Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Державна реєстрація юридичних осіб

Поняття суб'єкта господарського права важливо обґрунтувати не тільки для теоретичного розуміння самостійності галузі господарського права, але й для практичного сприйняття предмета ГК України.

На сьогоднішній день спостерігається гостра криза концепції поділу суб'єктів майнових відносин на юридичні й фізичні особи. Адже розмаїтість сьогоднішніх учасників господарських відносин безсумнівно виходить за рамки зазначених понять. Зокрема, такі суб'єкти, як просте товариство, інвестиційні фонди, фонди фінансування будівництва й фонди операцій з нерухомістю являють собою організаційні форми господарювання без створення юридичної особи. Дані суб'єкти не тільки займають вагоме місце в сьогоднішніх майнових відносинах, можуть мати власний баланс, банківські рахунки (деякі - навіть ідентифікаційні коди й печатки), самостійну податкову звітність, але й піддані спеціальному нормативно-правовому регулюванню. Поява таких «нетипових» суб'єктів обумовлено потребами економіки (виробничих відносин). Тому обмеження на існування таких суб'єктів, утискання сьогоднішніх економічних відносин у тверді рамки традиційних цивілістичних конструкцій (юридична або фізична особа) означало б регрес і перешкоди в розвитку бізнесу й господарських відносин. У цьому змісті варто привітати збереження в ГК України досягнутого на початок 2003 року розмаїтості організаційно-правових форм суб'єктів господарювання. У тому числі ГК України не обмежив організаційні форми юридичних осіб рамками суспільств й установ, як це пропонувалося зробити в первісному проекті ЦК України 1996 року. Крім того, у процесі доробки проекту ЦК України в ч. 1 ст. 83 (спочатку - ст. 65) було внесене доповнення про те, що юридичні особи можуть створюватися «в інших формах, установлених законом».

Законодавство України, у тому числі Конституція України (наприклад, ст. 13) використовують кілька понять, які тим або іншим способом ставляться до категорії суб'єкта господарського права, а саме: «суб'єкт господарювання», «суб'єкт господарської діяльності», «учасник господарських відносин». Очевидно, що перші два поняття - синоніми. А от співвідношення понять «суб'єкт господарювання» й «учасник господарських відносин» варто розібрати більш детально.

У відповідності зі ст. 2 ХК України учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади й органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, суспільні й інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання або здійснюють відносно їхні організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

На підставі зазначеної норми й виходячи з характеру й ступеня участі в господарських відносинах, специфіки господарської діяльності й господарської компетенції варто розділити всіх учасників відносин у сфері господарювання на 4 групи.

Першу групу таких учасників (основну й найбільш численну) становлять суб'єкти господарювання, поняття яких розкрите в ч. 1 ст. 55 ХК України.

Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав й обов'язків), мають відособлене майно, несуть відповідальність за своїми обов'язками в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

У ч.2 ст. 55 ХК України суб'єктами господарювання визнаються:

1) господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до ГК України, державні, комунальні й інші підприємства, створені відповідно до ХК України, а також інші юридичні особи, що здійснюють господарську діяльність і зареєстровані у встановленому порядку;

2) громадяни України, іноземці й особи без громадянства, що здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Під визначення названих суб'єктів господарювання не підпадають такі учасники економічних відносин, названі в законодавстві, як промислово-фінансові групи, прості товариства, пайові й корпоративні інвестиційні фонди й деякі інші. Названі «нетипові» суб'єкти являють собою інтегровані утворення, що володіють окремими правами суб'єктів господарювання в обговорених законодавством випадках (наприклад, при відкритті банківських рахунків).

Ознаки суб'єктів господарювання аналізуються нижче.

Другу групу учасників відносин у сфері господарювання становлять споживачі. При цьому в ст. 39 ХК України уточнюються: «Споживачі, що перебувають на території України, при придбанні, замовленні або використанні товарів (робіт, послуг) з метою задоволення своїх потреб ...».

У преамбулі Закону України «Про захист прав споживачів» від 12.05.91 р. дається поняття споживача - це громадянин, що здобуває, замовляє, використовуває або має намір придбати або замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб.

Як буде показано нижче, участь громадян-споживачів у господарських відносинах обмежується їхнім домаганням на дотримання суб'єктами господарювання правил здійснення господарської діяльності.

