Правовий стан вільновідпущеників, латинів, перегринів.

Лише закон Каракалли (212 р. н. є.), що поширив права римського громадянства на всіх вільних жителів Римської імперії, ліквідував латинів та перегринів як особливі категорії осіб, зрівнявши їх у правах з римськими громадянами.

З числа вільних людей найнижчу сходинку соціальної драбини займали перегрини — громадяни іноземних держав, які опинилися на території Риму, а

також римські піддані, яким не було надане ні римське, ні латинське громадянство, ні навіть civitassine suffragio.Йдеться, зокрема, про громадян держави, яка воювала з Римом і здалася на милість переможця. Громадяни такої дсржави, яка набувала тепер статусу римської колонії, не оберталися в рабство, як звичайні військовополонені, а зберігали свободу та називалися peregrini tlcdeticii(дослівно — перегрини, котрі капітулювали).

Спочатку перегрини були в Римі абсолютно безправними. Разом із тим з розвитком товарно-грошових відносин економічні потреби примусили Римську дсржаву забезпечити правову охорону і перегринам. Це здійснювалося як у приватному порядку (hospitium privatum),так і на державному рівні (hospitium publicum)в договорах, які Рим укладав з дружніми йому країнами (civitates li-derate)і мали на меті взаємно гарантувати приватно-правовий захист інтересів громадян однієї держави на території іншої. Пізніше цей захист став охоплювати peregrini dedeticii.

Проте правова охорона перегринів забезпечувалася не шляхом надання їм окремих елементів статусу римських громадян, а іншим, специфічним способом: за допомогою особливої правової системи jus gentium.Тільки законом Каракалли всі піддані Римської імперії були проголошені римськими ігромадянами, і, відповідно, перегринами відтоді могли вважатися в Римі лише іноземці. Але на цей час взаємопроникнення jus gentiumта jus civileдосягло такого рівня, при якому приватно-правовий стан римських громадян і чужоземців став практично однаковим.

Свобода в Давньому Римі набувалася двома шляхами: людина могла бути вільною від народження або стати вільною в результаті відпущення з рабства. Вільновідпущеник (libertinus),за загальним правилом, набував правового істатусу особи, який дарували свободу, і залежно від того, ким був колишній власник — перегрином, латином або римським громадянином - сам одержував статус, відповідний до правового стану перегрина, латина чи римського громадянина.

Але це правило мало і окремі винятки. Перш за все вільновідпущеники римських громадян не набували прав на зайняття посад (jus honorum),і з І ст. н. є. - виборчого права (jus suffragii),а їхнє право на вступ у шлюб (jus connubii)не поширювалося спершу на шлюби з будь-якими вільнонародженими, а пізніше тільки на шлюби із сенаторами.

У випадку звільнення з рабства поза встановленою для цього спеціальною процедурою вільновідпущеник взагалі не ставав вільним з точки зору jus civile. Однак його свобода забезпечувалася претором, і він таким чином опинявся у своєрідному стані фактичної свободи (in libertate morari). Лише у післякласичний період такі особи були поставлені в становище латинів і за назвою закону, що надав їм це становище (lex Junia Norbana), стали називатися latini Juniani. У той же час обсяг їхньої правоздатності був обмежений порівняно з правами інших категорій латинів. Вони не тільки не мали jus connubii, але й їхнє jus commercii було значно урізане, оскільки не охоплювало здатності до укладення заповіту, у зв'язку з чим все їхнє майно переходило після смерті до колишнього господаря. Не випадково до latini Juniani відносилися слова: „vivunt ut liberi, moriuntur ut servi" (живуть як вільні, помирають як раби). Категорія laiini Juniani продовжувала існувати і після того, як latini veteres та latini ccloniarii отримали права римського громадянства, і була ліквідована лише Юстиніаном, котрий проголосив римськими громадянами всіх вільновідпущеників, якщо тільки вони були звільнені при п'яти свідках.

Винятки стосувалися рабів, підданих клеймуванню за скоєння тяжких злочинів. Згідно з lex Aelia Sentia (4 p. н. є.), цим рабам у випадку їхнього подальшого звільнення присвоювався статус peregrini dedeticii.

Вільновідпущеники перегринів, на відміну від самих перегринів, ніколи не могли стати громадянами Риму.

Не розривалися повністю стосунки вільновідпущеника з його колишнім господарем, який виступав тепер як його патрон (patronus). Останній був зобов'язаний поважати патрона, зокрема, не мав права звертатися до нього з ганебними позовами (actionesfamosae), задоволення яких тягло обмеження правоздатності відповідача. Подавати до патрона інші позови вільновідпущеник міг не інакше, як з дозволу магістрату. Вільновідпущеник, який не дотримувався поваги до патрона, ризикував втратити свободу і знову стати рабом (revocatio in servitutempropter ing;ratitudinem - повернення в рабство внаслідок невдячності).

