Трансформації Версальсько-Вашингтонської системи у 1920-ті роки.

Версальсько-Вашингтонська система міжнародних договорів, яка констатувала перерозподіл економічних і політичних сил між переможеними країнами та країнами-переможницями і, у свою чергу, між самими переможцями, почала зазнавати суттєвих змін вже у першій половині 1920-х років. В основі цього процесу було не тільки бажання США посісти відповідне її можливостям місце в системі міжнародних відносин, а й прагнення переможених країн (насамперед Німеччини) відродити свій промисловий і військовий потенціал і, таким чином, повернути втрачений статус провідної держави світу.

Характерно, що незважаючи на значні територіальні втрати та військові обмеження, Німеччина зберігала значні можливості промислового розвитку. Ці можливості зумовлювалися не тільки наявністю значної, здатної до розвитку індустріальної бази, а й збереженням транснаціональних зв'язків німецького капіталу, у тому числі з деякими французькими монополістичними об'єднаннями. Може йтися, наприклад, про концерн де Ванделей, який відігравав одну з провідних ролей в основній організації французьких промисловців - «Коміте де форж». Так, сімейство де Ванделей насправді мало подвійну національність: німецьку і французьку. Після війни 1870 р. частина підприємств де Ванделей опинилась у Німеччині, і тоді один де Вандель засідав у рейхстазі в Берліні, а інший – у палаті депутатів у Парижі. Від часу закінчення війни 1914 – 1918 рр. вони засідали у французькому парламенті, але їхні інтереси були настільки ж німецькими, як і французькими.

Військово-політичне керівництво французької Третьої республіки, усвідомлюючи потенціал Німеччини, прагнуло обмежити його розвиток через зміцнення територіальних і політичних позицій Франції на європейському континенті. Цьому мало слугувати пограбування Німеччини через сплату нею колосальних репарацій, а також утворення ворожих Німеччині військово-політичних союзів. Так, протягом 1920 – 1921 рр. Франції вдалося досягти угоди про створення так званих «тилових союзів»: франко-польського союзу й блоку придунайських країн (Чехословаччини, Югославії, Румунії), що дістав назву «Малої Антанти». Ці союзи мали гарантувати провідне становище Франції у Європі, і зокрема через стримування реваншистських намірів Німеччини.

Водночас «тилові союзи», за намірами їхніх авторів, мали не тільки антинімецьку, а й антирадянську спрямованість. Вони повинні були слугувати своєрідними «антибільшовицьким санітарним кордоном» упродовж західних рубежів Радянської Росії, стримуючи не тільки її впливи, а й можливість контактів на європейському рівні.

Англія і Франція, ставши головними творцями повоєнного устрою Європи, вважали, що сформована ними система матиме міцний і довготривалий характер. Водночас Версальський і додаткові до нього договори (і передусім через суперечки їх укладачів) стали платформою серйозних міжнародних конфліктів вже протягом 1920 – 1923 рр. Так, у ході обговорення на Паризькій мирній конференції питання про східні кордони Польщі Франція, Англія і США запропонували включити до її складу лише етнографічні польські області. В липні 1920 р. конференція держав-переможниць, зібравшись у Спа, визначила лінію східного кордону Польщі, згідно з чим в її межах залишалися тільки польські землі, а народи Західної України і Західної Білорусії мали перейти до Радянської Росії.

В липні 1920 р. британський міністр закордонних справ лорд Керзон адресував Радянському і Польському урядам ноту, яка пропонувала їм прийняти цю лінію як прикордонне розмежування. Вона проходила по позначці Гродно – Немирів – Брест-Литовськ – Дорогуськ – Крилів – Рава-Руська – Перемишль – Карпати і отримала назву «лінії Керзона». Однак правлячі кола буржуазно-поміщицької Польщі відхилили запропонований східний кордон. Розпочавши збройну боротьбу проти Радянської Росії, польський уряд за підтримки насамперед Франції нав'язав Радянській Росії в березні 1921 р. інший кордон, захопивши західні області Білорусії і України. Одночасно у жовтні 1920 р. Польща захопила литовське місто Вільнюс (Вільно), що привело до тривалого польсько-литовського політичного конфлікту. Разом з тим окупація румунськими військами Молдавії – акція, що знайшла підтримку Франції і Англії – надовго ускладнила нормалізацію радянсько-румунським відносин.

