• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

Університет в системі освіти України.

Лекція 1-2.

План:

1. Сутність університету як вищого навчального закладу.

2. Перші вищі навчальні заклади у світовій цивілізації.

3. Історія становлення та розвитку вітчизняної університетської освіти.

4. Структура вищої освіти України.

1.Сутність університету як вищого навчального закладу.

Університет - багато профільний вищий навчальний заклад, де готують висококваліфіковані кадри з широкого кола спеціальностей у галузі природничих, суспільних і гуманітарних наук.

Університет має розгалужену систему науково-дослідних інститутів, проблемних та галузевих лабораторій, наукових шкіл і семінарів, обчислювальних центрів, наукових студентських товариств.

Після 1992 р. В Україні почалося масове перетворення навчальних інститутів в університети: економічні, лінгвістичні, медичні, лісотехнічні, педагогічні, тощо.

Ідея університету розкривається у самій назві Universitas, що у перекладі з латині означає сукупність.

Вже в період зародження університетів у „сукупність” вкладали особливий сенс. У першу чергу акцентувався організаційний аспект; фактично університетом почали називати результат об`єднання різних типів вищих навчальних закладів. Однак основна місія університету полягала у прилученні молодого покоління до сукупності усіх видів знань. З давнини університет (Alma Mater) був джерелом наукових знань, мудрості, просвіти. Його завдання полягало не лише у збереженні та передачі існуючих знань, духовних й культурних цінностей, вищих зразків людської діяльності, але й у розвитку інтелекту заради оновлення культури. У процесі історії саме в університетах народжувались нові знання, створювались наукові теорії ф формувались універсальні світоглядні позиції для розуміння життя, світу, космосу, людини. Університет прагнув дати універсальну освіту учням, які в подальшому входили до еліти суспільства (Вчені, державні і суспільні діячі).

Як правило, виділяється ще один аспект „сукупності”, що відноситься до принципів організації університетської освіти. У першу чергу до них належать ті принципи, які забезпечують безперервність наукової творчості: викладання наукових основ і методів пізнання, прилучення студентів до дослідницької діяльності.

Головними принципами університетської освіти вважають:

- Повноту представленого в університеті наукового знання;

- Дух свободи і творчості у процесі викладання та навчання;

- Здатність університету до самопоповнення шляхом підготовки викладачів та вчених.

Ці принципи притаманні будь-якому університету незалежно від історичної епохи й характеру його розвитку.

Головне завдання університету полягає в тому, щоб збуджувати в молоді ідею науки, допомагати перенести цю ідею в конкретну галузь знань. Однак наука постійно народжує нові галузі знань, тому жодний університет не може досягти повноти наукового знання.

Сенс повноти науки розкривають через змістовий обсяг університетського курсу, а саме: теоретичний, прикладний та експериментальний напрями науки, що розвивається як основи навчальної дисципліни. Однак співвідносність між наукою та практикою у вихначеному університетському курсі або циклі дисциплін буває різним, що впливає на рівень освіти і специфіку підготовки спеціалістів.

В умовах університету повнота знання виявляється в тому, що в цей термін вкладається знання основ гуманітарних та природничих наук; знання про природу й суспільство; загальноосвітні знання і ґрунтовна теоретична підготовка в рамках конкретної спеціалізації.

Визначальною рисою університету є і його свобода викладання та навчання. Скажімо, викладач не „викладає” предмет, а публічно висловлює свої наукові погляди. Відповідно студент не лише навчається, але й займається науковою діяльністю. Крім того, кожний викладач використовує власний стиль викладання, а студент обирає систему самоосвіти, властиву саме йому.

У процесі розвитку університету завжди ставилась проблема свободи викладання. Світовий досвід демонструє різноманітні шляхи її вирішення. Одні університети надають перевагу блискучому оратору й лектору, вмілому пропагандистові наукових досягнень, який вміє викликати в студентів науковий інтерес. Інші вбачають в університеті не стільки навчальний заклад, скільки вищу наукову школу, що відкриває наукові істини та перевіряє результати новітніх відкриттів.

Однак сучасні університети готують своїх випускників не лише до науково-дослідної роботи, але й до різноманітних професійних обов`язків. При цьому традиційна - духовна й культурологічна місія університетів залишається незмінною.

Визначальною рисою університету є його здатність до само поповнення з кола своїх студентів, що символізує потенціал саморозвитку і свободи науки. Таким чином, університет – це автономний за своєю суттю союз вчених, що не терпить над собою навіть найліберальнішої влади, оскільки він є остання сходинка в ієрархії наукової освіти.