У третю групу учасників господарських відносин включаються органи державної влади, і органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. При цьому законодавцем підкреслено, що названі органи не є суб'єктами господарювання за ГК України, однак від цього їхня роль у сфері господарювання не зменшується. Конституція й закони України відносять до органів державної влади Кабінет Міністрів України, міністерства й інші центральні органи виконавчої влади, органи влади Автономної Республіки Крим, інші державні органи, місцеві органи влади. У той же час не всякий орган і не в повному обсязі повноважень реалізує господарську компетенцію.

У самому загальному виді компетенцію можна визначити як покладений законно на вповноважений орган управління обсяг публічних справ.

У господарському праві компетенція охоплює права й обов'язки органів по керуванню й здійсненню господарської діяльності, тобто всі їхні права й обов'язки, що ставляться до галузі господарського права.

Варто враховувати, що компетенція органа управління окреслюється шляхом вказівки на його управлінські функції. Зокрема, до учасників господарських відносин можна віднести лише ті органи державної влади й органи місцевого самоврядування, які в процесі реалізації своєї компетенції здійснюють наступні функції:

а) вступають у виробничо-торговельні й інші майнові
відносини із суб'єктами господарювання в порядку ст. ст. 8,
13, 23 ХК України й ст. ст. 167-176 ЦК України і т.п. Зокрема, у відповідності зі ст. 1 Закону «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р. органи державної влади й місцевого самоврядування, а також органи господарського управління в частині їхньої діяльності по виробництву, реалізації, придбанню товарів або іншої господарської діяльності прирівнюються по статусі до суб'єктів господарювання.

б) здійснюють контроль і нагляд за господарської діяльністю (ст. 19 ГК України), у тому числі за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції (ст. 18 ГК України);

в) здійснюють управління об'єктами державної й комунальної власності, державними і комунальними підприємствами, установами й організаціями (ст. ст. 22, 24 ГК України);

г) легалізують господарську діяльність (ст. ст. 58, 59 ГК України);

д) здійснюють державну підтримку суб'єктів господарювання (ст. ст. 47, 48 ГК України);

е) користуються іншими передбаченими в законі правами й
обов'язками в сфері господарювання.

При визначенні складу господарської компетенції державних органів й органів місцевого самоврядування важливо враховувати, що правочини таких органів обмежені принципом «дозволено тільки те, що запропоновано законом». Даний висновок випливає зі змісту ч. 3 ст. 8 ХК України: «Особиста участь держави, органів державної влади й органів місцевого самоврядування в господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, у межах повноважень і способом, які визначені Конституцією й законами України».

До четвертої групи ставляться громадяни, громадські й інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання або здійснюють відносно них організаційно-господарські повноваження на основівідносин власності.

Повноваження таких учасників відносин у сфері господарювання засновані на загальних положеннях права власності, закріплених у ст.ст. 319-320 ГК України, згідно яким власник вправі робити щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Він (власник) може використати майно для здійснення підприємницької й іншої діяльності, крім випадків, установлених законом.

Дані положення для сфери господарювання уточнюються в ст. 175 ГК України, відповідно до якої власник майна має право одноосібно або разом з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах, не заборонених законом, за своїм розсудом визначати мету й предмет господарської діяльності, структуру утвореного їм суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю господарської організації, у тому числі припиняти її діяльність відповідно до законодавства. Власник має право здійснювати організаційно-установчі повноваження також на основі належних йому корпоративних прав (прав засновника/учасника господарчого товариства).

Таким чином, права власника по створенню (установі) суб'єкта господарювання - юридичної особи перебувають у тісному взаємозв'язку із правами по управлінню таким суб'єктом господарювання, становлячи основу організаційно-господарських відносин. При цьому власник (засновник) може здійснювати свої управлінські функції безпосередньо, наприклад, у приватному, дочірньому або державному підприємстві, у фермерському господарстві, або опосередковано - через органи управління господарських товариств й інших корпоративних (колективних) суб'єктів господарювання.