1923 р. позначився новим гострим конфліктом стосунків, тепер уже в Західній Європі – між Німеччиною і Францією і, зі свого боку, Францією і Великою Британією. Відмова німецьких промислово-фінансових кіл від виплати репараційних платежів призвела в січні 1923 р. до французько-бельгійської воєнної акції – окупації Руру. По суті Німеччина й не була здатна виплачувати нав'язані їй обсяги репарацій, загальна сума яких згідно з рішеннями Лондонської конференції 1921 р. сягала 132 млрд. марок. Франція, що мала отримати з цієї суми більш як 50-відсоткову частину, прагнула все ж таки розв'язати репараційну проблему за допомогою зброї. Водночас у планах окупації Руру ставились й більш далекосяжні цілі. Провідні французькі фінансово-промислові кола на чолі з Ф. Ванделем і Е. Шнейдером розраховували утворити під своїм керівництвом лотарингсько-рейнсько-вестфальський вугільно-металургійний трест, в якому французьким промисловцям було б забезпечено 60, а німецьким тільки 40 відсотків акціонерного капіталу. Подібні плани, однак, не влаштовували не тільки рурських монополістів (Тіссена, Круппа та інших), а й британські політичні кола, що активно виступали проти домагань Франції на європейське домінування.

Французька-бельгійська окупація Руру, що поставила німецьку економіку в катастрофічне становище і, як наслідок, сприяла визріванню в країні революційної ситуації, надзвичайно сильно вдарила й по фінансовому становищу самої Третьої республіки. Окупаційні витрати, які досягли восени 1923 р. 1 млрд. франків, поставили Францію перед перспективою фінансової кризи і вимусили шукати політичного рішення проблеми методом дипломатичних переговорів з Німеччиною Великою Британією і США.

Залучення Сполучених Штатів до розв'язання політичної і фінансової кризи у Європі мало об'єктивний характер з урахуванням особливої ролі США в системі європейських і світових економічних відносин. Так, в роки відносної стабілізації капіталізму США ще більше зміцнили свої позиції міжнародного кредитора. Американський капітал активно проникає на європейські ринки, причому особливі позиції в його економічній і фінансовій експансії починають посідати прямі капіталовкладення: відкриття філіалів і дочірніх підрозділів заокеанських підприємницьких структур, скуповування контрольних пакетів акцій європейських підприємств або навіть безпосереднє поглинання останніх монополіями США. За таких обставин роль Сполучених Штатів у розв'язанні європейських фінансових проблем набувала не просто провідного, а ініціативного значення.

Для розгляду питання про репарації було утворено Міжнародний комітет експертів, до якого увійшли представники п'яти держав-переможниць у війні: США, Великої Британії, Франції. Італії, Бельгії. У 1924 р. цей комітет під керівництвом американського банкіра Ч. Дауеса розробив план (у подальшому – «план Дауеса»), який кардинально переглянув підходи щодо виплати Німеччиною репараційних платежів.

«План Дауеса» зберіг економічну основу Версальського договору – репарації, поєднуючи, однак, можливість їх сплати із забезпеченням платоспроможності Німеччини. Автори плану вважали, що тільки відроджена Німеччина зможе сумлінно сплачувати воєнні репарації Франції і Англії, утворюючи при цьому засади для сплати останніми державних боргів Сполученим Штатам. Так, за «планом Дауеса», банкіри США і Великої Британії мали надати Німеччині позику на суму 800 млн марок (200 млн. дол.), з яких майже половина надходила від банківського «дому Морганів». Німеччина зобов'язувалась, у свою чергу, сплатити протягом першого року 1 млрд. репараційних марок, збільшуючи надалі платежі до 2,5 млрд. марок на рік.

