• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Інфраструктура ринку

Термін "інфраструктура" походить від латинського infra, що означає "нижче", "під", та structure — "структура", що означає сукупність галузей та видів діяльності, які обслуговують виробничу і невиробничу сфери економіки (транспорт, зв'язок, комунальне господарство, загальна та професійна освіта, охорона здоров'я тощо).

Інфраструктура — це основа, підґрунтя, фундамент економічної системи та її підсистем, її внутрішня будова, що забезпечує цілісність. Завдяки інфраструктурі здійснюється рух потоків товарів і послуг від продавця до покупця.

Інфраструктура ринку — комплекс інститутів, служб, підприємств, організацій, які забезпечують нормальний режим безперебійного функціонування ринку.

Рис. 9.6. Елементи ринкової інфраструктури

Інфраструктура ринку покликана забезпечувати цивілізовані стосунки між суб'єктами через свої функції (рис. 9.7.).

Рис. 9.7. Функції інфраструктури ринку

Розглянемо детальніше деякі елементи інфраструктури ринку.

1. Біржа. Термін "біржа" в перекладі з латинської мови означає "шкіряний гаманець". Біржі виникли як місця, де комерсанти здійснюють торговельні операції. Перша біржа була зареєстрована в Антверпені у 1531 p., друга — у Лондоні в 1566 р. У Росії перша біржа з'явилася у 1705 р. в Санкт-Петербурзі, а на території України — 1796 р. в Одесі.

Біржа — організаційно-правова форма оптової торгівлі масовими товарами за стандартами та зразками (товарна біржа) або систематичних операцій з купівлі-продажу цінних паперів (фондова біржа), валюти (валютна біржа), робочої сили (біржа праці), угод із фрахтування (фрахтова біржа) (рис. 9.8.).

Рис. 9.8. Класифікація бірж

1.1. Товарна біржа — це оптовий товарний ринок, для якого характерні такі особливості:

— торгівля товарами за стандартами та зразками, що дає можливість реалізувати не сам товар, а контракт на його поставку;

— регулярність торгів на основі певних правил;

— формування цін на основі зіставлення попиту і пропозиції (котирування);

— свобода вибору контрагента за угодою;

— стандартизація контрактів і мінімальних партій поставок.

1.2. Фондова біржа — організований ринок цінних паперів, що виконує функцію мобілізації грошових засобів для довгострокових інвестицій в економіку та для фінансування державних програм.

Цінні папери — документи, що виражають майнові (боргові) зобов'язання.

Види цінних паперів:

Акції (від лат. actio — дія, дозвіл) — цінні папери, випущені акціонерними товариствами, які засвідчують вкладення певної кількості капіталу і дають право їхньому власникові на отримання певного доходу (дивіденду) з прибутку акціонерного товариства (рис. 9.9.).

Рис. 9.9. Класифікація акцій

Облігація (від лат. oblige — зобов'язання) — документ, що засвідчує передачу грошей у борг на певний строк із правом отримання щорічного фіксованого доходу та зобов'язання про повернення суми боргу у визначений строк.

Вексель (від нім. Wechsel — розмін) — письмове боргове зобов'язання за встановленою законом формою, яке видається позичальником (боржником, векселедавачем) кредитору (векселеотримувачу), що надає останньому право вимагати від боржника повернення зазначеної у векселі суми в певний строк.

Варрант — цінний папір, що випускається разом з облігацією чи привілейованою акцією і дає її власникові право на додаткові пільги у визначений час.

Ваучер — майновий купон, що видається в процесі приватизації державного майна для придбання акцій підприємств, які підлягають приватизації.

Сертифікат (депозитний) — фінансовий документ, випущений банком, який засвідчує наявність грошового депозиту і зобов'язання виплатити цю суму тримачеві сертифіката у певний строк. Це цінний папір на пред'явника. Процент за депозитні сертифікати сплачується щорічно або одночасно із погашенням боргу. Термін "сертифікат" походить від латинського certum, що означає "правильно", та facio — "роблю".

Коносамент (від франц. connaissement від connaitre — знати, розуміти) — розписка, що видається агентом транспортного підприємства (судна, літака тощо) відправникові вантажу, яка засвідчує прийняття вантажу для перевезення і зобов'язання видати його в пункті призначення тримачеві коносаменту.

Передача коносаменту здійснюється за правилами передачі цінних паперів (іменний, ордерний або на пред'явника) і рівнозначна передачі самого вантажу.

На первинному ринку цінних паперів відбувається розміщення щойно випущених цінних паперів. Емітентами можуть бути: державні органи влади різних рівнів, підприємства, організації, іноземні юридичні особи. Вторинний ринок цінних паперів забезпечує перепродаж раніше випущених цінних паперів через фондову біржу і позабіржовий оборот. Громадяни та юридичні особи, що купують цінні папери від свого імені й за свій рахунок, є інвесторами.

1.3. Валютна біржа — біржа, що здійснює на регулярній та впорядкованій основі купівлю-продаж іноземної валюти за ринковими цінами.

Курс, який встановлюється на біржі, називають офіційним курсом. Він лежить в основі розрахунків комерційних банків із клієнтами. У роботі валютної біржі беруть участь представники держави.

Біржовим валютним товаром є валюта і золото.

1.4. Біржа праці — державна структура, яка опосередковує стосунки між роботодавцями і найманою робочою силою. Функції служби зайнятості:

— вивчення і прогнозування ситуації на ринку праці;

— організація громадських робіт;

— організація перекваліфікації кадрів за вимогами ринку;

— виплата допомоги з безробіття;

— відшкодування (часткове) витрат, пов'язаних зі зміною місця роботи.

1.5. Фрахтова біржа — постійно діючий ринок, на якому укладаються угоди щодо фрахтування та відфрахтування суден. Тут концентрується інформація про:

— попит і пропозицію на тоннаж;

— рівень фрахтових ставок;

— умови договору фрахтування.

Термін "фрахт" походить від німецького fracht, тобто "вантаж", і вживається на позначення:

а) вантажу;

б) плати за перевезення вантажу водними шляхами або плати за використання суден протягом визначеного часу.

