ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ СОЦІОЛІНГВІСТИКИ

1. Мовна спільнота.

2. Мовний код, субкод..

3. Перемикання і змішування кодів. Інтерференція

4. Мовна варіативність.

5. Мовна норма.

6. Соціолект.

7. Сфера використання мови.

8. Білінгвізм. Диглосія.

Соціолінгвістика оперує деяким набором специфічних для неї понять: мовне співтовариство, мовна ситуація, соціально-комунікативна система, мовна соціалізація, комунікативна компетенція, мовний код, перемикання кодів, білінгвізм (двомовність), диглосія, мовна політика і ряд інших. Крім того, деякі поняття запозичені з інших галузей мовознавства: мовна норма, мовне спілкування, мовна поведінка, мовний акт, мовний контакт, змішення мов, мова-посередник і ін., а також з соціології, соціальної психології: соціальна структура суспільства, соціальний статус, соціальна роль, соціальний чинник і деякі інші.

І. Мовна спільнота. На перший погляд, поняття мовної спільноті не потребує роз’яснень – це сукупність людей, які говорять певною мовою. Однак насправді такого розуміння недостатньо. Наприклад, французи, які живуть у Франції, і канадці, що розмовляють по-французьки, не становлять однієї спільноти. Не можна об’єднати в одну мовну спільноту англійців і американців (хоча ті й ті говорять по-англійському), іспанців і жителів Латинської Америки, які послуговуються іспанською мовою і т. д. Мова одна й та ж сама (або, точніше кажучи, майже одна й та ж), а спільноти різні.

З іншого боку, чи утворюють різні мовні спільноти люди, які живуть в

одному місті, працюють на одних і тих же самих підприємствах, але які мають як рідні різні національні мови, – наприклад, росіяни, татари, українці?

Саме при вивченні другого виду явищ – дво- і багатомовності при спільності соціального життя – й виникла необхідність у понятті “мовна спільність” (варіант: “мовна спільнота”): за допомогою цього поняття дослідник визначає соціальні межі, в яких функціонує одна мова або декілька мов, що взаємодіють одна з одною.

Мовна спільнота – це сукупність людей, об’єднаних спільними соціальними, економічними, політичними й культурними зв’язками, людей, які здійснюють у повсякденному житті безпосередні й опосередковані контакти поміж собою і з різними соціальними інститутами за допомогою однієї мови або різних мов, розповсюджених у цій сукупності.

Ширше визначення комунікативної спільноти – група, що зберігає згуртованість, цілісність, єдність завдяки частим та регулярним зразкам (шаблонам) соціальної взаємодії (соціального взаємовпливу) на засадах диференціації (етнічної, ідеологічної, релігійної, економічної, культурної, професійної), й виокремлюється з-поміж інших груп, що її оточують, через слабкість комунікативних зв’язків (контактів) з ними. Отже, спільнота (комунікативна спільність) може охоплювати ціле суспільство або ж тільки певний регіон, місцевість, професійну чи суспільну групу. Група (суспільство), якої стосується термін „комунікативна спільнота”, не має при цьому бути цілком одномовною. У межах однієї спільноти можуть існувати різні мови, як і різновиди (підсистеми) однієї мови, а сукупність (зібрання) усіх мов або їхніх різновидів (що в такій ситуації звуться “кодами”), що вживаються членами спільності, утворюють її мовний репертуар.Кожне суспільство може складатися з досить великої кількості груп, або суспільних мереж, а кожен член суспільства може в її межах виконувати певну кількість функцій. Отже, можна бути мешканцем країни К, але при цьому також мешканцем місцевості М, сповідувачем релігії Р, членом товариства С, а до того ж іще членом якогось родинного, професійного, товариського, сусідського кола і т. п. Якщо певне (народо)населення структуралізоване не лише з погляду суспільного, а й мовного, це надає кожному з його членів шанси, аби – на підставі якихось власних психічно-суб’єктивних критеріїв – він міг творити (вибудовувати) свої індивідуальні мовні поведінки так, щоб вони уподібнювалися до поведінок тих груп, з якими він прагне на даний момент ототожнитись. Звичайно, він мусить при цьому мати відповіні знання і здібності: вміти розпізнавати групи й системи їхніх поведінок, мати мотивацію настільки сильну, щоб вона мобілізувала його до вибору й зміни поведінок (також мовних) і, зрештою, вміти до цих поведінок призвичаїтись, тобто “перемикатися” на різні мови (коди). Такі спонтанічні індивідуальнімовні поведінки можуть з часом поширюватися, об’єктивізуватися й усталюватися (наприклад, відомий на багатомовних теренах звичай звертання до певних мовців – сусідів, клієнтів, близьких людей тощо – на їхній мові), що стає важливим інтенсифікуючим чинником локально-групових зв’язків. Таке явище визначає водночас суспільні, а не тільки етнічні сфери вживання окремих мов.

