Поняття «виборчого права» як основи проведення виборів

Тема 3

(2 год)

1. Поняття «виборчого права».

2. Принципи сучасного виборчого права.

3. Виборчі цензи.

4. Абсентеїзм.

1. Законодавство країни регламентує правове поле функціонування виборчої системи. Через правові норми встановлюється порядок участі політичних суб'єктів у виборчому процесі, порядок організації та проведення виборів та ін. Виборчий закон є гарантом інституціоналізованого характеру

Засади (основи) проведення виборів у принципі є підґрунтям усього виборчого закону. Не випадково сучасне виборче право, і зокрема, вказані закони, встановили однотипний підхід у цій сфері як умову демократичності. Це полягає у фіксації і здійсненні таких положень, як загальне виборче право; рівність голосу будь-якого виборця будь-якому іншому голосу; рівність у правах кандидатів і здійснення таємного голосування. У зазначених 16-ти законах цей аспект фіксується без розбіжностей переважно в розділі про загальні положення, підтверджуючи одну з умов демократичності, а також переносячи навантаження Щодо індивідуальності виборчої системи на інші параметри закону.

Стрижнем теорії і практики виборів, які забезпечують політичне представництво народу, є поняття виборчого права. Відомо, що це поняття має два основних значення. По-перше, виборчим правом є сукупність правових норм, які регулюють порядок організації і проведення насамперед прямих виборів як способу комплектації певних складових державного механізму. По-друге, поширене сприйняття виборчого права як права індивіда, котрий має статус виборця або кандидата на виборну посаду, на участь у відповідних виборах. Відмінності у статусах виборця і кандидата на виборну посаду зумовлюють відмінності між правом голосу на виборах, котре узагальнено визначається як активне виборче право, і правом балотуватися на виборах, або пасивним виборчим правом. Обидва ці поняття звичайно розглядають у взаємозв'язку і асоціюють з явищем саме прямих виборів, хоча про пасивне виборче право іноді також йдеться з приводу організації і проведення непрямих виборів. Але безпосереднього взаємозв'язку між активним виборчим правом і правом балотуватися на непрямих виборах об'єктивно не існує.

Визначення виборчого права як права індивіда походить від змісту ідей, що складають основу теорії конституціоналізму. Зокрема, за часів Великої французької революції була сформульована теза, за якою право голосу на виборах є правом людини, що не має октроїруваного характеру і лише констатується державою. Тим самим за правом голосу визнавалась якість природного права і, по суті, заперечувалась можливість встановлення цензів для активного виборчого права. Проте тоді ж у державній практиці отримав відображення підхід, згідно з яким право голосу на виборах належить громадянину в контексті його взаємозв'язків з державою. Згодом право голосу і загалом виборче право почали класифікувати як політичне право, а самих виборців характеризувати як "політичних громадян". Сукупно голоси (вотуми) "політичних громадян" на виборах вважалися своєрідним еквівалентом волі народу, відповідне вираження якої засвідчувало його суверенітет.

З іншого боку, ще наприкінці XVIII ст. фактично у протилежність визначенню виборчого права як права індивіда була висунута теорія виборчого права як соціальної функції. Адепти цієї теорії стверджували, що індивіди голосують на виборах не в реалізацію якогось власного права, а в здійснення суспільного інтересу. Більше того, в основу виборчого права покладений відповідний обов'язок: голосуючи на виборах, індивід вчиняє як представник, котрий діє в інтересах колективу, членом якого він є. Тому визначення порядку організації і проведення виборів та кола учасників виборчого процесу (насамперед виборців) є виключно питанням доцільності, яке вирішується засобами правового регулювання. Ідею виборчого права як обов'язку виборця найбільш послідовно обстоював відомий німецький юрист XIX ст. П. Лабанд, який до того ж наголошував, що обраний представник отримує владу не від виборців, а відповідно до закону. За логікою цього автора, вибори представників не є способом безпосереднього делегування владних повноважень, і за їх результатами лише встановлюється певне коло посадових осіб, уповноважених діяти за законом звичайно від імені народу.

Сьогодні зміст виборчих законів так або інакше відображає різні теорії і підходи до визначення виборчого права. Регулюючи порядок організації і проведення виборів як способу комплектації державного механізму, ці закони становлять найбільш "політичний" фрагмент галузевого, конституційно-правового регулювання, що і є одним з головних чинників відповідного застосування критеріїв доцільності.

