Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Тема 6. Відповідальність в господарських відносинах

При аналізі поняття господарського зобов'язання необхідно враховувати, що дана категорія є продовженням розвитку конструкції юридичного зобов'язання, розробленої ще римськими юристами. Унікальність зобов'язання як юридичної категорії полягає в тому, що вона дивно універсальна. З урахуванням специфіки галузі права, у якій вона застосовується, конструкція зобов'язання обростає специфічними ознаками, модифікується для того, щоб задовольняти тим вимогам, які висувають об'єктивні закони розвитку суспільства. Разом з тим, суть зобов'язальних відносин, яскраво відбита Ф.К. Савін’ї більше 150 років тому, не змінюється: «Зобов'язання складається в пануванні над чужою особою, але не над всією особою (інакше воно вело б до знищення особистості), а тільки над одиночними його діями, які можуть бути представлені виділеними з волі цієї особи й підлеглі нашій волі».

У загальному виді зобов'язання можна визначити як вид правовідносин, відповідно до яких один із суб'єктів зобов'язаний зробити певні дії, а інший суб'єкт вправі жадати від зобов'язаної сторони виконання цих дій. Дана конструкція застосовується сьогодні в різних галузях права: існують господарські, цивільні, податкові, фінансові, бюджетні зобов'язання й ін.

Найбільше повно інститут зобов'язань розроблений у цивільному праві. Однак господарські зобов'язання, загальне регулювання яких здійснено в розділі IV ГК України, набули самостійного значення. Положення цивільного законодавства (книга 5 ЦК України) можуть застосовуватися до зобов'язань у сфері господарювання лише частково, на рівні приватноправових господарських відносин, і також, у цій частині цивільно-правове зобов'язання співвідноситься з господарським зобов'язанням як загальне зі спеціальним. Що ж стосується тієї частини господарських зобов'язань, які виникають у сфері «вертикальних» (господарсько-управлінських) відносин, те такі виходять за рамки цивільно-правових зобов'язань.

Господарським зобов'язанням є зобов'язання, що виникає між суб'єктом, господарювання й іншим учасником відносин у сфері господарювання, відповідно до якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у т.ч. боржник) повинен зробити певні дії господарського або управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (наприклад: поставити товар, перерахувати кошти, виконати роботи й т.п.), або втриматися від певних дій, а інший суб'єкт (вповноважена сторона, у т. ч. кредитор) вправі жадати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (ст. 173 ГК України).

Обертає на себе увага, що у визначенні господарського зобов'язання поняття «зобов'язана сторона» ширше поняття «боржник», а поняття «уповноважена сторона» ширше поняття «кредитор». Це саме й пояснюється тим, що значна частина господарських зобов'язань виходить за рамки приватноправових зобов'язань, де традиційно застосовуються поняття боржника й кредитора. Будучи використовуваними в сфері публічних відносин (наприклад, зобов'язання дочірнього підприємства перед материнською компанією), господарські зобов'язання вимагають застосування більше універсальних понять «зобов'язана сторона» й «уповноважена сторона».

Поняття господарського зобов'язання є новелою вітчизняного законодавства, однак давно відомо в науці господарського права. Поява даного терміна в ГК України означає, що зобов'язальні відносини в сфері господарювання набули об'єктивну кількість специфічних рис, що зажадали спеціального законодавчого регулювання.

Зобов'язальні відносини є найважливішою частиною системи господарських правовідносин. Господарські зобов'язання обумовлюють взаємодію суб'єктів господарювання в конкретних відносинах, визначають їхні права й обов'язки. Господарські зобов'язання є однією з передумов здійснення господарської діяльності. Вони є тією юридичною формою, у яку вміщується зміст більшості господарських процесів.

Зобов'язальні правовідносини передбачають юридичний зв'язок їхніх учасників, що має відносний характер, тобто поширюється тільки на зобов'язану сторону й уповноваженого суб'єкта. Це відрізняє зобов'язальні правовідносини від правовідносин абсолютного характеру, де праву одного суб'єкта протистоїть обов'язок невизначеного кола осіб утримуватися від дій, що порушують таке право (наприклад, право власності, господарського ведення й ін.).