2. Перші вищі навчальні заклади у світовій цивілізації.

Університети пройшли багатовіковий шлях свого розвитку. З одного боку вони надавали значного впливу на накопичення, збереження і прогрес культури та суспільства в цілому, з іншого, на собі відчували багатоманітність кардинальних змін, що відбувалися в соціумі, науці, культурі усіх країн і народів.

Один з перших прообразів вищого навчального закладу було створено у Стародавній Греції. У IV ст.. до н.е. Платон організував у гаю, присвяченому Академу, філософську школу, яка отримала назву Академія.

Академія проіснувала більше тисячі років і була закрита в 529 р. Аристотель створив при храмі Аполлона Лакейського в Афінах інший навчальний заклад – Лікей. У Лікеї особлива увага приділялась вивченню філософії, фізики, математики та інших наук про природу.

В елінську епоху (308-246 рр. до н.е.) Птоломеєм було засноване Мусеум (від лат Museum – місце, присвячене Музам). У формі лекційних занять там навчалися основним наукам – математиці, астрономії, філології, природознавству, медицині, історії. В Мусеумі викладали Архімед, Евклід, Ератосфен. Саме Мусеум був найвизначнішим сховищем книг та інших культурних цінностей. У наші дні сучасний музей скоріше виконує іншу історичну функцію.

Іншими варіантами ВНЗів у Стародавній Греції були філософські школи та ефебії (навчальні заклади військово-спортивного профілю).

У 425 р. В Константинополі було відкрито вищу школу Аудиторіум, яка в IX ст. Називалась „Магнавра” (золота палата). Школа знаходилась у повному підкоренні імператору і виключала будь-які можливості самоврядування. В якості основних під структур виступали кафедри різноманітних наук. У відомій школі, де було зібрано представників викладацької еліти, вивчали античну спадщину, метафізику, богослов`я, медицину, музику, історію, етику, політику, юриспруденцію. Заняття проводилися у вигляді публічних диспутів. Більшість випускників вищої школи були енциклопедично освічені і ставали суспільними та церковними діячами.. Наприклад, Кирило тп Мефодій, створювачі слов`янської письменності, у свій час навчалися у цій школі. Поряд з Магнаврою у Константинополі діяли інші вищі школи: юридична, медична, філософська, патріарша.

Особливу роль у розвитку вищої освіти відіграла церква. Наприклад, монастирські вищі школи мають в основі ранньохристиянських традиції.

Видною подією в ісламському світі була поява Будинків мудрості ( у 800 р.)Там збиралися знані вчені та їх учні. Вони дискутували, читали та обговорювали наукові твори, філософські та літературні праці, готували рукописи, читали лекції. У XI XIII ст.. у Багдаді з`являються нові вищі навчальні заклади – медресе. Медресе розповсюдилися по усьому ісламському світові, але найвизначнішим було медресе Нізамейї в Багдаді, відкрите у 1067 р.. У них отримували як релігійну, так і світську освіту.

З часом на Сході з`явилися школи університетського типу (з лекційними залами, багатою бібліотекою, науковою школою, системою самоврядування), що стали попередниками середньовічних університетів Європи. Освітня практика ісламського світу суттєво вплинула на розвиток вищої освіти в Європі.

Кожний новий навчальний заклад створював свій статут і набувало статусу серед інших навчальних закладів.

У Китаї в період „Золотого століття” ( III – X ст.) з`явились навчальні заклади університетського типу. В них випускники отримували вчений ступінь спеціаліста за 5-ма класичними тракткткми Конфуція: „Книга змін”, „Книга етикету”, „Весна та осінь”, „Книга поезії”, „Книга історії”.

У Європі протягом XII-XV ст. Починають з`являтися університети. Однак у кожній країні цей процес проходив по-різному. Як правило, система церковних шкіл виступала в якості витоків більшості університетів.

На кінець XI – початок XII частина кафедральних та монастирських шкіл Європи перетворюються на значні навчальні центри, які пізніше стали називатися університетами. Наприклад, саме так виник Паризький університет (1200 р.), який виріс із об`єднання богословської школи Сорбонни з медичною та юридичною школами. Таким чином виникли університети у Неаполі (1224), Оксфорді (1206), Кембриджі (1231), Лісабоні (1290).

Основи і права університетів підтверджувалися привілеями. Привілеї були основними документами, які закріплювали університетську автономію (власний суд, управління, право на присудження вчених ступенів, на звільнення студентів від військової служби). Мережа університетів у Європі розвивалася достатньо стрімко. Якщо у XIII ст.. нараховувалось 19 університетів, то до XVI ст.. їх число зросло до 44.