Ідея виборчого права як обов'язку виборця отримала відображення у змісті правового регулювання. Уперше обов'язок голосувати на виборах був встановлений наприкінці XIX ст. у Бельгії. На сучасному етапі відповідний обов'язок передбачений в Австралії, Бельгії, Греції, Італії, Нідерландах, Туреччині та деяких інших країнах, причому звичайно це здійснено у виборчих законах і лише іноді - в конституції. В Австрії і Швейцарії обов'язковий вотум на виборах зафіксований на рівні окремих суб'єктів федерації. У більшості випадків за обов'язком голосувати визнано юридичний характер, і його невиконання призводить до застосування адміністративно-правових санкцій - штрафу або навіть арешту. В Італії такий обов'язок має, по суті, моральний характер, і в разі його невиконання оголошується громадський осуд. Політичний сенс встановлення обов'язку голосувати полягає у тому, щоб ліквідувати абсентеїзм виборців або пом'якшити його наслідки.

Однак визначальним є сприйняття виборчого права саме як права індивіда на участь у прямих виборах: про відповідне право йдеться практично в кожному основному законі. Ключовим елементом трактованого у такий спосіб виборчого права є право голосу. Характерно, що право голосу на всіх виборах звичайно набувається за однакових умов, хоча існують винятки. Так, в Італії віковий ценз стосовно активного виборчого права на виборах до нижньої палати парламенту становить 18, а на виборах до верхньої палати - 25 років.

Право балотуватися на виборах є, по суті, похідним від активного виборчого права. Такий зв'язок зумовлений тим, що, по-перше, наявність у індивіда пасивного виборчого права прямо залежить від наявності у нього активного виборчого права, і це нерідко застерігається в конституції або законах. При цьому активне виборче право сприймається як одне з політичних прав індивіда. Пасивне ж виборче право характеризує статус кандидата на виборну посаду і саму таку посаду: умови набуття цього права є різними і залежать від посади, що заміщується за результатами виборів. По-друге, досягнення цілей, на які спрямована реалізація пасивного виборчого права одних, уможливлюється реалізацією активного виборчого права інших. По-третє, принцип загального і рівного виборчого права, який покладено в основу організації і проведення виборів як форми безпосередньої демократії, пов'язаний передусім з поняттям активного виборчого права.

2.Основні принципи виборів — це засади, на основі яких здійснюються вибори і відповідно до змісту яких вибори можна вважати реальним волевиявленням народу, формою прямого народовладдя.

У ст. 71 Конституції визначається, що вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Виборцям гарантується вільне волевиявлення. Принципи вільних виборів є загально визнаними у світі і відповідають міжнародним стандартам чи ознакам демократичних режимів. Проголошення цих принципів на конституційному рівні робить їх обов'язковими для всіх видів виборів, виключаючи можливість порушення будь-якого з цих принципів або усіх принципів одночасно.

Поряд із цими загальними принципами в кожному із базових виборчих законів України встановлюються додаткові принципи виборчого процесу. Виборчий процес здійснюється, зокрема, на засадах: вільного і рівноправного висування кандидатів, гласності і відкритості, рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.

Принципи загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні визнані універсальними принципами демократичних виборів в Україні.

Принцип загальності виборчого права означає, що активне виборче право громадян, тобто право обирати, відповідно до ст. 70 Конституції мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18-ти років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатними. Здійснення виборчого права зупиняється для осіб, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі. Виборче право є універсальним для всіх видів виборів в Україні. Цього права позбавляються лише ті, кого у судовому порядку визнано недієздатними. При цьому треба мати на увазі, що факт недієздатності, як підстава недопущення громадянина до участі у виборах, повинен бути встановлений саме судом. Наявність медичних висновків про душевну хворобу громадянина без відповідного рішення суду не дає юридичних підстав для позбавлення його права голосу. Сучасний аналіз виборів як форми безпосередньої демократії свідчить, що ідея загального виборчого права набула певної завершеності, яку не заперечують об'єктивні за природою або зумовлені реальними суспільними потребами цензи.

На відміну від активного пасивне виборче право громадян, тобто право бути обраним, залежить від виду виборів. Так, відповідно до ст. 76 Конституції та ст. З Закону "Про вибори народних депутатів України”, народним депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраний депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Президентом, відповідно до ст. 103 Конституції, може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх десяти перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути обрана Президентом більш як на два строки підряд.

Принцип рівності виборчого права передбачає, що всі громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. Це означає, що всі виборці мають однакову кількість голосів і кожний має рівну з іншими вагу, тобто кожний виборець впливає на результати виборів однаково.