З вищесказаноговиходить, що регульовані господарським правом відносини існують не тільки між суб'єктами господарювання, але й за участю інших осіб. При цьому господарське право активно впливає на поводження останніх з метою забезпечення єдиного господарського порядку, а не просто пасивно згадує про них. Так, у ст. 75 ГК України приводиться перелік угод державного комерційного підприємства, на здійснення яких необхідна згода органа, наділеного господарською компетенцією. У ст. 20 ГК приводяться способи захисту прав і законних інтересів споживачів у сфері господарювання. У ст. 69 ГК України запропоновано, що власник (яким може бути й громадянин) зобов'язаний забезпечити для всіх працівників підприємства належні й безпечні умови праці й т.д.

Виникаючі в такий спосіб у рамках господарсько-правового регулювання права й обов'язки осіб, що не є суб'єктами господарювання, робить їх суб'єктами господарського права.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що суб'єктами господарського права варто визнавати підприємства, установи, організації, органи, або громадян (учасників господарських відносин), які здійснюють господарську діяльність, споживають її результати або реалізують управлінську компетенцію або організаційно-установчі повноваження в сфері господарювання.

Юридичною ознакою суб'єкта господарського права є його господарська правосуб'єктність,тобто сукупність загальних юридичних можливостей по безпосередній або опосередкованій участі в господарській діяльності шляхом придбання відповідних прав й обов'язків.

Повнота правосуб'єктності в різних суб'єктів господарського права не однорідна. У суб'єктів господарювання, наприклад, вона знаходить втілення в більшості інститутів господарського права. Однак уже в органів державної влади й місцевого самоврядування вона обмежена напрямками ведення публічних справ у сфері господарювання.

Не випадково в господарсько-правовій літературі відзначається, що для здійснення різних господарських функцій і видів діяльності суб'єктам господарського права потрібна неоднакова сукупність юридичних прав й обов'язків.

Суб’єкти господарювання, поняття яких приводиться в ст. 55 ГК України, мають ряд ознак обумовлених їхнім правовим положенням. До таких варто віднести:

А. Безпосереднє здійснення господарської діяльності, тобто виробництво продукції, виконання робіт або надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ст. 3 ГК).

Б. Організаційно-правова форма, у якій здійснюється господарська діяльність, тобто передбачене чинним законодавством України зовнішнє вираження організаційної структури суб’єкта господарювання, що реалізується в конкретному виді підприємства, господарського об’єднання, неприбуткової або іншої організації, що володіють правами юридичної особи, або в певному виді відособленого підрозділу, здійсненні господарської діяльності громадянином без утворення юридичної особи.

Організаційно-правова форма, у якій здійснюється господарська діяльність, знаходить своє закріплення в рішенні власника (власників) майна або уповноваженого їм органа про створення суб’єкта господарювання в конкретній організаційно-правовій формі, в установчих документах, у заяві про державну реєстрацію (реєстраційній картці встановленого зразка) і т.п.

У юридичних осіб – суб’єктів господарювання організаційна форма відображається на внутрішній структурі керування господарською діяльністю, а також у розподілі на внутрішньогосподарські підрозділи й органи керування (колегіальні або одноособові).

Для громадянина-підприємця наявність внутрішньої організаційної структури законодавством не передбачається, однак у ГК говориться про здійснення їм господарської діяльності в організаційно-правовій формі без створення юридичної особи. Така організаційно-правова форма підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію такого суб’єкта. Крім того, не можна виключати ситуацію, при якій притягнуті громадянином-підприємцем наймані робітники організовані їм у відділи або іншим способом структуровані, що знаходить відбиття в локальних актах такого підприємця,

В. Володіння відособленим майном означає, що самостійна господарська діяльність для досягнення економічних, соціальних й інших результатів вимагає наявності в суб’єкта господарювання необхідного для цього майна. Таке майно повинне бути закріплене за ним рішенням засновників і відбито в самостійному балансі у вигляді основних фондів, оборотних коштів й інших цінностей.