Від самого початку церква намагалася утримати університетську освіту під своїм впливом. У наш час Ватикан є офіційним покровителем низки університетів. Незважаючи на ці обставини, за своєю організацією, програмою та методам навчання, університети раннього середньовіччя вже були альтернативою світської освіти церковній. Університети протипоставили схоластиці діяльне інтелектуальне та духовне життя. Саме завдяки ним духовне життя Європи стало багатшим.

Історія перших університетів пов`язана з творчістю мислителів, які дали поштовх до розвитку культури, науки, просвіти, - Р.Бекона, Я.Гуса, А.Данте, М.Коперника, Ф.Петрарки.

Перші університети були мобільними. У випадку загрози війни чи епідемії університет міг перебратися до іншого міста чи до іншої країни. А міжнародні студенти та викладачі об`єднувалися у земляцтва. Наприклад, у Паризькому університеті нараховувалося 4 земляцтва: французьке, пікардійське, англійське, германське, а в Болонському – 17.

У другій половині XIII ст.. в університетах з`являються факультети, які присуджували вчені ступені спочатку бакалавра (після 3-7 років успішного навчання), а потім – магістра, доктора чи ліценціата. Земляцтва й факультети визначали життя перших університетів і спільно обирали офіційну голову університеті – ректора. Ректор володів тимчасовими повноваженнями, як правило лише на рік. Однак до кінця XV ст. Факультети втратили колишню владу, а головні посадові особи університеті почали призначатися властями.

Перші університети мали лише кілька факультетів, однак їхні спеціалізації постійно поглиблювалися. Наприклад, Паризький університет був відомий викладачами теології та філософії, Оксфордський – канонічного права, Орлеанський – громадянського права, університеті Італії – римського права, університети Іспанії – математики та природничих наук.

Протягом століть, мережа вищих навчальних закладів швидко розширювалася, являючи собою сьогодні широкий та різноманітний спектр спеціалізацій.

3.Історія становлення та розвитку вітчизняної й зарубіжної університетської освіти.

Початок вітчизняної вищої освіти датують XI ст.. Тоді у Київській Русі виникли своєрідні навчальні заклади -школи “книжного вчення”. Відкриття першої школи у Русі князем Володимиром “Повість временних літ” зафіксувала під 988 р. Особливого розквіту школа досягла у 996 р., коли вона перевелась до князівського палацу в приміщення Десятинної церкви.

Дослідники вважають, що у школі Володимира вивчали богослов`я, історію, співи, математику, слов`янську і грецьку мови. Видатний історик Б.Греков писав, що школа “давала систематичну освіту, в ній навчали не грамоті, а викладали тогочасні науки”. Школа утримувалася за рахунок княжої казни. Вчилися тут люди, які згодом мали поповнити лави державної та церковної еліти. При цьому існувала необхідність ізоляції частини дітей від батьків, які “еще бо не бяху утвердилися верою” християнською.

Освічені вихованці школи Володимира склали підмурівок, на якому Ярослав Мудрий зробив новий крок до розвитку освіти в Русі. За часів Ярослава у новозбудованій Софії Київській (1037 р.) створюється школа, яка продовжує кращі традиції Володимирової. Але це вже був вищий навчальний заклад, який, до речі, з`явився на століття раніше перших вузів у Західній Європі. Тут вчився майбутній митрополит Іларіон, посадники Остромир, Ратибор, кодифікатори “Руської правди” Косячко, Перенег, Никифор Киянин, діти самого Ярослава. За деякими відомостями, в різні часи в школі навчалися діти англійського короля Едмунда Залізобокого, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф та інші іноземці.

Вища школа Софії Київської наближалась за своїм рівнем до Константинопольського університету, а серед викладачів були й освічені візантійці. Про це певною мірою свідчить значне поширення грецької як мови науки. Митрополит Климент запевняє, що у середині XII ст. людей, які володіли нею, було близько 400. Той, хто знав мову, міг осягнути й греко-візантійську літературу. Вже в “Ізборніку” Святослава 1037 р. зустрічаємо статтю про риторичні фігури.

Далі освіту доповнювали лектурою. Кожен, хто мав бажання продовжувати студії, міг за своїм інтересом знайти будь-що у багатій візантійській скарбниці науки. Отже, недарма М.Грушевський вважав двірцеву школу першою українською академією.