Більшість господарських зобов'язань містять у собі як мінімум два зустрічних зобов'язання. Скориставшись терміном, застосовуваним у юридичній літературі, визначимо останні як «атомарні». У теж час варто пам'ятати, що відносини, у яких одна сторона несе тільки обов'язки, а інша має тільки права, явище рідке для господарського права (наприклад, зобов'язання із заподіяння шкоди).

Зміст зобов'язань у реальному ринковому обороті охоплює комплекс дій, спрямованих на досягнення певного економічного результату, що має значення для обох або хоча б для однієї із сторін у зобов'язанні. Тобто конкретні господарські зобов'язання звичайно містять у собі декілька «атомарних» зобов'язань, зв'язаних між собою за змістом і підставою виникнення. Більше того, вони, як правило, є взаємоспрямованими: особа в одному зобов'язанні є уповноваженою стороною, а в іншому - зобов'язаною стороною, і навпаки. Причому все це відбувається в рамках одного двостороннього господарського зобов'язання, які переважають в економіці (поставка, оренда, підряд і т.п.).

Зміст господарського зобов'язання, на думку В.С. Шелестова, являє собою «сукупність суб'єктивних прав й обов'язків учасників відносин по організації господарської діяльності, безпосередньому її здійсненню».

Важливо відзначити ще одну особливість змісту господарського зобов'язання - воно не вичерпується тільки взаємними правами й обов'язками сторін. Господарське зобов'язання найчастіше одночасно породжує зобов'язання сторін перед державою. Наприклад, суб'єкт господарювання, що уклав договір банківського рахунку, зобов'язаний повідомити податкову інспекцію про факт відкриття поточного рахунку. До виконання ним цього обов'язку банк не вправі провадити видаткові операції по рахунку.

Слід зазначити, що ГК України закріплює переважно диспозитивний характер норм, що регулюють господарські зобов'язання (ч. 3 ст. 173 ГК). Наприклад, сторони можуть передбачити в договорі додаткові умови, наявності яких закон не вимагає. Однак дана диспозитивність є «усіченою», оскільки подібним правом учасники наділяються винятково в рамках, які не суперечить закону.

Варто враховувати, що обсяг диспозитивності сторін у господарських зобов'язаннях істотно менше обсягу диспозитивності сторін у загальноцивільних зобов'язаннях. Причина тому: наявність організаційного фактору в господарських відносинах, скутість суб'єктів антимонопольними й більше строгими податковими обмеженнями, поширеність уніфікованих вимог товарного обороту й т.п. Крім того, у ч. 3 ст. 6 ЦК України вказується, що «сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства й урегулювати свої відносини по власному розсуді». Дане правило ГК України не використовує. Навпроти, у ст. 6 ГК відзначається, що межі волі здійснення підприємницької діяльності визначені законом.

Питання про класифікацію зобов'язань, у тому числі й господарських, завжди було дискусійним. Різні точки зору по цьому питанню висловлювалися В.В. Лаптєвим, А.Г. Биковим, М.И. Брагінським, М.М. Агарковим й іншими вченими.

Так, І. А. Танчук пропонував розділяти господарські зобов'язання на три групи:

1) господарські зобов'язання в області товарно-грошового обігу — відносні правовідносини, регламентовані нормами цивільного законодавства;

2) господарсько-управлінські зобов'язання — правова
форма, у яку наділяються деякі відносини, що виникають у процесі господарського керівництва;

3) внутрішньогосподарські зобов'язання — господарські правовідносини, пов'язані з рухом майна й виникаючі між конкретними підрозділами підприємства в
процесі внутрівиробничого кооперування, організованого на госпрозрахункових початках.

Незважаючи на те, що подібна класифікація одержала визнання в науці господарського права ще в 1970 р., вона майже в незміненому виді знайшла відбиття в ГК України, що підкреслює її концептуальну вірність. Так, ч. 2 ст. 173 ГК як основні види господарських зобов'язань називаються майново-господарські й організаційно-господарські зобов'язання. Перед тим як перейти до характеристики даних основних видів господарських зобов'язань варто класифікувати господарські зобов'язання за іншими критеріями.

