• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Перехід до монархії. Принципат. Зміни в економіці, суспільному ладі та державному устрої в період принципату

Головною причиною встановлення імперії було різке загострення суперечностей у римському суспільстві у зв’язку із занепадом дрібного землеволодіння та розвитком рабовласницького ладу. Правлячий стан, побоюючись повстання пригнобленого ним населення, санкціонував введення військових диктатур Сулли, Помпея, Цезаря, Октавія, що підривали основи республіки, створювали основу для встановлення монархії.

У сільській місцевості з’явились колони – вільні, чужаки і навіть раби, що одержували від рабовласників ділянки землі для обробку, частину зібраного врожаю вони могли залишити собі. Та незабаром їх прикріпили до землі, вони потрапили в кабалу до господаря, який міг продати їх разом з ділянкою.

Розвиток колонату – ознака розорення збіднілих верств населення. Частина колонів поповнювала ряди пролетарів, інші наймались в армію.

Із захопленням влади Августом Гай Октавієм розпочинається період принципату – першої стадії імперії.

У 29 р. до н.е. Октавій отримав від сенату звання імператора, магістра республіки, потім довічного трибуна, цензора, а пізніше титул Августа (священного), великого понтифіка. Август мав необмежену владу, але коміції щороку обирали його народним трибуном. Таким чином, він ніби діставав право керувати Римом від народу. Як трибуну, йому була забезпечена особиста недоторканість, він міг накласти вето на рішення сенату, народних зборів, едикти магістратів. Як цензор він міг викреслювати зі списків сенату неугодних для нього осіб. Принцепс мав право амністувати засуджених. Його образа прирівнювалась до образи римського народу.

За Августа було створено адміністративний апарат зі штатом чиновників. Їхні обов’язки полягали в організації збору податків, підтриманні громадського порядку, обліку майна принцепса, нагляді за судовими справами та місцевою адміністрацією.

На початку принципату сенат формально, як і раніше, видавав закони, був найвищою судовою інстанцією, призначав і звільняв магістратів. Август вважався лише першим у списку сенаторів, а фактично сенат був його слухняним знаряддям. Але вже за Августа сенат здав свої позиції. Його засідання перетворились на спектакль, учасники якого змага-лись у вихвалянні принцепса.

Військово-бюрократична монархічна адміністрація на-прикінці І на початку ІІ ст. н.е. витіснила сенатську.

Народні збори скликалися дедалі рідше, їх засідання мали формальний характер. Причетність громадян до управління державою стала фікцією.

Принципат як специфічно римський різновид монархії, зберігаючи зовнішні республіканські атрибути, проіснував до кінця ІІ ст. н.е. Влада принцепса спиралась на могутню мате-ріальну і військову базу. Наприклад, Єгипет вважався влас-ною провінцією Августа.

Ще на початку принципату управлінський апарат Риму та провінцій зазнав серйозних змін. Роль магістратів зменшилась. Консули, претори, квестори були усунені від державних справ і займались переважно влаштуванням публічних видовищ та ігор. Їх витісняла армія професіональних чиновників, що одержували платню із скарбниці і були підзвітними принцепсу.

Були введені посади:

– префекта преторія – командуючого імператорською гвардією;

– начальника постачання продовольством.

У провінціях функції управління здійснювали намісники, легати, проконсули, пропретори. Їхні адміністративні права та обов’язки фіксувались у мандатах, інструкціях, які складались у канцеляріях монарха або ним особисто.

Наглядові функції за діяльністю намісників здійснювали прокуратори, обов’язками яких було інформувати імператора про стан справ у провінції, про зловживання чиновників.

За вказівкою імператора Клавдія (10 р. до н.е. – 54 р. н.е.) прокуратори були уповноважені виносити судові рішення. Сформована ними канцелярія керувала імператорським майном, фінансами, розсилала скарги і сигнали про зловживання чиновників. Важливі державні посади звичайно займали родичі імператора. Однак його доля часто залежала від прихильності військ трьох головних армій, що стояли на Рейні, Дунаї, Євфраті. Армія висувала (акламувала) імператора, потім він формально затверджувався сенатом.

Таким чином, були створені всі умови для встановлення домінату – необмеженої монархії.