Межі поширення мов дуже часто не збігаються з політичними межами. Найочевидніший приклад – сучасна Африка, де на одній і тій же мові можуть говорити жителі різних держав (такий, наприклад, суахілі, поширене в Танзанії, Кенії, Уганді, частково в Заїрі й Мозамбіку), а всередині однієї держави співіснують декілька мов (у Нігерії, наприклад, їх більше 200). Тому при визначенні поняття мовна спільнота важливо поєднання лінгвістичних і соціальних ознак: якщо ми залишимо тільки лінгвістичні, то йтиметься лише про мову, безвідносно до того середовища, в якому вона використовується; якщо ж спиратися тільки на соціальні критерії (включаючи і політико-економічні, і культурні чинники), то поза полем уваги залишаться мови, що функціонують в окремій соціальній спільності.

Як мовні спільноти можуть розглядатися як сукупності людей, різні за чисельністю індивідів, які до неї входять, – від цілої країни до так званих малих соціальних груп (наприклад, сім'ї, спортивної команди, студентської академгрупи): критерієм виділення у кожному випадку повинні бути спільність соціального життя й наявність регулярних комунікативних контактів. Одне мовне співтовариство може бути більш охоплюючим відносно до інших. Так, сучасна Росія – приклад мовного співтовариства, яке включає мовні співтовариства меншого масштабу: республіки, області, міста. У свою чергу, місто як мовне співтовариство включає мовні співтовариства ще меншого масштабу: підприємства, установи, навчальні заклади.

Чим менша чисельність мовного співтовариства, тим вище його мовна однорідність. У Росії існують і взаємодіють десятки національних мов і їх діалектів, а в великих російських містах основні форми суспільного життя здійснюються вже на значно меншої кількості мов, часто двох (Казань: татарська і російська, Уфа: башкирська і російська, Майкоп: адигейська і російська), а при національній однорідності населення – переважно однією мовою (Москва, Петербург, Саратов, Красноярськ тощо).

У рамках таких мовних співтовариств, як завод, науково-дослідний інститут, середня школа, переважає одна мова спілкування. Проте в малих мовних співтовариствах, таких, як сім’я, де комунікативні контакти здійснюються безпосередньо, може бути не одна, а дві мови (і навіть більше: є сім’ї російських емігрантів, що використовують у внутрішньосімейному спілкуванні декілька мов).

ІІ. Мовний код, субкод. Кожне мовне співтовариство користується певними засобами спілкування – мовами, їх діалектами, жаргонами, стилістичними різновидами мови. Будь-який такий засіб спілкування можна назвати кодом. У найзагальнішому сенсі код – це засіб комунікації: природна мова (українська, англійська, сомалі і т. п.), штучна мова типу есперанто або типу сучасних машинних мов, азбука Морзе, морська сигналізація прапорця і т. п. У лінгвістиці кодом прийнято називати мовні утворення: мова, територіальний або соціальний діалект, міське койне і під.

Разом з терміном код уживається термін субкод. Він позначає різновид, підсистему якогось загального коду, комунікативний засіб меншого об'єму, вужчої сфери використання й меншого набору функцій, ніж код. Наприклад, такі різновиди сучасної української національної мови, як літературна мова, територіальний діалект, міське просторіччя, соціальний жаргон, – це субкоди, або підсистеми єдиного коду (української національної мови).