Найбільший міжнародний фрахтовий центр знаходиться в Лондоні. Досить могутні фрахтові біржі знаходяться в Гамбурзі, Генуї, Токіо, Нью-Йорку, Гонконзі.

Розглянуті вище біржі називаються спеціалізованими.

Універсальна біржа — біржа, яка здійснює операції не тільки з широким асортиментом товарів, а й з валютою, цінними паперами та фрахтовими контрактами.

Отже, біржі — це ринкові структури, де укладаються угоди, здійснюються біржові операції (рис.9.10).

Рис. 9.10. Класифікація біржових операцій

Угода (операція) — домовленість про взаємну передачу прав та зобов'язань стосовно біржового товару, яка супроводжується передачею фінансового інструмента (банківських документів чи грошей) від однієї особи до іншої.

Форвардна угода — строкова угода за готівковою формою розрахунку, відповідно до якої покупець і продавець погоджуються на поставку товару обумовленої якості та кількості (або валюти) на певну дату в майбутньому. Ціна товару, курс валюти тощо фіксуються в момент укладання угоди.

Ф'ючерсні угоди — угоди про купівлю-продаж фінансових інструментів або товарів обумовленої марки на біржах за умови оплати їх за узгодженою ціною через певний проміжок часу після укладання угоди. Ф'ючерсні угоди укладаються не з метою купівлі чи продажу, а з метою страхування (хеджування) угоди стосовно наявного товару, або з метою отримання різниці від перепродажу ф'ючерсної угоди, або для отримання прибутку від зміни цін і курсів, що відбуваються на кінець ліквідаційного періоду.

Ф'ючерсні угоди найчастіше використовують для продажу товарів великими партіями з характерною для них тенденцією до значних коливань цін (сільськогосподарські та сировинні товари), валюти, акцій, облігацій, для банківських вкладів, іпотеки і т. ін.

Функції ф'ючерсних угод:

— зменшення ризику, пов'язаного 3 різким коливанням цін;

— забезпечення стійкості одиниць господарювання;

— гарантування передбачуваності господарської діяльності;

— здешевлення кредиту.

Онкольні угоди — система купівлі реального товару або цінних паперів, за якою ціна не фіксується аж до вимоги покупця. Продавець страхує себе хеджуванням продажу. Ціна, за якою він закриває хедж, стає ціною закупівлі реального товару.

Хедж — строкова угода, уклад^на для страхування від можливого коливання цін.

Опціон — договірне зобов'язання купити або продати певний вид цінностей чи фінансових прав за встановленою на момент підписання угоди ціною в межах певного періоду. В обмін на отримання такого права покупець опціону сплачує продавцеві певну суму — премію. Ризик покупця опціону обмежений цією премією, а ризик продавця; зменшується на величину отриманої премії.

Опціон на купівлю дає право, але не зобов'язує купити ф'ючерсний контракт, товар або іншу цінність за певною ціною. Використовується при грі на підвищення, дає змогу після сплати невеликої премії отримати необмежений прибуток від підвищення цін.

Опціон на продаж дає право, але не зобов'язує продавати ф'ючерсний контракт або інші цінності за визначеною ціною. Використовується цей опціон при грі на пониження і після сплати невеликої премії забезпечує необмежений прибуток від зниження цін.

Аукціон — форма організації реалізації товарів та послуг, що ґрунтується на проведенні публічних торгів, де право купити має той, хто пропонує найвищу ціну.

Головні суб'єкти аукціону:

— власник цінностей (продавець);

— організатор аукціону;

— покупець.

Первинна (вихідна) ціна визначається угодою між організатором аукціону і власником — продавцем. Торги на аукціоні веде аукціоніст, який має певні повноваження оголошувати найвищу ціну під час торгів.

Види аукціонів:

— товарні — реалізують вироби мистецтва, ювелірні вироби, хутра та інші унікальні вироби;

— валютні — один із методів організації валютного ринку країни. Це публічні валютні торги.

Об'єкт валютного аукціону — валютні відрахування організацій.

Мета валютного аукціону — надання можливостей купити валюту тим суб'єктам господарювання, які не мають можливості заробити її або отримати з централізованих фондів.

Біржові посередники

Брокер — торговий посередник, який забезпечує укладання угод за бажанням клієнтів та за їхній рахунок. Винагорода за послугу брокера — брокеридж.

Маклер (дилер, джобер) — біржовий посередник, котрий купує і продає тільки для себе й за свій рахунок.

"Бики" — спекулянти і хеджери, що розраховують на підвищення цін, скуповуючи угоди, товари та інші цінності.

"Ведмеді" — спекулянти і хеджери, що розраховують на зниження цін, скуповуючи товари, угоди та інші цінності.

Є також інші організаційні форми продажу товарів та послуг.

2. Торговельно-промислові палати — комерційні організації, головним завданням яких є сприяння розвитку економічних і торговельних зв'язків із партнерами зарубіжних країн. Вони є юридичними особами і здійснюють надання цільових інформаційних послуг.

3. Торговий дім — торговельні фірми, які закуповують товари у виробників або оптовиків і перепродують їх всередині своєї держави або за її межами.

4. Ярмарок— періодично організована в одному й тому самому місці виставка зразків товарів широкого вжитку і (або) устаткування, транспортних засобів, засобів зв'язку, ноу-хау, де експоненти укладають угоди в національному та міжнародному масштабі. На міжнародному ярмарку не дозволяється продаж на винос. Подекуди ярмарки визначають як місце періодичної торгівлі.

5. Магазин— підприємство роздрібної торгівлі. Магазин-демзал — роздрібне торговельне підприємство, яке торгує за каталогами.

Маркетинг — різновид діяльності фірм, пов'язаний із продажем та збутом продукції, що включає: розробку товару, дослідження ринку, налагодження комунікацій, організацію розподілу, встановлення цін, розгортання сервісного обслуговування тощо.