У 1086 р. княгиня Ганна Всеволодівна відкрила жіночу школу в Києві. Окрім грамоти, співів та шляхетної поведінки, тут навчали гаптуванню. Такі ж школи були відкриті в Суздалі та Полоцьку. Високою була освіченість дружин князівських вершин. Через своїх високоосвічених дочок Ярослав Мудрий був названий “тестем Європи” (Ганна стала дружиною французького короля, Єлизавета – норвезького, Анастасія – угорського). Сестра Володимира Мономаха Евпраксія була імператрицею Римської імперії, брала активну участь у політичному житті Західної Європи. Його онука Добродія написала перший в Європі медичний трактат.

Особливою сторінкою у розвитку вітчизняної вищої школи стала епоха Українського Ренесансу ( XVI- перша половина XVIII ст.). Незламне бажання українців зберегти національну мову, культуру, українські освітні традиції, православну церкву породило до життя братські школи, що пізніше виросли у вищі навчальні заклади . Так, у 1615 р. було організовано Київську братську школу – родоначальницю славетної Київської академії. До змісту навчання у братській школі було включено слов`янську, українську, грецьку, латинську, польську мови, граматику, піїтику, риторику, філософію, арифметику, геометрію, астрономію, історію й музику.

У перші роки свого існування школа розвивалась як вищий навчальний заклад. Вона давала широкий обсяг знань з різноманітних наук, мала висококваліфіковане викладацьке забезпечення, гуманістичні засади навчання, високі громадські ідеали – виховання в дусі альтруїзму, національної свідомості. Першим ректором школи був Іов Борецький.

У 1632 р. школа була об`єднана з Лаврською і отримала назву Києво-Могилянська колегія.

Вагомий внесок у розвиток Києво-Могилянської академії і взагалі освіти в Україні зробив київський митрополит П.Могила, на честь якого академію й було названо Могилянською. Саме під його патронажем вона перетворюється у вищий навчальний заклад, де було збережено традиції і гуманістичний дух, притаманні братським школам, а крім того, досягнуто європейського рівня вищої освіти.

Київська колегія організаційно наслідувала структуру європейських вищих навчальних закладів. На чолі її стояв ректор, у чиїх руках зосереджувались фактично усі важелі управління. Його заступник – префект – відповідав за навчальний процес, дотримування програм, успішність, матеріальні витрати тощо. З числа вчителів призначався суперінтендант, який слідкував за поведінкою студентів поза колегією, в чому йому допомагали обрані студенти – директори, візитатори, сеньйори бурс. Викладачам у веденні занять допомагали кращі студенти – магістри, інспектори, цензори. Викладачів молодших класів іменували дидаскалами, магістрами або просто вчителями, старших – професорами. Учнів молодших класів називали учнями або спудеями, старших (починаючи з поетики) – студентами.

Однак, на відміну від європейських навчальних закладів, колегія не ділилася на факультети, не надавала випускникам вчених ступенів, курс наук не завжди був постійним, тут існували власні принципи зарахування студентів, утримання викладачів тощо.

З середини XVII ст. в офіційних документах, листуванні сучасників тощо цей вищий навчальний заклад дедалі частіше називають академією, що свідчить про зростання його авторитету як освітнього й культурного центру. Але питання про юридичне закріплення статусу академії постає лише наприкінці століття. Царською грамотою від 11 січня 1664 р. підтверджується право академії на старі привілеї – приймати й навчати дітей всіх станів з України та інших земель, зберігати усталені структуру і обсяг навчальних дисциплін. Вперше дозволялося читати курс богослов`я, викладачам надавалися судові функції щодо студентів; це означало фактичну самостійність, самоуправління академії, яка не підкорялася ані цивільній, ані військовій місцевій владі.

Усі ці права остаточно закріплювалися за академією грамотою Петра I від 26 вересня 1701 р.

Києво-Могилянська академія довгий час зберігала свою структуру незмінною, а от зміст навчання, кількість предметів постійно мінялися.

Академія поділялася на вісім класів, повний курс навчання становив 12 років. Класи мали такі назви: фара, або аналогія, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія і богослов`я. Перші шість класів вважалися нижчими, і термін навчання в них становив один рік. Філософія вивчалася протягом двох років, богослов`я – чотирьох. До складу студентів зараховували юнаків, які вже пройшли початковий курс.

У фарі (аналогії) вивчали елементарну граматику, слов`янську, польську та почасти латинську мови, правила каліграфії та орфографії. Наступні три класи були присвячені опануванню латинською мовою, якою велося подальше викладання. Після закінчення класів інфіми, граматики і синтаксими студентам належало розмовляти й писати латиною.