Так, по підставах виникнення їх ділять на договірні зобов'язання, що виникають із договорів, і позадоговірні зобов'язання; виникаючі із заподіяння шкоди, безпідставного придбання майна й з інших позадоговірних юридичних фактів.

По співвідношенню прав й обов'язків господарські зобов'язання діляться на:

а) однобічні зобов'язання, що припускають наявність в однієї зі сторін тільки прав, а в іншої (зобов'язаної) сторони — тільки обов'язків. Наприклад, зобов'язання з безпідставного зберігання майна;

б) взаємні зобов'язання, що припускають наявність у контрагентів взаємних прав й обов'язків (наприклад, договори купівлі-продажу, поставки).

Залежно від конкретизації предмета виконання договору зобов'язання можуть бути однооб'єктними й альтернативними: В однооб'єктних зобов'язаннях предмет договору є чітко певним і не підлягає заміні. Наприклад, за договором підряду на капітальне будівництво генеральний підрядник не може замість капітальної будови надати замовникові будматеріали на ту ж суму.

В альтернативних зобов'язаннях боржник має право вибору з декількох дій, передбачених законом або договором. Найчастіше в договорах, що укладають сільгоспвиробниками, їм надається вибір: зробити розрахунок у грошовій формі або частиною врожаю.

По характеру взаємозв'язку зобов'язань розрізняють:

а) головні — самостійні зобов'язання, які не залежать
від виникнення або припинення інших зобов'язань;

б) акцесорні (додаткові) — супроводжують головне зобов'язання найчастіше у вигляді забезпечувальних мір (поручительство, гарантія, неустойка, інші способи забезпечення виконання зобов'язань), а тому автоматично припиняються із припиненням головних зобов'язань.

По сукупності прав й обов'язків суб'єктів зобов'язання можна виділити прості зобов'язання, у яких сторони зв'язані одним правом й одним обов'язком, і складні, у яких суб'єкти наділені двома або більше правами й обов'язками.

По суб'єктному складу розрізняють двосторонні й багатобічні зобов'язання. У двосторонньому господарському зобов'язанні беруть участь дві особи. Однак такий суб'єктний склад не завжди задовольняє складним і багатогранним господарським відносинам. Найчастіше в одному зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів і боржників. У цьому випадку говорять про зобов'язання із множинністю осіб (багатобічне зобов'язання). Подібна ситуація можлива, наприклад, в угоді про заміну сторони в зобов'язанні.

В ряді випадків при незадоволенні вимог кредитора основним боржником їх зобов'язаний виконати субсидіарний боржник. Субсидіарні (додаткові) зобов'язання є ще одним різновидом зобов'язань із множинністю осіб. Мова йде про випадки, коли при незадоволенні вимог кредитора основним боржником, їх зобов'язаний виконати субсидіарний (додатковий) боржник.

Субсидіарне зобов'язання може існувати в рамках категорії відповідальності. Наприклад, у такому виді виступає відповідальність засновника дочірнього підприємства у випадку наявності його провини в доведенні підприємства до банкрутства (п. 7 ст. 126 ГК України) і т.п. Однак у певних випадках субсидіарне зобов'язання може існувати у формі виконання зобов'язання в натурі (наприклад, за договором поручительства) поза застосуванням заходів відповідальності.

Залежно від кола суб'єктів господарські зобов'язання можуть бути розділені на загальногосподарські й внутрішньогосподарські.

Загальногосподарські зобов'язання виникають між учасниками господарських відносин, не зв'язаними внутрішньогосподарськими зв'язками.

ГК України прямо не виділяє поняття внутрішньогосподарських зобов'язань. Однак у відповідності зі ст. 3 ГК виділяються внутрішньогосподарські відносини - це відносини, які складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, і відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами. На цій основі виникають внутрішньогосподарські зобов'язання. Внутрішньогосподарські зобов'язання можуть ділитися на майново- або організаційно-господарські.