6. Консалтингові фірми надають послуги суб'єктам економіки з питань:

— дослідження і прогнозування ринку;

— оцінки торговельно-політичних умов здійснення експортно-імпортних операцій;

— розробки і впровадження маркетингових програм тощо.

7. Аудиторська фірма здійснює консультування з питань бухгалтерського обліку та контролю фінансової діяльності щодо проведення господарсько-фінансових ревізій; управління через систему обліку; готує висновки стосовно достовірності фінансового звіту фірм, що підлягають аудиторському контролю.

8. Інвестиційна компанія— це фінансова організація, що акумулює грошові кошти приватних інвесторів шляхом емісії власних цінних паперів, а зібрані кошти переводить в акції та облігації інших емітентів. Головною їх функцією є андерайтинг, тобто гарантоване придбання випуску цінних паперів при їх первинному розміщенні за фіксова­ною ціною. Вони також здійснюють підтримку курсу цін­них паперів на вторинному ринку.

9. Банк - це кредитно-фінансова установа, що здійснює функ­ції посередника у платежах та кредитах, а також, емісію гро­шей і цінних паперів. Без розвинутої мережі банків ринкова економіка не може нормально функціонувати, адже банки виконують дуже важливі функції:

· вони підтри­мують у робочому стані системи грошових розрахунків між суб'єктами економічної діяльності, здійснюючи прийом де­позитів на їх поточні рахунки і переведення їх через вико­ристання чеків та інших форм безготівкових платежів. Бан­ки, по суті, є розрахунковими центрами, бо переважна час­тина розрахунків між суб'єктами економіки здійснюється саме через них;

· банки виступають посередниками у кредитах, що дає змогу перетворювати заощадження домогосподарств і юридичних осіб на інвестиції і цим істот­но впливати на розвиток економічної діяльності;

· банки надають своїм клієнтам послуги, як об­мін валют, фінансування зовнішньоекономічної діяльності, робота на оптових ринках грошових ресурсів, надання ши­рокого спектра консалтингових послуг у фінансовій сфері. У розвинутій ринковій економіці лише банки можуть викону­вати названі функції.

Свої функції банки здійснюють через такі види опера­цій:

- пасивні - через які банки формують свої ресурси для здійснення операцій із залучення грошових коштів у розпорядження банку, формування кредитних ресурсів. До пасивних опе­рацій належать такі: формування статутного фонду банку за рахунок внесків засновників, продаж власних цінних паперів банку, залучення грошових коштів юридичних та фізичних осіб у вигляді депозитів (вкладів) та ощадних ра­хунків, одержання кредитів від центрального банку, рефінансування одержаного прибутку.

- активні- це операції із розміщення банка­ми наявних у їх розпорядженні ресурсів, їх поділяють на кредитні (обліково-позичкові) інвестиційні (операції з цінними паперами) та трансформаторні.

Кредитні опе­рації — це надання банками грошових позик. До них на­лежать вексельні та лізингові операції. Вексельна опера­ція (дисконту­вання, або облік векселів) — закупка банками векселів у компаній і видача пози­ки під вексель. Лізингові операції — це уго­ди, при яких один учасник (лізингодавець) за дорученням іншого учасника (лізингоотримувача) вступає в угоду з третім учасником щодо придбання у нього майна за кош­ти лізингодавця і передачу його у платне користування лізингоотримувачу. В Україні такі операції регулюються Законом «Про лізинг».

Інвестиційні операції - операції з цінними паперами, або фондові операції. До них належать: придбання цінних паперів для власного портфеля з метою отримання прибутку у вигляді дивідендів чи відсотків, купівля, збереження та продаж цінних паперів за дорученням клієнтів. До цього виду на­лежать і довірчі, або трастові, операції, суть яких у тому, що довірена особа (банк) на підставі укладеного договору набуває відповідні права і виступає розпорядником май­на. Ще одним видом цієї групи операцій є факторингові. Це операції із придбання та уступки грошових вимог, пе­редачі права на стягування боргів та ведення бухгалтер­ського обліку за дорученням клієнта.

Трансформаторні операції - операції із переве­дення іноземної валюти та золота з однієї країни до іншої.

Банки, як правило, є комерційними організаціями, ме­тою діяльності яких є одержання прибутку. Останній на­зивається маржою і є результатом здійснення банком як активних, так і пасивних операцій. Джерелом маржі є:

1) доход від надання у позику власного капіталу бан­ку;

2) різниця між сумою платежів, стягнених з по­зичальників банку, та сумою, виплаченою банком своїм вкладникам;

3) доход від операцій з цінними па­перами.

У будь-якій країні функціонують різні банки, які у взає­модії формують банківську систему. За умов ринкової економіки така система є дворівневою. Після одержання незалежності почалося формування такої системи і в Укра­їні. Початок його було покладено прийняттям у березні 1991 р. Закону „Про банки і банківську діяльність”, відповід­но до якого на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР було утворено Національний банк України (НБУ), який і став першим рівнем банківської системи і ви­конує функції резервної системи.

Основні завдання НБУ:

· обгрунтування та здійснення грошово-кредитної політики держави;

· регулювання робо­ти юридичних осіб, що здійснюють видачу кредитів від сво­го імені за рахунок вкладів або інших поворотних коштів, отриманих від фізичних та юридичних осіб.

Для реалізації названих завдань на НБУ покладено такі основні функції:

1) емісія грошей та організація їх обігу;

2) кредитор останньої надії для комерційних банків (це надання НБУ допомоги банкам, що перебувають на межі банкрутства, щоб запобігти паніці). Прикладом може бути прийнята НБУ у березні 1995 р. постанова „Про невід­кладні заходи щодо фінансового оздоровлення комерцій­них банків та відновлення їх ліквідності і платоспромож­ності”);

3) організація розрахунків між банками;

4) обслуговування державного боргу країни;

5) проведення операцій на ринку цінних паперів і ва­лютному ринку;

6) видача комерційним банкам ліцензій на здійснення банківських операцій і контроль за діяльністю цих банків.