Г. Реалізація господарської компетенції як ознака суб’єкта господарювання означає засновану на законі можливість цього суб’єкта від свого імені здійснювати господарські права й обов’язки. Без сукупності господарських прав й обов’язків суб’єкт господарювання не зможе виконувати покладені на нього функції й вирішувати поставлені завдання. Суб’єкт господарювання самостійно виступає в господарських правовідносинах через свої органи й представників. Як правило, це «перша особа» (керівник). Таке право звичайно закріплене в установчих документах (ст.92 ЦК України й ст. 65 ГК України), або інша посадова особа, чиє право діяти, в інтересах суб’єкта господарювання оформлено відповідним дорученням. При цьому господарські права й обов’язки діляться на два види: а) якими суб’єкт господарювання володіє в чинність закону, і б) які прямо законом не передбачені. До першого відносяться, наприклад, право на відшкодування збитків, заподіяного господарським правопорушенням (ст. 224 ГК України). До других, наприклад, оперативно-господарські санкції, не передбачені в законі, але закріплені в господарському договорі (ч.2 ст. 236 ГК України).

Д. Самостійна відповідальність за своїми обов’язками. Споконвічно, діяльність суб’єкта господарювання повинна бути відповідальна, починаючи з наймання працівників і забезпечення соціальних гарантій по використанню їхньої праці, виконанню господарських договорів, управлінню закріпленим за ним майном, наданню своєчасної й достовірної відповідної звітності й закінчуючи рентабельністю діяльності.

При порушенні господарських договорів, правил здійснення господарської діяльності, організаційних й інших обов’язків до суб’єктів господарювання застосовуються міри господарсько-правової відповідальності.

У господарсько-правовій літературі й ст. 55 ГК України вказується на наявність ще однієї ознаки суб’єкта господарювання – легальність (легітимність) його діяльності, тобто його реєстрацію у встановленому законом порядку. У той же час така ознака цілком може бути визнана необхідним елементом наділення суб’єкта господарювання організаційно-правовою формою й відособленим майном.

У ч. 2 ст. 55 ГК України законодавець визначив зазначені вище види суб’єктів господарювання як:

а) господарські організації — юридичні особи;

б) фізичні особи — підприємці.

Критеріями для розподілу суб’єктів господарювання на інші види є обсяг і зміст господарської правосуб’єктності, обумовлені характером виконуваних суб’єктом господарювання функцій.

Аналізуючи зміст глав 5 «Господарська комерційна діяльність (підприємництво)» й 6 «Некомерційна господарська діяльність» (у тому числі положення статей 42 й 52) ГК України, можна прийти до висновку, що за критерієм наявності в суб’єкта господарювання мети одержання прибутку можна таких суб’єктів розділити на два види: комерційний суб’єкт господарювання (підприємець) і некомерційний суб’єкт господарювання.

Суб’єкти господарювання діляться також на колективні й індивідуальні. Колективні утворення – це організації, а індивідуальні – це громадяни-підприємці (або, як їх часто називають – приватні підприємці).

Виникнення й діяльність юридичних осіб - суб'єктів підприємництва будь-якої організаційно-правової форми неможливі без установчих документів.

Установчі документи - статут й/або установчий договір, необхідні для регулювання порядку, умов погодженої діяльності засновників, а також визначення правового статусу створюваного суб'єкта підприємництва - юридичної особи.

Згідно ст.57 Господарського кодексу України установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або установчий договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання, В установчих документах повинні бути зазначені найменування й місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета й предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів керування, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподіл прибутків і збитків, умови його реорганізації й ліквідації, якщо інше не передбачено законом.

У відповідності зі ст. 87 Цивільного кодексу України для створення юридичної особи його учасниками (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово й підписуються всіма учасниками, якщо законом не встановлений інший порядок їхнього затвердження. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або установчий договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

Ст.88 Цивільного кодексу України визначає вимоги до змісту установчих документів юридичних осіб у формі товариств. Згідно ЦК, в статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, його місцезнаходження, адреса, органи управління товариством, їхня компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу в товариство й виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту уставу не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

В установчому договорі товариства визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядок їхньої спільної діяльності по його створенню, умови передачі товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги до змісту установчого договору не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

Спеціальні вимоги до установчих документів господарчих товариств утримуються в ст. 4 Закону України «Про господарські товариства». Установчі документи господарських товариств повинні містити відомості про вид товариства, предмет й цілі його діяльності, склад засновників й учасників, найменування й місцезнаходження, розмір й порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутку й збитків, склад й компетенцію органів товариства й порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін в установчі документи й порядок ліквідації й реорганізації товариства.