Рівність голосів на виборах в Україні забезпечується, зокрема, утворенням виборчих округів з приблизно однаковою кількістю виборців, тобто за єдиними нормами представництва окремо для кожного виду виборів, створення рівних можливостей для кандидатів під час їх реєстрації виборчими комісіями, при проведенні передвиборної агітації тощо.

При цьому здійснення громадянами України права обирати і бути обраними не залежать від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного чи соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови або інших ознак.

Принцип прямого виборчого права визначає право громадян обирати кандидатів на виборах безпосередньо. Конституцією передбачаються прямі вибори народних депутатів України, Президента України, депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів.

Пряме виборче право означає, що громадяни, беручи участь у виборах, віддають свої голоси безпосередньо "за" чи "проти" кандидата на виборну посаду будь-якого рівня — від члена органу місцевого самоврядування до депутата Верховної Ради чи Президента України. Таким чином, пряме виборче право забезпечує остаточність вирішення питання про зайняття виборної посади. Проводяться й непрямі (багатоступеневі) вибори, їх призначають, наприклад, для обрання Президента США. У цій країні виборці обирають виборщиків, які вже безпосередньо голосують за того чи іншого кандидата у президенти. Кількість виборщиків пропорційна населенню того або іншого штату. У 1996 р. їх було 538. Голоси 379 із них забезпечили переобрання Б. Клінтона на другий президентський строк. Ще до свого обрання виборщики дають обіцянку віддати свої голоси за конкретного кандидата. Тому, враховуючи персональний склад обраної колегії виборщиків, ще до їх голосування можна абсолютно точно визначити, кого буде обрано президентом країни. Отже, можна говорити, що у цьому разі акт голосування має суто формальний характер. Непрямими двоступеневими виборами в ряді країн обираються верхні палати парламентів. А у Китаї Всекитайські збори народних представників (парламент) обираються непрямими триступеневими виборами.

Принцип таємності голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців не допускається. Зміст його полягає в гарантіях повної свободи волевиявлення. В рамках виборчого законодавства це досягається тим що кожний виборець голосує особисто; голосування за інших осіб не допускається. Виборчий бюлетень заповнюється голосуючим у кабіні або в кімнаті для таємного голосування. При заповненні бюлетеня забороняється присутність будь-кого, крім голосуючого. Виборець, який не має можливості заповнити бюлетень особисто, може запросити в кабіну для таємного голосування іншу особу за своїм розсудом, крім членів виборчої комісії, кандидатів, які балотуються, їхніх довірених осіб, а також уповноважених осіб, представників партій, виборчих блоків партій, що беруть участь у виборах.

У первісних демократіях вибори проводились відкрито. Це могло бути підняття руки, крик тощо. Однак таке голосування дає змогу контролювати, спрямовувати подачу голосів виборців тими, від кого вони якимось чином залежать. Таємне голосування покликано запобігти цьому. Відомі різні форми таємного голосування — шляхом опускання в амфору камінців різного кольору (світлий — "за", темний — "проти"), написання на черепках, а пізніше на папері імені кандидата, за якого віддається голос тощо.

У сучасному світі таємне голосування здійснюється шляхом опускання в урну бюлетенів, в яких вказані прізвища кандидатів на виборну посаду або варіанти вирішення проблеми, що виноситься на референдум. Виборець певним чином позначає прізвище кандидата або варіант рішення, за які він віддає свій голос. Останнім часом набуває поширення голосування за допомогою спеціальних машин. Для забезпечення таємності голосування на виборчих дільницях встановлюються недоступні для зовнішнього нагляду кабіни, в яких виборці заповнюють бюлетені, або машини для голосування. При цьому кабіни повинні бути встановлені таким чином, щоб через них, прямуючи до урн, пройшов кожен виборець.

Умови щодо регламентації виборчого процесу визначено електоральним законодавством. Суспільно-політичні відносини в демократичному суспільстві потребують: 1) відкритості цього процесу, що забезпечується єдиними публічними правилами; 2) визначеності, що запобігає стихійності процесу і встановлюється нормами закону; 3) легітимності, яка можлива за обставин регламентації правил визнаним чинним документом. Таким чином, електоральне законодавство є матеріалом для характеристики основних параметрів виборчої системи. Воно визначає формальні умови для її функціонування. У цьому контексті порівняльний аналіз виборчого законодавства країн світу дає багатий матеріал для полїтософії загалом і дія розуміння окремо взятої виборчої системи. У зв'язку з тим, що предметом цього дослідження є виборча система України, доцільно для політологічного порівняльного аналізу електорального законодавства розглянути регіон, близький за своєю політичною природою. Таким регіоном можуть бути країни молодої демократії, шо стали наступницями країн, які після Другої світової війни визначатись як країни "народної демократії". Цей регіон вирізнявся специфічними політичними обставинами свого розвитку, що вплинуло, зокрема, і на виборчу систему. Мається на увазі фактична монополія лівих сил у політичній системі держави, існування 'вторитарної політичної

