регулювання міжнародної торгівлі доповнює наддержавне — з боку міжнародних організацій, насамперед — ГАТТ (Генеральна угода по тарифах і торгівлі). Ця організація була створена в Женеві у 1947 р. і діяла на основі міжурядового багатостороннього договору, в якому зафіксовані принципи і правила міжнародної торгівлі, пронизані ідеєю вільної торгівлі (рівності учасників цієї організації у сфері міжнародної торгівлі), конкретизовані у принципах надання країнам-учасницям режиму найбільшого сприяння (дотримання рівності і недискримінації), взаємних поступок і зниження митних тарифів, інших нетарифних бар'єрів, ведення торгівлі на приватноправовій основі, визнання митних тарифів як єдиного засобу регулювання зовнішньої торгівлі (винятком є встановлення кількісних обмежень при регулюванні сільськогосподарського виробництва), відмова від односторонніх дій і проведення переговорів і консультацій та ін.

Режим найбільшого сприяння передбачає зобов'язання країн-учасниць встановлювати на товари, що взаємно поставляються, мита не вищі, ніж встановлені для третіх країн. Винятком з цього правила є економічні угруповання (ЄС, ЄАВТ) , а також асоційовані з ними країни. Такі винятки поширюються на слаборозвинуті країни, які отримали право експорту товарів за зниженими тарифами, але без відповідного зниження митних тарифів на імпортовані товари.

Принципи ГАТТ не допускають застосування інших форм і методів регулювання міжнародної торгівлі, зокрема, квот, експортних або імпортних ліцензій, стимулювання виробництва за допомогою податкових пільг, використання програм регіонального розвитку та ін. (винятком є тимчасові, зумовлені надзвичайними обставинами методи, наприклад, застосування кількісних обмежень). У 1989—1997 pp. повноправними членами цієї організації були 23 країни, на початку 2003 р. — понад 150 країн (але вже світової організації торгівлі (COT), в яку трансформувалася ГАТТ), на яких припадає понад 90 % світового товарообороту. Багато країн ведуть переговори про вступ до цієї організації, в тому числі Україна, яка подала заяву про вступ до COT ще в 1994 р.

Основним видом діяльності ГАТТ є проведення країнами-учасниць багатосторонніх торговельних переговорів — раундів, які можуть продовжуватись роками. Так на восьмому раунді (в Уругваї) в 1986—1994 pp. вирішувались питання про зниження митних тарифів і нетарифних бар'єрів, удосконалення механізму функціонування ГАТТ, створення COT, розроблення

Генеральної угоди про торгівлю послугами (ГАТС) та захист інтелектуальної власності.

Важливим принципом діяльності ГАТТ після раунду 1973—1979 рр. став принцип рівності поступок, за яким зниження митних тарифів здійснювалось на основі списків, які готувались країнами-учасницями, з таким розрахунком, щоб величина втрат для національного бюджету від зниження митних тарифів компенсувалась величиною виграшу товаровиробників, які постачали товари за кордон на основі знижених тарифів країн-контрагентів. У сімдесяті роки такий принцип втілювався шляхом підрахунків вартісних еквівалентів втрат, зумовлених впровадженням певних обмежень в міжнародній торгівлі* Завдяки цьому контролювалась діяльність національних органів у сфері податкової політики, акцизних зборів, інвестицій та ін., які впливали на міжнародну торгівлю безпосередньо.

Результатами договорів Уругвайського раунду стало зниження приблизно на третину всіх митних тарифів на деякі товари (а до 1998 р. — на 40 %), що призвело до зниження митного оподаткування до 3 %; зниження на 20— 30 % митних тарифів у слаборозвинутих країнах; ліквідація мита на окремі товари (будівельне і сільськогосподарське устаткування, фармацевтичні товари та ін.), визнання "законних" субсидій, пов'язаних з охороною навколишнього середовища; введення мінімальних кількісних параметрів (1 % від загальної вартості товару), нижче яких субсидіювання визнавалось законним; розгляд торгових аспектів права на інтелектуальну власність та регулювання торгівлі послугами.

На переговорах Уругвайського раунду щодо сфери послуг були досягнуті угоди про реалізацію торгівлі послугами. Вони передбачають, що коли одна країна послаблює державне регулювання власного ринку послуг, вона не зобов'язана вимагати цього від іноземних держав, які зберігають пільговий режим для своїх національних компаній. 31 січня 1995 року угода про регулювання торгівлі послугами стала складовою частиною рішень про створення світової організації торгівлі (СОТ).

При створенні СОТ (яка зберігає всі положення ГАТТ) її основним завданням стало забезпечення повної свободи торгівлі шляхом "ув'язок", тобто можливості проводити певні форми протекціоністської політики (наприклад, підвищення митних тарифів) з одночасною лібералізацією імпорту інших товарів. Створення СОТ передбачає входження в неї ГАТТ, ГАТС, угоди по торговельних проблемах права на інтелектуальну власність. СОТ водночас стала незалежною організацією (виведеною із сфери діяльності ООН), подібною до МВФ та деяких інших, тобто юридичною особою. її основним завданням стає контроль за політикою країн-учасниць при виконанні ними прийнятих на себе зобов'язань.