Організаційно-господарські зобов'язання можуть мати як договірну природу (наприклад, установчий договір), так і позадоговірну природу (наприклад, зобов'язання про декларування валютних цінностей й ін.).

Соціально-господарські зобов'язання суб'єктів господарювання називаються в ст. 177 ГК України, що виділяє дві їхні групи. Одні з них носять обов'язковий характер, інших - добровільний. У першому випадку мова йде про обов'язок суб'єктів господарювання за рішенням місцевих рад за рахунок своїх коштів створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю, а також організовувати їхню професійну підготовку (ч.1 ст. 177 ГК).

Ст. 173 ГК України передбачає, що господарські зобов'язання виникають по підставах, передбаченим цим кодексом.

Підставами виникнення господарських зобов'язань є юридичні факти — дії й події, з якими закон зв'язує настання правових наслідків у сфері господарювання. Як головні підстави закон указує на закони (інші нормативно-правові акти); акти управління господарською діяльністю; договори й інші угоди, не заборонені законом; заподіяння шкоди; придбання майна без достатніх підстав; у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності (ст. 174 ГК України).

На практиці для виникнення господарських зобов'язань іноді потрібна наявність юридичного складу, тобто сукупності двох або більше юридичних фактів. З огляду на динаміку господарських відносин, формулювати в законі закритий перелік підстав було б нелогічно. Розглянемо базові підстави, наведені в ст. 174 ГК.

Акти управління господарською діяльністю є широко розповсюдженими підставами виникнення господарських зобов'язань, особливо організаційного характеру. До таких актів відносяться індивідуальні владні акти органів державної влади, органів місцевого самоврядування, видані в межах їхньої господарської компетенції (держзамовлення, рішення по господарських питаннях), а також акти громадян й юридичних осіб, що виступають як засновники суб'єктів господарювання або реалізуючи у їхньому відношенні організаційно-господарські повноваження.

Господарські угоди й договори, не заборонені законом, є найпоширенішими підставами виникнення господарських зобов'язань. Дані угоди передбачені нормами господарського, цивільного й іншого законодавства України. Крім того, господарські зобов'язання можуть виникати на підставі угод, прямо не передбачених законом, але не суперечних йому.

Зобов'язання із заподіяння шкоди або безпідставного одержання майна відносяться до господарського тільки в тому випадку, коли обидва їх учасника є суб'єктами господарювання. Такі зобов'язання регулюються нормами ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України. Зокрема, ЦК України передбачає загальні положення про механізм відшкодування шкоди (глава 82 ЦК), а ГК України передбачає особливість вирахування збитків для сфери господарювання (гл. 25 ГК),

Події, з якими закон зв'язує настання правових наслідків у сфері господарювання, складніше виділяти як підстави виникнення господарських зобов'язань, ніж закони, акти керування й господарські угоди. Зв'язано це з повсюдною формалізацією господарської діяльності. Проте, події можуть породжувати господарські зобов'язання. Наприклад, факт створення підприємства (установи, організації) тягне виникнення його зобов'язань по створенню робочих місць для інвалідів. Створення об'єктів інтелектуальної власності є підставою для виникнення зобов'язань, пов'язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності (винаходи й корисні моделі, торговельні марки й т.п.). Так, розробка проектно-кошторисної документації може служити юридичним фактом, з яким сторони зв'язують виникнення зобов'язань підряду на капітальне будівництво.

Зміна й припинення господарських зобов'язань здійснюється за правилами глави 22 ГК України, а також гл.гл. 47, 48, 50-51 ЦК України.

Зміна господарського зобов'язання за загальним правилом можлива лише за згодою уповноваженої сторони (кредитора) і зобов'язаної сторони (боржника). Лише в деяких випадках допускається однобічна зміна зобов'язання. Наприклад, не потрібно згоди боржника на поступку вимоги кредитора. Застосування оперативно-господарських санкцій і деяких інших мір самозахисту також не вимагає згоди боржника. Більше того, застосування мер самозахисту повинне здійснюватися строго відповідно до вимог законодавства. У противному випадку особа втрачає права на однобічну зміну господарського зобов'язання.

