• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Питання 1. Етичні ідеї Стародавнього світу

План

Тема 3

Хмельницький

Денищик О.І.

Cоціально-гуманітарних наук

Кафедра філософії та

Навчальна дисципліна:

Етика (загальна і професійна)

Лекція 3-4

Тема 3: Головні етапи історичного розвитку етичної думки.

доцент кафедри,

кандидат пед. наук

Головні етапи історичного розвитку етичної думки.

1. Етичні ідеї Стародавнього світу.

2. Моральна концепція християнської релігії (Середньовіччя).

3. Етичні вчення епохи Відродження та Нового часу.

4. Розвиток етичної думки в Україні і, зокрема, специфічні риси вчення Г.С.Сковороди.

Література:

Основна література (див. літературу): -1,2,7,11.

Додаткова (див. літературу): - 1,3,8,9.

Серед перших етичних систем, які досліджували етичну сферу, заслуговують на увагу етичні системи Китаю – конфуціанство і даосизм.

Засновником конфуціанства був Кун-Фу-цзі (латинська версія імені – Конфуцій. 551-479 рр. до н.е).

Головне місце в етиці Конфуція займає вчення про гуманність (жень), згідно з яким ідеальні відносини між людьми в сім’ї, суспільстві й державі мають будуватися за принципом, про який було уже сказано, «Чого не бажаєш собі, того не роби іншим». Цей принцип відомий у європейській етиці як християнський або як категоричний імператив Канта, але першим його визначив Конфуцій.

Етичні норми конфуціанства вимагали покори підлеглих. , турботи про суспільні інтереси, повагу до батьків і старших за віком. У цій етичній системі визначені п’ять великих і незмінних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, мужність, дотримання яких було одночасно нормою для всіх, і з іншого боку, слугувало соціально-політичній верхівці. Це сприяло запобіганню соціальним вибухам, утримувало у слухняності підлеглих.

Даосизм – висунув етичний ідеал природного життя поза соціальністю. Засновником даосизму вважається легендарний мудрець Лао-цзи (Лао Дань). Вважається, що він автор книги «Дао де цзінь» (Шлях доброчинності).

Дао де – означає мораль, яка вимає, щоб всі суспільні явища, вчинки були підпорядковані природній необхідності, а стосунки між людьми будувалися на засадах доброзичливості і щирості. Кожній людині слід дотримуватись таких чеснот:

- поміркованість;

- справедливість;

- врівноваженість;

- зберігати спокій;

- бути безпристрасним.

Богатство і шанолюбство ведуть до пихатості, породжують заздрість і передують загибелі.

Мета морального удосконалення – звільнення від бажань і пристрастей.

Викликає повагу, стародавність, самобутність і різноманітність стародавньої індійської етичної думки. Особливо це проявляється в етичних релігійних системах джайнізму і буддизму. Вони виникли майже одночасно, в VI – V ст. до н.е як реакція не брахманських (брахманізм – аристократична релігія) верств населення Індії.

Джайнізм відкидає авторитет Вед, відкриває доступ до громади представникам усіх каст. Пропонується вихід із ланцюга нескінчених перевтілень за допомогою аскетизму. Особисте спасіння через 3 коштовності: правильно розуміти, пізнавати і жити. Моральна концепція джайністів передбачила, що людина сама пізнає добро і зло через шлях спроб і намагань.

Буддизм - це інша етична думка. Його засновник принц Гаутама (623-544 рр. до н.е.), що дістав ім’я Будда (від санскр. «будх» - просвітлений), дійшов висновку, що ані розкіш, ані добровільні страждання не є шляхом істини. Вона перебуває посередині між цими крайнощами. Буддою було розроблено вчення про чотири благородні істини: існує страждання; існує його причина; існує стан звільнення; та існує шлях до нього. Народження та старіння, хвороба та смерть, розлучення з коханим і життя з нелюбом – усе це страждання.

Метою морального самовдосконалення є досягнення людиною такого стану, в якому повністю долаються ворожнеча і чуттєва прихильність до світу і який реалізується в однаково доброзичливому ставленні до всіх живих істот. Такий шлях доступний кожній людині.

Особистісне удосконалення – знаряддя морального перетворення суспільства.

Іудаїзм - як одна із найцікавіших з етичної точки зору релігійно-філософська система сформувалась в Давній Іудеї. Засновник - Мойсей. Заслуги Іудаїзму перед людством - це розробка одного із найдавніших і найпоширеніших кодексів моральної поведінки «П’ятикнижжя Мойсеєве» та «Талмуд». Підвалинами є 10 заповідей – Декалог:

- перші 1-4 – релігійні настанови;

- наступні 5-10 – наказують:

5 – поважати батьків;

6 – не вбивати;

7 – не красти;

8 – не блудити;

9 – не брехати при свідченні;

10 – не бажати нічого, що належить ближньому.