Другий рівень банківської системи України складають комерційні банки та інші банківські установи, які за умо­ви здорової конкуренції покликані задовольнити потреби юридичних і фізичних осіб щодо банківських послуг і створити сприятливі умови для економічного розвитку країни. Комерційний банк — це кредитна установа, що здійснює універсальні банківські операції та надає різно­манітні банківські послуги фізичним та юридичним осо­бам усіх галузей і сфер економіки. Це головна ланка кре­дитної системи. Комерційний банк забезпечує широкий комплекс різноманітних банківських послуг.

Банківська система України на кінець 2001 р. включа­ла 189 банків. Серед них 2 банки державні — Ощадний банк і Укрексімбанк, 162 банки — акціонерні товариства (118 — відкриті і 44 — закриті), 25 банків — товариства з обмеженою відповідальністю, 28 банків України мали у своєму складі іноземний капітал, серед них 6 банків із сто­відсотковим іноземним капіталом. Сплачений статутний фонд діючих комерційних банків у гривневому еквівален­ті склав 4,6 млрд. грн.

Процес формування банківської системи України ще не завершився. За сучасних умов одним із головних завдань є нарощування розмірів капіталів банків, зокрема і шля­хом їх концентрації.

10. Страхові компанії –небанківські фінансово-кредитні інститути, які здійснюють страхові операції, акумулюють значні грошові кошти, що надає можливість їм не тільки відшко­довувати застрахованим громадянам і фірмам заподіяні збитки, а й надавати з наявних грошових ресурсів кредити. Деякі страхові компанії з цього погляду можуть конкурувати навіть з банками.

11. Лізингові фірми,які спеціалізуються на здачі в оренду на тривалий строк предметів довгочасного користування (як правило, знарядь праці, устаткуван­ня, транспортних засобів, механізмів, обчислювальної техніки, тощо); лізинг розглядається як різновид довгострокового кредиту, що надається в натуральній формі і погашається клієнтом у розстрочку; відповідно до договору лізингу орендар сплачує орендодавцю повну вартість взятого в оренду майна; виділяють два види лізингу — фінансовий,коли договір укладається на строк, під час якого амортизується 60% вартості об'єкта лізингу, і оперативний,коли договір перед­бачає амортизацію 90 % вартості об'єкта лізингу; відносини стосовно лізингу регулюються Законом України „Про лізинг”.

12. Холдингові компанії— товариства (здебільшого — акціонерні), які використовують свій капітал для придбання контрольних пакетів акцій інших компаній, що дозволяє їм встановлювати контроль за діяльністю цих компаній, спрямовувати їх розвиток, а також отримувати значну частку прибутку; слід відрізняти чистий холдинг,коли холдингова компанія утворюється для контро­лю та управління іншими, і змішаний холдинг,коли передбачається також за­няття підприємницькою діяльність, а тому помітну роль у діяльності холдингових компаній відіграють банки та інші фінансові установи.

13. Довірчі товариства (трестові компанії)— товариства, які спеціалізуються на виконанні відповідно до укладеного договору (угоди) договірних операцій, тобто виконують функції щодо управління майном, цінними паперами, підприє­мствами і т.д. (правовий статус довірчих товариств визначається Декретом Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. „Про довірчі товариства”.

Ринок – це:

· обіг, організований за законами товарного виробництва та обігу, су­купність відносин товарного і грошового обігу;

· сукупність умов, що забезпечують реалізацію валового національного продукту;

· сфера товарного обігу, сукупність актів купівлі та продажу, де взаємодіють пропозиція товарів, платоспроможний попит, де формуються ціни на то­вари (послуги) та багато іншого;

· система товарно-грошових відносин з механізмом вільного ціноутворення, з вільним підприємництвом на основі економічної самостійності, рівноправності та конкуренції суб'єктів господарювання у боротьбі за спожи­вача.

Вживаються також визначення поняття "ринок", які відбивають різний підхід до цього явища:

1) ринок як умовний простір, тобто ринок — місце, де відбуваються акти купівлі-продажу товарів (послуг);

2) ринок як механізм, що сприяє встановленню певних відносин між по­купцем і продавцем;

3) ринок як відносини з приводу купівлі-продажу товарів (послуг).

До елементів ринкових відносин слід віднести:

· платоспроможний попит (тобто такий попит, який забезпечений пев­ною грошовою масою);

· пропозицію товарів, яка, як правило, зумовлена рівнем розвитку продуктивних сил суспільства;

· переважно вільні ціни (такі ціни якраз і формують передусім в процесі взаємодії, взаємозв'язку платоспроможного попиту та пропозиції).

5. Ринковий механізм та його складові.

Господарський механізм — система управління народним господарством за допомогою сукупності основних форм, методів і важелів управління народним господарством шляхом використання економічних законів, розв'язання суперечностей економічної системи, реалізації відносин власності, а також розвитку людини та узгодження найважливіших типів Інтересів.

Господарський механізм (у політекономічному контексті) — сукупність виробничих відносин між державою, з одного боку, та суб'єктами господарювання — з іншого, а також між суб'єктами ринкової економіки з приводу використання різних форм і методів управління народним господарством та саморегулювання насамперед економічної власності.

Поняття "механізм ринкової економіки"охоплює сукупність форм, методів, важелів використання законів ринкової економіки, тобто для з'ясування сутності ринкового механізму треба, спираючись на такі провідні категорії товарного гос­подарства як вартість, ціна, попит, пропозиція, конкуренція визначити зміст та характер дії законів ринкової економіки, їх спрямованість на узгодження інте­ресів господарюючих суб'єктів ринкової системи з інтересами суспільства.

У цій категорії виокремлюють кількісний (як сукупність засобів виробництва, предметів споживання, цінних паперів та ін.) і якісний (як відносини між людьми з приводу привласнення таких об'єктів у різних сферах суспільного відтворення) аспекти, тому господарський механізм охоплює процес управління об'єктами власності (засобами виробництва, цінними паперами, грошовою масою та ін.) і відносинами між людьми (класами, соціальними верствами тощо) з приводу привласнення цих об'єктів.