Статут акціонерного товариства, крім вищевказаних відомостей, повинен містити відомості про види акцій, що випускаються, їхню номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купують засновники, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій, строк й порядок виплати частки прибутку (дивідендів) один раз у рік за підсумками календарного року (ст. 37 3акона «Про господарські товариства»).

Для одних юридичних осіб єдиним установчим документом є статут (наприклад, для приватного підприємства, акціонерного товариства, товариства із обмеженою й додатковою відповідальністю). Іншим - досить одного установчого договору (наприклад, повним і командитним товариствам). Деяким юридичним особам необхідні як статут, так й установчий договір (наприклад, господарським об'єднанням).

У ч. 1 ст. 58 Господарського кодексу України зазначено, що суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випадків, установлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 13 ст. 58 Господарського кодексу України діяльність незареєстрованного суб'єкта господарювання, що підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, отримані таким суб'єктом, стягуються в Державний бюджет України у встановленому законом порядку.

Отже, реєстрація має конститутивне значення як юридичний факт, з яким зв'язується створення суб'єкта підприємництва.

Детально процедура державної реєстраціїрегламентуєтьсяЗаконом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців» від 15.05.2003 р., що вступив у дію з 01.07.2004р.

Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців включає, зокрема:

перевірку комплектності документів, що представляються державному реєстраторові, і повноти відомостей, зазначених у реєстраційній картці;

перевірку документів, що представляють державному реєстраторові, на відсутність підстав для відмови в проведенні державної реєстрації;

внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу - підприємця в Єдиний державний реєстр;

оформлення й видачу свідоцтва про державну реєстрацію й виписки з Єдиного державного реєстру_;

Зміни в установчих документах юридичної особи, а також зміна прізвища й/або імені, і/або по батькові (далі — імені) або місця проживання фізичної особи — підприємця підлягають обов'язковій державній реєстрації шляхом внесення відповідних змін у записі Єдиного державного реєстру в порядку, установленому Законом.

Відособлені підрозділи фізичної особи не підлягають державній реєстрації.

Представництва, філії іноземних компаній в Україні підлягають акредитації на території України в порядку, установленому законом.

Державна реєстрація юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців проводиться державним реєстратором винятково у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або в районної, районної в містах Києві й Севастополі державної адміністрації по місцезнаходженню юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи — підприємця.

Місцезнаходженням юридичної особи є місцезнаходження постійно діючого виконавчого органа юридичної особи, а при його відсутності — місцезнаходження іншого органа або особи, уповноваженої діяти від імені юридичної особи без доручення, по певній адресі, що зазначена засновниками (учасниками) в установчих документах і по якій здійснюється зв'язок з юридичною особою.

Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або вповноважена ними особа повинні особисто представити державному реєстраторові (направити рекомендованим листом з описом вкладення) наступні документи:

заповнену реєстраційну картку (документ установленого зразка, що підтверджує волевиявлення особи про внесення відповідних записів у Єдиний державний реєстр) на проведення державної реєстрації юридичної особи;

копію рішення засновників або уповноваженого ними органа про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;

два екземпляри установчих документів;

документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи.

У випадку, якщо проводилося резервування найменування юридичної особи, крім вищевказаних документів, додатково представляється діюча довідка з Єдиного державного реєстру про резервування найменування юридичної особи.

У випадках, передбачених законом, крім вищевказаних документів, додатково представляється (направляється) копія рішення органів Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів України про надання дозволу на погоджені дії або на концентрацію суб'єктів господарювання.

При державній реєстрації юридичної особи, для якої законом установлені вимоги по формуванню статутного фонду (статутного або складового капіталу), крім вищевказаних документів, додатково представляється документ, що підтверджує внесення засновником (засновниками) внеску (внесків) у статутний фонд (статутний або складовий капітал) юридичної особи в розмірі, установленому законом.

Крім того, Законом передбачене подання додаткових документів відкритими акціонерними товариствами, селянськими (фермерськими) господарствами, а також юридичної особи, засновником (засновниками) якого є іноземна юридична особа.

Державному реєстраторові забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації юридичної особи, якщо вони не передбачені Законом.