Домінат. Суспільний лад та державний устрій. Реформи Діоклетіана

Період домінату в Римі почався з правління імператора Авреліана (270 –275 р.), який навіть за походженням був не римлянином, а варваром. Влада імператора була необмеженою.

Формування бюрократичного апарату фактично завершив Адріан (117 –138 рр.). Створену Августом раду при принцепсі він перетворив на консиліум – постійно діючу ви-щу урядову установу – і доручив їй розробку імператорських конституцій. Утворились нові канцелярії, колегії кур’єрів, яким доручалось притягати до судової відповідальності чи-новників фінансового та судового відомств, винних у зловживаннях, здирствах. Збір податків було вилучено з відання від-купників і передано чиновникам. З’явилась державна пошта. Служба чиновників стала почесною і добре оплачувалась.

Перехід до домінату супроводжувався занепадом рабовласницького ладу і зародженням феодальних відносин. Колони і раби стали зближатись за своїм походженням.

Якщо принцепси обожествлялись посмертно, то після Гая Аврелія Діоклетіана (243 – 316 рр.) імператор уже за жит-тя оголошувався намісником Бога на землі, посередником між Богом і людьми.

Діоклетіан, за свідченням літописця Євтронія, примушував успіх кланятись йому, тоді як до нього імператорів вітали.

Функції сенату перейшли до імператорської ради, до складу якої увійшли впливові родичі, друзі імператора, преторіанські префекти, начальники відомств. До ради входила канцелярія імператора, яка складалася з ликторів, що відали фінансами, особистим майном імператора, його верховним судом, офіційним листуванням.

Важливу роль в управлінні відігравали юристи, найбільш відомі з них навіть входили до імператорської ради. Безвладний сенат був остаточно замінений імператорською радою при імператорі Септимії Севері наприкінці ІІ ст.

Преторіанська гвардія стала формуватись не лише з іта-ліків, а й з придунайських та сірійських легіонів, а це ще більше посилило залежність імператора від армії.

Для провінцій була заснована колегія кураторів, покликаних виконувати функції імператорських контролерів.

Перебудовувалась судова система. Правитель провінції став тепер ординарним суддею першої інстанції. На його рішення було дозволено подавати апеляцію імператору або його уповноваженому. У Римі була проведена реформа поліцейської служби. За Діоклетіана її очолював префект, що ніс відповідальність за охорону громадського порядку в столиці. У провінціях служба безпеки та охорони громадського порядку була в руках легата.

Заворушення рабів та інших пригноблених верств населення придушувались за допомогою зброї преторіанських когорт.

Реформа Діоклетіана зміцнила централізацію управління. На деякий час вдалося перемогти сепаратизм провінцій, зберегти єдність імперії.

Імператор Костянтин, продовжуючи реформи Діоклетіана, діяв рішучіше. У 321 році він переніс столицю у Візантію, колишню колонію, заново відбудував її і назвав своїм ім’ям – Константинополь.

За Костянтина тетрархія була скасована, хоч поділ імперії на частини зберігся. Попередня рада при імператорі консиліум – була усунена. Її місце зайняв консисторіум (державна рада), до якого входили родичі імператора. Голова держави дедалі більше був схожий на східного деспота. Імператор носив шовковий одяг, обсипаний дорогоцінним камінням, і діадему – знак царської влади. Перед ним треба було падати на коліна.

Імперська влада вживала більш жорстких заходів з при-кріплення до певної місцевості не тільки колонів, ремісників, а й дрібних власників землі – куріонів.

Закони ХІІ таблиць. Періодизація історії римського права не співпадає з періодизацією історії римської держави. Властивість права полягає в тому, що воно закріплює зміни, що відбуваються у суспільному і державному розвитку країни.

Джерелами римського права були Закони ХІІ таблиць, народних зборів, постанови сенату, едикти преторів, консультації юристів, а з І ст. н.е. – розпорядження імператорів.

Найдавнішою пам’яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 – 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвирів (десяти мужів).

Текст законів був написаний на ХІІ дерев’яних (бронзових) дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату.

Закони були, здебільшого, записом панівних на той час звичаїв, оснащених юридичними санкціями.

У законах є ряд статей, що зберігали пережитки римської патріархальної общини. Так, в її руках залишалося розпорядження землею. Земельний наділ не можна було заповісти храмам і навіть богам. Земля не повинна була виходити з-під контролю общини, вона мала залишатися її власністю. Таким чином, приватна власність на земельні ділянки була обмеженою. Купівля-продаж, успадкування, дарування важливих об’єктів власності – землі, приміщень, робочої худоби – перебували під контролем общини.