У класі піїтики учні знайомилися із загальними правилами складання поетичних творів, а згодом – з поетичними жанрами. Предметом вивчення в класі риторики служило ораторське мистецтво. Курс риторики завершувався викладом загальних понять діалектики відповідно правилу : “Той не ритор, хто не філософ”. І при вивченні піїтики, і при опануванні риторикою студенти отримували домашні завдання. В шести нижчих класах викладали також катехізис, арифметику, геометрію.

Дуже змістовним був філософський курс академії. До нього входили раціональна (діалектика і логіка), моральна (етика) й натуральна філософія. Остання розділялася на фізику, математику й метафізику. Фізика передбачала вивчення природи, а також космології, метеорології, уронаграфії й фізіологічної психології у зв`язку з зоологією.

Невід`ємною частиною середньовічної вищої освіти було богослов`я. Особливістю цього релігійного курсу було його вільне відвідування. Він передбачав оволодіння змістом не лише суто богословських наук – догматики й моралі, а й загальними знаннями в галузі релігії. Суттєвою рисою богословського курсу було ідеологічне протистояння католицькій експансії. Це обумовило полемічний характер лекцій, я яких викладачі спростовували католицькі догмати, відстоюючи православне тлумачення біблійних “істин”.

На філософських та богословських заняттях щотижня або щомісяця проводилися диспути, завершуючи вивчення певного розділу науки. Інструкція 1752 р. передбачала “теологам і філософам завжди бути на диспутах до закінчення неодмінно”. Цією ж інструкцією закріплювалося викладання в академії європейської, грецької та німецької мов. Пізніше до них приєдналися французька, староєврейська та польська мови. Починаючи з 1751 р. предметом навчання стають російська мова, поезія та риторика.

Про високий рівень викладання і про глибоке опанування вихованцями іноземних мов свідчить той факт, що випускників часто запрошували на службу до державних установ, наукових закладів – Малоросійської колегії, Колегії іноземних справ, Петербурзької Академії наук, інших навчальних закладів.

Вивчення математичних дисциплін було обов`язковим в академії. З другої половини XVII ст. запроваджується клас “чистої” математики, де вивчали алгебру і геометрію, і клас так званої змішаної математики, де вивчали цивільну і військову архітектуру, механіку, гідростатику, гідравліку, оптику, тригонометрію, астрономію, гідрогеографію, математичну хронологію та ін.

Велика увага приділялась малюванню і музиці. Високий рівень викладання “малювального мистецтва” дозволяв не лише формувати художню культуру студентів, а й виявляти і розвивати справжніх митців. В академії склалася своя художня школа, представлена відомими графіками І.Щирським, Д.Галятовським, Г.Левицьким.

Давні і глибокі традиції існували в академії і в галузі музики, особливо пісенного жанру. Тут вивчали партесний (багатоголосий) спів та лінійні ноти. Без хорового співу не відбувалася жодна урочиста подія, співців з академії охоче запрошували для участі у церковних та громадських святах. Було сформовано два студентських хори: академічний і братський. Вони брали участь у щорічних змаганнях хорів, які проходили на Контрактовій прощі, і постійно виходили переможцями. Ще на початку XVIII ст. в одному з універсалів гетьмана Мазепи зазначається, що завдяки високому рівню викладання музики а академії в Києві сформувався цілий музичний цех.

Слава випускників академії сягнула далеко за межі України. У хорових капелах московських царів значний відсоток складали українці. Вихованців Київської академії посилали для організації хорів і за кордон.

Починаючи з другої половини XVIII ст., особливо за часів царювання Катерини II, в Київській академії відбуваються зміни. У 1783 р. навчальний процес переводиться на російську мову. З 1791 р. чітко регламентується вивчення певних дисциплін у визначені роки. Так, геометрія, арифметика, географія, а також мови – грецьку, німецьку та французьку – вивчали у трьох класах: нижчому, середньому і вищому. У 1794-1975 н. р. запроваджується вивчення російського красномовства. У 90-ті роки до академії на викладацькі посади повертаються її вихованці, що пройшли курс навчання у Московському університеті і Петербурзькій головній училищній семінарії. Це не могло не вплинути на характер навчання і виховання, академія дедалі більше уніфікується з іншими навчальними закладами.