Фінансова підтримка Німеччини в системі виплати нею репараційних платежів виявила свою дієвість вже протягом перших років. За сприянням іноземних, і насамперед американських капіталів (особливу роль у цьому плані відіграли американські фінансово-промислові групи Форда, Дюпона, Рокфеллера, Моргана, Меллона), Німеччина почала швидко відроджуватись. Уже в 1927 р. вона не тільки досягла довоєнного рівня економічного розвитку, а й за низкою показників перевищила його. Отримавши за період з 1924 по 1930 р. приватні американські позики приблизно у 2,5 млрд. дол., вона сама виплатила репарацій на суму близько 2 млрд. дол. Характерно, що колишні союзники виплатили США за цей же час воєнні борги на суму 2606 млн. дол., тобто більше позики, що надавалась американськими банками Німеччині.

Наприкінці 1928 – у першій половині 1929р. репараційне питання знову привернуло увагу провідних країн. Комітет фінансових експертів на чолі з американським підприємцем і банкіром О. Юнгом у 1929 р. ініціював прийняття нового плану збирання з Німеччини репараційних платежів. Так, поява «плану Юнга» була викликана занепокоєністю банківських кіл США тим, що величезні репарації (2,5 млрд. марок на рік) підривають платоспроможність Німеччини. «План Юнга» передбачав зниження річних платежів, відміну низки фінансових обмежень, ліквідацію іноземних контрольних органів. Загальну суму репарацій було встановлено в обсязі 113,9 млрд. марок, причому термін їх виплати розтягувався на 59 років. Утворювався Банк міжнародних розрахунків (БМР), який мав замінити репараційну комісію. У подальшому БМР займався координацією фінансування німецьких військових концернів найбільшими банками західних держав.

«План Юнга» був прийнятий Гаагською конференцією по репараціям у 1930 р. Він діяв два роки. У 1931 р. в умовах світової економічної кризи за пропозицією США для Німеччини було введено річний мораторій на платежі по урядовим боргам, а через рік, у червні 1932 р. Лозаннська конференція прийняла рішення про загальне вивільнення Німеччини від сплати репарацій. Окупаційні війська союзників були достроково евакуйовані з Рейнської зони.

Такі підходи свідчили про значне зростання ваги Німеччини серед західноєвропейських країн. Так, «план Дауеса» і «план Юнга», ставши невід'ємною частиною Версальсько-Вашингтонської системи мирних договорів, не тільки доповнили, а й значно трансформували її зміст, беручи до уваги перерозподіл політичних впливів великих країн у світі.

Йдеться насамперед про Сполучені Штати, які саме через «дауесізацію» Німеччини здобули реальне лідерство у розв'язанні міжнародних проблем. Безпосередньою сходинкою до цього стало перетворення Німеччини на «надійного партнера» США як щодо подальшого проникнення американських капіталів у Європу, так і щодо протидії через Німеччину Сполученими Штатами головним упорядницям Версальської системи договорів – Франції і Великій Британії.

Оцінки політики США щодо Німеччини у 1920-ті роки у сучасній історичній літературі мають суперечливий характер. Так, врахування того факту, що фінансова допомога Німеччини з боку США стабілізувала на певний час ситуацію у Західній Європі, дає підстави деяким, і передусім американським фахівцям стверджувати, що то була справжня «політика миру». Однак, як показала історія, «план Дауеса» і «план Юнга» містили у собі не тільки позитивні моменти, а й серйозну небезпеку, пов'язану із відродженням німецького мілітаризму. Світова економічна криза чітко визначила реваншистські плани найбільш реакційних кіл Німеччини, що, привівши до влади у 1932 р. фашистську партію, почали активно готуватися до нової світової війни.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Загальні оцінки Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних договорів.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.037 сек.