Порядок зміни договірних господарських зобов'язань регламентується ст. 188 ГК України.

Припинення господарських зобов'язань піддається спеціальному регулюванню в ГК і ЦК України. Основним способом такого припинення є виконання, зроблене належним чином. Принципами виконання зобов'язань традиційно вважаються принципи належного й реального виконання зобов'язань.

Господарські зобов'язання припиняються також: заліком зустрічних однорідних вимог або страхового зобов'язання; новацією (тобто заміною одного зобов'язання іншим); у випадку збігу кредитора й боржника в одній особі; за згодою сторін; у випадку неможливості виконання, а також у деяких випадках, передбачених ГК України або законодавством (ч. 1 ст. 202 ГК).

Крім того, господарські зобов'язання припиняються у випадку визнання недійсним за рішенням суду того правового акту, що послужив підставою до його виникнення. До правовідносин, пов'язаним із припиненням (зміною) господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Господарський договір є основною формою реалізації господарських зобов'язань, а його роль зводиться до опосередкування товарно-грошових відносин учасників господарського обороту.

У юридичній і навчальній літературі поряд з терміном «господарський договір» використається термін «підприємницький договір». У дореволюційній Росії використався термін «торгівельні угоди». До них відносили всі угоди, що укладають купцями у вигляді промислу. Правовими наслідками визнання угоди торгівельною виступали: її регулювання нормативними актами торгівельного законодавства й особливий порядок розгляду спорів — у торгівельних судах. ГК України оперує терміном, «господарські угоди» — ст. ст. 30, 84,126 й ін.),

Особлива юридична природа, своєрідні юридичні риси, що характеризують господарські договори як особливу категорію й особливий договірної тип, відзначалися в науці давно. Не нова також ідея кодифікації норм, що регулюють господарсько-договірні відносини в рамках єдиного кодексу. Дані питання давно є предметами численних дискусій, а тому не слід думати, що вони виникли тільки із введенням з 01.01.2004 р. двох нових кодексів.

Більше того, сам термін «господарський договір» уперше був використаний ще в 1930 р. у нормативних актах, прийнятих у зв'язку із проведенням кредитної реформи, що була орієнтована на зміцнення госпрозрахунку на підприємствах (в організаціях) і у відносинах між ними. Протягом тривалого часу цей термін уживався в законодавчих актах рідко, причому не в його збірному значенні, а лише стосовно до одного з видів, - до договору поставки. У радянський період панувала також точка зору, відповідно до якої господарський договір розглядався як «придаток» актів планування.

Більшість дослідників виділяють, принаймні, три значення терміна «договір»: договір як правовідносини, як юридичний факт, що породжує зобов'язання, і як документ, що фіксує факт виникнення зобов'язання з волі його учасників.

Чітке визначення поняття господарського договору має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Адже й до прийняття ГК України в ряді випадків законодавство встановлювало деякі норми для регулювання господарських договорів, не визначивши точно сам термін.

Термін «господарський договір» уживався в ГПК України, а також у ряді інших нормативних актів задовго до прийняття ГК України.

На жаль, ГК України не дає визначення господарського договору. У ст. 179 ГК України приводиться поняття господарсько-договірного зобов'язання як господарсько-майнового зобов'язання, що виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання й негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів.

У зв'язку із цим варто використати поняття господарського договору, запропоноване в доктрині. Одним з найбільш удалих варто визнати визначення, відповідно до якого господарський договір — це засноване на згоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов'язальне правовідношення між суб'єктами господарювання, змістом якого є взаємні права та обов'язки сторін у сфері господарської діяльності. У той же час дане визначення вимагає коректування убік доповнення суб'єктного складу - негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи можуть виступати однією зі сторін господарського договору, з огляду на положення ст. 179 ГК України.

1. Поняття й ознаки господарсько-правової відповідальності (ГПВ). Господарські санкції

2. Форми й види ГПВ.

3. Функції й підстави ГПВ.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 5. Господарські зобов’язання. Господарський договір.	\|	Тема 7. Правове регулювання банкрутства

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.