3. Кристалізування корпусу виборців із заіальної маси соціуму виконували і виконують виборчі цензи. Саме ухвалення загального виборчого права скасувало або обмежило становий ценз. Наступний ценз, який принципово обмежував корпус виборців, — статевий. Характерною рисою для європейського виборчого права було абсолютне виключення жінок з електорального процесу. Тому їхня політична емансипація суттєво збільшувала кількість виборців. Уперше активне виборче право для жінок запровадили в США. З 1880-х рр. до 1914 р. його визнано в шести штатах, а 1920р. — на загальнодержавному рівні.

Своєю чергою в Європі динаміка включення жінок до корпусу виборців мала такий вигляд: Фінляндія — 1906 р.; Норвегія — 1913 р.; Ісландія — 1915 р.; Данія — 1915 р.; Нідерланди — 1917 р.; Росія — 1917 р.; Люксембург — 1918 р.; Велика Британія — 1918 р. В Австрії, Німеччині, Польщі, Чехословаччині жінки здобули право голосувати в 1919 р.; в Угорщині — 1920 р.; Швеції — 1921 р.; Іспанії — 1931 р.; Франції — 1944 р.; Португалії та Італії — 1945 р.; Албанії, Румунії. Югославії -1946 р.; Болгарії - 1947 р.; Бельгії - 1948 р.: Греції - 1953 р.

З-поміж країн, найбільш запізнілих у політичній емансипації жінок, Швейцарія, де Верховний суд лише 1991 р. виніс рішення про надання жінкам напівкантону Аппенцелль — Іннерроден виборчого права. Це рішення збіглося з 20-річчям формального надання жінкам виборчого права в Швейцарії.

Водночас у європейських країнах застосовується виборче право для громадян незалежно від їхньої етапі, але зберігається відносне політичне домінування чоловіків у представницьких органах. Так, у країнах з англійською мажоритарною виборчою системою у 1980-х рр. жінок серед депутатів було від 5 % до 15 %, а в країнах з пропорційним представництвом — від 5 % до ЗО %. Парламент з вкрай низькою участю жінок у його роботі був у Сербії (до розпаду Югославії), де їхня кількість становила 1,6 % числа депутатів.

На відміну від станового і статевого цензів, які можна обмежити або скасувати, діють так звані класичні виборчі цензи, шо можуть зазнавати певної корекції, але лишаються сталими у виборчому праві.

Як у період родової демократії та в добу Середньовіччя право брати участь у виборах належало членам певної спільноти, так і тепер таку роль виконують два традиційні цензи — громадянства й осілості. Вони є своєрідним поєднанням інституту виборів з іншими елементами політичної системи, у цьому разі з державою. Саме ценз громадянства У виборчому праві безпосередньо наголошує зв'язок виборів з конкретним суспільно-політичним організмом, відстоює елемент суверенності.

Перший забезпечує суверенність народу, тобто право громадян на провадження власної внутрішньої політики. Щоправда, на деяких муніципальних виборах в Австрії надається активне виборче право і не громадянам країни, але за умови подолання трирічного цензу осілості. Таке явище можливе в соціально стабільному суспільстві з розвиненою традицією громадянського суспільства. Що стосується загальнодержавних виборів, то ценз громадянства лишатиметься сталим.

Другий ценз — осілості — передбачає "прив'язаність" виборців до певної території, шоб, по-перше, запобігти можливості їхнього голосування в кількох місцях, а по-друге, сприяти вираженню інтересів цього округу. Враховуючи те. що в демократичних країнах суспільство досить мобільне у сенсі міграцій, а тому тривалий ценз осілості обмежував би широке коло потенційних виборців, європейська виборча практика застосовує порівняно короткий за терміном ценз осілості. У Великій Британії він становить місяць, в Австрії та ФРН — три місяці, у Фінляндії — 20 місяців [ 149, 40]. Щоправда, у деяких країнах він тривалий: наприклад, в Ісландії та Норвегії — п'ять років. Це забезпечує певний консерватизм, тобто надає активне виборче право в конкретному окрузі тим громадянам, які тривалий час тут проживають, і навпаки, обмежує новоприбулих виборців, які ще не подолали цензу осілості. Своєю чергою не жорсткий ценз осілості дав змогу на президентських виборах у балтійських країнах виграти колишнім емігрантам, що вплинуло на політичну картину загалом.