Державний реєстратор при відсутності підстав для залишення документів, представлених для проведення державної реєстрації юридичної особи, без розгляду зобов'язаний перевірити ці документи на відсутність підстав для відмови в проведенні державної реєстрації юридичної особи.

При відсутності підстав для відмови в проведенні державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор повинен внести в реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи ідентифікаційний код заявника відповідно до вимог Єдиного державного реєстру підприємств й організацій України й внести в Єдиний державний реєстр запис про проведення державної реєстрації юридичної особи на підставі відомостей цієї реєстраційної картки.

Дата внесення в Єдиний державний реєстр запису про проведення державної реєстрації юридичної особи є датою державної реєстрації юридичної особи.

Строк державної реєстрації не повинен перевищувати трьох робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи.

Припиненнясуб'єктів господарювання можливо в різних формах і порядку.

Згідно ст. 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті передачі всього свого майна, прав й обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або в результаті ліквідації. Юридична особа вважається такою, що припинилася, із дня внесення в єдиний державний реєстр запису про її припинення. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом.

Припинення суб'єктів господарювання можливо в добровільному й у примусовому порядку, у формі ліквідації й реорганізації (злиття, приєднання, поділу, відділення, перетворення).

За формою припинення суб'єктів господарювання — юридичних осіб воно підрозділяється на реорганізацію й ліквідацію.

Основна відмінність реорганізації від ліквідації укладається в тім, що при реорганізації здійснюється універсальне правонаступництво, тобто усі права й обов'язки суб'єкта (суб'єктів) підприємництва, що реорганізується, переходять до одного або декількох інших підприємців. При ліквідації відбувається припинення прав й обов'язків юридичної особи без правонаступництва, тобто без переходу прав й обов'язків до інших осіб.

Реорганізація суб'єктів господарювання можлива в декількох різновидах: злитті, приєднанні, поділі, перетворенні.

При злиттікілька суб'єктів господарювання — юридичних осіб поєднуються в один; при цьому всі майнові права й обов'язки кожного з них переходять до знову виниклого суб'єкта відповідно до передатного акту.

Приєднання характеризується тим, що одна юридична особа приєднується до іншої; при цьому приєднане підприємство втрачає свою юридичну самостійність і стає частиною іншого підприємства, до якого й переходять права й обов'язки приєднаного суб'єкта відповідно до передатного акту.

При поділі одна юридична особа ділиться на два або трохи нових; при цьому створюється два або кілька нових юридичних осіб на основі раніше діючої однієї; всі її майнові права й обов'язки переходять до знову виниклих суб'єктів відповідно до розділового акту.

При перетворенні суб'єкт господарювання — юридична особа змінює свою організаційно-правову форму, що тягне зміну структури керування, прав й обов'язків учасників, звітності й т.п., а також перехід всіх майнових прав й обов'язків до нового суб'єкта відповідно до передатного акту.

Припинення діяльності суб'єктів господарювання можливо по різних підставах, обумовлених як ними самими, так і законодавством.

Ліквідація юридичної особи - суб'єкта підприємництва може бути пов'язана зі скасуванням його державної реєстрації, що здійснюється органом державної реєстрації шляхом виключення його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності після здійснення ліквідаційною комісією заходів по ліквідації суб'єктів підприємництва й подання в орган державної реєстрації наступних документів:

Однією з підстав примусової ліквідації господарського товариства на підставі рішення суду по поданню органів, що контролюють діяльність господарського товариства, є систематичне або грубе порушення ним законодавства (п. «в» ч.4 ст. 19 Закону України «Про господарські товариства»).

Примусова реорганізація суб'єкта підприємництва можлива, наприклад, у вигляді примусового розділу монопольних утворень за рішенням Антимонопольного комітету України відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції.

Останнім часом багато суб'єктів підприємницької діяльності використовують реорганізацію для поліпшення свого економічного становища й залучення інвесторів. Для позначення процесів реорганізації, які націлених на посилення самостійності структурних підрозділів підприємств, залучення нових інвестицій для модернізації, випуску нових видів продукції, зменшення собівартості, а в остаточному підсумку, відновлення ефективності й конкурентоспроможності, використовується термін «реструктуризація підприємств».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 3. Суб’єкти господарського права	\|	Процес ліквідації суб'єктів господарювання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.