Зазначені об’єкти належали до манципованих, їх відчуження супроводжувалось звичаєм, у якому брали участь, крім продавця і покупця, вагоутримувач та п’ять свідків, які були римськими громадянами. На вагу клали злиток міді, покупець торкався рукою придбаної речі та промовляв установлену формулу. Обряд був спрямований на те, щоб ускладнити іноземцям доступ до власності римських громадян. Усі інші речі вважались неманципованими і мали перебувати в майновому обороті без будь-яких обрядів.

Право власності. Володіти землею і розпоряджатися нею на території Риму міг лише римський громадянин. У законах детально йшлося про межі земельних наділів, давність володіння ними і порядок успадкування. Захист прав власника за-безпечувався суворими покараннями. Так, винний у нічній крадіжці врожаю належав розп’яттю на дереві. За підпал бу-динку і зерна, що лежало поряд, на злочинця надівали кайдани, а після побиття його спалювали. Вільна людина, яка здійснила злочин, могла відкупитися.

Шлюбно-сімейне право. Як пережиток минулого і турботу про міцність общини слід розцінювати фіксацію в законах охорони римської сім’ї і величезної влади домовласника, глави сімейства. Він мав виняткове право розпорядження майном сім’ї, а також майже необмежену владу над дружиною і всіма нащадками, включаючи внуків. Батько сімейства міг убити дитину-виродка, тричі продати свого сина, прогнати дружину. Закон забороняв шлюби між патриціями і плебеями.

Із стародавніх часів у Римі існували три форми укладання шлюбу: дві стародавніх і одна порівняно нова. Стародавні здійснювались в урочистій обстановці і віддавали жінку-наречену під владу чоловіка. У першому випадку шлюб здійснювався в релігійній формі, в присутності жерців, супроводжувався з’їданням спеціально випечених пирогів і урочистою клятвою дружини слідувати скрізь за чоловіком: “Де ти, Гай, там знайдеш і мене”. Друга форма шлюбу полягала в ку-півлі нареченої (у манципаційній формі).

Але вже Закони ХІІ таблиць передбачають безформальну форму шлюбу – “сине ману”, тобто “без влади чоловіка”. При цій формі жінка мала свободу розлучення і могла забрати своє особисте майно, яке вона принесла в дім як посаг, а та-кож майно, придбане нею під час шлюбу.

Специфічною особливістю шлюбу “сине ману” було те, що його слід було поновлювати щорічно. Для цього дружина в установлений день на три дні йшла з будинку чоловіка (до рідних, друзів) і тим самим переривала строк давності. Під час шлюбу чоловік міг розпоряджатись посагом дружини.

Розлучення було можливе для чоловіка при всіх формах шлюбу, для жінок –тільки в шлюбі “сине ману”.

Спадкове право. Після смерті домовласника майно сім’ї переходило агнатам за законом, а якщо небіжчик залишав за-повіт, то його слід було суворо дотримуватись. Заповіт мав затверджуватись куріатною або навіть центуріатною коміцією (якщо батько позбавляв сина права на його частину спадщини). Вдова небіжчика в усіх випадках одержувала якусь частину майна як для себе, так і на утримання малолітніх дітей.

Спадкоємці могли і не ділити майно, а вести господарство спільно.

Зобов’язальне право. Особливо детально регламентується в Законах ХІІ таблиць договір позики. Крім звичайних позичкових операцій, пов’язаних з процентами, заставою та ін., відомий був і так званий нексум, або самозастава боржника. Це положення було скасовано в 326 р. до н.е. законом Петелія, і бор-жник став відповідати перед кредитором тільки своїм майном.

Крім зобов’язань із договорів, були відомі і зобов’язання із завдання шкоди та противоправних дій взагалі – крадіжки, потрави.

Кримінальне право. Кримінально-правові постанови Законів ХІІ таблиць були дуже суворі. Смертною карою карався той, хто потравив або зібрав врожай з “обробленого плугом поля”. Злодія, захопленого вночі або захопленого зі зброєю в руках, будь-хто міг вбити на місці злочину. Злодій, затриманий на місці злочину вдень, підлягав фізичному покаранню і видавався потерпілому, що тягло за собою обернення в рабство.