31 жовтня 1798 р. за ініціативою імператора Павла I Київська академія була урівняна “во всем с другими тремя академиями” (московською, петербурзькою, казанською). А роком пізніше було прийнято і новий академічний статут, згідно з яким за академією закріплювався статус головної окружної академії. Київський округ було розширено, до нього увійшло вісім семінарій: новоросійська, чернігівська, мінська, брацлавська, білгородська, харківська, переяславська і житомирська. Кращих вихованців цих семінарій через кожні два роки мали надсилати до Київської академії для “усовершенствования в науках”. Вони називалися кандидатами, із них потім брали потім учителів семінарій.

Реформа 1798 р. перетворювала Київську академію в один з кількох аналогічних закладів. Це фактично був перехід на суто релігійне навчання, підготовку кадрів духовенства. За таким статутом академія проіснувала до 1817 р., тобто остаточного оформлення її у Київську духовну академію.

Двісті років існування закладу збагатили світ десятками – сотнями імен українських вчених. Життєдайна ріка інтелекту, центр загальноєвропейського значення 19 вересня 1991 р. відновлений як незалежний університет з міжнародним статусом. Концепцією відродження передбачено, що в Київо-Могилянській академії складатимуть три факультети: гуманітарний, природничий, суспільний. Факультети діятимуть за кращими світовими зразками.

У 1567 р. князем Костянтином Острозьким було відкрито академію. Острог у цей час був значним центром науки, притулком вільнолюбних мислителів, які зазнавали переслідування у себе на Батьківщині. В Острозі діяло наукове об`єднання талановитих вчених у галузі латинської, слов`янської, грецької мов, математики, астрономії, філософії.

Острозька академія – перша слов`яно-греко-латинська школа, яка поєднувала давньоруські культурно-освітні традиції з позитивними досягненнями західноєвропейської школи та науки.

До змісту навчання академії входили: слов`янська, грецька, польська, латинська мови, граматика, риторика, астрономія, математика, філософія, богослов`я.

Протягом 60 років існування Острозьку академію закінчило близько 500 осіб. Серед її відомих вихованців: М.Смотрицький (письменник-полеміст, автор граматик), Г.Дорофеєвич (поет і перекладач), А.Римму (білоруський поет), Сагайдачний (гетьман), І.Борецький (перший ректор Київської братської школи), К.Острозький (письменник-публіцист). Ректорами академії в різні часи були: Г.Смотрицький (письменник-полеміст), К.Лукаріс (церковний діяч). У друкарні академії І.Федоров надрукував понад 20 книг, серед яких “Острозька біблія”, “Псалтир”, “Новий заповіт”.

Тихорианська академія (Харківський колегіум)була заснована у 1721 р. вихованцем Київської академії єпископом Єпіфанієм Тихорським.

До змісту навчання школи входили: слов`янська, латинська, грецька мови, риторика, філософія, богослов`я. Класи були організовані за зразком Київської академії (інфіма, аналогія, граматика, синтаксигма, піїтика, риторика, філософія, богослов`я. З 1768 р. для світських осіб було створено додаткові класи, де викладали нові мови, математику, географію, інженерну справу, малювання, архітектуру, геодезію, вокал, музику, фізику, природничу історію.

У Харківському колегіумі плідно працював Г.С.Сковорода, викладаючи піїтику, синтаксис, грецьку мову, християнське богослов`я.

Серед вихованців колегіуму: М. Каченовський – перший ректор Московського університету, Я.Толмачов – директор Петербурзького педагогічного інституту, Г.Казилевич – доктор медицини, засновник Петербурзької медико-хірургічної академії, М.Гнедич – поет, громадський діяч, перекладач “Іліади” Гомера.

Авторитетними в історії вищої освіти України були Чернігівська колегія (1690р.), Харківський колегіум (1727 р.), Полтавська та Новгород-Сіверська семінарії.

Визначну роль у розвитку вищої освіти в Україні відіграв Львівський університет, відкритий у 1661 р. У ньому діяло 2 факультети – філософський та теологічний, освітній процес закінчувався отриманням наукового ступеня – ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук.

З часом з`являються інші вищі навчальні заклади (Київська гімназія (1809), що згодом була віднесена до вищих навчальних закладів, Харківський університет (1805)).

У першій чверті XIX ст.. виникають привілейовані навчальні заклади, що поєднують курс середніх та вищих шкіл (Кременчуцький ліцей, Рішельєвський ліцей в Одесі, гімназія вищих наук князя Безбородька у Ніжині, інститути шляхетних дівчат у Харкові, Полтаві, Одесі, Керчі, Києві.

З 60-70-х років того ж століття починає формуватися система підготовки вчителів, виникають учительські семінарії та інститути.