Субкод, або підсистематакож може членуватися на різновиди й тим самим містити в своєму складі субкоди (підсистеми) нижчого рівня і т. п. Наприклад, українська літературна мова сама є субкодом стосовно національної мови, членується на два різновиди – кодифікована (унормована мова) мова й розмовна мова, кожна з яких має певну самодостатність і розрізняється за функціями: кодифікована мова використовується в книжково-письмових формах мови, а розмовна – в усних, повсякденно-побутових формах. У свою чергу кодифікована літературна мова диференційована на стилі, а стилі реалізуються в різноманітних мовних жанрах; якась подібність такої диференціації є і в розмовній мові.

Соціально-комунікативна система – це сукупність кодів і субкодів, що використовуваних в цій мовній спільноті, вони знаходяться один з одним у відносинах функціональної додатковості. Функціональна додатковість означає, що кожний з кодів і субкодів, які створюють соціально-комунікативну систему, має свої функції, не перетинаючись з функціями інших кодів і субкодів (тим самим всі вони ніби доповнюють один одного у функціях).

Наприклад, кожен стиль літературної мови – науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, релігійно-правовий – має свої специфічні функції, не властиві іншим стилям, а разом вони функціонально доповнюють один одного, утворюючи систему, здатну обслуговувати всі комунікативні потреби цього суспільства (яке можна умовно назвати суспільством носіїв літературної мови; окрім них є ще, наприклад, носії діалектів, просторіччя) і всі сфери спілкування.

У багатомовному суспільстві соціально-комунікативну систему утворюють різні мови, і комунікативні функції розподіляються між ними (при цьому кожна з мов може, природно, підрозділятися на субкоди – діалекти, жаргони, стилі).

ІІІ. Перемикання й змішування кодів. Інтерференція.Ми вже знаємо, що коди (мови) і субкоди (діалекти, стилі), що складають (утворюють) соціально-комунікативну систему, функціонально розподілені. Це означає, що один і той же самий контингент мовців, які утворюють дану мовну спільність, володіючи набором комунікативних засобів, використовує їх у залежності від умов спілкування. Наприклад, якщо вести мову про субкоди літературної мови, то в науковій діяльності носії літературної мови використовують засоби наукового стилю, в діловодстві, у юриспруденції (скажімо, в судочинстві), адміністративному листуванні вони ж уживають засоби офіційно-ділового стилю, у сфері релігійного культу – слова й конструкції стилю релігійно-проповідницького тощо. Інакше кажучи, у залежності від сфери спілкування мовець переходитьз одних мовних засобів на інші (замінює ніби одні мовні засоби іншими). Схожа картина спостерігається і в тих суспільствах, де використовується не одна, а дві мови (або декілька). Білінгви, тобто люди, які володіють двома (або кількома) мовами, зазвичай “розподіляють” їх використання залежно від умов спілкування: в офіційній обстановці, при спілкуванні з владою використовується переважно одна мова, а в побуті, в родині, при контактах з сусідами – інша (інші). І в цьому випадку можна говорити про перемикання кодів, про перехід з одного коду на інший, тільки як коди фігурують не стилі однієї мови, як у першому прикладі, а різні мови. Перемикання кодів, або кодове перемикання – це перехід мовця у процесі мовного спілкування з однієї мови (діалекту, стилю) на іншу (інший) у залежності від умов комунікації.

