Пошук критеріїв, якою повинна бути онтологія

Буття – центральна проблема онтології

Онтологічні проблеми в предметному полі філософії освіти

Дослідження буття – це найдавніша тема європейської філософії, розпочата досократиками і особливо Парменідом. Але термін для назви розділу філософії, що вивчає проблеми буття, – онтологія – був введений в обіг лише на початку XVII століття Якобом Лорардо (Jacobo Lorhardo). На фронтоні виданої ним у 1606 р. книги «Ogdoas scholastica» вперше з’являється слово «ontologia» (новолат. від д.- грецьк. ώνθι, род. відм. όντος – суще, те, що існує і λόγος – вчення, наука) як синонім терміну «метафізика». У практичному використанні термін був закріплений Х. Вольфом. Він же розділив семантику термінів «онтологія» і «метафізика», зародивши дискусію про співвідношення цих термінів, що продовжується по цей день.

У сучасній філософії онтологія постає спробою найбільш загального опису універсуму і виразом картини світу, яка відповідає певному рівню пізнання реальності і фіксується в системі філософських категорій, характерних для даної епохи чи філософської традиції.

Термін і ідея «онтології» наприкінці ХХ ст. почали використовуватися в інформатиці, в концепціях штучного інтелекту, в теоріях представлення знання, автоматичного перекладу. У комп'ютерних науках онтологія стає життєздатною стратегією побудови моделей різних явищ. Потрібна обережність при читанні робіт із терміном «онтологія» і не плутати намічений зміст слова з будь-якою з його альтернатив.

Найважливіший внесок у розробку онтологічної проблематики зробили Платон і Аристотель. У середньовічній філософії центральне місце займала онтологічна проблема існування абстрактних об’єктів (універсалій). Визначною віхою в духовній еволюції гуманістичної свідомості є картезіанська трьохскладова онтологія (Бог, природа, людина), геометричною транскрипцією якої вважають запропоновану Декартом систему координат. Картезіанська онтологія починає із утвердження фундаментальної онтологічної розєднаності двох субстанцій і потім шукає їх гносеологічний взаємозв’язок, який не може бути поставлений під методологічний сумнів. Світ Декарта – це світ сліпих речей і стихій, де людину представляє лише годинник із лінійкою та знаряддя дотику.

Основне річище філософських пошуків ХХ ст. – пошук так званої «нової онтології», вільної від вад механіцизму та субстанціалізму, атомізму та енергетизму, раціоналізму та метафізичності, емпіризму та соліпсизму. Шлях, пройдений філософським знанням за останні два століття, показує, що інтерес до онтологічної проблематики постійно зазнає випробувань, доходить навіть до повного заперечення необхідності чи можливості онтології. Класична онтологія, відчуваючи затяжну кризу з часів узагальнення і систематизації гегелівської філософії, навряд чи може розвиватися в строгих координатах класичного філософського дискурсу. Виникнення онтологічних проектів Е. Гуссерля, М. Гартмана («нова онтологія»), М. Гайдеґґера («фундаментальна онтологія»), Ж. - П. Сартра, Е. Кассірера, П. Тілліха та інших філософів ХХ ст. багато в чому було пов'язане з феноменом «незадоволеності онтологією». У «новій онтології», на відміну від традиційної онтології, не світ, не природа, а людина стає проблемною точкою відліку.

Онтологія, за П.Тілліхом, можлива, тому що існують поняття, менш універсальні, ніж буття, але більш універсальні, ніж поняття, що описують суще, тобто «принципи», «категорії» чи «граничні поняття». Людська свідомість тисячі років працювала над їх відкриттям, формуванням і впорядковуванням. Але до єдиної точки зору так і не дійшли, хоча відповідні поняття виникають знов і знов майже у всіх онтологічних побудовах. «Білими плямами» сучасної онтології залишаються питання виникнення всесвіту, поява життя, перехід від світу біологічного до світу соціального, поява людини. Зрештою, немає чіткого критерію того, якою повинна бути онтологія, що саме вона повинна враховувати і пояснювати.

Один із найбільш впливових варіантів онтологічної інтерпретації людської суб’єктивності належить М. Гайдеґґеру. Його спроба вирватися з лещат раціоналізованого і об’єктивізованого пізнання насправді є пропозицією іншого способу все тієї ж раціоналізації. Традиційний гносеологічний підхід виявляється зміненим, але не подоланим. Замість людського пізнання – «опитування мови», «прислуховування до буття», людина ж зникає. У цьому сенсі у М. Гайдеґґера проблема людини не поставлена по-справжньому, а філософська антропологія не є основою його філософії. Філософами визнається, що М. Гайдеґґер мав рацію щодо критики картезіанської онтології, але його власна онтологія не вирішує проблеми, для розв’язання яких була створена картезіанська. Тому не можна уявляти справу так, ніби досконаліша гайдеґґерівська онтологія витіснила менш довершену картезіанську.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Загальна система вправ для навчання спілкування іноземною мовою	\|	Проблема виокремлення онтологічного

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.052 сек.