Наступний традиційний ценз, який не можна скасовувати. — віковий. У XIX—XX ст. відбулася не тільки його чітка регламентація, а іі поступове зниження. Для європейського виборчого права характерно, що віковий ценз активного виборчого права рівний (або трохи вищий) з настанням повноліття. Включення прошарку молодого населення до корпусу виборців сприяло орієнтації політичних сил (партій) на задоволення їхніх інтересів. Віковий ценз для пасивного виборчого права може бути вищий за аналогічний ценз для активного виборчого права. Ця умова пояснюється тим, що парламентарій повинен мати певний громадсько-політичний досвід, а тому після настання повноліття має минути певний час для набуття досвіду. Цеіі крок спрямований також на уникнення можливого максималізму юних парламентаріїв. Не випадково в лвопататних парламентах на виборах до верхньої палати застосовують вищий віковий ценз для пасивного виборчого права, аніж до нижньої.

Мета цього заходу — забезпечити певний консерватизм (поміркованість) верхньої палати на противагу можливому радикалізму нижньої палати. Віковий ценз базується на природних правилах соціальної організації. Мається на увазі здобуття певних прав з переходом в обумовлену вікову групу. Стародавній інститут старійшин є не що інше, як вияв аналогічного правила — здобуття досвіду з віком.

Інші цензи (окрім громадянства і віку), що діяли або діють у виборчому праві, можна визначити як корегуваль"'. Це майновий ценз, від якою попри тривале й широке його застосування, в XX ст. відмовилися. Освітній ценз також відійшов в історію як неактуальний для сучасної європейської цивілізації. Отже, нині в європейському виборчому праві не застосовують виборчих цензів, які обмежувати б широкий загал чи великі соціальні верстви.

Рівень загальності виборів залежить від усіляких цензів, тобто умов, відповідність яким є підставою для допущення громадян до участі у них. У сучасному світі розрізняють віковий ценз та ценз осілості. Віковий ценз обумовлює наявність виборчих прав досягненням певного віку. У більшості держав він становить 18 років, як і в Україні. В деяких країнах встановлено інший віковий ценз. Так, у Бразилії, Ірані, Нікарагуа та на Кубі він дорівнює 16 рокам.

Ценз осілості передбачає надання громадянам права голосу лише за умови їх проживання у країні або на території відповідного виборчого округу протягом певного строку. Так, у Франції він становить шість місяців, а у Новій Зеландії — три місяці. Раніше велике поширення мали також майновий ценз (володіння певним майном),освітній ценз (вміння читати і писати), релігійний ценз (сповідування державної релігії) та деякі інші, які нині застосовуються дуже рідко. Крім недієздатних, у деяких країнах права голосу не мають й особи, які відбувають покарання за вироком суду, військовослужбовці та особи, котрі займають певні державні посади.

Нерідко характер прихованого майнового цензу мав ценз осілості, який зумовлює постійне проживання виборця в межах виборчого округу протягом визначеного строку до виборів. У такий спосіб, по суті, позбавлялися активного виборчого права, наприклад, ті, хто довгий час працював не за місцем постійного проживання. Практично в усіх основних законах, прийнятих у першій половині XIX ст., право голосу на виборах пов'язувалось з прямим чи опосередкованим майновим цензом або податним цензом. Тоді ж набула поширення теорія виборчої здатності, одним з авторів якої був відомий французький автор Б. Констан. Згідно з цією теорією до участі у виборах здатні лише ті індивіди, які мають матеріальний добробут і належну освіту, що, зокрема, забезпечує їм свободу і незалежність при здійсненні вибору.

Після революційних подій середини XIX ст., котрі торкнулися більшості європейських країн, почався етап розвитку, охарактеризований поступовою демократизацією виборчого права. При цьому загальне виборче право набуло характеру історично зумовленої соціальної необхідності. На початок XX ст. прямий майновий або податний ценз щодо активного виборчого права зберігався лише в ряді країн, причому в зменшеному розмірі, і тільки в Італії і Португалії застерігався освітній ценз. У багатьох країнах віковий ценз, який раніше становив 25 і навіть більше років, був знижений до 20-21 року. Разом з тим у цей період активне виборче право жінок на парламентських виборах було визнане тільки в Австралії та в деяких штатах США, а на європейських теренах статевий ценз було загалом ліквідовано в Норвегії та Фінляндії. Дискримінаційний характер іноді зберігав ценз осілості: наприклад, в Австрії і Франції він дорівнював трьом рокам проживання в межах виборчого округу, в Іспанії - двом.