Проте при державному і наддержавному регулюванні послуг виникає набагато складніша проблема (ніж при регулюванні товарів), зумовлена самою природою послуг. Внаслідок цього регулювання умов послуг означає регулювання умов капіталовкладень, щодо якого СОТ надає іноземним і національним фірмам однакові права.

Міжнародну торгівлю послугами, крім ГАТС, контролюють й інші спеціалізовані міжнародні організації.

Україні вступ до СОТ у разі дотримання принципів цієї організації надасть деякі переваги у короткотерміновому (такі переваги для України зумовлені наявністю дешевої робочої сили, можливості імпорту дешевших товарів із розвинутих країн) і довготерміновому проміжку часу, але й зумовлює низку проблем. Основним принципом СОТ є дотримання відкритої, чесної та вільної конкуренції, а отже, невтручання держави щодо підтримки експорту товарів і послуг власного виробництва та заборону демпінгу як двох найважливіших видів нечесної конкуренції у зовнішній торгівлі. Негативними наслідками вступу в СОТ є:

1) реальна можливість банкрутства значної кількості промислових та сільськогосподарських підприємств, які можуть не вистояти в конкурентній боротьбі перед могутніми ТНК та міжнародними монополіями. Внаслідок цього значно зросте рівень безробіття в країні, передусім у сільському господарстві;

2) розвинуті країни, насамперед США, зможуть і надалі проводити протекціоністську і дискримінаційну політику у прихованих формах в межах СОТ (як це було у 2003 р.), зокрема широко використовуючи нетарифні бар'єри щодо слаборозвинутих країн. Внаслідок цього країни, що розвиваються, щорічно втрачають майже 135 млрд дол., що вдвічі перевищує допомогу на розвиток, яка надається у світовому масштабі. Це значною мірою зумовлено тим, що внутрішній ринок передових країн і насамперед ринок товарів сільського господарства краще захищений митними тарифами, ніж ринок України;

3) при нинішньому становищі промисловості в Україні дотримання правил СОТ призведе до найбільших втрат у машинобудуванні, автомобільній, судобудівній промисловості та ін., а надалі розвиток інноваційних технологій у цих галузях уповільнюватиметься, його не можна буде компенсувати зростанням експорту металу з України. Виникнення СОТ значною мірою зумовлене намаганням найрозвинутіших країн не допустити подальшого загострення кризи неплатежів з боку слаборозвинутих країн. Оскільки вступ України до цієї організації неминучий, то доцільно вжити заходів щодо посилення конкурентоспроможності найперспективніших галузей промисловості та сільського господарства з раціональним використанням політики протекціонізму, узгодити свої дії передусім з Росією як стратегічним партнером. Загалом вся світова економічна система потребує вдосконалення.

З огляду на низьку конкурентоспроможність української економіки її низький економічний потенціал (2000 р. обсяг ВВП на душу населення у Польщі становив 16,3 тис. дол., в Україні — близько 600 дол., тоді як у 1990 р. потенціали двох країн були приблизно однакові), не слід форсувати вступ до ЄС і навіть СОТ, треба вдосконалювати сучасні інститути (корпорації, податкову систему, адміністративні структури, право та ін.), розширювати внутрішній ринок шляхом істотного підвищення заробітної плати, проводити конструктивні структурні реформи, посилювати диверсифікацію зовнішньоекономічної діяльності, створювати належний інвестиційний клімат в Україні.

Посилення ролі України в світовому господарстві може бути наслідком оптимального поєднання політики лібералізму та протекціонізму. Поки що переважає перша (у 2003 р. імпорт збільшився на 34 %, порівняно з 2002 р.), що руйнує внутрішній ринок країни, призводить до скорочення вітчизняного виробництва.

Поряд з цивілізованими формами торгівлі існують нецивілізовані, пов'язані з торгівлею людьми, наркотиками і зброєю. У 2001 р. до 700 тис. осіб було продано у рабство, на чому ділки заробили 7 млрд дол. Цей вид торгівлі займає третє місце після торгівлі наркотиками і зброєю. Торгівлю людьми ООН назвала найжорстокішим на сьогодні порушенням прав людини, "викликом моралі усього людства". Крім того, щорічний обсяг тіньового капіталу у світі становить нині 600 млрд дол., на 20 млрд дол. продається фальсифікованих ліків.

Основною метою державного регулювання зовнішньої торгівлі є створення сприятливих умов для розширеного відтворення всередині країни. В процесі її реалізації спостерігається суперечливе поєднання протекціонізму і лібералізму.
Протекціонізм — державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції та сприяння національним компаніям у проникненні на зовнішній ринок.
Лібералізм — державна політика, спрямована на зниження митних тарифів та інших обмежень у зовнішній торгівлі.