Наприклад, зміна адресата, тобто того, до кого звертається мовець. Якщо адресат володіє тільки однією з двох мов, які знає мовець, то останній, природна річ, повинен використати саме дану, знайому адресату, мову, хоча до цієї миті у спілкуванні зі співрозмовниками-білінгвами могла використовуватись інша мова або обидві. Перемикання на відомий співбесідникові мовний код може відбуватись навіть у тому випадку, коли змінюється склад тих, хто спілкується (комунікантів): коли до розмови двох білінгвів приєднується третя людина, яка володіє тільки однією з відомих усім трьом мов, то спілкування має відбуватись цією мовою. Відмова ж співрозмовників перейти на код, знайомий третьому учасникові комунікації, може розцінюватись як небажання відкривати йому тему розмови або ж як зневага до його комунікативних потреб. Чинником, що обумовлює заміну кодів, може бути зміна ролі самого мовця. Скажімо, в ролі батька (при спілкуванні в родині) або в ролі сусіда він може використати рідний для нього діалект, а звертаючись до органів центральної влади, він змушений перемикатись на більш або менш загальноприйняті форми мовлення. Якщо такого перемикання кодів не буде, представники влади його не зрозуміють, і він не досягне своєї мети (задовольнити прохання, розглянути скаргу і т. ін.), інакше кажучи, зазнає комунікативної невдачі. Тема спілкування також впливає на вибір коду. За даними дослідників, що займаються проблемами спілкування в умовах мовної неоднорідності, “виробничі” теми члени мовних спільностей воліють обговорювати тією мовою, яка має відповідну спеціальну термінологію для позначення різних технічних процесів, пристроїв, приладів тощо. Проте як тільки тема з виробничої змінюється на побутову, „вмикається” інший мовний код або субкод – рідна мова або говірка (діалект) співрозмовників. В одномовному суспільстві при такому перемиканні кодів відбувається перехід з професійної мови на загальновживані мовні засоби.

У яких місцях мовного ланцюга мовці перемикають коди? Це залежить від характеру впливу тих чинників, про які щойно йшла мова. Якщо вплив того або того чинника мовець може передбачити і навіть в певному сенсі планувати, то перемикання відбувається на природних межах мовного потоку: на кінці фрази, синтаксичного періоду, при найспокійнішому режимі спілкування – після закінчення обговорення якоїсь теми. Однак, якщо чинник, що обумовлює кодову заміну, втручається неочікувано (несподівано, раптово) для мовця, то мовець може перемикатися з коду на код посередині фрази, іноді навіть не доказавши слова. При високому рівні володіння різними кодами або субкодами, коли використання їх значною мірою автоматизоване, процес кодового перемикання може не усвідомлюватись мовцем, особливо в тих випадках, коли інший код (субкод) використовується не цілком, а у фрагментах. Наприклад, говорячи однією мовою, людина може вставляти в своє мовлення елементи іншої мови – фразеологізми, модальні слова, вигуки, частки.

Здатність до перемикання кодів свідчить про високий ступінь володіння мовою (або підсистемами мови) і про певну комунікативну й загальну культуру людини. Механізми кодових перемикань забезпечують взаєморозуміння між людьми та відносну комфортність процесу мовленнєвої комунікації. Навпаки, нездатність індивіда варіювати своє мовлення залежно від умов спілкування, прихильність лише до одного коду (або субкоду) сприймаються як аномалія й можуть призводити до комунікативних конфліктів.

Перемикання кодів слід відрізняти від таких явищ, як запозичення мовних одиниць і їх украплення в мовлення. Перемикаючись на інший код (наприклад, на іншу мову), мовець використовує її елементи в повній відповідності до фонетичних, граматичних та інших властивостей цих елементів. При запозиченні слово або яка-небудь інша одиниця підпорядковується (принаймні частково) фонетиці й граматиці мови, яка їх запозичує. При вкрапленні зберігається іншомовно-системний вигляд украплюваного елемента, проте цей елемент вживається в якійсь „застиглій“ формі, не змінюючись відповідно до словозмінних моделей або до моделей синтаксичних.

У мовленні білінгва відбувається взаємовплив мов, якими він користується. Цей взаємовплив стосується як мовлення, так і мови і може проявлятись у будь-яких мовних підсистемах: у фонетиці, граматиці, лексиці.

Будь-який вплив однієї мові на іншу, а також результат цього впливу називається інтерференцією. Мовна інтерференція – термін походить з латинської мови: inter (поміж), ferens (той, що несе, приносить). Це явище пов’язане з поняттям трансферу – перенесення зразків (моделей) рідної мови на мову іноземну в процесі її опанування. Перенесення навичок під час вивчення іноземних мов може мати позитивний і негативний наслідок. Трансфер негативний визначається в науковій літературі поняттям мовної інтерференції.