В деяких випадках зберігається ценз осілості щодо права голосу на загальнонаціональних виборах, хоча іноді такий ценз встановлюють де-факто, застерігаючи завершення реєстрації виборців за певний час до голосування. Збереження більш-менш обмеженого (до одного року) цензу осілості для місцевих виборів пояснюється особливостями організації і здійснення владарювання на рівні адміністративно-територіальних одиниць, реальною залученістю конкретних виборців, які проживають в їх межах, до вирішення місцевих справ. За загальним правилом віковий ценз щодо активного виборчого права на усіх виборах в наші дні дорівнює 18 рокам, причому його зменшення відповідало зменшенню віку набуття повної дієздатності.

4. Доцільно звернути увагу на те, що останнім часом все більшого поширення набуває абсентеїзм, тобто неявка частини виборців на виборчі дільниці для голосування, іншими словами, їх відмова від реалізації свого активного виборчого права. Абсентеїзм має негативні наслідки. Адже для визнання виборів такими, що відбулися, і для того, щоб за їх результатами можна було визначити переможців, необхідна участь певної кількості зареєстрованих виборців. Неявка виборців не дозволяє сформувати виборні органи чи заповнити виборні посади. За таких умов виникає потреба у проведенні нових виборів, а отже, й у додаткових фінансових затратах. Досить часто й повторні вибори не дають бажаних результатів, внаслідок чого виборні вакансії не заповнюються, що, до речі, стосується і депутатського складу Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування. У зв'язку з цим у деяких державах участь громадян у виборах вже розглядається не як їх право, а як їх обов'язок. Такий підхід аргументується й тим, що у давнину участь у народних зборах була почесним обов'язком громадян, ігнорування якого каралось якщо не за законом, то за звичаєм. За сучасних умов участь у виборах слід розглядати як громадську функцію, що здійснюється не стільки в інтересах громадянина, скільки відповідно до потреб забезпечення формування і функціонування найважливіших державних структур. Тому держава має право вимагати від своїх громадян здійснення цієї функції під загрозою застосування певних санкцій, що повинно діставати юридичний вияв в обов'язку (а не у праві) громадян брати участь у виборах.

Законодавством ряду держав за неучасть у виборах передбачені певні санкції. В Аргентині особа, яка не брала участі у виборах, втрачає право перебувати на державній службі протягом трьох років, а у Греції та Туреччині таку особу засуджують до позбавлення волі. У Бельгії, залежно від кількості проігнорованих виборів, передбачені різні за розмірами штрафи. В Італії участь громадян у виборах визнається їх обов'язком, за невиконання якого протягом п'яти років прізвища порушників вносяться до спеціальних списків, які виставляються на загальний огляд. Деякі держави виходять із ситуації, зумовленої абсентеїзмом, шляхом визнання виборів такими, що відбулися, навіть якщо в них взяло участь менше половини зареєстрованих виборців. Якщо в Україні абсентеїзм буде поширюватись і надалі, то неминуче постане питання про запровадження одного з вироблених світовою практикою засобів боротьби з ним.

Разом зі збільшенням корпусу виборців і можливістю брати участь у виборах широких верств населення відбувся процес, що здобув назву абсентеїзм. Це свідоме чи несвідоме ухиляння частини громадян від здіііснення своїх політичних прав, у тому числі від участі у виборах. В абсентеїзмі як політичному явищі можна вбачати низку причин. По-перше, аполітичність певних груп; по-друге, протест проти наявної політики у формі неучасті в її засадах; по-третє, лояльність, яка виражена в тому, що група людей, які не брали участі у виборах, впевнена в стабільності наявної політичної системи. На основі цих характеристик абсентеїзму сформувалися два підходи до нього. Перший — кваліфікація виборів як державної справи. Тоді абсентеїзм кваліфікувався б як порушення, до якого застосовували б санкції від громадського осуду, штрафу до кримінальної відповідальності. Другий — погляд на вибори як на громадську справу. Тоді абсентеїзм розцінювався б як громадянська позиція. У будь-якому разі рівень абсентеїзму свідчив би про діагноз політичної системи.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Контроль у системі державної служби	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.532 сек.