Таким чином, заповіді, які містять релігійно – морально - юридичні принципи, і є критеріями достойної поведінки. Справедлива розплата за порушення вимог припускала рівноцінне покарання – принцип .Таліона: «Життя – за життя», «Око – за око», «Зуб – за зуб».

Декалог проголошує, що роблять з людини людину такі заповіді: здатність жити за законами, що накреслені Богом, за законами справедливості. Ця система етичних принципів стала важливою складовою моральних законів християнства та ісламу, загальнолюдською основою моральності (Етика: за ред. В.О. Лозового).

До речі уперше в історії людства особа судді (юриста) згадується три тисячі років тому в Біблії. Так, у книзі «Вихід», пророк Мойсей (суддя і законодавець) «…вибирає із усього Ізраїлю здібних людей…, які бояться Бога,… правдивих, які ненавидять користь» [13, ст 59-60] і делегує їм свої судові повноваження «Хай судять вони народ у всі часи ... і понесуть тягар».

Тобто, критерії оцінки, які були визнані в Біблії, таморально-професійні принципи діяльності юристів є актуальними сьогодні.

Натурфілософіябула першим вченням Давньої Греції,в якому розглядається моральна проблематика. Найбільш цікавими представниками були:

- Геракліт;

- елеати (Ксенофан, Зенон);

- Піфагор;

- софісти;

- Демокріт.

Так, на думку Геракліта усім править Доля (необхідність), а з нею тісно пов'язаний Логос (закон). Повага до закону свідчить про гідність людини, а дотримання його є істинним і мудрим. Поскільки людина розумна, то зберігається можливість його морального відродження.

Елеати (Ксенофан, Зенон) як і натурфілософи також дотримувались думки про безмежність і вічність світу, а людину вважали частиною цього світу.

Піфагор,а також Алкмеон та інші вперше почали вважати людину поєднанням двох першопочатків – одиниці (Сонце, Місяць), і двійки (Земля). Моральний імператив вимагав дотримання міри в усьому (помірність, простота, вірність, розсудливість).

Софісти – переорієнтували філософію з вивчення природи на етичний бік – вивчення людини.

Софісти - платні вчителі мудрості і доброчинностей (давньогрецьке слово софистэс – знавець, майстер, мудрець). Для них була важлива не істина, а переконливість, а в суді – вміти перемагати в суперечках і позовах. І хоча їх часто називали словоблудами і обманщиками, їх внесок в історію етики досить вагомий. Вони вважали доброчинністю отримані здібності людини, які дозволяють їй вживатися з іншими людьми софісти доказують можливість виховання доброчесності, вірять у силу освіти, відстоюють рівність всіх людей.

Демокріт – (близько 460-370 рр. до н.е.) – один із перших філософів – етиків. Листувався із Гіпократом. Вважав, що вище благо – це блаженство, а воно – це спокій і веселощі душі, яких можна досягти лише завдяки помірному способу життя, приборканню пристрастей. На його думку , моральність не повинна стояти над людиною, а її завдання – служити людині.

Демокріт вказує на наявність у людини особливого, інтимного почуття – сорому, який фіксує, оберігає і стимулює певну міру оволодіння суспільними формами поведінки. Сором перед самим собою є явищем совісті. Новою у Демокріта була вимога моральної оцінки людини не тільки за його дії, а й за наміри до дії.

На противагу Демокріту, який заклав гуманістичну і матеріалістичну орієнтацію в етиці, виступили Сократ і пізніше Платон (войовнича ідеалістична моральна теорія).

Сократ – перший філософ мораліст просвітник, який присвятив своє вчення людським проблемам (469-399 рр. до н.е.). Сократова філософія по праву вважається першою послідовною формою етичного раціоналізму . В її основі знаходяться такі ключові положення: доброчинність є знання; тільки справедлива людина може бути дійсно щасливою; самопізнання є вищим завданням людини; самовдосконалення важливіше від усіх турбот про зовнішні блага.

До цих положень Сократ додав систему взаємопов’язаних якостей:мудрість – знання самого себе; мужність – здатність протистояти страху; поміркованість – уміння знаходити міру відносно своїх пристрастей; справедливість – розуміння і дотримання Божих і людських законів; благочинство – належне відношення до богів.

Основою розуміння етичних принципів Сократ вважав «… послідовне пізнання самого себе». При чому, перш за все, людина повинна пізнати свій внутрішній світ. Сократ підкреслював значення совісті як «внутрішнього голосу» і який має божественне походження. Тобто «совість – це глас Божий».