Розвиток капіталізму, боротьба прогресивної громадськості зумовили подальше зростання вищої школи. В Україні центрами наукової думки, підготовки вчених, лікарів, юристів та інших фахівців стали Харківський, Київський, Новоросійський університети, Ніжинський історико-філологічний інститут, Львівський та Чернівецький університети.

На початку XX ст.. кількість студентів в університетах збільшилася удвічі. Соціальний склад студентства університетів залишався переважно дворянсько-буржуазним. Для вихідців з робітників, середнього й найбіднішого селянства доступ у вищі навчальні заклади залишався практично закритим.

Події 1917 р. Змінили не тільки соціальний склад, але й поставили на порядок денний питання створення нової школи з новими педагогічними кадрами. Незалежна Україна робила перші кроки в організації підготовки національних педагогічних кадрів. Почалося становлення системи української вищої освіти. У 1918 р. Університет Св.Володимира в Києві, Харківський і Новоросійський (одеський) стали державними університетами України, відкрився університет у Катеринославі (Дніпропетровську), Таврійський та Кам`янець-Подільський університети..

Було визначено 3 напрямки діяльності університетів: науковий, навчальний і просвітницький. Було відкрито підготовчі курси для вступу в університет.

У перші роки радянської влади виникли своєрідні форми інтеграції науки, вищої освіти і виробництва. Одним з прикладів інтеграції став Інститут інженерів-електриків-виробничників. Студенти таких інститутів працювали певний час на виробництві розглядалися як повноцінні учасники виробничого процесу, 2 дні в тиждень студенти працювали на заводі, протягом 2 днів по 10 годин навчалися в інституті.

Після рішення наради „Про реформу вищої школи” (1920) починає посилюватися вузька спеціалізація факультетів та скорочуватися термін навчання в університетах до 3-х років. Ліквідуючи все негативне, що було в університетах, Комісаріат освіти став на позиції ліквідації самих університетів. Цього ж року було закрито університети у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Сімферополі, їх прямими спадкоємцями стали самостійні медичні та юридичні інститути і тимчасові вищі педагогічні курси, створені на базі історико-філологічних і фізико-математичних факультетів.

У 1921 р. На базі старих університетів почали створювати Інститути народної освіти: Київський, Харківський, Одеський. У 1930 р. На базі відповідних факультетів інститутів народної освіти виникли інститути професійної освіти, що випускали вчителів для технікумів, шкіл та ФЗУ.

З 1931 р. Починають відновлюватися університети, що за короткий термін стали науковими та освітніми центрами України. І лише на початку 1939 р. Склалася чинна вітчизняна система університетської освіти.

Під час другої світової війни державні ВНЗи було евакуйовано у східні регіони України, і тільки наприкінці 1943 р. Університети та інститути почали повертатися.

У післявоєнний період в університетах стала відчутною потреба укрупнення спеціальностей, розширення профілю підготовки фахівців. Було переглянуто навчальні плани та програми, відбулося укрупнення ряду навчальних закладів. Відбувалося наближення ВНЗів України до виробництва, удосконалювалася їхня структура.

На початку 60-х рр.. розширилася мережа державних університетів шляхом перетворення в університети великих педагогічних інститутів. Головним завданням вищих навчальних закладів стала підготовка висококваліфікованих фахівців, що володіють глибокими теоретичними знаннями і практичними навичками. Невід`ємною частиною діяльності університетів стала науково-дослідна робота, створення підручників та навчальних посібників, підготовка науково-педагогічних кадрів

З метою професійної адаптації випускників з 1972 р. Було введено річне стажування молодих фахівців на підприємствах. Прогресивною для вищої школи 70-х рр.. була нова організація самостійної роботи студентів – проведення внутрішньо семестрових атестацій.

У період з 1960 до 1980 р. ряд ВНЗів було реорганізовано, відкрито нові. У 1984 р. в УРСР функціонувало 146 ВНЗів, у тому числі 9 університетів.

Після здобуття в 1991 р. незалежності Україна почала формувати власну політику й систему вищої освіти.

4.Формування сучасної системи вищої освіти.

Освітня політика України базується на принципах демократизації та гуманізму, орієнтована на досягнення сучасного світового рівня, відродження самобутнього національного характеру, докорінне покращення змісту, форм і методів навчання, збільшення інтелектуального потенціалу країни. У 90-х рр.. продовжувала спостерігатися тенденція реорганізації великих педагогічних інститутів країни в університети. Так на базі Івано-Франківського педінституту було створено Прикарпатський університет, Луцький педінститут перетворено у Волинський університет, організовано Східно-український університет; Черкаський, Миколаївський, Херсонський інститути стали університетами. Відновлено діяльність двох історичних для України навчальних закладів: Національного університету „Києво-Могилянська академія” та Національного університету „Острозька академія”. З середини 90-х років за вагомі досягнення у підготовці науково-педагогічних кадрів, внесок у розбудову Української держави та міжнародне визнання деяким вищим навчальним закладам Указом Президента України було надано статус Національних. Сьогодні їх – більше 60.