Сутність господарського механізму повніше розкривають його функції.

1. Функція використання економічних законів. Господарський механізм є механізмом використання економічних законів. Перша умова такого використання — пізнання економічних законів та умов, за яких вони діють.

Розглянемо зміст законів, задіяних у ринковому механізмі, та з'ясуємо ха­рактер їх дії.

Передусім, це, безперечно, закон вартості,який, як і будь-який інший за­кон, відбиває об'єктивні, істотні (внутрішньо необхідні), постійні (сталі) зв'язки між суспільне необхідною працею і цінами на товари (послуги) і діє як у сфері виробництва, так і в сфері обігу (на ринку).

В сфері виробництва вимога закону вартості полягає в тому, що вартість виробленого товару (послуги) має формуватися на підставі не індивідуальних, а суспільне необхідних витрат праці; в сфері обігу цей закон вимагає, щоб обмін мав еквівалентний, тобто рівноцінний характер.

Якщо, виходячи із зазначених вимог, характеризувати напрямки дії зако­ну вартості, то він:

1) виражає зв'язки між індивідуальним і суспільне необхідним часом, спрямовуючи товаровиробника знижувати рівень витрат індивідуального часу (сфера виробництва);

2) впроваджує обмін товарів (послуг) відповідно до кількості та якості затраченої на них суспільне необхідної праці (сфера обміну);

3) відбиває зв'язки між виробниками одного виду товару (послуг) через конкуренцію, коли здійснюється взаємний тиск одного підприємця на іншого (сфера виробництва);

4) вказує на наявність сталого зв'язку між попитом і пропозицією (сфера обміну);

5) виражає зв'язок між працею товаровиробника у минулому (в момент виробництва товарів) і теперішніми умовами, внаслідок чого вартість товарів (послуг) зумовлюється не тим робочим часом, який витрачено на їх виробниц­тво, а тим, який витрачається на їх відтворення (сфера виробництва);

6) відбиває зв'язки між вартістю і цінами і тому, слід визнати, що він керує рухом цін, бо ринковий попит та пропозиція перетворюють вартість на ціну, а це означає, що закон вартості діє на ринку вже як закон цін (сфера обігу).

Закон попиту та пропозиціївідбиває взаємозалежність між кількістю то­варів (послуг), які хоче купити споживач, і обсягом товарів (послуг), які в да­ний час пропонує виробник. Проте, дія закону попиту та пропозиції відбуваєть­ся насамперед під впливом цін, їхнього рівня, бо чим вищі ціни, тим менше буде реалізовано товарів (послуг) і навпаки, тобто тут має місце зворотна за­лежність між рівнем цін і попитом. Підвищення цін спонукає товаровиробни­ка збільшувати обсяги виробництва (пряма залежність між рівнем цін і обся­гом пропозиції). Коли ж відбувається зниження цін на товари (послуги), то це спонукає споживачів до здійснення додаткових покупок, але водночас не сти­мулює виробника до збільшення обсягів виробництва.

На ринку може виникнути ситуація, коли рівень попиту та пропозиції (за умов повного рівня цін) досягнуть врівноваженості. У такому разі риноквва­жається рівноправним, а ціна на ньому — рівноправною ціною.Таку ціну слід розглядати як результат конкретного, тимчасового співвідношення, яке скла­дається за умов певного рівня зазначених чинників — попиту, пропозиції та самої ціни. Оскільки взаємодія попиту, пропозиції та ціни відбувається в умо­вах конкурентної боротьби, яка регулюється відповідним законом, то з'ясуємо його зміст і характер дії.

Закон конкуренції("конкуренція" в перекладі з латинської — "зіштовхнення", "змагання") виражає закономірні зв'язки між суб'єктами ринкових відно­син щодо кращих умов виробництва, купівлі-продажу товарів (послуг).

Зазначений закон діє лише за умов наявності в суспільстві різноманітних форм власності, в т.ч, приватної, та відособлених, економічно незалежних ви­робників, які виготовляють товари (надають послуги) в різних умовах для од­ного і того самого контингенту споживачів. Мета такої змагальності — отри­мання якомога більшого прибутку і боротьба за нього ніщо інше як боротьба за виживання в умовах ринку.

Ринковий механізм має також спиратися на дію закону грошового обігу.Яквідомо, цей закон вимагає, що кількість грошей, необхідна для реалізації товарів (послуг), повинна дорівнювати сумі цін усіх проданих товарів (реалізованих по­слуг), поділеній на середнє число оборотів однойменних одиниць грошей. При цьому від суми цін реалізованих товарів, проданих у кредит, слід відняти суму товарів, суму погашених платежів і додати суму платежів, за якими настав час сплати. Надмірна емісія (випуск в обіг) грошей, не підкріплена відповідною то­варною масою, веде до зниження купівельної спроможності грошових одиниць і, як наслідок, до зменшення платоспроможного попиту населення, а це, в свою чергу, дуже негативно впливає на функціонування всього ринкового механізму, веде до його розбалансування.

Нарешті, найбільш узагальнюючим законом, який забезпечує цілеспрямо­ваність дії всіх законів ринкового механізму є, безперечно, закон економії часу,який по праву вважається першим законом, що примушує виробника економи­ти всі види ресурсів. Цей закон виражає закономірні (об'єктивні, суттєві, сталі) зв'язки між зменшенням суспільно необхідного робочого часу на виробництво одиниці продукції (товару, послуги) у процесі розвитку продуктивних сил сус­пільства та зростанням вільного часу працівників. Вільний час має використову­ватися для всебічного розвитку працівників, підвищення їхнього життєвого рівня.

Конкретними формами прояву дії цього закону є економія живої та уре­чевленої праці на виробництво продукції, а це можливо завдяки взаємодії за­кону економії часу з іншими законами ринкового механізму, які вже розгляда­лися вище.

Важлива роль у системі ринкового механізму належить також державі, яка має не тільки забезпечувати відповідну правову базу, а й шляхом застосування методів індикативного та бюджетного планування, розробки різного роду про­грам здійснювати регулювання економіки на макрорівні.

