Держава як суб’єкт міжнародного приватного права. Імунітет держави: поняття, ознаки, види.

У зовнішній сфері держава може виступати в різноманітних категоріях відносин.

По-перше, її партнерами можуть бути інші держави та міжнародні організації (держава може укладати міжнародні угоди про надання та отримання позик, уступати території, здійснювати співробітництво в конкретних сферах, укладати військові та політичні союзи тощо).

По-друге, держава може вступати в різноманітні майнові відносини з іноземними юридичними та фізичними особами Існує кілька поглядів на державу як на суб'єкт міжнародного приватного права.

Одні вважають державу особливим суб'єктом права, оскільки немає такого наддержавного органу, який би наділив її правами юридичної особи і завдяки суверенітету вона виступає у відносинах, що регулюються нормами як міжнародного публічного права, так і міжнародного приватного права.

Інші додержуються точки зору, що держава «розпадається» на дві особи. При цьому вважається, що держава діє не як дві особи (як «казна» (фіскальна її функція) — суб'єкт влади, і як «купець» — суб'єкт цивільних правовідносин).

Держава на відміну від інших учасників правовідносин володіє такою характеристикою як суверенітет, що зумовлює наявність для неї певного імунітету.

Імунітет держави виявляється у тому, що з огляду на рівність між собою всіх держав .Слово «імунітет» означає звільнення, позбавлення чогось. У теорії та на практиці розрізняють кілька видів імунітету держави. Імунітет від дії законодавства іноземної держави —забезпечується такими складовими частинами суверенітету, як незалежність і рівність держав. Дійсно, якщо держава незалежна, то неможливо без її згоди підкорити її дії іноземному закону. Дії держави визначаються її внутрішнім правопорядком і нормами міжнародного права, але ніяк не законами іншої держави. Звідси випливає, що в цивільно-правових відносинах держава підкоряється тільки власному законодавству, якщо вона не погодилася на інше. Внаслідок цього при укладенні державою приватноправової угоди з іноземною фізичною або юридичною особою у випадку, якщо сторони не визначили застосування до їх відносин відповідного права (тобто була відсутня їх явно виражена воля), договір регулюватиметься нормами даної держави.

Держава може погодитися на застосування до відповідного приватноправового договору з її участю іншого правопорядку, ніж її власний, однак така згода повинна бути явно виражено.

Судовий імунітет. У широкому розумінні цей вид імунітету містить:

— імунітет від пред'явлення позову в іноземному суді;

— імунітет від попередніх дій;

— імунітет від попереднього виконання рішення.

Імунітет від пред'явлення позову прийнято іменувати судовим імунітетом у вузькому розумінні слова. Цей вид імунітету означає, насамперед, непідсудність держави іноземному суду. Кожна держава має право висунути вимогу в суді іноземної держави до фізичної або до юридичної особи. Однак заява позову до держави в іноземному суді, як правило, неможлива, якщо тільки сама держава не погодилась на підпорядкування юрисдикції відповідної держави. Така згода може бути виражена індивідуальним актом, тобто має бути видано спеціальний акт стосовно даного випадку.

Імунітет від попередніх дій. Відповідно до цього імунітету суд, що розглядає приватноправовий спір за участю іноземної держави, не вправі застосовувати будь-які заходи для попереднього забезпечення позову, тому що такі міри носять примусовий характер. Часто заходи для забезпечення позову розглядаються і приймаються судом ще до порушення і слухання справи за участю держави.

Імунітет від примусового виконання рішень іноземного суду. Відносно держави та її власності не можуть бути застосовані будь-які примусові заходи для виконання іноземного (арбітражного) рішення органами цієї або будь-якої іншої іноземної держави.

Імунітет власності держави означає правовий режим недоторканності власності, що знаходиться на території іноземної держави. Юридичним змістом даного виду імунітету є заборона звернення стягнення і примусового вилучення майна, що належить державі. Власність користується імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона користується імунітетом, навіть якщо знаходиться у володінні особи, що не має імунітету. Це зумовлює виділення питань власності як самостійного елементу змісту імунітету, що підтверджується судовою практикою.

Крім видів державного імунітету виділяють його дві доктрини:

· Теорія абсолютного імунітету;

· Теорія обмеженого державного імунітету.

Абсолютний імунітет означає право держави користуватися імунітетом у повному обсязі, всіма його елементами; він поширюється на будь-яку діяльність держави і будь-яку його власність. Спочатку імунітет склався і застосовувався як абсолютний. Єдине обмеження імунітету держави було можливим тільки за умови прямо вираженої згоди цієї держави.

Теорія абсолютного імунітету має ряд недоліків. Так, положення про те, що суверенітет держави може бути обмежений, є практично загальновизнаним у міжнародному публічному праві. Вступаючи в міжнародні наднаціональні організації та визнаючи обов'язковість рішень їх органів, держава обмежує свій суверенітет. Співробітництво у вирішенні будь-якої глобальної проблеми, переслідування будь-якої глобальної мети припускає відмову від приватних інтересів і привілеїв на користь загального блага.

У зв’язку з такими недоліками теорії абсолютного імунітету держави в 1891 році Інститутом міжнародного права вперше була проголошена теорія обмеженого (функціонального). Сутність даної теорії полягає в тому, що іноземна держава користується імунітетом тільки тоді, коли вона виконує суверенні дії направляє дипломатичні делегації, відкриває консульства тощо. Якщо ж іноземна держава виконує дії комерційного характеру, тобто веде торговельну діяльність — укладає торговельні угоди, то вона імунітетом не користується.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Теорії національності юридичної особи.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.