Під інтерференцією розуміють, як правило, тільки неконтрольовані процеси, а свідоме запозичення до неї не відносять. Рідкість і нестійкість збалансованої двомовності пояснюється тим, що повної симетрії в соціально-етнічних умовах співіснування двох мов в одному суспільстві практично не буває. Слід узяти до уваги також індивідуальні (психолінгвістичні й психологічні) аспекти двомовності. Збалансована двомовна ситуація була б можлива в тому випадку, коли б більшість членів якогось соціуму володіли повністю обома мовами, використовуючи їх у будь-яких мовленнєвих ситуаціях, з легкістю перемикаючись з однієї мови на іншу, не змішуючи при цьому різні мови. Однак, на думку таких відомих учених, як Б. Гавранек, А. Мартіне, Е. Хауген, повне й автономне (без змішування мов) володіння двома мовами перевищує психічні можливості звичайної людини. (див.: [3]). В її мовній свідомості окремі риси нерідної мови уподібнюються ладу рідної (або основної) мови. Відбувається і н т е р ф е р е н ц і я двох мовних систем, тобто часткове ототожнення й змішування, що призводить до помилок у мовленні (іноді – однією, іноді – обома мовами).

Загальною передумовою інтерференції є те, що людина, розмовляючи другою мовою, завжди якоюсь мірою використовує навички мовлення рідною (або основною) мовою, наприклад, навичку розрізнення дзвінких і глухих приголосних, навичку вживання іменника в функції присудка тощо.

В одних випадках навички мовлення рідною мовою допомагають мовленню чужою мовою, проте в інших – призводять до помилок. Так, незважаючи на схожість між українськими звуками [т], [д] й англійськими [t], [d], у кожній мові є свої особливості їх вимови: в українській це зубні звуки (кінчик язика при їх вимові упирається у верхні зуби (різці), в англійській – альвеолярні (кінчик язика торкається альвеол)). І якщо ці особливості не засвоїти, проігнорувати, ними знехтувати, то вимова буде „з акцентом”, до того ж – з великим, помітним.

Інтерференція – це явище, властиве індивіду, проте, слід зазначити, що при масовій двомовності однотипні інтерференційні процеси характеризують мовлення багатьох осіб, і, закріпившись в ідіолектних мовних системах, вони починають впливати також і на мовну компетенцію монолінгвів, що призводить до мовних змін. Як тільки інтерференція набуває визнання в мові (стає частиною стандарту певного мовного коду), вона не сприймається в цьому коді як щось стороннє, чужорідне, тобто перестає бути такою для всіх, крім лінгвістів. Отже, інтерференція є одним з чинників, одним з рушіїв розвитку мови, мовних змін, що нагромаджуються і зріють у ній. У надіндивідуальному плані масова й часта інтерференція означає постійне змішування двох систем, їх більше або менше взаємне уподібнення.

І в Білорусі, і в Україні не без підстав говорять про ту небезпеку мовного безкультур’я, яку несуть у собі так звані трасянка (в білоруській) та суржик17 (в українській), тобто стихійно й по-різному русифіковані варіанти національної мови. В умовах білорусько-російської та українсько-російської двомовності побутове російське мовлення, зокрема мовлення жителів Північного Приазов’я, також надлишкує (переповнене) інтерферентними явищами (див. про це, наприклад, статтю). Мовами зовнішніх контактів можуть виступати, окрім української, також російська або найчастіше “суржик” [4]. Я. Поліщук зауважує: “Суржик – суміш жита з пшеницею, ячменю з вівсом, а також борошно з такого зерна – мова, в якій штучно об’єднані без дотримання літературних норм елементи різних мов. Уживається переважно щодо українського просторіччя, засміченого невмотивовано запозиченими (внаслідок українсько-російської інтерференції) російськими елементами ...” [4, 267].

Г. Красовська виходить з того, що “суржик” виступає тоді, коли елементи обох мов (російської і української) набувають такого ступеня змішування, що утворюють третю “якість”, позбавлену нормативності, таку, яка не має власного стандарту. Суржик – це мова, в якій штучно поєднані елементи різних мов не мають будь-якого стандарту, будь-якої унормованості. Цей термін стосується української мови з домішкою елементів російської мови, що виник унаслідок українсько-російської мовної інтерференції. Відповідником “суржика” в Білорусі є так звана “трасянка” [229, 415].

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Питання 4. Розвиток етичної думки в Україні і зокрема специфічні риси вчення Г.С. Сковороди.	\|	VІ. Соціолект

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.