В етиці самого великого із сократівських учнів Платона (427-347 рр. до н.е.) – центральне місце займає вчення про благо, ідеї, душу. Благо – це те, до чого прагне кожна річ, і те, що робить її хорошою. На думку Платона, існує відмінний від земного світу вищий світ ідей – ідеальних сутностей, які перебувають поза фізичним часом і простором і є прообразом усіх земних речей та явищ. Найвища ідея – ідея блага (Бог).

Мораль- надбання «неба», де знаходяться загальні зразки блага, вона піднімається над реальними конкретними людьми. Однак у світі ідей перебуває, споглядаючи його, безсмертна душа людини. Доброчинності Платон надає суттєву онтологічну і психологічну основу. Онтологічною (тобто буттєвою) основою є причетність душі істини до суттєвого буття: світу ідей, у тому числі до ідей Блага, Істини, Красоти. Відповідно до психології важливими здібностями душі є прагнення, пристрасть і вербальне мислення. У діалозі «Теєтет» Платон висловлює думку, що розвиток людини є розгортанням тих потенцій, тих якостей, які були спочатку притаманні її душі. Визначає, що першопочатками душі є розумне,вольове,афективне, які зумовлюють доброчинності:мудрість (чеснота розуму), мужність (чеснота волі), помірність (чеснота почуттів), і над усіма добро чинностями стоїть головна – справедливість.

Найвищої вершини антична етика досягла в працях Аристотеля (384-322 рр. до н.е.).

Аристотель першим увів етику як самостійну дисципліну у систему науково-філософського знання, розмістивши її між психологією – наукою про душу і політикою – вченням про державу. В основі етики знаходиться розбіжність між вищим або абсолютним благом (досконалістю), з однієї сторони, і нижчим або відносними благами – з іншої. Його етика евдономічна ( гр. eudaimonia – блаженство) – він вважав, що найвищим благом людини є блаженство, але не сума благ, а те, що само по собі робить життя бажаним.

Благою людиною може бути тільки знатна особа – успішна, багата, красива, яка має друзів і заслуговує на громадську пошану. А це спонукає людину робити тільки правильні вчинки. Тому етика покликана вчити не знанню як такому, а правильній поведінці, правильним вчинкам.

На думку Аристотеля, головною етичною проблемою є відношення між щастям, як доступною для людини мірою отримання вищого блага, і доброчинністю. Щастя в його розумінні – це сукупність зовнішніх і внутрішніх, тілесних і душевних благ. Основою щастя – є діяльність, відповідна доброчинності. Сутність доброчинності знаходиться в середині між двома вадами «еліптичною» (як недолік) і гіперболічною (як надмір). Так, наприклад, щедрість як доброчинність знаходиться посередині між двома вадами: скупістю (недолік) і марнотратство (надмір). За такою ж схемою Аристотель аналізує ще дев’ять якостей: мужність, поміркованість, великодушність (див. лекцію №4).

Значну увагу Аристотель приділяє вчинкам людини, розділяючи їх на добровільні і недобровільні. Перші діяння потребують або подяки, або засудження, інші, що зроблені без свідомого волевиявлення, мають отримати або прощення, або співчуття.

Видатним моральним вчителем був Епікур (341 – 270 рр. до н.е.). З його ім’ям пов’язане одно із вчень філософської етики під назвою евдонізму (щастя – від гр. eudaimonia ).

Він вважав, що вирішення етичної проблеми міститься у правильному тлумаченні щастя. Щасливі люди є доброзичливими, у них немає а ні потреби, а ні приводу сваритися між собою. Епікур на відміну від Аристотеля, який розділив щастя на 2 складові: внутрішню – досконалість (залежить від людини) і зовнішню – матеріальне благополуччя – не залежить від людини), вважав, що відчуття щастя цілком залежить від людини. Вище благо є блаженство, насолода, які складаються із задоволення, природних потреб і досягнення душевної рівноваги, безтурботності – спокою душі, і кінцевий результат щастя. Головна етична ідея Епікура – обґрунтування свободи як незалежності від зовнішнього.

На могилі Епікура на мраморі викарбувані слова: «Нечего бояться богов, нечего бояться смерти, можно переносить страдания, можно достичь счастья».

Антична етична думка за змістом була різноманітною, в її змісті були суттєві протиріччя. Так, реакцією на піднесення людської мудрості став рух, який звав людей назад до природи. Арістіпп та його послідовники, протестуючи проти культу доброчинності в моралі, визначали, що насолода (грец. Hedone – звідси гедонізм) виступає як вища мета людського життя.

Інші підходи до етичної сфери визначали кініки (від. «кuwv» - «собака», у переносному розумінні «безсоромний», нахабний»). Їх етичні норми викликали обурення в суспільстві. Це – підкреслена убогість одягу (брутальний плащ на голому тілі, убога сумка і посох), проживання в бочці, готовність відкрито справляти природні потреби тощо. На думку кініків, мудрість повинна звільнитися від сорому сповідувати презирство до суспільної думки. Зовнішні фактори, як багатство, сімейні зв’язки, слава, для щастя байдужі.