Вільновідпущеник зобов'язувався надавати патрону різні послуги (орегае), якщо патрон їх потребував, а патрон, який зазнавав матеріальної скрути, мав право на утримання від вільновідпущеника (alimenta). Майно вільновідпущеника, який не залишав заповіту і не мав дітей, переходило до патрона в порядку успадкування.

Підставу "особливих відносин" між вільновідпущеником і патроном римські юристи вбачали в тому, що патрон давав вільновідпущенику свободу, подібно до того, як батько дає життя своєму сину. Ось чому патрон мав над вільновідпущеником деяку подібність тієї влади, якою paterfamilias володів відносно дітей. Однак, "батьківська" влада патрона над вільновідпущеником дозволяла колишньому рабовласнику продовжувати (хоча і у видозміненій формі) експлуатацію раніше підвладних йому людей вже після того, як вони ми йшли з рабства.

Що стосується способів отримання свободи, то основним із них було звільнення раба його власником (manumission). При цьому форми manumissio з початку нечисленні, поступово, з розвитком римського суспільства, стали більш різноманітними.

У найдавнішу епоху manumissio могло бути виражене в заповіті (manumissio testamento), коли господар прямо вказував: "servus meus Stichus liber esto" (так буде раб мій Стих вільним) або зобов'язував спадкоємця надати рабу свободу, причому звільнення раба інколи ставилося в залежність від виконання ним певних умов (найчастіше — передачі спадкоємцю певної

грошової суми).

Очевидно, дещо пізніше у рабовласників з'явилася можливість відпускати рабів на волю, не чекаючи власної смерті, - шляхом фіктивного судового процесу (manumissio vindicta). Цей процес "розігрувався" за правилами legis игііо per sacramentum і спирався на попередню домовленість власника з іншою особою про виступ в ролі позивача (assertor in libertatem). Вони разом з’являлися до магістрату (куди доставлявся також і раб), і там господар у відповідь на вимовлену фіктивним позивачем формулу "hunc hominem ex jure iiiriiiuin libertum esse aio" (я стверджую, що за правом квіритів ця людина вільна) обмежувався мовчанням або позитивно визнавав позов. За правилами легісакційного процесу позов у такому випадку вважався для відповідача програним, і магістрат проголошував раба вільним. Існувала і порівняно проста процедура звільнення раба з рабства, яка передбачала внесення раба як вільного до цензового перепису (in censuj). Але ця можливість з'являлася лише при проведенні цензових переписів, тобто не частіше, ніж один раз на 4-5 років.

У класичну епоху були поширені й інші способи звільнення з рабства, пов'язані вже з меншим формалізмом: господарю достатньо було проголосити про свободу раба перед свідками (manumissio inter amicos), не звертаючись ні до заповіту, ні до внесення цензових записів магістратом. Якщо ж господар вручав рабу спеціальний документ про звільнення (manumissio per epistulam), відпадала потреба навіть у присутності свідків. Але свобода колишніх рабів, відпущених на волю неформальними способами, охоронялася не цивільним, преторським правом, і тільки lex Junia Norbana надав їм статусу latini Juniani.

Поступово збільшуючи кількість способів надання рабам свободи, держава разом з тим зовсім не збиралася пускати цей процес "на самоплив", тому що безконтрольне звільнення рабів могло, по-перше, підірвати самий інститут рабовласництва як основу суспільного ладу, а по-друге, поповнити вільне населення "збудниками спокою". Ось чому, коли в давнину відпущення рабів на волю відбувалося у виняткових випадках, жодних кількісних обмежень на це не існувало, то у після класичний період, коли у переддень феодалізму ("дихання якого відчувалося все більш явно) звільнення рабів набувало досить поширено характеру, законодавство стало обмежувати як кількість водночас звільнених рабів, так і самі умови їхнього звільнення.

У цьому відношенні заслуговує на увагу lex Fufia Caninia (I ст. н. є. ), що дозволяв господарю відпускати на волю за допомогою заповіту не всіх рабів, що належали йому, а лише певну їх кількість. Так за наявності 1-3 рабів дозволялося відпустити не більше 2, за наявності 10 рабів - не більше половини, при 30 - не більше 1/3, до 100 рабів - не більше 1/4, за наявності до 500 рабів - не більше 1/5 і максимум - 100 рабів. Закон цей був скасований Юстиніаном.

Інший закон, також виданий у І ст. н. є., — lexAelia Sentia, - ввів у певні рамки саме право господаря давати рабам свободу. Господар у віці до 20 років міг зробити це не інакше, як з дозволу спеціальної комісії. Це було необхідно також і для відпущення раба, який не мав 30 років, вже не залежно від віку господаря. А звільнення рабів "на зло кредиторам" взагалі заборонялося.

В імператорську епоху був встановлений ряд правил, які передбачали набуття рабами свободи ipso jure — за вказівкою самого закону. Так, ставав вільним: раб, який виявив убивцю свого господаря; безпорадний раб, залишений господарем напризволяще; раб, який прожив не менше 20 років в якості вільного.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Правовий стан громадян, латинів, перегринів.	\|	Сімейний стан

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.