2. Функція розв'язання соціально-економічних суперечностей. Вона зумовлена попередньою, бо кожний економічний закон містить у собі суперечність. Оскільки явище чи процес багатші за закон, ця функція спрямована на розв'язання ширшого кола суперечностей, ніж наявні у межах законів. До таких суперечностей за вимогами принципу примату виробництва, належать суперечності системи продуктивних сил (наприклад, між рівнем техніки і рівнем освіти та кваліфікації робочої сили), між системою продуктивних сил і її речовою формою (наприклад, між рівнем розвитку техніки, досягнутим ступенем концентрації виробництва і його суспільною формою), а також суперечності в межах самої суспільної форми (наприклад, між прибутком і заробітною платою, між монополістичною і державною власністю тощо). Найважливіше значення для реалізації функції має використання суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами, а також основної суперечності суспільного способу виробництва.

3. Функція реалізації відносин економічної власності. У її межах вирішальною є роль господарського механізму в економічній реалізації власності на засоби виробництва. Відносини власності повинні сприяти розвитку всієї системи продуктивних сил, особливо — людини, безпосереднього працівника. У межах економічної системи повинен існувати плюралізм типів і форм власності, конкуренції і співпраці різних конкретних форм власності. Конкретними формами реалізації відносин економічної власності є безпосереднє привласнення необхідного і додаткового прибутку в різних формах. За плюралізму форм власності суб'єкти форм власності (трудові колективи, підприємці, держава тощо) мають змогу привласнювати частку створеного прибутку, використовувати його для розширення виробництва, створення кращих умов праці тощо.

4. Функція всебічного розвитку людини, її потреб (матеріальних і духовних), інтересів, стимулів. Оскільки людина є біосоціальною істотою, то роль господарського механізму полягає в розвитку біологічного і соціального аспектів її сутності. Необхідно домогтися гармонійних відносин людини і природи, призупинити екологічну кризу, створити еколого-економічну систему, в якій органічно поєднуватимуться економічні умови життєдіяльності людини (умови її праці, освіти, набуття кваліфікації тощо) зі збереженням довкілля. У другому аспекті завданням господарського механізму є забезпечення умов для того, щоб людина стала активним суб'єктом відносин економічної власності, а також соціальних, політичних, правових, культурних відносин, могла реалізувати свою соціальну природу. Людина повинна мати змогу брати участь у політичному житті, вдосконаленні законів, у розвитку культури та мистецтва тощо (при цьому господарський механізм набуває ознак соціального). Господарський механізм повинен також узгоджувати економічні інтереси людей. Він виконує і низку другорядних функцій, наприклад, стимулювання науково-технічного прогресу, раціональне використання ресурсів тощо.

Основними елементами господарського механізму е ринкове саморегулювання, державне регулювання та наднаціональне регулювання. Ринкове саморегулювання (механізм ринкової економіки) нині здійснюється через механізм вільної конкуренції тобто конкуренції, на яку не впливають монополії (у тому числі олігополії), держава (вона лише слідкує за дотриманням правил такої конкуренції), профспілки (яких західні економісти вважають монополістами на ринку робочої сили), вільного ціноутворення (ціни встановлюються лише на ринку під впливом стихійного переливу капіталу на галузевому і міжгалузевому рівнях), внаслідок чого забезпечується певна пропорційність розвитку економіки.

Механізм традиційного ринкового регулювання економіки домінував упродовж приблизно чотирьох століть (тобто на нижчій стадії розвитку капіталізму) — до кризи 1929—1933 рр.

Для вивчення господарського механізму необхідно з'ясувати його місце в економічній системі і співвідношення з її чотирма найважливішими елементами: виробничими відносинами (відносинами економічної власності); техніко-економічними відносинами; організаційно-економічними відносинами; продуктивними силами.

У процесі постійної взаємодії елементів продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних і виробничих відносин, які безпосередньо належать до господарського механізму, він формується як відносно відособлений елемент економічної системи.

Висновок: ринокяк система, здатний вирішувати п'ять фундаментальних завданьтавідповісти на такі кардинальні питання економічного життя суспільства:

· що слід виробляти;

· скільки виробляти, в якому асортименті;

· як виробляти (оптимальний вибір технології та організації виробництва);

· кому призначена, хто має отримати вироблену продукцію;

· як повинна адаптуватися ринкова система до ймовірних змін (попиту, пропозиції, ціни, інших чинників).

6. Соціально-економічні моделі майбутньої та перехідної економіки

1. Змішана економіка — модель сучасної перехідної економіки.

Змішана економіка — модель соціально-економічного розвитку, що передбачає оптимальне поєднання приватної, колективної і державної типів і форм економічної власності, державного, монополістичного і ринкового механізмів регулювання, проведення інституційно-соціальних реформ та національного економічного планування з метою побудови прогресивнішого ладу.

Двома найважливішими варіантами соціалізованої моделі є прогресивно інституціональний і соціал-реформістський. Згідно з першим варіантом необхідні важливі інституційні та соціальні реформи, раціональна взаємодія приватного і державного секторів, упровадження системи національного планування, підпорядкування приватного сектору інтересам розвитку суспільства, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки. Найвидатнішими представниками варіантної моделі є Дж.-К. Гелбрейт, Р. Хейблоннер та інші.

Соціал-реформістський варіант передбачає оптимальне поєднання децентралізму і централізму, планування та ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму у прогресивніше суспільство. Його представники — теоретики лейбористської партії Великобританії, автори концепції демократичного соціалізму.

Обидва варіанти змішаної економіки мають чимало спільного. Зокрема, їх представники обстоюють пряме регулювання економіки державою в суспільних інтересах, розвиток державного сектору, пріоритет колективних і суспільних інтересів порівняно з приватними тощо.