Система протекціонізму здійснюється такими методами: 1) встановленням високих митних тарифів на товари, які ввозять з-за кордону; 2) через нетарифні обмеження, до яких належать кількісні (встановлення квот, добровільне обмеження експорту, ліцензування), а також підвищені вимоги до технічних, санітарних стандартів, оподаткування товарів на внутрішньому ринку, встановлення антидемпінгових мит та ін. Розвинуті країни світу використовують майже 800 видів нетарифних бар'єрів, за допомогою яких держава отримує імпорт понад 50% всіх товарів.
Активно застосовується і такий важіль нетарифного регулювання імпорту, як антидемпінгові мита. Так, у червні 1997 р. США на підставі помилкової методики визначення вартості виробництва сталі (за основу брали витрати в Перу, оскільки США не визнали Україну державою з ринковою економікою) встановили антидемпінгове мито на різні сорти української сталі відповідно на 100, 177 і 238%, чим фактично закрили доступ цього товару на американський ринок.

Негативними наслідками протекціонізму є підвищення цін на товари і послуги внутрішнього ринку за рахунок тарифів (акцизного податку на імпортні товари), необхідності внаслідок цього купівлі частини дорожчих товарів вітчизняного виробництва. Тому держава повинна раціонально поєднувати політику протекціонізму і лібералізму. Шляхи поліпшення зовнішньоекономічної діяльності України. За сучасних умов для поліпшення зовнішньо-економічної діяльності Україні необхідно:
обмежувати ввезення продукції чорної металургії, покращувати якість металу, зменшувати масу готових виробів, значно збільшувати обсяг номенклатури відливок, домагатися міжнародних сертифікатів на свою продукцію тощо;

визначити пріоритетні напрями розвитку експортної спеціалізації, переорієнтуватися на виробництво наукомісткої продукції та ресурсозберігаючих технологій у сфері верстатобудування, літакобудування, ракетно-космічної техніки, створення надтвердих матеріалів;

виготовляти в Україні імпортозамінну продукцію: зернові, кормо- і картоплезбиральні комбайни, тролейбуси, автобуси, холодильники, автомобілі, тканини та ін. Водночас, експортуючи переважно товари паливно-енергетичної групи, слід значно поліпшити обробку сировини (титану, рідкоземельних елементів, будівельних матеріалів, граніту, урану, сільськогосподарської продукції). Так, глибина переробки сільськогосподарської сировини в Україні становить лише до 50% від рівня розвинутих країн;

враховуючи низьку конкурентоспроможність продукції в Україні, слід проводити виважену політику в експортно-імпортних відносинах, не допускаючи невиправданої лібералізації. Йти таким шляхом можна, лише зміцнюючи конкурентоспроможність товарів. Навіть у США понад 35% товарів захищені нетарифними бар'єрами;

налагодити надійний митний контроль. У розвинутих країнах світу держава бере на себе облік і всебічно контролює експорт та імпорт товарів. В Австрії, зокрема, їй відома адреса кожного постачальника, ціни його товару, обсяг, сертифікація товарів. Цей процес супроводжується контролем податкових і банківських установ.
З часу виникнення світового господарства чисельність країн, які входять до нього, постійно зростає. Так, лише з початку 90-х років XX ст. їх кількість збільшилась на 30 держав, а до 100-річчя ООН, згідно з прогнозами науковців, до неї ввійдуть приблизно 100 нових держав. Світове господарство — сукупність національних господарств та економічних (в тому числі організаційно-економічних, техніко-економічних і виробничих) відносин між ними. Розвиток таких відносин зумовлений комплексом об'єктивних чинників.

Матеріальною основою світового господарства є міжнародний поділ праці. Це інтернаціональна форма суспільного поділу праці, що базується на спеціалізації та кооперації країн у виробництві товарів і послуг, якими вони обмінюються шляхом міжнародної торгівлі. Основними елементами міжнародного поділу праці є міжнародна спеціалізація і міжнародна кооперація виробництва і праці, а формами — загальна, часткова та одинична. Одинична форма міжнародного поділу праці існує у вигляді подетальної та поопераційної спеціалізації.

У Процесі розвитку міжнародного поділу праці сформувався світовий ринок, який становить сукупність взаємодіючих національних ринків окремих країн, пов'язаних між собою стійкими товарно-грошовими відносинами.
Торговельний баланс — співвідношення вартості експорту та імпорту країни за певний проміжок часу, як правило, за рік. Різниця між вартістю експорту та імпорту становить сальдо торговельного балансу. Воно активне, якщо вартість експорту перевищує вартість імпорту, і пасивне, якщо вартість імпорту перевищує вартість експорту. Основними показниками участі країни у міжнародній торгівлі є експортна (імпортна) квота та обсяг експорту (імпорту) на душу населення країни.
Двома основними формами зовнішньоторговельної політики є протекціонізм і лібералізм. Система протекціонізму здійснюється шляхом встановлення високих митних тарифів, нетарифних бар'єрів (у тому числі квот, добровільних обмежень). З метою покращення зовнішньоекономічної діяльності України слід прийняти комплекс відповідних заходів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Державне регулювання зовнішньої торгівлі.	\|	Сутність інтернаціоналізації господарських відносин.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.