Етичні норми кініків трансформуються і знаходять своє відображення в етиці стоїків (грец. – stoa – портик, галерея з колонами, де вчив філософ Зенон). На думку стоїків, у світіпанує рок., фатальна необхідність, яка є вираженням космічного розуму. Протидіяти цій необхідності безглуздо, а покора їй – є залученням до вищого розумного першопочатку. Якщо людина помірна, мужня, справедлива і розсудлива, позбавлена жалощів і завжди діє за наказом обов’язку, якщо вона з радістю і легкістю приймає все, що надається невблаганною долею, тоді вона істинно мудра, У центрі етичного вчення стоїків знаходиться мудрець, здатний жити у відповідності з природою, вільний від афектів, врівноважений і такий, що стійко зустрічає свою долю.

Ідеї стоїків знайшли своє відображення в наукових працях відомих вчених Сенеки, Епікета, Марка Аврелія. Майже всі свої твори («Про милосердя», «Про вільний час», «Про щасливе життя», «про доброчинність») Сенека (4 р. до н.е. – 65 р.) присвятив етичним проблемам. Головна ідея його етичної думки – життя людини в злагоді з природою. Сенс життя він убачав у досягненні душевного спокою, чого можна досягти, переборовши страх перед смертю. Життя буде найбільш достойним, якщо людина буде прагнути постійно себе вдосконалювати. На думку Епікета, дійсно суттю людини є розум, тому слід турбуватися не про тілесне задоволення, а тільки про душевний спокій.

Таким чином, античною етикою були розставлені важливі теоретичні проблеми моралі, намічені різні варіанти їх вирішення, окреслені головні традиції майбутніх інтерпретацій етичних питань. Типовим для античності можна визначити етичний ідеал людини: розумна, щаслива, гармонійно розвинена і соціально значуща особистість.

Сенека «Хто бажає , того доля веде, хто не бажає, того доля волочить».

Питання 2 Моральна концепція християнської релігії (Середньовіччя)

Перехід від античності до Середньовіччя визначався в етиці переворотом, суть якого в тому, що етика стала релігійною. Аналіз наукових досліджень свідчить, що середньовічна етика має суттєві відміни від античної:

- у період Середньовіччя етика була пов’язана не стільки з розумом, скільки з вірою, тобто на довгі часи вона стала ірраціональною. Розум по відношенню до віри отримує другу роль. Етичні норми стають дієздатними, якщо мають релігійну санкцію;

- середньовічна людина вимушена була відмовитись від своєї моральної автономії – одного із великих досягнень античності;

- типовий для античності евдемонізм змінився в Середньовіччі аскетизмом , ригористичним відношенням до життя. Природні прагнення і бажання людини стали розглядатися як гріховні;

- змінилась і уява про соціальне буття людини, про роль держави в етичній сфері суспільства. Античному, земному полісу був протипоставлений Град небесний, ідеальний, громадянами якого могли стати тільки істинно віруючі.

Особливе місце в осмисленні питань християнської релігійної етики займають найбільш відомі теологи АвгустинАврелій (Блаженний) і Фома Аквінський (Аквінат). Августин Блаженний (354 – 430 рр. до н.е.) в теологічних працях «Про святу трійцю», «Про град Божий», «Сповідь», стверджує що Бог- джерело і критерій моральності, вища сутність, протилежна земній чуттєвості. Кінцевою метою життя є спасіння, вивільнення від морального зла (гріха) і фізичного зла (смерті). Фома Аквінський (1225-1274 рр.) в роботах «Сума теології» і «Сума язичників» стверджує, що найвище людське благо – поєднання людини з Богом, а найвище блаженство – у безпосередньому інтелектуальному спогляданні Бога. На його думку, моральний образ дії гарантує людині спасіння у потойбічному світі; моральна поведінка і вища відплата пов’язані між собою. Але як саме здійснюється ця Божа справедливість, людині знати не дано.

Передумовою моральної поведінки є свобода волі. Фома Аквінський до таких доброчинностей як: мудрість, відвага, помірність, справедливість, також додав: віру, надію і любов.

Читайте також:

1. IV. Питання самоконтролю.
2. V. Етичні правила психологічних досліджень
3. V. Питання для самоконтолю
4. V. Питання туристично-спортивної діяльності
5. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
6. А.1 Стан , та проблемні питання застосування симетричної та асиметричної криптографії.
7. Активне управління інвестиційним портфелем - теоретичні основи.
8. Актуальні питання управління земельними ресурсами та їх охорони
9. Аналогія права - вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і значення законодавства.
10. Арифметичні оператори
11. Арифметичні операції
12. Арифметичні операції в різних системах числення

Переглядів: 2121