Такі інтегровані моделі економіки побудовані на основі інституційно-соціального напряму (або інституціоналізму), представники якого (Т. Веблен, А. Гобсон, Д. Коммонс та ін.) різко критикували неокласичну теорію ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності, стверджували, що ринок перетворився просто на один з економічних інститутів, такий, як корпорація, держава. Найважливішим інститутом вони вважали державу, яка проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. Ці вчені підтримували встановлення соціального контролю і побудову держави соціального благоденства за обмеження приватної власності. Двома найважливішими елементами такої системи інституціоналісти називали форми власності та механізм розподілу ресурсів, які є основою типологізації економічних систем. Крайніми полюсами власності вони вважали приватну і державну, а проміжними — різні варіанти їх поєднання. Антиподами механізму розподілу ресурсів, на їхню думку, є стихійне ринкове регулювання і державне централізоване планування, а між ними — різні форми їх поєднання. Механізм розподілу ресурсів можна істотно змінювати, комбінуючи різні поєднання централізму і децентралізму та форм втручання держави в економіку.

Найважливішими формами соціалізації власності соціал-реформістські теоретики вважають одержавлення окремих галузей або великих компаній через націоналізацію, будівництво державних підприємств і розвиток на цій основі державного підприємництва, створення державно-приватних компаній. Важливо при цьому забезпечити умови і механізм розвитку державної власності в суспільних інтересах (демократизацію контролю і управління цією формою власності, демократичні інститути, плюралізм політичних сил та ін.). За їх відсутності державна власність може сприяти посиленню монополізації економіки. Необхідною умовою соціалізації економіки є перетворення державної власності на основу розгалуженої системи демократичного планування.

У деяких країнах поширилися соціал-реформістські ідеї соціалізації капіталістичної економіки через спільне (змішане) державно-приватне підприємництво, зокрема через вплив держави на інвестиційну, цінову, промислову політику великих приватних підприємств тощо, завдяки чому розширюється частка державної власності. Цей шлях привабливіший (порівняно з націоналізацією окремих підприємств і галузей) як з погляду трансформації наявних форм власності, так і щодо створення відповідного механізму регулювання. Доцільно також створювати спеціальні державні фінансові інститути, які скуповуватимуть контрольні пакети акцій окремих великих компаній, котрі діють в основних галузях народного господарства, і спрямовуватимуть їх розвиток у загальнонаціональних інтересах.

Ліві соціал-демократи пропонують широко розвивати децентралізовані форми суспільної власності — регіональної, муніципальної, комунальної, а також профспілкову, кооперативну та інші форми колективної власності, асоціації дрібних підприємств тощо, які сприятимуть розвитку самоуправління, залученню трудящих до управління власністю.

Ще один напрям соціалізації економіки — вплив держави на інвестиційну діяльність і розподіл доходів, зокрема, доходи розподіляються через механізм трансферних витрат, контроль за цінами, заробітною платою, дивідендами, розподілом сировини, споживчим кредитом та ін. Деякі з цих важелів прямо або опосередковано стосуються як інвестиційної діяльності, так і розподілу доходів.

Інвестиційний процес повинен спрямовувати державні капіталовкладення, насамперед інвестиції, в соціальну сферу, в наукові дослідження і розробки, пов'язані з новою технікою.

Засобами соціалізації є також впровадження загальнонаціонального регулювання і планування народного господарства (макроекономічний рівень), мікроекономічного регулювання (через контроль стандартів якості продукції" укладання контрактів між державою та окремими компаніями, галузевими асоціаціями підприємців, селективний вплив на розвиток окремих галузей, економічну кон'юнктуру на окремих ринках тощо), здійснення інституціо-нальних реформ (через механізм введення до складу керівництва великими компаніями представників держави, профспілок, споживачів, удосконалення антимонопольного законодавства, прийняття нового статуту діяльності великих корпорацій тощо). Важливе значення має демократизація планування, підпорядкування його суспільним інтересам, а також демократизація управління на макро- і мікрорівнях. За допомогою демократичного планування формується модель соціально-економічного розвитку країни, здійснюється макро-економічне регулювання господарства, розвиток гігантських монополій спрямовується в русло загальнонаціональних інтересів. Водночас передбачається регулювання і коригування пропорцій між попитом і пропозицією на окремі товари і послуги за допомогою ринкових важелів саморегулювання економіки.

За допомогою механізму укладання контрактів між державою і приватними компаніями можна буде узгодити макроекономічне регулювання з мікро-економічним, встановити необхідний суспільний контроль над великими компаніями (за формуванням витрат виробництва і цін, системою звітності тощо).

У моделі змішаної економіки важлива роль відводиться ефективному функціонуванню дрібних і середніх підприємств.

Незважаючи на значні успіхи розвинутих країн, в економічній системі яких втілені деякі варіанти й форми змішаної економіки, вона недосконала, оскільки допускає неефективне використання людських ресурсів (кількість безробітних — майже 50 млн, бідних — 100 млн), матеріальних ресурсів (середня завантаженість виробничих потужностей — 75%), фінансових ресурсів (значні витрати коштів на озброєння, паразитичний спосіб життя найбагатших верств населення тощо). Отже, слід розробити досконалішу модель соціально-економічного розвитку. Такою моделлю могла б стати народна економіка.

2. Народна економіка — найдосконаліша модель майбутнього розвитку суспільства.

Вона запозичує досягнення змішаної економіки, прогресивного інституціонального та соціал-реформістського варvuіантів. Водночас основою народної економіки повинна стати трудова народна власність та безпосередньо суспільне виробництво. Така економічна система зорієнтована на потреби та інтереси широких верств населення.

Народна економіка — економіка, яка базується на домінуванні трудової колективної власності, принципах самоуправління та всебічного соціального захисту працівників з використанням інших форм власності (в тому числі приватної), соціального контролю та національного і наднаціонального демократичного економічного планування у поєднанні з прогресивними сторонами корпоративної планомірності та ринкового саморегулювання.