Закони ХІІ таблиць розглядають крадіжку чужого майна не стільки як злочин, що посягав на інтереси держави, скільки дію, що завдавала приватну майнову шкоду.

Про державні злочини Закони ХІІ таблиць говорять небагато: встановлюється неправомірність і караність нічних зібрань, підмова ворога до нападу на Рим, порушення постанов, що стосувались громадського порядку, хабарництва суддів.

Про навмисні вбивства не згадується взагалі.

Для свого часу Закони ХІІ таблиць були надійною опорою для регулювання порівняно простих товарних, сімейних, спадкових та інших відносин. Звідси і та зовнішня повага, яка виявлялась до Законів ХІІ таблиць у більш пізній час, коли їх практичне застосування або ж зовсім виключалось, або стало мінімальним.

У результаті постійних війн Рим виходить за межі своєї території, завоювавши Італію, а потім й інші європейські та азіатські землі.

Протягом цього часу відбувається безперервний зріст ремісничої і торговельної діяльності Риму. Формується стан вершників, чиєю професією стає торговельна і промислова діяльність.

На новій економічній основі виростає нове право, бо право таблиць стало в багатьох випадках непридатним. У цих історичних умовах на сцену виступають претори як тлумачі і творці права. Вони заклали основи римської класичної юриспруденції, яку розробляли як поряд з ними, так і після них римські “класичні” юристи – Ульпіан, Цельз, Папініан та ін.

Відходить у минуле юридичний формалізм, що пронизував закони таблиць. Одержують визнання принципи рівності сторін правовідношення, справедливості, доброї совісті. Коли право протирічить справедливості, говорив Ульпіан (помер у 288 р. н.е.), слід надати перевагу останньому, і, та-ким чином, справедливість має перевагу перед жорстким розумінням права.

На думку римських юристів, усю сукупність правових настанов слід поділити на дві частини: приватне і публічне право. До права публічного вони відносили всі ті норми, які “належать до положення римської держави” як цілої; навпаки, приватне право має справу з тим, що стосується “користі окремих осіб”.

Таким чином, храми і публічні дороги, наприклад, були оголошені сферою публічного права, тоді як відносини, пов’язані з правом власності або володіння, сімейного і спадкового права, зобов’язань – сферою права приватного.

Право власності. Сервітут. Визначення права власності, запозичене багатьма буржуазними кодифікаціями, було дане римськими юристами. Вони розуміли під ним найбільш по-вне, найбільш абсолютне право користуватися і розпоряджатися речами з тими лише обмеженнями, які встановлені договором чи правом.

Особливою формою обмеження права власності є сервітут, тобто “право на чужу річ”. Розрізнялись речові та особисті сервітути.

Право проведення води через чужу ділянку, викликане господарською необхідністю, є прикладом речового сервітута.

Під особистим сервітутом розумілось право довічного користування чужою річчю при зберіганні самої речі. Так, спадкодавець може надати в довічне користування кімнату в будинку, яку займає стара служниця.

Зобов’язальне право. Типи договорів. Визначаючи зміст зобов’язання, римський юрист Павло (ІІІ ст. н.е.) писав: “Суть зобов’язання полягає в тому, щоб зв’язати другого пе-ред нами, щоб він що-небудь дав, зробив чи надав”.

Будь-яке зобов’язання виникає, зі слів Гая, “або з договору, або з делікту”, що означає – нанесення шкоди. Невиконання договору в строк, вказаний у договорі, тягне за собою право на позов.

Для дійсності договорів необхідно:

а) згода сторін, які зобов’язуються, але згода не повинна досягатись шляхом насильства чи обману;

б) відповідність договору права (закону).

Стародавнім типом договору був договір словесний, вербальний (лат. “вербум” – слово). Для його дійсності вимагалось виголошення певних слів: “даю”, “зроблю”.

Із зобов’язання строго словесного стало виникати і набирати силу зобов’язання письмове. Ця форма одержала назву “літеральних” (лат. “літера”). Спочатку це були розписки, а потім виникає і письмовий договір у його звичній формі.

В особливу групу контрактів були виділені такі, які стали називатися “реальними”. При таких договорах обов’язок виконання і пов’язана з цим відповідальність настають не з моменту згоди, а з моменту передачі речі. Назва договору від “рес” – річ.