Протягом останніх років було переборено державну монополію в галузі вищої освіти. Відкрито ВНЗи з різними формами власності: комерційні, приватні, спільні, міжнародні, котрі надають можливість для здобуття вищої освіти великій кількості випускників середніх і середніх спеціальних навчальних закладів.

Структура вищої освіти України розбудована відповідно до структури освіти розвинених країн світу, визначеної ООН, ЮНЕСКО та ін. міжнародними організаціями.

Вища освіта є складовою системи освіти України, що регулюється Законами України „Про освіту” та „Про вищу освіту”.

Відповідно до рівня підготовки, матеріально-технічного забезпечення та наявності науково-педагогічних кадрів для визначення статусу ВНЗів встановлено 4 рівні акредитації:

- Перший рівень –технікум, училище, інші, прирівняні до них, вищі навчальні заклади (молодший спеціаліст);

- Другий рівень – коледж, інші, прирівняні до нього ВНЗи (бакалавр);

- Третій і четвертий рівні – університет, інститут, академія (спеціаліст, магістр).

У середині 90-х рр. було запроваджено ступеневу структуру підготовки фахівців. Ступневість вищої освіти полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах вищої освіти:

До мережі входять 667 навчальних закладів I- IV рівнів акредитації. Зараз в Україні налічується 106 університетів, 56 академій, 150 інститутів.

Мережа ВНЗів налічує 330 закладів I-IV рівнів акредитації, у т.ч. 223 державної форми власності В університетах, академіях, інститутах навчається 1403 тис. Студентів віком від 17 до 24 років.

Вимоги до змісту, обсягу та рівня освітньої й фахової підготовки в Україні встановлюються Державними стандартами освіти. Державний стандарт освіти – це сукупність норм, які визначають вимоги до освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня. Державні стандарти освіти розроблюються з кожного напряму підготовки для різних освітньо-кваліфікаційних рівнів.

Управління освітою здійснюється державними органами управління та органами громадського самоврядування.

До державних органів управління освітою належать:

- Міністерство освіти й науки;

- Центральні органи виконавчої влади України, яким підпорядковуються навчальні заклади освіти;

- Вища атестаційна комісія України;

- Державна акредитацій на комісія.

Міністерство освіти й науки:

- Бере участь у визначення державної політики у сфері освіти;

- розробляє програми розвитку освіти, державні стандарти;

- забезпечує зв`язок із закладами освіти, державними органами інших країн з питань, які входять до його компетенції;

- проводить акредитацію вищих навчальних закладів, видає їм ліцензії, сертифікати;

- організовує атестацію педагогічних та науково-педагогічних працівників щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених звань.

ВАК України організовує і проводить атестацію педагогічних і науково-педагогічних працівників, керує роботою щодо присудження наукових ступенів.

Як бачимо, історія розвитку вищої освіти не лише продовжує традиції конкретної країни, але й входить у світовий досвід. У процесі історії у різних країнах склалися особливі типи освітніх систем. В усьому світі, однак, в якості універсального типа вищої освіти прийнято університет.

З наведених вище характеристик чітко простежуються національні особливості організаційної підготовки, яка спричиняє суттєві труднощі як при переході громадян з країни в країну для отримання чи продовження освіти, так і при визнанні кваліфікацій для отримання робочих місць. Тому останнім часом у зв`язку із глобалізацій ними таєвроінтеграційними процесами назріла гостра необхідність уніфікації ступенів та кваліфікацій через зближення структури, організації та змісту освіти в різних країнах Європи.

Розкриттю сутності та значення реформування університетської освіти в Україні у світлі європейських вимог ми буде присвячено наступну лекцію.

Читайте також:

1. А. Заходи, які направлені на охорону навколишнього середовища та здоров’я населення.
2. А/. Верховна Рада України.
3. Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.
4. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
5. Аграрні закони України
6. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
7. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
8. Адміністративні правопорушення в галузі охорони здоров'я. Адміністративна відповідальність медичних працівників.
9. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України
10. Адміністрація Президента України
11. Адреси бібліотек України
12. Акти Верховної Ради України

Переглядів: 946