Демократичне економічне планування передбачає використання імперативних (лат. imperativus — владний), або обов'язкових, планів для державного сектору (частка якого повинна становити 30—35 %) та індикативних (лат. indico — вказую) для недержавного (на трудову колективну власність повинно припадати до 50—55 % сукупної власності, на приватну — 10—25 %), яке супроводжується формуванням цільових комплексних програм пріоритетних напрямів розвитку народного господарства, переважанням методів територіального комплексного управління над галузевим та регулювання останнього. Основними засобами реалізації національного демократичного планування є науково обґрунтована промислова, структурна, інноваційна, податкова, фінансово-кредитна, регіональна, амортизаційна та інші форми економічної політики. Загалом таке планування передбачає раціональне поєднання державного регулювання з корпоративними і ринковими важелями саморегулювання за домінування першого.

Пріоритет трудової колективної власності в народній економіці зумовлений переважанням колективного характеру праці, об'єктивною потребою у подоланні відчуження найманих працівників від засобів виробництва (тобто від власності і управління нею, від державної влади), а також перевагою колективних цінностей у сучасному суспільстві. Це підтверджують висновки, дроблені на Міжнародній конференції з питань навколишнього середовища і майбутнього розвитку цивілізації (червень 1992 р.):

1) неможливість врятування людства в межах ринкової системи, рушійною силою якої є приватна власність;

2) необхідність побудови нової моделі соціально-економічного розвитку, яка повинна спиратися передусім на важелі централізованого регулювання на рівні окремої держави і світової співдружності загалом, а лише потім на ринковий механізм.

Трудова колективна власність — найефективніша форма власності на сучасному етапі. Так, у США перехід до неї забезпечив зростання продуктивності праці на 10—15%, прибутку — на 50 % порівняно з середніми показниками аналогічних підприємств. В Італії на кооперативних підприємствах (порівняно з приватними фірмами) продуктивність праці на третину вища, а плинність кадрів — у 2,5 рази нижча, прогулів удвічі менше, страйків практично не буває, невеликий управлінський персонал. У США при опитуванні 66 % працівників виявили бажання працювати у фірмах, які контролюють самі трудящі, лише 20 % — у приватних компаніях. Враховуючи всі ці фактори, і республіканці, і демократи підтримують загальнонаціональне законодавство, яке стимулює власність працівників. Очевидно, що на себе людина працює краще, ніж на державу чи підприємця.

Рушійною силою на підприємствах трудової колективної власності є потреби та інтереси всіх працівників, а на приватних — інтереси власника. Наймані працівники стимулюються через механізм економічного примусу до праці, створення підприємцем матеріальних і моральних стимулів до праці, адміністративних важелів. Колективна праця, самоуправління, подолання всіх форм економічного відчуження забезпечують великий синергічний ефект.

Народна економіка передбачає формування стабільної та високоефективної системи стимулів до праці з раціональним поєднанням індивідуальних, колективних і суспільних інтересів для окремого працівника, підприємства чи організації. На рівні окремого працівника така система передбачає;

— перетворення його на власника такої кількості акцій, які даватимуть дохід не менший 50 % заробітної плати, точніше доходу на одного зайнятого, а також власника земельної ділянки біля індивідуального чи спільного будинку тощо;

— створення найкращих умов праці та її оплати;

— запровадження прогресивних форм організації праці та оплати праці (стимулювання за економію ресурсів, електроенергії, впровадження досягнень науки у виробництво тощо) залежно від результатів.

На рівні окремого підприємства система стимулів до праці формується через наявність у трудового колективу:

а) власності на засоби виробництва на підприємстві;

б) власності на переважну частину створеного продукту (частка вилучається до бюджету через механізм оподаткування);

в) економічної влади (прийняття рішень про обсяг і спрямування інвестицій, цін на виготовлену продукцію в процесі узгодження з органами державної влади, обрання керівництва підприємства тощо), розподіл створеного доходу, а отже, участь в управлінні колективною власністю;

г) програми соціального захисту, підготовки кадрів тощо;

ґ) стимулювання ефективної праці менеджерів на колективних підприємствах.

Оптимальне поєднання особистих та колективних стимулів до праці формує нову продуктивну силу, якісно нові стимули до висококваліфікованої праці. Рушійними силами розвитку суспільних інтересів повинні стати:

— створення ефективних стимулів до праці у трудівників державного сектору через використання вказаних методів;

— надання менеджерам державних підприємств права бути їх співвласниками (разом не більше 0,1 % у сукупній власності великих підприємств);

— створення конкурентного середовища між іншими типами і формами економічної власності та підприємницької діяльності;

— запровадження акціонерних відносин (право придбання певної суми акцій підприємств інших форм власності за наявності між ними відносин спеціалізації, кооперації тощо);

— короткотермінові й довготермінові плани розвитку державного сектору і право парламентського контролю за їх здійсненням;

— встановлення мінімальної зарплати, не нижчої оптимального прожиткового рівня, в якому передбачається задоволення раціональних матеріальних, соціальних і духовних потреб;

— надійний соціальний захист у формі безоплатного отримання освіти, медичних послуг та ін.;

— відсутність безробіття;

— турбота держави та трудових колективів про формування працівника нового типу та ін.

Концепція постіндустріального суспільства (за винятком закладених у ній недоліків та соціальної форми) є досить наближеним до моделі народної економіки варіантом економічного розвитку суспільства.

Читайте також:

1. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
2. АДАПТОВАНА ДО РИНКУ СИСТЕМА ФОРМУВАННЯ (НАБОРУ) ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ПЕРСОНАЛУ. ВІДБІР ТА НАЙМАННЯ НА РОБОТУ ПРАЦІВНИКІВ ФІРМИ
3. Банки як учасники ринку цінних паперів
4. Банківські установи на кредитному ринку
5. Важелі впливу на процеси розвитку ринку капіталу.
6. Валютний ринок. Види операцій на валютному ринку
7. Валютний ринок. Види операцій на валютному ринку
8. Вибір фірмою обсягу виробництва і рівновага конкурентного ринку у довгостроковій перспективі
9. Вивчення ринку сировини й матеріалів
10. Вивчення товару і комплексне дослідження ринку.
11. Види ринку.
12. Визначення межі ринку товару і конкурентної позиції виробника

Переглядів: 2764