Останньою за часом виникнення і найважливішою з економічної точки зору була група так званих контрактів консенсуальних (“консенсус” – згода).

За даними договорами відповідальність наставала з мо-менту укладання угоди.

Забезпечення зобов’язань. З утвердженням майнової відповідальності відчутно зросло значення застави як найбільш ефективного способу забезпечення зобов’язань. Але офіційне визнання застава одержує тільки в кінці республіки. А на початку імперії було встановлено, що при невиконанні зобов’язання заставлена річ надходила у продаж з тією умовою, що боржнику повертались надлишки, які були виручені проти суми боргу.

Крім того, засобами забезпечення позики були порука третьої особи і завдаток. При поруці поручитель мав право регресивної вимоги до боржника.

Шлюбно-сімейне право. Панівною формою шлюбу в період імперії стає шлюб без влади чоловіка. Обов’язковою умовою встановлення шлюбних відносин признається вільна згода нареченого і нареченої. При цьому панівне становище чоловіка в сім’ї (хоч і позбавлене колишніх атрибутів влади) визнається як у праві, так і в звичаях.

Відокремленість майна подружжя стає загальною, але чоловік має право розпоряджатися прибутками, які приносить майно дружини. При розірванні шлюбу з вини чоловіка посаг повертається дружині. Змінюється на краще і становище дітей. Влада батька над ними слабшає. Вбивство дітей признається злочином.

Спадкове право. Найсуттєвішим у спадковому праві даного періоду може вважатися визнання права на спадщину і за тими кровними родичами (когнатами), які раніше його не мали.

Першими, звичайно, успадковували діти, а коли їх не залишалось – онуки. Коли не було ні тих, ні інших, до спадкування призивались брати спадкодателя, дядьки, племінники. Якщо і їх не було, претор надавав право спадкування всім кровним родичам померлого аж до шостого коліна. Ближчий ступінь рідства виключала наступну. Були внесені норми, що обмежували свободу заповітних розпоряджень. Ближній родич померлого, якщо його обійшли спадщиною, мав, зрештою право на 1/4 частину того майна, яке він одержав би при відсутності заповіту. Таким чином, у право вводиться принцип обов’язкової частки спадкування, що зберігся до наших днів.

Сам заповіт став складатись у письмовому вигляді і заві-рятись свідками.

Кримінальне право. Складалось із маси законів, включаючи Закони ХІІ таблиць, постанов народних зборів і сенату. Значна кількість кримінальних законів була видана за ініціативою диктаторів та імператорів.

Закони не виключали свавілля як імператорів, так і магістратів, і у визначенні того, що слід вважати злочинним, і в тому, за що і як карати.

При диктатурі Сулли особи, занесені в особливі, так званні проскрипціонні списки, оголошувались ворогами народу і могли бути видані органам влади кожним, кому це вдавалося.

Особливої уваги заслуговує закон про “образу величі римського народу”. Закон спеціально був сформульований невизначено, щоб його можна було застосувати проти будь-якої особи, яка була незгодна з політикою або виражала незадоволення нею.

Велику увагу римський законодавець приділяє злочинам проти порядку управління: хабарництву, привласненню державних коштів, розкраданню державного майна.

Винні в цих злочинах переважно карались смертною карою, вигнанням.

Покарання залежало від того, яке суспільне становище займав злочинець.
Що стосується теорії, то римські юристи добре розрізняють навмисний і необережний злочин, підмовництво, співучасть.

Читайте також:

1. I період – адаптаційний.
2. I. Грецький період (друга половина VII — середина
3. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
4. IV. Критерій питомої потенціальної енергії деформації формозміни
5. L2.T4/1.1. Засоби періодичного транспортування штучних матеріалів.
6. Ni - загальна кількість періодів, протягом яких діє процентна ставка ri.
7. А. Без зміни хазяїна та ендогенної агломерації
8. А. Без зміни хазяїна та ендогенної агломерації
9. АДАПТАЦІЯ ОПЕРАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ ДО ЗМІНИ ЇЇ ЗАВАНТАЖЕННЯ.
10. Адміністративні зміни кінця 18-19 ст. та утворення нових архівів
11. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
12. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах

Переглядів: 5496